МІЙ ГОГОЛЬ

МІЙ ГОГОЛЬ

Коренблат Катерина Ігорівна

учениця 10 класу Сакської ЗОШ I—III ступенів № 3 Автономної Республіки Крим

Згадую свою прогулянку з мамою в міському парку. Йдемо з нею центральною алеєю. Над головою сплітаються крони дерев. Постояли біля Вічного вогню. Мама завжди приносить квіти, а я кладу їх до підніжжя пам’ятника сакчанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Тіниста алея вабить прохолодою, в кінці її я бачу скромне погруддя.

- Мамо, хто цей чоловік?

- Гоголь. Він письменник.

- Він писав казки? Як Пушкін?

Тоді мені здавалось, що всі письменники працювали над своїми творами тільки для нас, дітей.

- Пам’ятаєш, ми з тобою дивились кінофільм про козака Вакулу, красуню Оксану і чорта?

- Так це він написав? Як цікаво!

З того часу Гоголь став для мене близьким. Зачувши це прізвище, я одразу ж згадувала Вакулу, який летів у зоряному небі і цупко тримав за хвіст чорта, і Оксану, яка не могла надивитись на своє відображення в дзеркалі.

Коли я знову приходила з мамою в парк, то зразу ж тягнула її в кінець алеї, до погруддя Гоголя. Я ще не знала, чому саме йому стоїть пам’ятник біля входу в санаторій “Саки”. Мама пояснила все дуже просто:

- Він тут лікувався.

І коли в шостому класі вчителька написала на дошці тему уроку: “М.В. Гоголь, “Ніч перед Різдвом”, я відчула, що зустрілась із давнім добрим знайомим і подумки подякувала долі, що колись дуже давно Гоголь приїхав до Сак, лікувався тут, приймав грязеві ванни, а я тут живу, ходжу по цій землі, берегом солоного озера, де ступала нога великого письменника.

Великого!.. Яке слово! Чи кожного письменника можна назвати великим? Велич Гоголя осмислила пізніше, коли навчалась у дев’ятому класі.

І я відвідала місцевий історико-краєзнавчий музей, довго стояла біля стендів, що розказували про перебування М.В. Гоголя на Сакському грязевому курорті. Як живий постав переді мною письменник на картині художника В. Корнєєва “Гоголь в Саках”. Читала вірш, присвячений письменнику, радянського поета Давида Кугультинова, що відпочивав у нашому місті.

Після “Ночі перед Різдвом” я з великою насолодою прочитала “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Скільки веселощів і гумору! Як сміялась над пригодами гоголівських героїв. І як заходилось від страху моє серце, коли я читала його “Майську ніч, або Утоплену”.

Особливо мене вразили картини природи. Прекрасною музикою прозвучали рядки: “Чуден Днепр при тихой погоде...” А переді мною не Дніпро, а ласкаве, обсипане блискітками полудневого сонця, таке рідне і раптом таке нове для мене море. Я любуюсь його спокійною величчю, воно страшить і захоплює, коли раптовий вітер підіймає хвилю до самого неба, відкриваючи між хвилями таку безодню, що очі заплющуються самі собою.

Чудовий Дніпро... Прекрасне море... Як перегукуються в моїй душі ці рядки! Та хіба тільки на море змусив по-новому поглянути мене Гоголь!

“Как упоителен, как роскошен летний день в Малороссии! Как томительно жарки те часы, когда полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувший в неге, обнимая и сжигая прекрасную в воздушных обьятиях своих! На нем ни облака. В поле ни речи. Все как будто умерло; вверху только, в небесной глубине, дрожит жаворонок, и серебряные песни летят по воздушным ступеням на влюбленную землю, да изредка крик чайки или звонкий голос перепела отдаются в степи... как полно сладострастия и неги малороссийское лето!”

Так вже трапилося, що далі Криму я не була ніде, але Гоголь зумів познайомити мене з любою його серцю Україною. Я відчула красу її природи. Пейзаж степового Криму блідніший в кольорах, простіший, але в ньому є своя чарівна особливість. Хай непишний, непоказний, але рідний. Адже рідною стала для мене і Україна - моя країна, моя Батьківщина. Колись я обов’язково побуваю на Полтавщині - батьківщині великого Гоголя, познайомлюсь з побутом і звичаями українського народу.

У гоголівських творах відображено не тільки природу України, життя народу. В них з’являється і сатирична спрямованість. Глядач п’єси “Ревізор” сміється, але іншим, якимось злим сміхом, сміхом крізь сльози. В комедії “Ревізор” Гоголь відкрив для мене світ чиновників-хабарників, безпринципних пристосуванців. Вони знають, що від їх дій і рішень залежить доля багатьох жителів міста, але думають і клопочуться лише за себе. З кожною новою дією разкриваються їх безпечні і недалекі натури. Міський голова Сквозник-Дмухановський - найголовніша людина в місті. Він грубий і слизький як вугор, але досить не дурний, дуже цінує своє становище, оскільки воно приносить йому гроші, дає владу. Я зрозуміла, що він жадібний, як і решта чиновників, ніколи не промине того, що пливе йому прямо в руки. Любов до грошей не знає меж: він обкрадає купців, використовує державні гроші для власної потреби. І за свої вчинки не відчуває провини.

А хіба відчувають свою провину сучасні сквозняки-дмухановські? І не важливо, де вони правлять - в селі, маленькому містечку чи у великому сучасному місті. В травні місяці стало відомо, що керівників міста Алушти піймали на хабарі. І що далі? Відповідь я знайшла в Гоголя. Суддя Ляпкін-Тяпкін багато в чому схожий на міського голову, працює погано, бере хабарі мисливськими цуценятами і не вважає це злочином.

Хабарництво процвітає не тільки в суді. Не дай Боже попасти вам у лікарню. Не можна всіх лікарів стригти під одну гребінку. Є одержимі і відповідальні лікарі, яким довіряєш своє здоров’я і життя, а є й такі, як Земляника, який вважає, що “человек простой если умрет, он и так умрет; если выздоровеет, то и так выздоровеет”. Тому-то люди в таких лікарнях “выздоравливают как мухи”. Нічим не кращий наглядач училищ Хлопов і почтмейстер Шпекін. Всі ці люди не хочуть і не вміють працювати чесно. Приїзд ревізора вивів із рівноваги і об’єднав всю цю братію, але я думаю, що це ненадовго, адже з перевіряльниками вони спілкуються на тій мові, яка їм відома.

Гоголь навчив мене придивлятись до людей, він умів висвітлити людське самовдоволення і ницість, виставити на суд читача пиху, чванство, тупість і паскудство. Але Гоголь примушує і замислитись про цінність людської особистості, її красу. Чим вона визначається? Тим, чому присвячує себе людина, - піклується про своє особисте життя чи служить людям. Разом із автором ми перенесемось в далеке минуле України. З його героями беремо участь у гарячому бою під стінами фортеці містечка Дубно, билинними богатирями постають перед нами Кукубенко, Степан Гуска, Бовдюг, курінний отаман Балабан, Остап, Тарас Бульба. “Есть ли порох в пороховницах? Не ослабела ли казацкая сила? Не гнутся ли казаки?” Цей голос Тараса Бульби дійшов до нас через віки.

“Не ослабла козацька сила!” - хочеться сказати, коли слухаєш розповіді ветеранів, читаєш художню літературу, дивишся кінофільми, знайомишся з документальними матеріалами про найстрашнішу війну в історії людства. Такого глибинного розуміння традицій культури, моральних цінностей свого народу немає в жодного письменника, окрім Гоголя. Він не тільки майстер художнього слова, а й досліджувач історії й етнографії свого народу, чудовий мовознавець. Створюючи твори російською мовою, Гоголь повною мірою зберігає мелодику й поетику української мови.

Сам Гоголь в листі до А. Смирнової писав: “Какая у меня душа, хохлацкая или русская? Я сам не знаю. Знаю, что никак не дал бы преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы щедро одарены Богом, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой: явный знак, что они должны пополнить одна другую”.

Я живу в Криму, де зібрались представники різних національностей: українці, росіяни, євреї, татари, болгари, караїми, молдавани, вірмени. Але це не заважає нам розуміти й поважати один одного, цікавитись творчістю українських, російських письменників. Культура одного народу обов’язково збагачує й культуру іншого.

Мене й моїх однолітків вразили герої гоголівських творів. Іноді здається, що Гоголь не тільки добре знався на сучасному йому житті, а й зазирнув у наше сьогодення. Розмірковуючи про поему Гоголя “Мертві душі”, В. Бєлінський писав: “Те же Чичиковы, только в другом платье... не скупают мертвых душ, а подкупают живые души на свободных парламентских выборах!.. Парламентский мерзавец образованнее какого-нибудь мерзавца нижнего земского суда; но в сущности они не лучше друг друга”. Дійсно, це так. Під час просто безкінечних виборів купують голоси грішми, ковбасою, крупою. Стежачи за подіями в нашому парламенті, згадую слова Леоніда Філатова:

Ну и ушлый вы народ,

Аж нас оторопь берет!

Всяк другого мнит уродом,

Несмотря, что сам урод.

Страшно жити в такому світі. Але письменник вселив у мене мені віру, що народ, який дав світу Гоголя, сила духу, моральна чистота і гідність якого з такою любов'ю зображена в безсмертних гоголівських творах, не може бути бездумним електоратом і скаже нарешті своє мудре слово.

Знову стою біля давно знайомого погруддя. Його створив Петро Федосійович Мовчун, лауреат Державної премії СРСР, заслужений художник України, закоханий в творчість письменника. Пам'ятник вийшов вдалим - в лукавому погляді помітна легка іронія, начебто Гоголь, який все розуміє, говорить: “Щось, панове, мало змінилося у вас за 170 з лишком років... Що? Все ті ж проблеми?.. Не падайте духом. Все буде добре”.