Література Середньовіччя

Міська література

У XIII-XIV століттях в Європі починається бурхливий ріст міст, у зв'язку з чим розвиваються торговельні зв'язки і обмін культурними цінностями. Городяни стають серйозною соціальною силою, вони протиставляють традиційній аристократичній культурі демократичну культуру. У літературі відбувається грандіозний переворот: художня творчість поступається місцем реалістичному її зображенню. Міська література спирається на усну народну традицію, використовуючи побутову мову, вона майже не відрізняється від розмовної мови. Жанрова система міської літератури охоплює всі 3 літературних роди: епос, драму і лірику. З епічних жанрів найбільш популярними були фабліо — короткі віршовані або прозові розповіді про випадки з життя простих людей. Головний персонаж — селянин. Жанровим різновидом фабліо стає байка, в якій діють тварини, за якими вгадуються людські персонажі. Ці середньовічні байки про тварин утворили так званий «тваринний епос». У Франції найважливішим прикладом такої літератури став «Роман про Лиса». Головним його героєм є лис Ренар (в німецькому варіанті — Рейнеке-Лис). Алегоричний епос представлений твором — «Роман про Розу».

«Роман про Лиса» — пам'ятник французької міської літератури, що отримала поширення в XII-XIII століттях. Твір складається з 27 гілок, або незалежних оповідань, написаний попарно віршами, що римуються. Об'єднавчим сюжетом є боротьба лиса Ренара з його заклятим ворогом, вовком Ізенгріном, що символізує тріумф хитрості над силою. Популярність «Романа про Лиса» була такою у Середні віки, що трувер XIII століття Готьє де Куенсі дорікав ченцям за те, що читання текстів святих вони воліють замінити пригодами хитрого лиса, сцени з життя якого вони розмальовують стіни своїх келій.

Існують дві головні теорії походження оповідань про Лиса, з яких одна належить Поленові Парісу, а друга — Якову Ґріммові. П. Паріс вважав, що джерело французького «Роману про Лиса» було античне і належало Езопові, байки, що перейшли через школу до Франції та Німеччини. На думку ж Якова Ґрімма, оповідання «Про Лиса» спільне для всіх народів, розвинулося спочатку на німецькому ґрунті, а звідси було занесене в V столітті франками до Галлії. Докази його опираються на етимологію слів Renard та Isengrim, які можна пояснити тільки завдяки німецьким кореням. Занесені з Німеччини до Франції оповідання про Лиса були самостійно оброблені й мали дуже широке розповсюдження. Повний цикл оповідань про Лиса містить у собі 120 000 віршів, із них Франції належить майже 90 000. Французький роман «Про Лиса» складається з праці декількох авторів, що жили в різні епохи (від XII до XIV ст.). Але відомі тільки троє: 1. П'єр із Сен-Клу — автор найдавніших гілок (II, V ст.), 2. Священик з Ла-Круа-ан-Брі — автор дев'ятої гілки, 3. Рішар де Лізон — автор дванадцятої гілки твору.

У даному творі головне місце надано відносинам між тваринами, хоча дійовими особами бувають і люди. У центрі — лис Ренар: його часто обманюють звірі, слабкіші, ніж він, але він завжди тріумфує над найсильнішими. Товариство тварин показане паралельно до товариства людей. У кожного звіра є ім'я: лис Ренар, вовк Ізенгрін, лисиця Ермеліна, вовчиця Ерсан, ведмідь Брен, борсук Грімбер та інші. Стосунки між звірами у «Романі про Ренара» побудовані за зразком ієрархії станів у тогочасних європейських державах із тією ж системою соціальних відносин. Це створює можливість в алегоричній формі відтворити типові явища сучасного авторам суспільства. На чолі соціальної піраміди стоїть король, лев Нобль, і його дружина, Фьер, великими феодалами є вовк Ізенгрін, лис Ренар, ведмідь Брен. Нижче феодалів в ієрархії знаходяться півень Шантеклер, кіт Тібер, борсук Грімбер.

Незважаючи на те що звірі часто поводяться, як люди (скачуть на конях, б'ються на мечах), вони не втрачають і притаманних їм звичок та рис: Кіт Тібер гріється на сонці, грає хвостом, дряпається, наїжачується. Ворон Тьєслін любить пригладжувати дзьобом пір'я, Лис Ренар лягаючи спати згортається в клубочок. Єдність твору визначається задумом створити у циклі оповідань картину звичаїв і законів феодального суспільства. До сприйняття алегоричної оповіді читача готує своєрідне попередження, що у творі йдеться про нові порядки, характерні для життя середньовічного міста. Герої й конфлікти нового епосу не схожі на те, що було представлено у картинах античного світу й описано у лицарських романах.

З великих середньовічних творів найбільш значними є у Франції — алегоричний епос «Роман про Розу». Слово «алегорія» має грецьке походження і складається з двох коренів: alios — інше і agoreuo — кажу. Літературознавчі словники визначають алегорію як приповідь, один із літературних засобів або тип образності, проте в середні віки це поняття мало набагато ширше і важливіше значення. Алегорія — точніше, символіко-алегоричне сприйняття світу, тобто вміння читати і розшифровувати приповідь, а також створювати їх — була невіддільною частиною свідомості середньовічної людини. В основі цього сприйняття концепція двосвіту, ідея про те, що всі реальні предмети є лише тінню і подобою вищих божественних сутностей. Це сприяло тому, що людина повинна «розкодувати» всесвіт, розрізняти за кожною конкретною річчю або явищем його абстрактний сенс і значення. Ми називаємо ще цей хід думки символічним, тому що предмет видимого світу мав кілька значень. Люди Середньовіччя читали світ, як книгу, повну символічних знаків, розрізняючи за матеріальним, видимим, його прихований вищий сенс.

Віршований «Роман про Розу» складається з двох частин. Перша була створена в 1240-х рр. Гійомом де Лорріс, друга — близько 40 років по тому Жаном де Меном. Перша частина близька за духом куртуазній літературі. Дія розгортається навесні, герой, прекрасний молодий юнак, уві сні потрапляє в Сад насолод. Він оточений кам'яною стіною, на якій зображені різні моральні якості, що перешкоджають виникненню любові: Ненависть, Зрада, Жадібність, Скупість, Заздрість, Печаль і Старість. Число «супротивників любові» — сім — далеко не випадкове. Символіко-алегоричне світосприйняття середньовічної людини розглядало числа як думки Бога і надавало їм особливого значення. Число сім, яке було сумою чисел «три» (символізує божественний початок) і «чотири» (символ земного — по числу стихій), у ті часи вважали позначенням людини, яка поєднувала в собі земну плоть і божественну душу.

Герой «Романа» входить у Сад, бачить там різноманітні алегоричні фігури. Воротаркою є дама Неробство, Веселощі очолює хоровод, у якому танцюють Амур, Краса, Щедрість та інші персоніфіковані людські якості, що сприяють любові. Нарешті герой потрапляє до фонтану, у воду якого виглядав колись Нарцис. Тут він бачить прекрасну Розу і закохується в неї. Його почуття — це приклад куртуазної любові. Закоханий хоче зірвати Розу і насолодитися нею. У дію вступають різні персонажі, які уособлюють людські якості і почуття. Так, юнакові допомагають Дружба, Привітність, Жалість, а Страх, Сором'язливість прагнуть перешкодити йому. Герою вдається домогтися поцілунку, але Ревнощі споруджують навколо Рози стіну. Перша частина «Романа про Розу» закінчується скаргою закоханого з приводу його нещасної долі.

У частині Жана де Мена з'являються персонажі, яких не було у першій частині: Лицемірство, Розум, Природа. Особливо важливу роль відіграє образ дами Природи, який Жан де Мен запозичив із латинської поеми Алана Лілльського «Плач Природи» XII ст. В обох творах Природа постає як могутня сила, підвладна лише Богу, як його велика помічниця, відповідальна за продовження життя на Землі.

У «Романі про Розу» система персонажів, як і в інших алегоричних творах, складається зі сновидіння візіонера та алегоричних дійових осіб, яких він спостерігає або з якими він розмовляє. Найбільш помітне місце у поемі займають алегоричні персоніфікації абстрактних понять — Веселощі, Щедрість, Краса, Лицемірство та ін. Їх образи, створені за допомогою уособлення, відрізняються один від одного ступенем художньої яскравості і переконливості. Авторів алегоричних поем цікавив лише один стан людини — це стан закоханості, і саме ця риса присутня й головна у тексті.

Поема Гійома де Лорріса і Жана де Мена зіграла велику роль у літературі епохи, зробивши популярним жанр алегоричного видіння, у якому пізніше писали багато авторів, у тому числі Дж. Чосер і Данте. Популярність «Романа» і його вплив на середньовічну літературу пояснюється тим, що у ньому втілений проявлений у суспільстві того часу інтерес до людини та її внутрішнього світу.