Розвиток літератури епохи середньовіччя

Літературні надбання раннього Середньовіччя

Латинська мова в художній традиції раннього Середньовіччя

Тривалий час латиною послугувалися як міжнародною мовою церкви, вищої адміністрації, освіти й частково літератури. Пам’ятки цієї писемності справили значний вплив на зародження та розвиток нових європейських літератур. У світській літературі латинською мовою певною мірою продовжено традиції класичного античного періоду. Серед авторів слід відзначити Аніція Манлія Северина Боеція (близько 480-525 рр.), Беда Високоповажного (672-735 рр.), Ісидора Севільського (близько 570-636 рр.), Альдхельма (640-709 рр.) та ін.

Переважна більшість авторів раннього Середньовіччя прагнули фіксувати історичні події, діяння визначних осіб, незвичайні явища дійсності. Твори «Історія готів» Іордана, «Історія франків» Григорія Турського, «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного, «Історія датчан» Саксона Граматика та ін. характеризуються правдивим відображення духу епохи, суспільства, побуту. Проте окремі історичні деталі передано крізь призму індивідуальної свідомості, іноді порушено хронологічну послідовність подій, уведено в тексти перекази героїчних пісень та усних поетичних сказань.

Виходячи з потреб суспільства, Северин Боецій написав низку підручників та енциклопедій, де систематизував античні знання з геометрії, арифметики, астрономії й музики.

Перший в Європі енциклопедичний словник під назвою «Етимології» (або «Начала») укладено Ісидором Севільським. Праця викликала неоднозначні оцінки представників науки, оскільки автор, керуючись переважно етимологією слова, досить вільно трактував поняття з астрономії, географії, математики тощо.

До безперечних досягнень світської літератури слід віднести й військово-медичний трактат Беда Високоповажного; унікальну збірку документів, ділового й дипломатичного листування Флавія Кассіодора «Варії»; близько ста написаних у поетичній формі загадок Альдхельма.

У клерикальній літературі раннього Середньовіччя над античними домінували християнські традиції. Якщо провідними ідеями античної філософії були заклики змінити життя, звільнити особистість від страждань, здійнятися самій людині над певними обставинами, то соціальна утопія християнства ґрунтувалася «на надії, що кожний член суспільства зможе й захоче своєю сумирністю і всепрощенням, своєю аскезою спокутувати свої і загальні гріхи. Природно, мистецтво може відвернути людину від цієї мети. За словами Іоанна Златоуста, бідняк, подивившись блискучу виставу, де йому демонструють жіночу красу в оправі всіх аксесуарів заможного і вишуканого життя, роз'ятрює душу і з відразою повертається до свого буття, його дружина здається йому після того особливо бридкою, потворною, його діти — надто галасливими, його дім — убогим. Церква наполягала на тому, що мистецтво має виховувати, позитивно впливати на душу людини. При цьому віталася простота і демонстративні обмеження.

Твори клерикальної літератури мали переважно анонімний характер. Серед небагатьох збережених імен творців варто назвати теософа Августина Аврелія, автора трактату «Про град Божий», релігійної автобіографії «Сповідь». Клерикальна література була важливою складовою в динаміці середньовічного культурного процесу, оскільки відтворювала не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі», які проникали через низове духовенство.

Твори, у яких розроблено біблійні сюжети, житія святих, легенди, видіння репрезентують літературу традиціоналістського типу, що базувалася на обмеженому наборі образних, ідеологічних, композиційних та інших структур. Розглядаючи жанрові форми клерикальної літератури необхідно враховувати їх позалітературне призначення: твори писалися, передусім для обслуговування літургії та обґрунтування засадничих моментів віровчення.

Клерикальні жанри представлено:

♦ літургійними творами, які розраховано на ритуальне вживання в межах християнської громади (гімни, секвенції, тропи, літургійна драма тощо);

♦ дидактичними творами, що мають релігійно-повчальний зміст (алегоричні поезії, зерцала, видіння та ін.).

Особливості їх поетикальної організації полягають у застосуванні постійних епітетів, образотворчих кліше, стійкості мотивів, незмінності канонів для зображення системи образів (християнського мученика чи лицаря, імператора чи городянина і т. д.).

Поезія представлена переважно гімнами, головною функцією яких було прикрашання літургії. До XVI століття були відсутні чіткі церковні канони, що й зумовило бурхливий розвиток творів цього жанру. Їх писали до свят на честь святих. Обмеження тематичного діапазону змусило авторів акцентувати увагу на нюансах, дрібних деталях, що додавало вишуканості творам.

Досить своєрідним жанром середньовічної лірики була секвенція. Твори своєю формою швидше нагадують прозу, покладену на музику. Ними супроводжувалося наближення священика до вівтаря.

Троп, як і гімн та секвенція, слугував вставкою в літургійний текст. Ці твори звучали в зачині дійства, їх виконували з метою емоційного увиразнення дії.

До епохи раннього Середньовіччя відноситься зародження літургійної драми, діалогічні тексти якої на цьому етапі складалися з рядків Писання. Поступово вони розвинулися в сценки, невеликі п'єси на біблійні сюжети, що розігрувалися священиками або півчими біля вівтаря. Кінець XI століття засвідчив ідейне та образне збагачення драми. Окрім драматизації біблійних епізодів, розігрувалися житія святих, застосовувалися декорації (власне театральні елементи).

Посилення розважальної та видовищної функції драми, проникнення в неї мирського начала змусило церкву винести ці дійства за межі храму — спочатку на паперть, а потім — на міську площу. Літургійна драма стала основою для виникнення середньовічного міського театру. «Щоб не позбавитися послуг театру (не будучи в змозі підкорити його), церковні власті виводять літургійну драму з-під склепіння храму на паперть. Народжується напівлітургійна драма (середина XII століття). Але тепер уже міська юрба диктує їй свої смаки, змушуючи показувати вистави у дні ярмарків, а не церковних свят, давати побутове тлумачення біблійним сюжетам. Особливо любила публіка сцени з бісами, наділяючи їх рисами середньовічного вільнодумця. У XIII столітті комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який теж мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово «міракль» перекладається з латинської як «чудо». І справді, всі колізії у цьому жанрі завершувалися втручанням божественних сил — св. Миколи, Діви Марії тощо. Але і в ці сюжети проникали реальні біди й прикрощі людей через недосконалість життя».

В алегоричній поезії (як драматичної, так і епічної форми) домінують дидактичні мотиви. У цих творах абстрактні ідеї передано за допомогою образів; світ осмислено як систему відповідностей, де за явищем реальності стоїть релігійний або моральний зміст. Видатними зразками алегорії були «Психомахія» Пруденція, «Антиклавдіан» Алана Лілльського та ін.

Дидактичні тенденції в дусі традиційної християнської етики розвинулися в жанрах зерцала та проповіді. Твори («Перл церковний» Гіральда Камбрійського, «Полікратик» Іоанна Сольсберійського, «Про любов» Андре Капеллана та ін.) є своєрідними моральними настановами, у них звучить засудження різного роду розпутств та вад.

Твори, що належали до жанру видіння, також мали повчальний елемент, який базувався на версії, що провидцю відомий шлях праведних та грішних людей у потойбічному житті. У них згідно з канонами християнства показано подальший розвиток душі, що залежить від її спрямованості перед смертю до добра або зла. Загробний стан людини — це не смерть, це — перехід, продовження духовного життя, що почалося на землі. У видіннях передрікалося, що душам безгрішних воздасться, а в грішників долі різні. Вони теж матимуть певний розвиток: нерозкаяні й великі нечестивці стануть невиправно злими, їх чекає вічне страждання, а інші грішні душі одержать надію на милість Бога й життя вічне. Спільним у загробному світі для цих душ вважалося те, що всі вони ясно й у деталях побачать свої провини на землі. Їх мучитиме совість, котра після смерті стане дуже ясною; бажання, яким поступалася плоть під час земного життя; віддаленість від Бога й близькість до злих духів.

Специфіка цього жанру обумовлена походженням літературного матеріалу, оскільки прийнято вважати, що автору уві сні відкривалася доля людей, картини загробного життя. Часто йшлося про реальних історичних осіб, що сприяло популярності жанру. Мотив пророчого сну поширений і у творах більш пізньої доби. Зокрема в «Романі про Троянду», у «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі.

Подібними до видіння були сентенції, запозичені у Святому писанні та в античних поетів-сатириків. Ці твори укладалися в збірки, оригінальні підручники повсякденного досвіду.

На межі літургійних та дидактичних жанрів була агіографія. Це пов’язано з тим, що в житіях святих поєднано дидактичні мотиви та мотиви звеличення праведників, чиє життя демонструвало вищий етичний зразок. У центрі цих творів доброчинність мученика, місіонера або борця за християнську віру. Пафосом агіографій є уславлення, які окреслюють ідеал церковного діяча, що обумовило вживання постійних формул похвали непохитного, твердого духу, класичного набору чеснот. «Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом — пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про лева, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. Із середини XII століття з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей». Широкого розповсюдження в середньовічній Європі отримала «Золота легенда» Якова Ворагинського (XIII століття) — зведення житій католицьких святих.

Простолюдин цієї доби скеровувався у своїй поведінці заповідями християнської літургії. Певних свобод надавала особистості карнавальна, сміхова стихія. Поведінка людей під час карнавалу не коригувалася нормами моралі та етикету, ієрархічними відносинами. Щоб звільнитися від жорстких ритуалів, вони пародіювали усталені церемонії. «У сміховій латинській літературі є пародійні куплети буквально на всі моменти церковного культу та віровчення — навіть на молитви і проповіді, а також пародійні заповіти («Заповіт свині», «Заповіт осла») й епітафії, пародійні постанови соборів, пародійні лицарські романси».