Печорін - герой свого часу - шкільний твір

Роман «Герой нашого часу» — вершина творчості Лермонтова. Робота над цим і миром (сучасники називали його збірником повістей) продовжувалася з 1837 по їм 10 рік. У 1841 році друге видання було доповнене передмовою. У ній автор відповідав своїм критикам, які стверджували, що Печорін — порочне явище, нетипове для російського життя, наклеп на молодь Росії. Образ Печоріна — одне з найбільших художніх відкриттів російської літератури. На думку Лермонтова, «це портрет, складений з пороків усього нашого покоління в повному їх розвитку».

Печорін — герой перехідного часу, представник дворянської молоді, що вступила в життя після розгрому декабристів. Він обдарована і глибока людина, змушена жити в похмурі роки миколаївської реакції. У молодості Печорін ганявся за світськими розвагами, пересичившись ними, намагався зайнятися наукою, але «науки теж набридли», і ним опанувала нудьга. Розчарованість у житті, відсутність високих суспільних ідеалів — риса багатьох мислячих людей того часу.

Печорін приходить до усвідомлення своєї нікчемності, непотрібності. От його судження про самого себе: «моє життя було тільки ланцюгом смутних і невдалих протиріч серцю або розуму»; «я давно вже живу не серцем, а головою»; «у мені душа зіпсована світом».

Більше всього на світі Печорін цінує свою волю, можливість робити все, що йому хочеться, не приносячи нікому ні користі, ні шкоди. І тільки наприкінці життя він розуміє, чим обернулася для нього ця воля. Наприкінці роману ми і мчимо його зовсім самотнього, без друзів (згадаємо його холодну зустріч з Максимом Максимичем), без коханої.

Печорін — скептик. Безпристрасність бореться в ньому з почуттям, розум із серцем (оце вже точно «розум із серцем не в ладу»!) «Я іноді відчуваю презирство до себе... чи не я нехтую іншими?»; «У мене нещасливий характер... якщо я роблю нещасливими інших, то і сам не менш нещасливий», — говорить він про себе.

Дійсно, Печорін — причина нещасть багатьох людей. Гине Бела, застрелений на дуелі Грушницький, з вини Печоріна зруйнований побут «мирних контрабандистів», розбиті серця Віри і княжни Мері. Печорін визнає, що в ньому живуть дві людини: одна щось робить, інша це судить. Але чи потрібно так суворо судити Печоріна? Адже він до останньої хвилини вірив у шляхетність Грушницького, у той час як той із друзями спокійно готувався убити його на дуелі. Печорін, безумовно, винний у смерті Бели, але лише побічно. При цьому він сам глибоко страждає, хоча і ховає свої почуття під маскою байдужості. Що стосується Мері, то любов до Печоріна розбудила душу світської панночки, адже любов — не тільки радість, але і (найчастіше) страждання! Так що не такий уже він і «лиходій», Григорій Олександрович Печорін.

Гак, нам зовсім очевидні недоліки героя Лермонтова, його егоїзм, байдужість. Лис доля Печоріна чомусь хвилює нас. Ми співчуваємо його словам: «Навіщо я жми? Ч якою метою я народився?.. А, напевне, вона існувала, і, напевне, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі сили неосяжні». Для високого призначення Печоріна час ще не прийшов: час декабристів уже минув, епоха демократі ще не настала.

Лермонтов зробив образ Печоріна збірним для свого покоління, наділивши його рисами, типовими не тільки для свого часу, але і для самого себе. Одним з перших, хто усвідомив непроминуще значення лермонтовського роману, був В. Г. Бєлінський. «Ось книга, якій судилося ніколи не зістарітися... — писав він. — Ця стара книга завжди буде нова».