Розвиток літератури епохи середньовіччя

Літературні надбання раннього Середньовіччя

Рання скандинавська словесність

Творцями ранньої скандинавської словесності вважаються передусім жителі Ісландії, острова, який заселено норвежцями в сімдесятих роках ІХ століття. Переселенці займалися скотарством, морським промислом, мисливством, бджолярством. Через бездумне споживацьке використання природних багатств (вирубка березових гаїв, нищення поголов’я моржів, виснаження ґрунтів) жителі країни час від часу потерпали від голодоморів.

Соціальний устрій Ісландії був специфічним. Спираючись на дофеодальні інститути влади, країною фактично керували представники знаті (хевдінги). Вони виступали в якості жерців (годі) та керівників судових зборів (тінгів). Однак, прості переселенці, представники вільного населення (бонди) також брали участь у законотворчій діяльності та в судових процесах. У 930 році було вперше скликано всеісландський тінг — альтінг, на якому приймалися закони та вирішувалися складні судові справи. Майже до ХІІІ століття політична влада в країні була неоформленою: не було державного апарату виконавчої влади, регулярного війська, існувала колективна власність тощо.

Характер заселення острова, ізольованість Ісландії від зовнішнього світу, особливості господарського життя визначили тривале збереження родових традицій. Звичаї ісландців обумовлено складними геофізичними умовами. Вони відзначалися неабиякою жорстокістю. Так, регулювання чисельності жителів відбувалося за рахунок дітовбивства. Новонародженого приносили батькові і той вирішував його долю. Якщо дитина виглядала недостатньо здоровою або через нестатки не було можливості її утримувати, немовля відносили в пустельну місцевість і залишали напризволяще. Приводами для таких дій були також несприятливі пророцтва віщунів щодо долі дитини або прагнення уникнути зайвих претендентів на спадок. Інколи таких дітей забирали в бездітні родини, де ростили й виховували як власних.

Прийняте альтінгом християнство довгий час не могло остаточно утвердитися, тому реалізовувалося як угода з язичниками. Це, безумовно, сприяло збереженню тубільної літературної традиції. Писемність з'явилася в Ісландії на початку XII століття. Словесне мистецтво давньої Ісландії як своєрідна форма соціальної пам’яті втілило головні духовні цінності, уявлення про світ і місце людини в ньому. Риси, що словесність набула в дописемній формі, в основному було збережено й у писемних пам’ятках. Саме словесна культура була тим засобом, який консолідував ісландців у народ, формував їх самосвідомість, вибудовував ієрархію цінностей.

Еддична поезія, що представляє давньоскандинавську літературу характеризується динамічністю, стислістю оповіді. Пісні не складають змістової єдності. Звертає на себе увагу стильова різнобарвність пісень — трагічних, комічних, елегійних монологів, драматизованих монологів, повчань, загадок та ін.

Збірку «Старша Едда» («Королівський список») знайдено в 1643 році. До її складу входили анонімні пісні. Творами збірки тематично сформовано дві групи: героїчні й міфологічні.

Героїчними піснями («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі», «Друга пісня про Гудрун», «Слово про Вйолунда» та ін.) синтезовано два протилежні начала — наближення до ідеалу та віддалення від нього, взаємодію позитивних та негативних емоцій. Цей синтез передає напруження, протистояння, насичує твори емоційно-образною пульсацією. У піснях цієї тематичної групи відтворено історію давньоскандинавських народів, її героїчні й трагічні сторінки, що відбивають міжусобні конфлікти, освоєння нових земель тощо. Увагу зосереджено виключно на героєві, його життєвій позиції та долі. Культ героїзму насичує й ті твори, у центрі яких звичай викрадення нареченої, пошук скарбів, пограбування. Ліричний суб’єкт цих творів — натура оптимістична, дієва, не здатна впадати в розпач; його вирізняє незгасна енергія, воля до бою, протистояння долі. Магістральний мотив героїчних пісень — поєднання особистого життя з інтересами роду в формі визначеної наперед долі героя.

Особливістю героїчних пісень «Старшої Едди» також є увага до жіночих образів, у характерах яких домінують сила, відчайдушність, здатність до рішучих дій («Коротка пісня про Сігурда», «Друга пісня про Гудрун» та ін.). У творах відсутня межа чоловіче — жіноче. У формах жіночого типу свідомості змодельовано тогочасні уявлення про честь, панування кровних зв’язків, помсту, яка вважалась вищим обов'язком людини.

Міфологічні пісні («Сни Бальдра», «Віщування Вйольви», «Словесна чвара Локі» та ін.) несуть у собі пам’ять про минуле, дозволяють наблизитися до глибинних коренів духовності скандинавів. Міфорелігійна свідомість народу доби розпаду родового ладу відбилась на версії створення світу, походження богів та людини. У порадах Високого, віщуваннях Вйольви, мові Вафтруднира, Грімніра репрезентовано нашарування язичницьких вірувань і культу, форми та специфіка їхнього існування у свідомості та повсякденному житті народу.

Уявлення про першоелементи світобудови (воду, вогонь, землю, повітря) відіграли важливу роль у формуванні картини світу давніх людей. Твори містять сюжети, які стверджують «сродність» людини та універсальних ритмів буття.

У глибинах архаїчної свідомості утворилося уявлення про світ як ряд протилежних сутностей. У піснях «Старшої Едди», незважаючи на певну мозаїчність, вони стали універсальним засобом відображення моделі світобудови давніх скандинавів. Бінарні опозиції: небо — земля, світло — темрява, праве — ліве, життя — смерть, чоловіче — жіноче та ін. дозволили людині більш комфортно почуватися у великому світі, спираючись на певні закономірності. Пари полярних властивостей визначили й побудову простору в міфопоетичній традиції. Він є досить структурованим, об'єднує чотири складові:

• просторові (горизонтальна та вертикальна);

• часові (космогонічна й есхатологічна).

В основу організації горизонтальної площини покладено відносно автономні світи. Їхнє розташування та зовнішній обрис обумовлені особливостями первісного мислення людей, підвалини якого складає поділ на своє (зрозуміле) та чуже (вороже). Горизонтальний план є віддзеркаленням міфологічних уявлень етносу. Скандинави вірили, що всесвіт побудовано за тими ж законами, як і їхнє традиційне житло. Тому в центрі світобудови знаходився Мідгард — земля, яку населяли люди. Переважно аграрний спосіб життя давніх ісландців обумовив назву цієї території — «серединна садиба».

У результаті опанування навколишнього світу за допомогою уяви сформувався погляд на незнане, неосвоєне довкілля. Воно лякало, видавалося таємничим, сприймалося вороже. Цей світ названо Утгардом («те, що знаходиться за огорожею»). Уважалося, що цей простір овіяний мороком, темрявою непроглядною, а населяють його злі чудовиська та велетні з надзвичайною фізичною силою й витривалістю. Крім того, в океані навкруги Утгарда звився кільцем світовий змій.

1. Іггдрасиль, світове древо.

2. Небесний звід.

3. Земна твердь.

4. Хель, підземний світ.

5. Мудрий орел на вершині Іггдрасиля.

6. Олені на гілках Іггдрасиля.

7. Вовки, що переслідують сонце і місяць.

8. Асгард, світ богів.

9. Небесний корінь Іггдрасиля.

10. Небесне джерело Урд.

11. Цверги, що тримають небесний звід.

12. Мідгард, світ людей.

13. Земний корінь Іггдрасиля.

14. Веселковий міст Біврест, що сполучає Асгард із Мідгардом.

15. Океан, що омиває Мідгард.

16. Змій Ермунганд, що мешкає в океані та гризе свій хвіст.

17. Муспелльсхейм, країна вогню.

18. Ніфльхейм, країна холоду та мороку.

19. Підземний корінь Іггдрасиля.

20. Дракон Нідхегг, що гризе підземний корінь Іггдрасиля.

21. Підземне джерело Хвергельмір.

22. Дванадцять підземних річок, що витікають з Хвергельміра.

23. Злий Локі, прив'язаний до трьох каменів.

24. Змія, отрута якої капає на обличчя Локі. Він від цього здригається, викликаючи землетрус.

25. Вовк Фернір, син Локі закутий ланцюгом Глейпнір.

У вертикальній структурі світу представлено різнорівневі просторові локуси: небо, земля та підземелля. Їх смислова ієрархія чітко окреслена. В Асгарді живуть боги-аси, які перебувають на вищому щаблі в порівнянні зі світом людей. Мідгард і небесний світ з’єднані мостом-веселкою. У земних глибинах мешкають карлики, які володіють незлічимими скарбами.

Підземне царство, як і північ, асоціювалося в людей із безоднею Вічності, місцем перебування померлих богів та предків.

Домінантою вертикальної площини світу є космічне світове дерево Іггдрасиль. Уважається, що під його корінням живуть норни — богині долі; дракон Нідхегг, який гризе підземне коріння ясеня; потерпає від справедливої кари злий Локі та ін. «Культ дерева наявний у багатьох народів. Він пов'язаний із образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом її сприятливих впливів на долю людини».

Міф про виникнення смерті зі списа й перше ритуальне жертвоприношення в рамках військових ініціацій — убивство юного бога Бальдра — стає прологом до есхатологічного (про кінець світу) циклу та перетворення космосу в хаос. Згідно міфу, бог весни та родючості, Бальдр, «загинув від підступного й злого жартівника Локі: за намовою останнього Бальдр був убитий стрілою, зробленою з гілки омели.»

Однією з найяскравіших пам’яток язичницької міфології є перша пісня «Старшої Едди» «Віщування Вйольви», у якій подано історію творення та руйнації світу, окреслено шляхи його оновлення. У ній ідеться про те, як із безодні народився велетень Імір, з’явились боги. Вони вбили Іміра, із його тіла утворили світ: м’ясо стало землею, кров — морями й ріками, кістки — горами. Але порушення моральних законів, поширення зла (братовбивства, кривавих чварів, втрати ідеалів та ін.) призвело до катаклізму світового масштабу. У поемі змальовано всесвітню катастрофу, коли вовк-чудовисько Фернір пожирає Одіна, верховного бога; змій Ермунганд перемагає Тора, рудобородого бога блискавки й грому, наділеного рисами простого селянина; у пожежі гине все живе. Уявлення про буття як цілісну духовно-матеріальну єдність репрезентовано сценою відродження й оновлення, коли «світлий Бальдр повернеться з царства мертвих, нове покоління богів і людей будуть жити в достатку й злагоді». Оптимізм твору обумовлений ідеєю плинності буття, постійного руху, змінністю процесів спалаху й затухання. Тому й світ постає як потік, що плине одвіку, невпинно змінюючись, перероджуючись. Есхатологічна картина синтезує певні аспекти християнської апокаліптики, давні самобутні міфологічні уявлення про божество родючості Бальдра, що вмирає та воскресає, а також дохристиянську ідею боротьби світлих і темних сил.

«Мова Високого» стверджує життєво правдиві морально-етичні цінності та пріоритети: сім’я як першооснова життя й виховання кожної людини; праця як форма вияву творчих можливостей особистості; дружба як відчуття теплоти в ставленні до людини тощо. Карбована афористичність, витонченість висловлювань, загостреність мислення, дидактизм є важливою рисою поетики твору. Серед структурних ознак слід виокремити й буттєві опозиції (слова й діла, дружби та зради, дня й ночі та ін.), які подано в енергійних протиставленнях, у інвективних конструкціях. Подібна форма художньої передачі сприяла кодифікації, збереженню й актуалізації найбільш життєвої, практичної, прикладної мудрості та морального досвіду.

Серед кращих зразків літератури раннього Середньовіччя виділяється поезія скальдів.

Скальди — дружинні співці нерідко супроводжували воїнів, поділяючи з ними труднощі походів і славу подвигів. Ними оспівано діяння героїв, складено велику кількість хвалебних творів про варязьких конунгів.

Існувала думка, що ці твори несли не лише визнання, але й підтримували та збільшували фізичну енергетику вождя. Конунги розраховувалися з військовими співцями сріблом та золотом, що як і слово, мали магічну силу. У ті часи побутувало уявлення, що разом із коштовностями скальди отримували частину сили й успіху самого конунга. Донині збереглося більше 350 імен скальдів. У XIII столітті було записано найдавнішу збірку — знамениту книгу Сноррі Стурлусона, що отримала назву «Молодша Едда».

Провідним жанром поезії скальдів була хвалебна пісня (IX-XIII століття). Ідейно-естетичний потенціал цих творів народжувався з бажання співця утвердити свій погляд на честь і гідність людини, звеличити вождів і героїв. Звідси — загальне урочисте піднесення стилю, риторичного за своєю природою та власне мовленнєвою функцією. Особу, якій виказував повагу скальд, було розкрито не через виявлення індивідуальних рис, показ усього багатства конкретно-історичної діяльності. Уважалося, що дієвість хвалебної пісні забезпечує не чітке окреслення характерів, а сама віршована форма. Основною формою хвалебної пісні була драпа.

Драпа — форма хвалебної пісні, провідна ознака якої — наявність стеву (вставних речень, приспіву), що поділяє пісню на частини, вступного слова скальда, у якому той пропонував послухати вірші; перерахування подвигів та заслуг видатної особи, оспівування її чеснот; прохання винагород.

Подібною до драпи формою написання хвалебної пісні був флокк (пісня не розбита на частини). Хвалебна пісня мала жанрові різновиди: «щитова драпа» та генеалогічна хвалебна пісня. «Щитова драпа» містила інформацію про ті величні справи, які було відбито на щиті, отриманому скальдом у дар від обранця. У генеалогічній хвалебній пісні уславлення особи реалізувалося шляхом відтворення історії роду (переважно з акцентацією на смертях та місці поховання предків).

Протилежними за емоційним та ідейним забарвленням були знеславлювальні вірші.

Нід (піб) — знеславлювальні вірші, що містили різноманітні звинувачення (в обмані, нікчемності, зухвальстві, зраді тощо), глузливі натяки, насмішки.

Якщо нід спрямовано проти чоловіка, то найбільшою образою було звинувачення у виконанні функцій жінки (аж до здатності народжувати дітей). Сутність впливу на долю людини огудних віршів дуже близька до хвалебної пісні, оскільки вважалося, що шкоду наносить передусім віршована форма тексту. Тобто дієвість твору обумовлювалася не так його змістом, як формою. Віра в магічну силу поезії примушувала осміяних людей вдаватися до помсти (існують свідчення про вбивства кривдників).

Інший характер пафосу мали твори, написані в жанрі «окремої строфи» (lausavísur), що, на відміну від хвалебної пісні, створювалися не на замовлення. Автори не очікували винагород за написання «окремих строф», а у творах домінувала констатація фактів та подій. За широтою охоплення явищ дійсності ці поезії близькі до родових саг. У них художньо осмислено проблеми порушення миру, торгових угод, матеріальних та духовних втрат чи здобутків, спілкування між родами та ін.

Давньоісландські прозаїчні твори — саги набули письмової обробки переважно в XIII столітті. Це епічні, повіствувальні, сюжетні твори усного походження. За змістом вони поділяються на кілька різновидів:

• родові саги, чи саги про ісландців (Íslendingasögur);

• королівські саги, або саги про норвезьких конунгів (Konungasögur);

• саги про стародавні часи (Fornaldarsögur).

У сагах про ісландців (сага про битву на Вересковій Пустці; сага про Бьорна, героя з Хітдалю; сага про людей зі Світлого Озера та ін.) і коротких оповідях (пасмах — þættir) ідеться про ісландські роди, осмислюються їхні взаємостосунки та окремі випадки з життя. Усі ці твори анонімні. Сюжети оповідей хронологічно охоплюють період із моменту заселення країни (кінець IX століття) і до середини XI століття. Саги оповідають про:

• родові, етнічні та природні універсалії буття,

• побутові деталі зображеної епохи,

• географічні дані.

Ці твори характерні стриманим тоном, об’єктивністю оповіді, піднесеністю повсякденного життя як культурної цінності. Людські характери розкриваються переважно через дію. Їхні чесноти обумовлюються приналежністю до роду, сім’ї. Найціннішим було наступне: відстоювання честі роду, спроможність помститися, здобування слави, готовність дати гідну відсіч ворогам та ін. Центральною сюжетною лінією, що надає оповіді родових саг драматизму, є лінія зіткнення персонажа з долею, яка веде до випробування моральних чеснот (відваги, змоги протистояти, здатності не уникати смерті, а йти їй назустріч та ін.).

Слід відзначити, що ряд коротких оповідей про ісландців увійшли до складу королівських саг. Наприклад, звід «Гнила шкіра» та «Книга із Плаского острова» містять пасмо про Аудуна з Західних Фйордів, про Торстейна Сіду-Хальссона, про Хемінга.

До королівських саг належать твори різної структурної організації. Це окремі саги, що репрезентують важливі події в країні за часів правління певних конунгів; зводи саг, які об’єднують ряд творів; рукописи XIV-XV століть (компіляції ранніх саг); пасми про норвезьких правителів та знатних норвежців. Відомі чотири зводи саг: «Огляд саг про норвезьких конунгів», «Красива шкіра», «Гнила шкіра», «Коло земне». Ці твори присвячені історії Норвегії і є композиційно незавершеними. Подібна формотворча особливість підсилює змістову спільність зібрання.

Сюжети королівських саг хронологічно охоплюють події від давнини до кінця XIII століття. Священик Арі Торгільссон Мудрий у «Книзі про ісландців» («Íslendingabók») оповідає про історію Ісландії від перших переселенців до 1120 року. У сазі відбито інтереси, соціальні тенденції й особливості історичного розвитку країни. У більшості творів цієї тематичної групи відображено періоди володарювання окремих норвезьких королів (сага про Сверріра, сага про Олава Трюггвасона, сага про Гакона Гаконарсона та ін.); датських королів (сага про Кнютлінгів, сага про Йомсвікінгів, сага про Скельдунгів). Ці пам’ятки містять важливу інформацію про різноманітні типи зв’язків у суспільстві, взаємин та обміну інформацією між людьми. Слід відзначити, що часові рамки відтворених у сагах подій були відносними. Точкою відліку слугувало життя окремої людини або час правління конунга. Сюжети творів розгорталися переважно навколо видатної особи, подієвість зумовлено її діяннями.

Саги про стародавні часи складають такі групи, як:

• героїчні саги (сага про Вельсунгів, сага про Тідрека Бернського, сага про Інгвара Мандрівника, сага про Фіннбога Сильного та ін.),

• саги про вікінгів (сага про Фрітьофа Прекрасного, сага про Хромунда Гриппссона та ін.),

• пригодницькі саги (сага про Егіля Однорукого та Асмунда Вбивцю Берсерків, сага про Торстейна, сина вікінга, сага про Стурлауга Працелюбного та ін.).

Усі ці різновиди з’явилися наприкінці XII століття, їх активний розвиток припав на XIII-XIV століття. Як і саги про ісландців, вони анонімні.

Події у творах розгортаються в часовій послідовності. У сюжетній організації помітною є перевага зовнішньої дії. Відтворені в сагах явища не завжди пов’язані з життям. В основі сюжетів часто зображено мандрівки у вигадані країни; битви з велетнями, перевертнями, драконами тощо. Поряд із тим, у ряді саг зображено звичаї, явища дійсності (сватання, збройні походи, битви, подорожі в різні регіони та ін.), що несуть відбиток етнічно-історичної своєрідності.