Література Відродження

Відродження у Франції

Відродження у Франції мало у своєму розвитку ті ж передумови, що і в Італії, у Франції ж панівним класом залишається дворянство. На становлення французького Відродження мали вплив такі чинники як: 1. Вплив Італії. Зародження гуманістичної думки збігається з правлінням Франциска І. Його походи в Італію розширюють дружні відносини між країнами, починається впровадження культури Італії до Франції. Франциск привертає таких італійських геніїв як Л. да Вінчі, Челліні і Сарто. У Франції з'являються переклади Данте, Петрарки, Боккаччо. Франциск хотів бути головною рушійною силою французького Відродження, але таким став його радник, бібліотекар Гійом Бюде (1468–1540), який ініціював створення першого університету. Так, у 1530 р. виник «Коледж трьох мов», пізніше «Колеж де Франс», став центром. 2. Зв'язок з Реформацією. Воно проявилося в навчанні Кальвіна, який писав: «людина від народження призначена або до мук або до блаженства». Кальвінізм знайшов своїх прихильників і серед дворян у Франції. Усім письменникам французького Відродження характерні типові риси: це близькість із матеріалізмом, чуттєвість, культ прекрасного, турбота про форму.

Одним з гуманістичних і літературних центрів Франції в XVI ст. був двір Маргарити Наваррської (1498–1549), сестри Франциска І. Вона співчувала протестантизму, була таємною гугеноткою, при її дворі знаходили притулок багато гуманістів, яких переслідували за інакомислення. Вона відзначалася всебічною освіченістю, захоплювалася античною культурою, італійською літературою, особливо творами Данте, Петрарки і Боккаччо, знала класичні мови. Вона була письменницею, найбільш значний її твір «Гептамерон», написаний як пародія на «Декамерон» Боккаччо. «Гептамерон» — семиденник, він містить 72 оповідання, які об'єднуються вступом-обрамуванням. Збірка була надрукована П'єром Боестюо в 1558 р. через дев'ять років після смерті Маргарити. Видання вийшло під заголовком «Історії щасливих коханців», без імені авторки, складалася з 67 новел, розташованих без поділу на «дні». Друге видання 1559 р., здійснене Клодом Грюже, містило вже 72 новели, був розподіл на дні. Сюжет твору оповідає про десятеро дворян, чоловіків і жінок, котрі, повертаючись із курортної місцевості, змушені затриматися в дорозі через негоду. Свій час вони заповнюють розповідями різних історій, які становлять зміст збірки.

Кожен день збірки (крім восьмого) складається з десяти оповідань, об'єднаних загальною темою. Маргарита підкреслює, що в її книзі зібрані тільки справжні історії, які відбувалися в реальному житті. Основне місце в «Гептамероні» займають любовні історії. Вступ покликаний показати персонажів і пояснити, як і чому вони стали розповідати новели. Психологія оповідачів розкрита докладніше, ніж у Боккаччо. У діалогах є вплив «Книги про Придворного» Кастільйоне. Це «обрамлення» використовується автором для моральних настанов та своїх етичних поглядів. «Гептамерон» — трансформує середньовічну традицію циклу анекдотів і сатир. Книга є перехідною формою до любовно-психологічної повісті.

При її дворі в Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили моральну та матеріальну підтримку. Одним з таких поетів став Клеман Маро (1496–1544), письменник, який зробив великий прорив у розвитку французької поезії, син Жана Маро — придворного поета Анни Бретонської. Творчість Маро зросла на ґрунті національної й античної поетичних традицій, також письменник вважав себе послідовником Війона. У своїх віршах висловлював почуття і погляди дворян, майстер малих форм, найвідоміші його поеми — «Пекло», «Храм Купідона», а також епіграми, рондо та елегії. У ліриці звертався до жанрів французької народної поезії, ліричних форм Катулла та Овідія.

Він перший у Франції наслідував петрарківський сонет, темами його поезій були пригодницькі сюжети, урочисті події при королівському дворі, кохання й розчарування, міркування про смерть, сатира на ченців, суддів, критикував схоластів із Сорбони. За його позицію неодноразово переслідувався як католицькою, так і кальвіністською церквою.

У період Ренесансу розвиток французької поезії сягнув найвищого піка, однією з таких впливових шкіл була «Ліонська поетична школа» (1540–1550-ті рр.) — об'єднання французьких поетів Ренесансу в місті Ліон. Школа мала тісний зв'язок з італійською літературою, дотримувалася принципів петраркізму та ідей гуманізму, захоплювалася еротичною тематикою. Творчість Ліонської школи вплинула і на творчість Клемана Маро та на формування ще одного видатного угруповання «Поети Плеяди», яка дала поштовх до розвитку гуманістичної поезії. Її досягненням стала творчість поетів паризької літгрупи «Плеяда», один із відомих представників — П'єр де Ронсар. Група утворилася у 1547 р. під назвою «Бригада», складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Беллє та Дора. На початку 50-х років група розширилася до семи учасників — і змінилася назва — «Плеяда». У 1549 р. Жоашеном дю Беллє та однодумцями була здійснена монументальна робота — був опублікований трактат «Захист і звеличення французької мови» («Defense et illustration de la langue française»). У маніфесті було визначено основні завдання поетичного мистецтва:

• створення нової національної гуманістичної поезії, яка базується на традиціях античності;

• дю Беллє відстоює права французької мови і наголошує: мова є витвором народу і може змінюватися лише з його волі;

• поет закликає збагачувати і розвивати мову за прикладом греків, введенням нових слів, радить спілкуватися з людьми різних професій і видів ремесла: корабельниками, ливарниками, художниками;

• засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії;

• багатство чи бідність мови, на його думку, залежить від того, як її розвивають;

• його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості, упевненістю в тому, що вона «зрівняється з мовою самих греків і римлян».

Маніфест поділено на 2 частини: 1 частина: Дю Беллє пояснює, чому французька мова не настільки багата, як грецька чи латинська, стверджуючи, що вона має необмежені можливості; у 2-й частині йдеться про те, що природний талант поета може бути посилений наполегливим вивченням класичних авторів.

Жоашен дю Беллє (1522–1560) — французький поет доби Відродження, один із лідерів «Плеяди», її теоретик. Отримав гуманістичну освіту в паризькому коледжі Кокере. У 1550 р. видав збірку «Олива» («Olive» — анаграма жіночого імені Viole, якій адресувалися любовні вірші Дю Беллє). До збірки увійшло кілька од і 50 сонетів, написаних під впливом Ф. Петрарки, Л. Аріосто та інших. У поемі «Скарга зневіреного» (1551) йдеться про безрадісну юність поета, його хвороби та поневіряння. Після поїздки до Риму (квітень 1553 – квітень 1557) розчаровується в італійській ідеології, наслідком цих розчарувань стали дві збірки сонетів — «Співчуття» і «Римські старожитності». У «Співчуттях» відобразилися римські враження Дю Беллє від папського двору і ностальгія за Францією, у «Римських старожитностях» поет сумує на руїнах «вічного міста». Обидві книги, створені за зразком Овідієвих «Скорботних елегій», пронизані скорботою за великою античною культурою, від якої у Римі залишилися лише руїни. У 1558 р. виходять латинські «Поеми», а також збірка невеликих ліричних віршів, об'єднаних тематикою «сільського життя» — «Сільські розваги», сюди входить найвідоміший вірш поета — «Звернення віяльника до вітрів».

П'єр де Ронсар (1524–1585). Поет належав до вельможної дворянської родини, навчався у Наваррському колежі в Парижі, був пажем при дворі сина Франциска І. Ронсар був дипломатом, відвідав Фландрію, Шотландію, Італію та Німеччину, у 18 років раптово оглух, залишив дипломатію і упродовж кількох років вивчав стародавні мови, поезію та філософію в коледжі Кокре. Приєднується до «Плеяди», разом із дю Беллє пише відомий маніфест. Ронсар прагнув творити «високу поезію». Пише твори різної тематики та спрямованості: оспівує радість життя та кохання (збірки «Любовні вірші», «Продовження любовних віршів», 1555; «Сонети до Єлени», 1578), вірші на громадянські, патріотичні, філософські теми (збірки «Оди», 1550–1552; «Гімни», 1555–1556), засуджує релігійні війни («Роздуми про бідування цього часу» (1560–1562), «Застереження французькому народу» (1563)).

У поетичній збірці «Оди» («Odes», 1550) провідна тема збірки — перемога людського духу над часом. У піндаричних одах постає як урочисте звеличення подвигів і безсмертя, а в гораціївських одах тема набуває інтимнішого, особистісного характеру. У центрі уваги людина, яка відкриває для себе красу навколишнього світу і усамітнюється на лоні природи. Трактат Ронсара «Короткий виклад поетичного мистецтва» (1565) відіграв значну роль у формуванні французького класицизму (відродив олександрійський вірш). Завдяки Ронсару французька поезія набула музичності, гармонії, різноманітності, глибини та масштабу. Він повністю оновив її зміст, форму, пафос і словниковий запас, тому його з повним правом вважають засновником ліричної поетичної мови.

Найбільшим прозаїком та представником гуманізму у Франції є Франсуа Рабле (1494–1553). Навчався в монастирі, але замість богословських книг вивчає стародавніх письменників і юридичні праці. Вивчає також медицину, стає лікарем госпіталю. Здобуває ступінь доктора медицини. Головний твір письменника — «Гаргантюа та Пантагрюель». Поштовхом для створення книги стала анонімна книга «Великі й неоціненні хроніки про величного та Величезного велетня Гаргантюа». Ця книга стала пародією на лицарський роман, а книга Рабле стала її продовженням. У 1532 р. видав першу книгу — «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантагрюеля — короля деспотів, сина великого велетня Гаргантюа». У 1534 р. письменник видав другу книгу — «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». У пізніших виданнях ця книга стала першою. Книги виходили під псевдонімом Алькофрібас Назьє — анаграма імені автора. Третя книга роману — «Героїчні діяння і промови благородного Пантагрюеля» — з'явилася тільки через 12 років після другої, у 1546 р. Четверта частина роману надрукована в 1548 р., над п'ятою письменник продовжував працювати всі останні роки життя. Вона була надрукована вже після смерті Рабле, у 1564 р.

Основою книги стали різноманітні джерела: народні книги про велетня Гаргантюа, грецькі сатиричні поеми, народна творчість, фольклорна традиція взята з фабліо, народні анекдоти, прислів'я та античність. Композиція близька до композиції роману «тваринного епосу» — «Романа про Лиса», алегоричній поемі «Роман про Розу» і «Великого заповіту» Франсуа Війона, де теж є чергування епізодів і образів. Мова роману — повний поворотів, ідіом, народних прислів'їв і промов, але в цьому потоці проглядається мовна культура Рабле, використання граматичних засобів, наукових і технічних термінів, латинських і грецьких слів.

Спільними для всіх частин стали три головних образи: 1-й — образ доброго короля в його трьох варіантах, які дуже близькі: Грангузі, Гаргантюа, Пантагрюеля. У цьому образі Рабле хотів втілити ідеал доброго і розумного правителя. Цей образ взятий з Франциска І, і коли довіра народу до нього знижується, то і в останніх частинах книги Рабле він представлений тільки мандрівником і мислителем. 2-й образ — Панурга. Веселий авантюрист, дотепний, фантазер, хвалько. У його образі Рабле поєднує гострий розум і моральну безпринципність. 3-й образ — брата Жана, безрелігійного ченця, який, скинувши рясу, бореться з солдатами. Він добродушний силач — втілення народної правди. Творчість Рабле вплинула на таких французьких письменників, як Мольєр, Вольтер, О. де Бальзак і А. Франс.