Рим

Сім царів древнього риму

Тарквіній Древній

Викладено за «Римською історією» Тіта Лівія.

Десь наприкінці царювання Анка Марція до Риму з етруського міста переселився Тарквіній, багатий вельможа, син вихідця з грецького міста Коринфу і знатної етрурянки. Цей чоловік, одружений з жінкою на ім’я Танаквіль, яка походила зі знатного етруського роду, на настійну вимогу владної і гордої дружини виїхав з міста, жителі якого постійно нагадували йому, що він — син ізгоя, і не віддавали належних почестей і шани. Танаквіль, обурена і принижена ставленням своїх співвітчизників до Тарквінія, упевнена в щасливій долі свого чоловіка, обдарованого розумом і доблестю, обрала для нового проживання Рим, вважаючи, що серед народу, де ще мало знатних людей, енергійна і честолюбна людина може легко зайняти гідне місце. Підтвердженням честолюбних задумів Танаквіль стало знамення богів, послане дорогою до Риму. Коли Тарквіній їхав із дружиною у візку, орел, що ширяв у повітрі, спустився над ними і зринув догори, тримаючи в пазурах повстяний дорожній капелюх з голови Тарквінія. Не встигли чоловік і дружина опам’ятатися від переляку, як орел з голосним криком знову повернувся і поклав капелюха на голову Тарквінія, немов увінчуючи його за велінням богів. Тремтячи, Танаквіль з торжеством оголосила чоловіку, що тепер, судячи з польоту птаха і його дій, у Римі на нього чекають високі почесті і слава.

Приїхавши до міста і купивши будинок, Тарквіній відразу став відомою людиною. Він був гостинним, охоче допомагав нужденним і незабаром увійшов у довіру до царя Анка Марція настільки, що той зробив Тарквінія наставником двох своїх синів. Через деякий час цар перейнявся до нього такими глибокими дружніми почуттями, що призначив його опікуном дітей до їхнього повноліття. Проживаючи в Римі, Тарквіній узяв собі ім’я Тарквінія Древнього. Своїм добрим поводженням він привернув до себе симпатії і знатних римлян, і простого народу. Під безпосереднім керівництвом царя Анка Марція Тарквіній досконало вивчив усі римські закони і звичаї. Він брав активну участь і в громадському, і у військовому житті римського народу, а покорою і шанобливістю до царя вирізнявся з-поміж усіх його підданих.

Коли Анк Марцій помер, Танаквіль, пам’ятаючи про отримане на шляху до Риму знамення, і прагнучи найвищих почестей для чоловіка, почала зміцнювати честолюбні задуми Тарквінія. Вона повторювала, що в Римі звикли до іноземних царів — і Тіт Тацій, і Нума Помпілій не були римлянами, але здобули вищу владу над римським народом. Згодившись на умовляння дружини, які відповідали, утім, його власним честолюбним прагненням, Тарквіній, відіславши царських синів на полювання на час обрання царя, сам виступив з промовою перед народом. У красномовних висловлюваннях він змалював свої заслуги перед Римом, свою відданість царю і справам римського народу, нагадав, що він не перший іноземець, який, у разі обрання, стане до влади. Словом, усі ті доводи, які вони разом з Танаквіль добре обміркували, Тарквіній висловив на зборах настільки переконливо, що римський народ одностайно запропонував передати йому царські повноваження. Провівши кілька переможних воєн із сабінами і латинами, Тарквіній Древній приєднав їхні області до Риму, захопивши багату здобич. Після повернення до Риму Тарквіній взявся за мирні справи з не меншою енергією, ніж та, яку він віддав справам військовим. Він вважав, що народ завжди має бути зайнятий корисною справою — чи то є відсіч ворогу, чи зміцнення власного житла. За наказом Тарквінія почалася добудова кам’яних стін там, де були лише земляні укріплення; робота з осушення заболочених місць у рівнинах між пагорбами. Були проведені спеціальні канали, якими стікала вода в Тибр, побудований великий цирк для кінських перегонів і кулачних боїв, що проводилися щорічно (Великі або Римські ігри).

У Тарквінія Древнього було двоє синів і дочка, яку він видав заміж за свого вихованця Сервія Туллія, що виріс у родині Тарквінія після смерті матері, узятої в полон при здобутті одного з латинських міст. Батько Сервія Туллія був убитий, а мати народила хлопчика в будинку царя. Одного разу побачили, як навколо голови сплячого хлопчика палає полум’я. Злякані слуги принесли воду, щоб загасити вогонь, але мудра цариця Танаквіль наказала не будити дитину, поки вона сама не прокинеться. І, дійсно, вогонь палав, не обпалюючи, і зник, коли маленький Сервій відкрив очі. Танаквіль, повівши чоловіка у окрему кімнату, пояснила йому, що цей вогонь — послане богами знамення. Воно свідчить про те, що хлопчик у хвилину грізної небезпеки може стати їхнім рятівником. Тому варто дати йому не звичайне виховання, яке одержують усі діти, а ретельно піклуватися про нього, розвиваючи розум і доблесть. Так і було зроблено, і Сервій Туллій став юнаком дійсно царственого розуму і високих достоїнств. З цієї причини і була йому надана перевага перед іншими знатними юнаками Риму, які претендували на руку царської дочки.

Уже тридцять вісім років царював Тарквіній Древній у Римі, і держава процвітала за його мудрого правління. Улюбленець царя, Сервій Туллій, користувався серед народу й сенаторів найбільшою повагою. Але сини Анка Марція давно приховували злість на Тарквінія, який обманом позбавив їх права (як вони думали) посісти батьківський трон, і зрозуміли, що після смерті Тарквінія безрідний прибулець знову може захопити владу. Ремствуючи на Сервія Туллія, якого вони скрізь знеславлювали як сина рабині і раба, сини Анка Марція побоювалися все ж більше Тарквінія, розуміючи, що якщо вони уб’ють Сервія Туллія, то жахливої помсти царя їм не оминути. До того ж, убивство Сервія Туллія призвело б лише до появи іншого спадкоємця, призначеного Тарквінієм. Тож починати слід було з Тарквінія. Для здійснення замисленого злодіяння було вибрано двох найвідчайдушніших пастухів. Узявши з собою звичайні знаряддя праці, вони розпочали удавану бійку поблизу царського будинку, супроводжуючи її несамовитим галасом і криками. Вони гукали царя, вимагаючи, щоб той вирішив їхню суперечку. Наполохані слуги сповістили про це Тарквінія, і він звелів покликати пастухів до будинку. Вони продовжували лайку і суперечку, перебиваючи один одного. Після того, як ліктор зупинив їх і зажадав, щоб пастухи пояснили царю по черзі, у чому суть справи, один з них став плести якусь нісенітницю і тим відвернув увагу царя. А другий, підійшовши близько й дочекавшись зручного моменту, ударом сокири розрубав голову Тарквінію. Обидва пастухи кинулися тікати, але були схоплені лікторами. На розпачливі крики слуг збігся народ. Проте мужня Танаквіль наказала зачинити будинок і забрати звідти усіх свідків події. Зрозумівши відразу ж, що рана Тарквінія смертельна, вона послала за Сервієм Туллієм. Коли той з’явився, то Танаквіль, вказуючи йому на майже бездиханне тіло царя, почала благати Сервія помститися за смерть людини, яка заступила йому батька. Вона нагадала про знамення, послане богами, коли Сервій був ще дитиною, і благала узяти владу у свої руки, щоб не залишити родину царя і римський народ на свавілля вбивць, що здійснили злодіяння чужими руками. Вона обіцяла Сервію свою підтримку, щоб зміцнити його дух, збентежений страшною несподіванкою. Оскільки тривога і шум на вулиці зростали і слуги вже не в змозі були стримувати натиск стривоженого народу, то цариця підійшла до вікна будинку, що знаходилося на другому поверсі, і звернулася до юрби, заспокоюючи її. Танаквіль повідомила, що царя лише оглушило раптовим ударом, рана невелика і народ незабаром зможе знову побачити Тарквінія. Але поки що він наказує коритися Сервію Туллію, який буде в усьому просити царської поради і рішень при виконанні своїх обов’язків. Таким чином, протягом декількох днів Сервій Туллій, сидячи на царському місці, у плащі, у супроводі лікторів якісь справи вирішував відразу, інші відкладав для того, щоб нібито порадитися з Тарквінієм, який був уже мертвий. Коли ж смерть царя була оприлюднена і в палаці почався похоронний плач, Сервій Туллій, вельми зміцнивши своє положення і виявивши себе гідним спадкоємцем Тарквінія, за згодою сенаторів прийняв царську владу. Боячись нових замахів, він оточив себе надійною вартою, тим більше, що синів Анка Марція не було схоплено, вони втекли і жили вигнанцями у віддаленому місті, яке надало їм притулок. Мудрий Сервій Туллій для того, щоб уникнути зради з боку синів Тарквінія — Луція й Аррунса, увів їх у свою родину, віддавши за них своїх дочок. Але тут він прорахувався, тому що прагнення панувати було набагато сильнішим за родинні зв’язки і згодом ці шлюби стали причиною загибелі царя.

Військові успіхи Сервія Туллія в його боротьбі з етруськими містами принесли йому величезну здобич і народну любов, оскільки він виявив себе доблесним воєначальником, цілком гідним високого сану царя римлян. Забезпечивши мир у своїх володіннях і міць своїх кордонів, Сервій Туллій взявся до улаштування внутрішнього життя римських громадян. Оскільки Рим був привабливим центром, до якого охоче сходилися нові поселенці з різних областей, і самі римські володарі часто переселяли до Риму жителів підкорених міст, то серед населення міста з’явилася значна кількість вільних людей, які не мали прав громадянства. Вони не брали участі у народних зборах, які скоріше були зібраннями озброєного народу, не могли займати громадські посади і не мали жодних політичних прав. На відміну від повноправних римських громадян, їх називали плебеями. Цар Сервій Туллій врахував, що велика кількість вільних, але безправних людей, незадоволених своїм становищем, може становити значну небезпеку інтересам держави. Він обдумав і запровадив у життя новий уклад римського суспільства, розділивши всіх громадян на п’ять класів, до яких входило все чоловіче населення міста в залежності від майнового стану. До першого класу відносилися найбагатші люди, які користувалися найбільшими правами і пошаною. Відповідно до класу накладалися і військові обов’язки. Найбільш заможні зобов’язані були мати дороге озброєння. П’ятий клас, численний і бідний, був озброєний тільки пращами. Права громадян зменшувалися в залежності від одержуваних прибутків, хоча, здавалося б, ніхто з римлян не був їх позбавлений повністю. Лише цілковито незаможні мешканці залишалися поза класами, не маючи жодних прав; їх називали пролетарями.

Давши в такий спосіб лад внутрішнім справам в державі, Сервій Туллій вирішив мирним шляхом досягти зміцнення Риму серед інших племен. Він узяв за зразок одне з чудес світу — знаменитий храм Артеміди Ефеської, побудований спільно всіма державами Азії. Вихваляючи перед тими, з ким він намагався підтримувати дружні відносини, приклад подібної згоди і загального шанування божества, Сервій Туллій домігся того, що в Римі спільними зусиллями був споруджений храм богині Діани. У такий спосіб Сервію Туллію вдалося домогтися визнання верховенства Риму в Лаціумі, що раніше викликало збройні сутички. Царя, який шанував закони керованої ним держави, турбували думки про те, що він фактично усунув синів Тарквінія від влади, а сам був обраний не народними зборами, а лише сенаторами. Тому, знаючи, що Луцій Тарквіній розповсюджує чутки про незаконність його влади і рабське походження, Сервій Туллій звернувся до народу з питанням: чи бажають громадяни Риму продовження його царювання. І Сервій Туллій був проголошений царем з рідкісною одностайністю.

Але це не протверезило деспотичного і підступного Луція Тарквінія. Підтримку своїм задумам він знайшов у дочки царя Туллії, дружини свого брата Аррунса. На противагу спокійному і лагідному чоловіку, Туллія переймалася честолюбними мріями. У таємних бесідах з Луцієм вона виявляла безмежне презирство до малодушного Аррунса і до дружини Луція, своєї рідної сестри, яка не змогла оцінити сміливості й справді величних достоїнств свого чоловіка.

Ця таємна змова двох честолюбців призвела до страшного злодіяння, скоєного у царській родині. Таємно були убиті Аррунс і старша сестра Туллії, а вбивці, Луцій і Туллія, одружилися. І тут безумне прагнення влади і почестей опанувало обома. Туллія, знаючи, що престарілий батько не в змозі протистояти їй, невпинно твердила Луцію, що слід скоріше рухатися до мети, інакше вже скоєні злочини можуть стати намарними. Син Тарквінія, говорила вона, не повинен смиренно сподіватися на милість старого царя, а взяти у свої руки владу. Не маючи іншого засобу підштовхнути Луція до рішучого кроку, Туллія почала дорікати йому в боягузтві, не гідному сину Тарквінія, у тому, що він ввів її в оману, і вона замінила легкодухого чоловіка легкодухим злочинцем. Погрозами, лестощами, умовляннями домоглася Туллія того, що Луцій почав шукати популярності серед тих, хто був обласкавлений його батьком, підлещуючись, роздаючи коштовні подарунки і щедрі обіцянки. Перед Туллією ж завжди стояв образ владної цариці Танаквіль, дружини Тарквінія Древнього, чужинки, яка зійшла на римський престол завдяки своєму владолюбству, наполегливості й впливу на чоловіка. Таку долю визначила собі і дочка царя Сервія, забувши про доброту і шляхетність свого батька.

Луцій, підбурюваний Туллією, перейшов до рішучих дій, і на чолі збройної юрби ввірвався на форум. Він сів на царський трон і наказав скликати сенаторів до царя Тарквінія. Приголомшений народ, думаючи, що Сервій Туллій помер, зібрався на площі й слухав лихослів’я Тарквінія, який паплюжив Сервія Туллія, як раба і сина рабині, що незаконно привласнив царську владу. Він звинуватив його в тому, що він надавав перевагу людям нижчого класу перед багатими і достойними. Під час плутаної і жорстокої промови Тарквінія раптово з’явився старий цар і зажадав, щоб нахабний юнак негайно залишив царський трон і пішов з форуму. Але Луцій Тарквіній зухвало відмовився, і між його озброєними прихильниками і народом почалися сутички. Луцій, успіх якого вирішували хвилини, зненацька схопив старого царя, підняв і з розмаху жбурнув його вниз по сходах. Коли слуги і прибічники Сервія Туллія підбігли до нього, він був уже мертвий, тому що послані навздогін убивці були більш прудкими — вони закололи непритомного старого. Розповідали навіть, що убивці були послані самою Туллією, яка, всупереч звичаям, на колісниці примчалася на форум, щоб першою вітати чоловіка як царя Риму. Коли Тарквіній, незадоволений її появою, наказав їй повернутися додому, візник, перед тим як піднятися на Есквілинський пагорб, притримав хрипких коней, обійнятих жахом, тому що на дорозі лежало тіло Сервія Туллія, навколо якого клопоталися його слуги. Туллія, охоплена зловісним торжеством, вихопивши віжки, погнала коней через труп батька. Кров жертви забризкала одяг підступної дочки, колісницю і наляканих коней. Цю кров Туллія, опоганившись, принесла на колісниці до своїх пенатів й опоганила домашніх богів. Розгнівані, вони визначили поганий початок нового царювання і трагічний його кінець. Вулиця ж, на якій сталася нечувана наруга рідної дочки над тілом достойного царя, з тих пір називається Злочинницькою.