Рим

Тіт Лукрецій Кар

Про Природу Речей

(бл. 30 - 55 рр. до н. е.)

Видатний римський поет і філософ-матеріаліст. В написаній у традиції дидактичного епосу поемі "Про природу речей" (De rerum natura) Лукрецій викладає основні положення філософської системи Епікура. В шести книгах поеми поет розповідає про атомістичну будову світу, вічність матерії, безмежність Всесвіту, який перебуває у постійному русі й змінах. Лукрецій заперечує існування потойбічного світу, безсмертя душі і всевладність богів. На думку філософа, знання людиною свого місця в світі, причин явищ природи, розуміння сутності богів і душі допоможе позбутися страху смерті, досягти внутрішнього спокою.

Книга перша

Мати Енея і роду його, благодатна Венеро,

Втіхо людей і богів! Під сузір’ями неба пливкого

Повниш повсюдно життям судноносні моря і врожайне

Лоно землі, завдяки-бо тобі зародитися прагне

Всяке створіння й, покинувши темряву, глянуть на сонце.

Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні

Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти

Стелить умілиця щедра — земля, посміхається море,

Небо власкавлене сяє, виблискує світлом текучим.

<strong>10</strong> Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді,

Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно, —

Спершу небесні птахи твою з’яву, ходу переможну

Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце.

Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють,

Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою,

Бачити вроду твою, — куди б не вела ти, не звала.

Далі — по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах,

Густозелених оселях птахів та полях шафранових —

Всім ти проймаєш любов’ю серця, тож усе доокола

Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою.

Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка

Не проросла б, до ясних берегів божественного світла

З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.

Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати

Вірші, в яких я хотів би природу речей роз’яснити

Синові Меммія нашому — ти ж бо його повсякчасно

В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине.

Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня.

Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах

<strong>30</strong> Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала.

Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати

Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує

Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна

Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона —

І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену,

Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові

Зір свій і з уст перехоплює — п’є пожадливо твій подих.

Саме тоді, коли так він лежить, — над ним нахилившись,

Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву

З уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян.

Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття,

Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок,

Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить.

***

Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом, вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення, щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно, не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш. Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу — тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить, і на які вона знов по загибелі все розкладає.

Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву: Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає. В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним, що, висуваючи голову темну з безодняви неба, грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду, 60 з-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись і скерувати свій зір, хоч і смертних очей — проти неї.

Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше, збивши на брамах природи замки, із вузин — на простори. Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши ген за найдальші краї огороди вогненної світу, думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись може на світ, а що — ні, яка сила кінцева властива кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі. Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу взято під ноги, а нас — підняла перемога до неба.

Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу, до нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто до нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків. Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник перші данайців вожді, що вважались окрасою війська, 80 кров’ю невинною Іфіанасси колись осквернили.

От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши, по її щоках і справа і зліва спливли рівномірно.

От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно станув, а поряд — прислужники, бачить, ножі приховали; співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають, — і підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна.

Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар. Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея — ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала, чиста, — від рук нечестивих отця свого; жертва печальна хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий. От що таке забобон, і до чого схиляє людину!

Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече вмілець лякати — віщун, відсахнутись од мене захочеш. Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може і скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя. Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди те, що їх біди межу мають певну, — зуміли би якось віщим отим буркунам і релігії протистояти.

Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає: кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде. Значить, природа душі невідома: народжена з тілом 110 чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає, чи загибає однаково з нами, розкладена смертю, чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони, чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння, як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене, серед усіх італійських племен себе славою вкривши.

130 Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським, надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів: мова ж убога, на жаль, а предмет — новизною багатий. Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі в пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини. Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні не ясносяйного сонця провісники — промені-стріли, не найяскравіший день, а природа — весь лад її, вигляд. Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду: з волі богів, із нічого ніщо народитись не може.

Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко, — це через те, що, весь час помічаючи явищ багато як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути їхні причини й гадають, що все це — веління безсмертних. Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася, як, незалежно від волі безсмертних, усе протікає.

Хай щось могло б із нічого постати, — то все б упереміш із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні: з моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство; різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як, звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали. Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся; 160 все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити.

Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець, то чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір? А коли все довкруги із свого виникає насіння, то кожна річ тільки там постає й виринає до світла, де є матерія, речі властива, і первісні тільця. Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього — в кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема. Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють — саме в спекотливі дні; виноград — восени дозріває. Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося кожне — в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна для проростання пора, коли мати — земля живодайна — речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла?

А виникали б ті речі з нічого, — тоді б і родились, як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку, бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків, що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити. Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу, щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би: ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева. Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово, — так і природа велить, — із свого виростає насіння і зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй: все із своєї зростає матерії й живиться нею.

Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні, — не видавала б земля джерела наших радощів — плоду. А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне роду свого зберегти, а й саме існувати не годне. 190 Можна скоріше таке припустити, що спільних багато тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо, — букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати. Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром, зросту такого були, що могли б і моря глибоченні вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками, й довготривалим життям через низку віків пробиватись? Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна кількість матерії; з неї й складається все нарожденне. Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може: треба насіння, що з нього могли б народитися речі, а народившись на світ, — потягтись до легкого повітря.

Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі, ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм, то очевидно, що містить земля родотворні начатки. Їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу. А не було б у землі тих начатків, — без нашого труду значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно.

Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно, не обертає в ніщо — розкладає на первісні тільця. Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне, в нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово. Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти річ роз’єднати могла, розплести її тіла тканину. Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім’я, то, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом їх розіб’є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись, — жодній з речей не дозволить загинути творча природа.

Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу, не залишало й дробинки матерії, жодного сліду, як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня, їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити? Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались? Все вже давно — якщо має в собі воно тіло вмируще — стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним. Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився, — то несмертельною мусить же бути начатків природа. Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може. Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі зчепленням більшим чи меншим своїм вона в’яже докупи. Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись, бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих, чий щонайглибший зв’язок тільки певна б порушила сила. Тож, коли первоначала речей усіх перебувають у розмаїтих зв’язках, коли скрізь є матерія вічна, — цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна. Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може: з розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець.

От пропадають дощі, коли батько-ефір позахмарний стрімко скеровує вниз їх — у лоно землі материнське. Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду. Звідси — і рід наш людський, і тварини черпають поживу, 250 звідси — й міста багатіють, обновою тішаться — дітьми, буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви. Звідси — й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись, одпочивають собі. Молока білосніжна волога рясно з набряклого вимені точиться; звідси — грайливий по моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках, хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку. Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине, бо одне з одного споконвіків поновляє природа: щоб народити щось, — іншої речі їй смерть необхідна. Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого не постає і в свій час у ніщо обернутись не може, та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри, що найдрібніших начатків речей наше око не бачить, думку таку ще додам: у речах — це вже визнати мусиш — містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні. Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає, судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі, вихором іноді в полі промчить, величезні дерева, мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись, подувом дужим ламає ліси — ось така в нього сила: гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє. Отже, вітри — це тіла, що їх зором помітити годі.

Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють. Їх течія руйнівна — як вода, що хвилює ласкаво в річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко поза свої береги, коли зливи страшні її повнять і, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки, — що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить. Навіть могутні мости не здолають опертись потужній силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий, на кам’яні велетенські опори потік набігає.

З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним — падає тут же. Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви, мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять на перешкоду якусь — налітають на неї раз по раз, поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво, схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі. Значить, вітри — кажу ще раз і ще раз — тіла, що їх оком не помічаєм, якщо і прикметами й діями схожі до невгамовного плину ріки, що доступна для зору.

Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів. Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш. Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки на відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись і піддаватися дотику — що б могло ще, окрім тіла?

Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля — вогкий, а вистав на сонце його — за хвилину просохне, та не догледіти, як осідає на ньому волога, як — утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця. Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти, що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око.

Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно, з року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим.

Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний, теж поступово маліє — стирається, краючи землю. Глянь на дорогу міську: покриття її — тесані плити — вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй, що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами. Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають: наче позаздривши, бачить того не дала нам природа. Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу, частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно, — хто б не напружував гострого зору, — не вгледить ніколи. Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають, — от як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято сіль роз’їдає морська, — зрозуміло, ніяк не завважиш. Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа. Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також. Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці, бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова. Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір. А не було б його — як же тоді мали б рухатись речі? Перша-бо кожної речі властивість — опір чинити й на перешкоді ставать — одночасно в усьому про себе знати дала б — і ніщо й ворухнутись не мало би змоги: жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком. Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі — скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога — просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі, то не лише не могло б усе рухатись так метушливо, а й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній так і лежала б матерія мертво, без жодного руху.

Отже, природа, говорячи стисліше — це поєднання двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча — простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно. Те, що існують тіла — відчуття, для створінь усіх спільні, стверджують. Не довіряти їм — значить себе ж позбавляти змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну виб’єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу. Далі. Якби не було того простору, вільного місця, тобто порожняви — де б мали різні тіла подіватись, як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних? Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку.

Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити й від порожнечі — таке, що творити могло б самостійно третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу? Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути. Хай за об’ємом воно й невелике, хай крихітне буде — все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись — тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде. А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе вільно будь-яку річ пропустити без опору — значить, це — незаповнений простір, ми кажемо тут: «порожнеча». Все, що існує, додаймо, саме по собі — неодмінно діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній.

Врешті — й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі. Діяти ж і піддаватися дії — це речі властивість. Ну, а вміщати щось — має спроможність одна порожнеча. Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо і незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати, чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути. Бо, як побачиш — усе, що існує, що назване якось, буде властивістю двох тих начал або явищем буде. Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї, не зруйнувавши при тому її — має назву «властивість»: жар — од вогню, від каміння — тягар, од води невіддільний — плин, дотикання — від тіл, од порожняви — недотикальність. І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу, війни і злагоду — все, що приходить на світ час од часу, як і відходить, під назвою «явища» тут розглядаєм.

Також і час не існує окремо: що трапилось нині, що — в давнину, що колись має статися — ми відчуваєм тільки в зв’язку нерозривно-тісному з самими речами. Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати.

Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати. Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали: ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї. Отже, коли поза всесвітом — як визнаєм — не існує більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний. Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився: тут собі стань чи піди кудись ген — доокіл рівномірно слатися будуть такі ж нескінченного світу простори. Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути. Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить на перешкоду якусь, що йому на дорозі постане? Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає. Так чи інакше — не бачимо виходу. Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт. Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги. Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись, чи без завади помчить — не з останньої риси злетів він. Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде всесвіту визначиш край: «А ти списа метнув?» — запитаю. Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані: ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди. Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому, мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи, згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом. Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце, бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче, звалищем нині матерія вся непорушно б лежала. Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця — все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду, де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці. Все постає тільки в русі — постійному, впертому русі: роєм густим звідусіль поспішаючи — верхні до нижніх — сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві. Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко іншим: повітря межу дає горам, а гори — повітрю.

Море — землею, вона ж, навпаки — відокремлена морем. Обрій на зміну йде обрію: крайнього — всесвіт не знає. Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий, що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти, ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось. Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа — меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки. Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала, дбає природа сама: порожнеча — тілам є межею, а порожнечу — матерія, тіло перервною робить. От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні. Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами — все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя; край якийсь був би, скажімо, в порожняви — змоги б не мала безлічі первоначатків речей у собі поміщати.

Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних — ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння, ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні не потривали б не тільки години — найменшої миті. Бо, розірвавши зв’язки свої, ген по безмежній пустелі вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись, жодної речі — не в силі була б вона знову зійтися. Та не подумай, що первоначатки речей між собою лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно, що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали — ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу, поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних, ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті, що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність.

Книга друга

Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі, море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту. Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля — солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе. Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви, що на роздоллі кипить, якщо сам ти — у повній безпеці. Верх насолоди, однак — до ясної піднятись будівлі, що мудреців непохитним ученням оснащена добре. Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає: в хисті спішать перейти один одного, в знатності роду. Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують, тільки б майна домогтись, дотягнутися до вищої влади. О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі! В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає — скільки там є його — смертних життя! А природа тим часом — це ж очевидно цілком! — одного вимага від людини: тіла щоб біль не діймав, а душа — щоб ніколи не знала, що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям. Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї — зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання, те може їй водночас чималою приємністю бути. Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!), щоб у покоях золочені статуї всюди стояли — хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають, на цілонічні забави гучні проливаючи світло.

Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило, щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням. Інші й не дбають про те: на м’якій розпростершись травиці біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом, без особливих затрат насолодою душу втішають, ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву.

Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того, що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині. Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть — висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні. От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі впертий зображують бій, поділившись на два протилежні табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота, де не сама тільки зброя однакова — рівне завзяття, ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш — то чи тікає, видовищем тим переляканий грізним, рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю? Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши? Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись. Ну, а насправді супутники наші — страхи та турботи — ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї. До владарів приступають зухвало, дають собі раду з сильними світу сього, не лякають їх золота блиски. Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова. Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила. Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі? Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе. Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись, ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям.

Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні не ясносяйного сонця провісники — промені-стріли, не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд. Нині про те, який рух родотворних матерії тілець різні породжує речі довкіл, а який — розкладає. Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій по безконечних просторах порожняви гонить їх вічно. Мову вестиму, а ти — ні на мить не послаблюй уваги. Певним є те, що матерія — це не сама тільки щільність, бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють.

Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість

Їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.

Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.

Скільки-бо тіла позбудеться річ якась, — іншій на долю

Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу

Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість — щось інше,

Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.

Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні.

Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються — інші,

Так іде зміна живих поколінь у короткому часі:

Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи.

Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть

І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити, —

Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди.

Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні

Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні,

В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті

Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же

В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може

Рвучко податись назад — у вазі, як і в твердості, першим?

Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний

Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт

Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця

Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри,

Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір,

Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум.

Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця

Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній —

Все вони в русі постійному, різноманітному русі:

То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику,

<strong>100</strong> То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять.

Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання,

І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні,

Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї,

Творять могутливі корені скель; саме з них виникають

Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду.

Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно,

Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких

Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі,

Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння.

По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає,

Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи

Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи.

Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива

Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе.

Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло

В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою,

Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі

Грають роями вони, пориваються в напрямках різних,

Наче в одвічній війні, нескінченні зав’язують битви,

Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій

То наче в купу збиваються, то розбігаються знову.

Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх

Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться.

Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу,

Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати.

Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба

До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь,

Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ

Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором.

Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто

Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову,

Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить!

А починається та блуканина від первісних тілець.

Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки,

Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились

І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче,

Тілець удари відчувши невидимі, — вже клубочаться

І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху.

Так, від начатків речей починаючись, рух поступово

Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння

В промені сонячнім — вічний неспокій дрібних порошинок,

Хоч початкових ударів — джерел того руху — не видно.

Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість,

Що споконвіку властива матерії первісним тільцям.

Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора

І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство,

Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря, —

Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце

Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом;

<strong>150</strong> Кожного дня те видовище маємо перед очима.

Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні,

Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі

Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість.

Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають

Жару частинки — суцільними зграями линуть, роями,

Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди

Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість.

Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні,

Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні.

Та й одні одних, частки свої в ціле з’єднавши, не барять —

В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму,

Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись.

Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду,

Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні

В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку.

***

Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця,

Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає.

Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять,

Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа

Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку:

Порами року рядити весь час і хліба нам ростити,

Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода —

Богоподібна життя провідниця, та все зазиває

Їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях,

Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували

Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду, —

Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.

Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця,

Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись

Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда

В жодному разі для нас не збудована й не видається

Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних.

<strong>576</strong> Родиться все, а прийшовши на світ, — розвиватися може.

В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна

Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні.

Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги

Всіх <em>їх</em> звести нанівець і загнати життя у могилу,

Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи

Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні.

Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним

Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни.

То в них життєві підносяться сили, то їх підминають

Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі

З криком дітей, що побачили обрії денного світла.

Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі — зірниці,

Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно —

Жалібні зойки — супутники смерті й похмурих обрядів.

Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути

Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам’яті нашій:

Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа,

Речі такої нема, що була б з однорідних начатків, —

Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння.

Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили,

Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше

Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми.

Передусім різних тілець чимало земля посідає.

Деякі з них прохолодними водами рік виповняють

Море безкрає; стихію вогненну породжують інші:

З-під суходолу не раз пробивається полум’я хиже.

Та найпотужніший — Етни вогонь, що раз по раз шаліє.

Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського

З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви,

Б’ють живодайні струмки, наливаються соками трави,

Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу.

Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика

Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня.

<strong>600</strong> Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали.

Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї, —

Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі.

Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю?

Ну, а запряжені леви — ознака того, що потомство,

Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю.

Вколо чола в неї — мур кріпосний: це тому, що богиня

Може й міста неприступністю гір захистити надійно.

Ось у такому вінку божественної матері постать

Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині.

Різні племена за звичаєм давнім її називають

«Мати ідейська» й при днях урочистих її супроводять

Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю

Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу.

Галлів іще додають — попередження в тім очевидне:

Хто божество материнське покривдить або, як належить,

Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним

Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла.

Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно

Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали,

Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі.

Ті, що попереду, зброю несуть — передвісницю шалу,

Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний

Повнились острахом перед священною міццю богині.

Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять,

І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує

Смертних юрбу, — найщедрішим приносом вистелюють шлях їй:

Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає

Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет.

Тут і куретів фракійських загін — так назвали їх греки —

Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров’ю,

Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні,

Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно.

Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті

Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали

З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці,

Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши,

Батько — жорстокий Сатурн — не поглинув його і тим самим

Рани довічної щоб не завдав материнському серцю.

Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику:

Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня

Збройно стояти велить, а батьків — не лише поважати,

Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави.

Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні,

Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду.

Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи

Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні,

В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком.

Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки,

<strong>650</strong> Все в них — достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба.

Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву.

Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може,

От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки,

Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла;

Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном

Море, Церерою — хліб, ну, а Вакхове ймення захоче

Замість буденного слова «вино» безпідставно вживати,

То дозволяєм, щоб він і на землю казав: «Це — Велика

Мати богів» — не біда! Щоб лиш душу свою він направду

Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив.

Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же, —

Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя,

І круторогі бики, — хоч і неба намет у них спільний,

Хоч з одного джерела у жару прохолодну п’ють воду, —

Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву

Їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають.

Ось яка різноманітність матерії в кожному виді

Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім!

Далі. Візьмімо створіння якесь — воно складене буде

З жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові,

Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне,

Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки.

Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум’янім,

Має достатньо принаймні таких у собі елементів,

Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити,

Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл.

Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього

Глянь — і побачиш: у кожному з них приховалось насіння

Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки.

Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали

Запах і смак, та ще й барву. Насамперед — овочі всякі:

Різноманітні в них мусять міститися первоначатки.

Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне

Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами

Запахи й барви — начатки, як бачиш, у них неподібні.

Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки

Творять; у кожній з речей — найстрокатіша суміш насіння.

Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато

Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди,

Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою

Все ж відрізняються: в кожнім — свої складові елементи.

Та не тому так буває, що спільних замало там літер,

І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш —

Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання.

Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків,

Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть

Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів.

Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний,

Буйні дерева й пашня — неоднакові в складі своєму.

<strong>700</strong> Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись:

Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці:

То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі,

То час од часу гілля проростало б із тіла живого,

То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні,

То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа

На неосяжній землі — всього сущого матері спільній.

Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота

Тільки від певного сім’я походить, і з певного лона

Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи.

То чи могло б відбуватися все це без певних законів?

Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла

Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись,

До життьових спричиняються рухів. А що несумісне,

Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних

Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла:

Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися

В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий.

Та не подумай, бува, що законам таким підлягають

Тільки створіння живі: геть усе довкруги — в їхніх межах.

Адже наскільки в природі своїй між собою різняться

Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки

Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні,

Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко,

Ні. Розмаїття — в доборі начатків, у їх поєднанні.

Далі. Якщо неподібне насіння, — різнитися мусять

Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари,

Врешті, й вага — тобто те, що й живі розділяє істоти,

А водночас і моря відмежовує від суходолу,

Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю.

Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці

Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків

Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною,

Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали.

Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло,

Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки

Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву.

Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір,

Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший.

Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків

Бути не може, то ти відхилився далеко від правди.

Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать

Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети,

Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають.

Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне

Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги.

Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів,

Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось.

Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з'ясувати.

Якщо яка-небудь істота удару зазнає, як на природу її, завеликого, — зрушені, тут же в тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі, бо ж розпадається звичне положення первісних тілець і каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві, поки, по членах безладно пробігши, матерії маса 950 Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею, поки, розсіяну, не прожене її геть через пори. Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся, що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує. Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі знов беруть верх життєві наші рухи й гамують поволі той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне, щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті, знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже.

Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті, сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога радше до тями вернутися, ніж відійти до загину? Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння діє на тільця матерії первісні — й дрож їх проймає, зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших, а на місця навертаються — чуєм солодку полегкість. Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути.

В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини їм не відомий також насолоди ласкавої овоч.

Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві. Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають, що відчуттям їх начатки наділені — первісні тільця. Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? — Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху, як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими, бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову власного тіла — з яких воно створене первоначатків. Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні, значить, самі вони мусять складатися з інших начатків, ті в свою чергу — ще з інших якихось, і так безконечно. Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом, думкою, мовою, — з тілець таких же постати повинна б. Ну, а що все це — безглуздя, бредня, і цілком очевидно, що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна, бути розумним і мову розумно вести, народившись не з красномовних, розумних часток, — то чому неможливо, щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві, з їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти?

Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій: спільний наш батько — це той, від якого земля всеплодюща, в лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні, щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева, роду людському початок дає та всілякому звіру, гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись, солодко в світі жили й піклувались про множення роду. А через те справедливо їй надано матері ймення.

Те, що з землі народилося, — з часом вертається знову 1000 В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса, згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі. Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує, потім — будує нові, й кожен раз новостворені речі змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими будь-коли зблиснути можуть і будь-коли — їх загубити. Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому ті родотворні начатки єднаються кожного разу, рухи які їм властиві, яких — зазнають вони ззовні. Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно, то набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі. Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо, як і в якому порядку поєднані літери в ньому?

Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу, сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів;

Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато — все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок. Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни — проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні, зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури — до переміни самих же речей неодмінно приводять. Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні. Справді нове відкриття наполегливо нині шукає стежки до слуху твого — по-новому поглянеш на речі. Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається надто химерною, малоймовірною; так і значне щось, подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше в нас викликає захоплення, поки буденним не стане. Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба, як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має; все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній, — що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом? Що з усіх явищ могло б у них викликати меншу довіру? Як на мій погляд — ніщо. Задивившись, усі б заніміли.

Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!..

Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку, зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду, — зброю склади; на неправді спіймаєш — озброюйся знову. Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає, — що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути розум, куди наша думка летить у нестримному леті? Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший. Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має 1050 Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа.

Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленні первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться, виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо, що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла! Й то коли світ цей — творіння природи, коли самовільно під час того безперервного руху, стикаючись часто, первісні тільця речей у зв’язки випадкові вступають, так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті, злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно: морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам.

Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі, інших чимало є скупчень матерії, як ото наше: батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми.

Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою, місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно. Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість, що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати, і, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку, як вони тут погуртовані, — хоч-не-хоч визнати мусиш те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі. Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись, тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння — і зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають, так потяглись покоління людей, так — і риб лусконосних завжди німі косяки, так — пернатих усякі породи. Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває, сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола — теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне. Все має певну тривалість життя — межову свою віху, з тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут, де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях. Запам’ятавши й осмисливши все це, побачиш природу вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане, всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних. Бо ж, — присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями, — хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно? Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями з далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати?

Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору, щоб захмарити днину на час і заблуканим громом небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця, влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари?

З часу, як весь оцей світ народився, як моря й суходоли перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце, тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало тих, що роями край світобудови кружляли начатків. Саме вони дали приріст землі, а морям — повноводдя, розбудували хороми небес, підняли їх склепіння ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря. Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця все ж не будь-де осідають — подібність веде тут розподіл: Вогке — до вогкого йде; від землистих частинок повніють землі; вогонь — до вогню додається, ефір — до ефіру, поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт, а відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві жили вливається, скільки й виходить із них, випливає. Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку; тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку. Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору, наче по східцях сягаючи зрілості, — більше вбирає, більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні, поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло більше втрачати необхідного харчу, аніж набувати.

З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків. Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння. Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово. Так. Бо що тіло об’ємніше стане, коли розростеться, що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову. Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили, бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню: надто бурхливий відплив — і скупе мілководдя припливу. Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле, втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих. Ще ж і поживи на схилі життя стає менше та менше. Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця, поки таки не доб’ють, не приборкають кожну істоту. Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили, в купу руїн переміняться, впавши під натиском часу. Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок і відбудова, й онова бере, та пора наступає — і не спроможні достатніми соками повнитись жили, не постачає й природа того, що колись постачала. 1150 Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу, ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра! Стільки створінь велетенських, було, молодою родила! Бо не з небес різні види істот на поля поспускались на золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море вивело їх, не розгонисті хвилі, що б’ються об скелі, — ні! Їхня мати — земля, що й сьогодні сама їх годує. Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну — чи не вона самохіттю зродила для смертного люду? Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих? Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської. Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати, сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? — Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший. От і зітха посивілий орач, і хита головою: Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши ту, що минула, добу до скупої сучасної днини, щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить. І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози, мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди, богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали, хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар... Не розуміє, що все засихає поволі й простує стиха по стежці своїй життєвій до кінця, до могили.

Книга третя

Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві, — йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою. Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже з лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих ніжках — супроти коня, чия міць виявляється в бігу?

Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради

Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв,

Наче ті бджоли, що з квіту нектар п’ють у час медозбору,

Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм,

Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя!

Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши,

Голос гучний свій подасть — утікають за обрій далекий

Тучі душевні — страхи; відступають, розходяться стіни

Світу, — і як відбувається все, крізь порожняву бачу.

Видно могутність богів, появляються їхні хороми,

Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари

Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу —

Паморозь — їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними

Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом.

Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота

Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства.

І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі, —

Не постає на заваді земля: заворожений, бачу

Що відбувається в нас під ногами — в пустелі бездонній.

Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху,

Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа,

Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала.

Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування

Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні,

Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом,

І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі, —

Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з’ясувати

Духу природу й душі, як робив я це досі, — у віршах.

Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом,

Що каламутить людині життя аж до самого споду,

Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає,

Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи.

Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись треба ганьби та хвороб, аніж Тартару — селища смерті; далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо, — з крові, або, якщо це буде більш до вподоби, — то з вітру, отже, немає, мовляв, необхідності у вашій науці.

Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки з переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства. 50 Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним, будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла, хоч на край світу б зайшов, — а живе-таки, ще й для померлих жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів не забуває, підземних богів… Що чорніша година гне бідака, то завзятіше він забобонові служить. Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини в скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло: тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве, не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність. Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність — ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив, ось що її підбиває на лихе і з лихими єднає, змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці, щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю. Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива убогість — речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні: хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.

Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі, прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі, статок нарощують свій громадянською кров’ю і спрагло множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство. З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять; учту влаштує свояк — їх і страх, і злоба роз’їдають. Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо, мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо, — влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє, ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті. Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави. Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди, втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді, руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі, хоч її корінь, її джерело — саме той невсипущий страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні, дружби зв’язки, хоч який будь побожний, — до злого намовить тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду і батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди. Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої ночі всього довкруги, так і нас — серед білої днини жах од такого бере, що направду нічим не страшніше, ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне. Тим-то не зброєю дня — не осяйливим сонця промінням ти розметаєш той острах душевний: самої природи протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.

Спершу погодься, що дух — чи, по-іншому скажемо, розум, — де пробуває свідомість, що владна життям керувати, — це лиш частина людського єства, як от руки і ноги, очі та інше — все те, що в сукупності творить істоту.

***

Не припускають, що в певній, означеній тіла частині міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого; 100 Греки її називають: гармонія — те, що людині жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має; як ото кажемо: добре здоров’я стосовно до тіла, хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем, так вони й духу чутливого з певним не зв’язують місцем. На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдалі.

От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині, хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує. Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває: тіло здорове розраду дає занепалому духом.

Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш. От коли тіло, розм’якле в дрімоті, немов обважніле, врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху, — є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине: то воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця — радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає.

Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце, що не гармонія робить чутливим усе наше тіло, ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки, — з ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки), і навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря, — в цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає. Виснувати можеш таке: не однаково всі елементи важать для нас; не однаково й наше життя підпирають. Первісні тільця повітря і жару піклуються більше, ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось. Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, у самому тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм.

Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи дух і душа є частинами тіла, — відкинь недоречне слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось до музикантів; а може, його запозичивши в інших, найменували ним те, що не мало ще власної назви. Так чи інакше — лиши їм те слово, а сам слухай далі. Дух і душа — в тому я переконаний — це щось єдине, що в нерозривнім існує зв’язку, має спільну природу. Та головою всього, мовби владарем цілого тіла, служить нам розум, що ми його теж називаємо духом. Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває: тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий дотик утіх відчуваємо; тут, отже, — дух наш і розум. Інша частина — душа — по всьому розпорошена тілу. Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу. Сам по собі він і мислити може для себе й радіти навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла. Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем око або голова, та не мусить од того страждати геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває 150 Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу, решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала. Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться, бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче — блідністю й потом рясним одночасно береться людина від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво, як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху. Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею тісно пов’язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй поштовху — тут же й вона розворушує, збуджує тіло. Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить, тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу змінює вираз, людиною цілою править, керує, — що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик — річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі не визнавати, що дух і душа — таки справді тілесні? Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі, з ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.

От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно, глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили, ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти тілом усім до землі, але дух постає проти того: часом неясне бажання зринає — зірватись на ноги. Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа, раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.

Далі — про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад. Дух, саме з цього почну, — винятково тонкої природи, з тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима, руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має. Що ж виявляє рухливість подібну, — складатись повинно з тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

Схильна до плину й вода, сколихни її — вже тобі ллється: з тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

Мед, навпаки, — за своєю природою значно стійкіший: плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає, вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше зв’язана, саме тому, що начатки її не настільки круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні. Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого, ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться, і навпаки: цей же подув — ніщо проти купи колосся чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше 200 Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє, ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня, ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди. Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий, — ще одне можемо твердження висунути: він неодмінно складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути. Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий, матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї речовини і як мало могла б вона в нашому тілі місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи: тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину, тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть, — жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла, не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає, крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні. В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини. Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде, зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж, як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара, весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу, — зовсім не меншають: їхній убуток — невловний для ока, та й на вагу поклади — не помітиш там жодної втрати. Певно, тому так буває, що запах і смак — не що інше, як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння. Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить — ще раз і ще раз потвердити хочу — з часток найдрібніших, бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.

Та не вважай, що природа речей тих — проста, однорідна: в мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув, змішаний з жаром; а жар — забирає повітря з собою; де яке-небудь тепло, — там і домішка певна повітря, бо коли тонкість — природа тепла, то повинні ж у ньому й первісні тільця повітря густими роями кружляти. От і дійшли ми з тобою, що духу природа — потрійна. Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись. Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів міг би породжувать рухи чуттєві, а думку — тим паче. Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна тут бути додана сутність, що й назви своєї не має. Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі, з тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі. Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі, перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам. Далі здригається жар і невидима подуву сила, далі — повітря; а там — усім тілом іде наче хвиля: бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі 250 Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить, — чи насолода яка, чи щось інше — цілком протилежне. Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра в тіло впивається: все в ньому йде шкереберть — от і бракне місця тоді й для самого життя, і душа по частинах, де тільки в тілі є пора яка, — нею геть утікає.

Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б, на перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається. Зараз — про те, як ті сили єднаються, в ладі якому діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога. Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись. Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії; це — мов численні властивості, спільним об’єднані тілом. От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти запах, і смак, і забарвлення — власні, та, разом узяті, всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло, так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока, в суміші зроджують сутність одну; з ними — й та, найстрімкіша, сила, що руху свого початкового й їм уділяє, звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.

Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе місце глибинне — в найнижчому закутку нашого тіла. Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу. От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі криється сила душі із потужністю духу впереміш, бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали, так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець, має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу наче душею всієї душі, володаркою тіла.

Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше — кориться, щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили. Бо, якби діяли кожне по-своєму, — та різнобіжність тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги. Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають. Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху, — Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом. Єсть і повітря погідного стан — це тоді, коли груди Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.

Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше, Розум — до гніву поквапніший, легше горить він у ньому. Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм. Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди: Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може. В оленя ж — вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то 300 Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув. От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.

Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря: Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає Світла їй з-перед очей непроглядними клубами диму; Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху. Бик — щось середнє між оленем тихим і пажерним левом. Так от — і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти: В кожного — вдача своя, відпечаток своєї природи: З коренем вирвати зло якесь, отже, — ніяк неможливо: Як не виховуй, — а той таки лишиться схильним до гніву, Цей, боязкий, — завчасу перед чимось тремтітиме; третій, Що б там не трапилось, — палець об палець, як кажуть, не вдарить. Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа, Й те, що, мов тінь яка, йде за природою, — звичаї наші.

Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість. Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно: Ті початкові природи сліди, що й розумній людині Годі уникнути їх, — ледь помітні, тому й не завадять Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне. Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло. Але й душа — це його опікунка, причина здоров’я. Корені спільні їх тісно пов’язують, тож, очевидно, їхнє розлучення, це водночас — і їх смерть обопільна. Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату, Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа, Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла, Не відокремити їх, — щоб усе не розпалось при тому. Ось як своїми начатками переплелись вони тісно Ще від народження, ділячи спільне життя між собою. Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має, Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть. Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри: Будять у членах усіх, роздувають живе відчування. Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може, Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати — На противагу воді, що не раз поступово втрачає При нагріванні отриманий жар і не має від того Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею — Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить. Так від самого народження, ще в материнському лоні, Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні, Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни. Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий ґрунт існування, То й за своєю природою мусять одне щось творити. Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло, Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись, Може давати той рух, що його відчуттям називаєм, Той безперечної правди побачити, видно, не хоче. Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла, Ніж очевидність сама — переконлива вчителька наша? Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим». Так, але тратить воно не свою, не постійну властивість, — Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати. Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима, Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш, — Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.

Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко поглянуть, Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі. Інша річ — двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно, Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.

Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері, То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали. Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий, Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно Ставши, чергуються — ніби пов’язують органи наші. Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші, Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло, Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють. Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом, Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших, Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають, Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом Нам упаде, ні пір’їн, ні насіння рослин, що під осінь З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно, — Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває, Лазять по нас — ми не чуємо зовсім на тілі своєму Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.

Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно, Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах, Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків, І, покриваючи відстані ті, що його розділяють, То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися! Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді, Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна. Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може Й миті короткої жодна частинка душі — поспішає 400 Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря, Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній. В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає, Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом Хай і душа, відділившись, розвіється, — все ж цей каліка Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря. Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку, Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього. Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці Ще зберігає життєву снагу свою — бачення силу, Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї: Це означало б негайну для них обопільну загибель. А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку, — Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло, Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде. Ось яким завжди пов’язані дух із душею союзом. Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті Дух і душі легковійної плетиво — смерті підлеглі, Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій, Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.

От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге; Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло, Смерті підлегла, — так само й про дух міркувати належить. Бо, повторю, як душа, так і дух — це одне щось, єдине. Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору, Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший, Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо. Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в’ється Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні — Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись. Ще одне: кухоль розбий — і вода, що його наповняє, Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше; Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору — Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю, Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні. То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу, Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши, Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же, Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі? Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо — З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу. От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі. Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку 450 Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває. Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки, — Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє, Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині, Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане, Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі, З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно. Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний, Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті. Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло, Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле. Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия; Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола, Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя. Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього. Так. Адже біль і недуга — майстри неминучої смерті;

В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

***

Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне В’їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється, Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги, Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум, Плавають очі, а далі — зітхання, сварня, лихослів’я, Крики зринають і все таке інше, сп’янінню супутнє. Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу? Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню, Те може будь-коли, хай-но причина поважніша зайде, Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись. Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга, — Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив, Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне, Марить, судома всього його зводить, він дихає важко, Не рівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло. Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море В час, коли буйні вітри завзялися його розметати? Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени — В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе, Звичний знаходячи шлях, — так би мовити, биту дорогу. Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши, 500 Мов каламутяться і, як пояснював я, роз’єднавшись, Дробляться, — їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута. А як відступить причина хвороби і гостра волога, Що роз’їдала та нищила тіло, у схов свій відійде, — Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі, Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями. Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі, Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може, Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати, В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні? Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні, Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього, — Ще одна явна ознака того, що життя його — смертне.

Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось — переладнати Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.

Що ж несмертельне, — те жодних в собі переміщень не терпить; Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо, Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить, Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість, — Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака. Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу, Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.

Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає. Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці, Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті. Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона — умируща. Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці, З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши, — Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо, Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим. Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз, Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине. Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки, Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу, — Визнати все ж і тоді б довелось, що вона — таки смертна, Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром, Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце, Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.

Далі. Оскільки наш розум — це тіла частина, що завжди Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі, 550 Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують, І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть, Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі, Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить, Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу, Ще нерозривніше з тілом пов’язану, — тут уявити Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання. Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини Тільки в тісному зв’язку виявляються й діяти можуть. Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу, Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі.

Ще один приклад: як вирване з коренем око не може,

З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі,

Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні.

Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди,

Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд.

От і не можуть їх первоначатки на відстань велику

Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином

До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом,

Хай-но <em>їх</em> виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні,

Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку.

Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому

Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи,

Що й перед тим їх у м’язах будила та в цілому тілі.

Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий, то неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість, адже одна їх пов’язує — тіло та душу — причина. Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне і загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід, що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду, сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись, валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить через усі його члени й раніш таки в тілі самому рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі. Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила, видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова, хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди; саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину, в тілі — кровинки нема; омліває і никне людина. Кажуть: у когось душа не на місці або цілковито духом упав хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо втримать останній зв’язок, що людину з життям ще єднає. Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові, хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина. То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна, випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись, наша душа протривати окремо не те що століття чи безконечні віки — найкоротшої миті не зможе?

Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово з цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні, спершу пройшовши в гортань, а тоді — через горло майнувши; ні. Де розміщена, — там і маліє вона, заникає.

Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить, не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний — не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись, лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.

Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю, область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають? Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме, де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа, й так розподілені різні ті члени живого створіння, що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?

Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна не виникає з води, ані з полум’я — лід не постане. Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна, що відчувати спроможна вона поза межами тіла, — п’ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати, як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять? Так і письменники давні, й митці залюбки зображали душі померлих — наділені завжди всіма відчуттями, хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває, ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть. Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця, то, якщо раптом удар блискавичний великої сили махом одним розчахне його навпіл, на дві половини, тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом також душа, — під ударом розколена пополовині. Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися, те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті. Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці, в гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові, косять людей — і тремтять на землі то одрізані щойно руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха, й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства. Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули. Дехто грозить, наступає на ворога вже… без правиці, інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд — пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна. Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя, поки й вона свою частку душі не віддасть до останку. Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим, тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться; ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити, пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа. Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим, що не одна в тій істоті душа, — що було їх багато.

Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину, — ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге, — вмирущі, дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі. Втім, коли справді в природі своїй душа — несмертельна і кожен раз у народжене щойно вплітається тіло, то пам’ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось, хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився. Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки, що з її пам’яті випали всі наші дії колишні, — стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті. Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно згинули; ті, що тепер є на світі, — тепер народились. Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове, входити в нас мали звичай спроможності духу життєві, в мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла, то не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом, і з усіма його членами змішана, й з кров’ю самою, — наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала, тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло. Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають, що не стосуються їх усевладної смерті закони. Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні. То в голові не вкладається, як це вони між собою так посплітатись могли. Очевидність — найкраще потвердить, адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла, навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби: часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш до джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі.

Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно, цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких.

Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні, звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись, то ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом: що розпливається, — те, розпадаючись, гинути мусить, дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла. Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа там розкладається й далі вже в іншій існує природі, так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті, в новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же; їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки в тіло впадають, і там із них твориться духу природа, та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї, що, по всьому організму розплившися, згинула щойно. В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших, єсть і народження день, мусить бути і день її смерті. Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо в мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились, то про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши. Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього, жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же в тілі, що вже загнива, черв’яків набирається стільки? Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих, що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі? Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі, кожна — окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися, звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання, гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що: чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна — для себе первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку, чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається? Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця — не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла, пурхають, — що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод? Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом, терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається. Та припустім, що душі таки вигідно для проживання тіло собі завести, але як їй на це спромогтися? Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

Не прокрадається жодна душа й до готового тіла, бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне. Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий лев’ячий рід; чому лис — найпідступніший; оленя прудкість — йде від батьків; чому страх підганя його — батьківський спадок? Ну і всі інші властивості й риси — чому від дитинства в тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

Чи не тому так буває, що будь-яке сім’я, сімейство певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі? Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло, — звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись: від рогоносного оленя часто тікали б собаки навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку; люди безглузді були б, набиралися б розуму — звірі. Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає: ні. Що міняється, — лад свій порушує, йде до загину. Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку, значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі, щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти. Скажуть, можливо, що душі людей — у людські, не тваринні входять тіла, запитаю, однак: «А чому ж із розумних раптом дурними стають, чому жодне хлопча — не розважне (звісно ж, тому, що пов’язане з певним сімейством і сім’ям), і не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?» «В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум» — такий, певно, буде викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки, що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою — разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу, спільної не поділяючи з ним од народження долі?

Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі, що довголіттям підточений дім колись прямо на неї звалиться? Страх цей, однак, — аж ніяк не ознака безсмертя. І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах та при народженні різних істот доокола юрмляться у незчисленнім числі? Невмируща — на тіло вмируще так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши, спритно в домівку нову — у створіння якесь прослизнути. Так-то… Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло з них лише та, що й надлинула першою, входити може, й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили. Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі — хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби; в дереві — крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку: все має місце своє, де зростать йому й бути належить. Так от і духу природа без тіла родитись не може, ні протривати хоч мить якусь осторонь м’язів та крові. Ну, а могла б, — то скоріше б селилась тоді сила духу, чи в голові, чи в раменах, чи в п’ятах — найнижчому місці, коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині, — все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же. Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце, де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо перебувати й рости, то тим паче не маємо права вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом. Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна, — горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах. Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом і відчувають, і діють вони — божевілля, та й годі. Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне, щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне, як вічносуще — із смертним, неначебто їм удається спільними силами зносити натиск життєвої бурі? Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім не даючи пробиватись тілам і всередині рвати щонайтісніші зв’язки між частками, — природу таких от щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше, — або тому в часовій безконечності може тривати, що взагалі недосяжне для поштовхів, — маю на думці простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна, — або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись, як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею місця, куди б утікали частки її, й тіла немає, що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б. Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям радше тому, що надійно захищена від руйнування, або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять, або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію…

Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає: часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде, сушить її, — скаламучує страх, добивають турботи, навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби.

Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам’яті втрату, й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну.

Смерть для нас, отже, — ніщо; ми не маємо з нею направду

Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша — смертна.

Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми

Не відчували, коли звідусіль нам грозили пунійці

Збройно, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі

Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе

Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись,

Мусить усе відійти до останку — моря й суходоли,

Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука

Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість,

Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі —

Ще раз кажу — вже не буде, ніщо нам чуття не порушить,

Хоч би змішались моря з суходолами, небо — з морями.

Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло,

Дух і душа зберегли свою силу — свій дар відчувати, —

Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі —

Тіла й душі — особистість єдину спроможні творити.

Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши

Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують,

І буде ще раз даровано нам після темряви — світло,

То й до такої події не буде в нас жодного діла,

Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам’яті нитка.

Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи

Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга.

Глянь позад себе і зором окинь площину неозору

Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні

Рухи вступала матерія там, — от і будеш готовий

Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині,

В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше,

Тільки не годен сягнути туди пам’ятливий наш розум:

На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи

Первісних тілець безладні були, відчуття не творили.

Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,

Мусить тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання

Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши

В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди, —

Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,

Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,

Що й не родитись ніколи й ніде — все одно для такого,

Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.

Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,

Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху

В полум’ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій, —

Знатимеш: тут щось не те, — якесь глибоко сховане жало

Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,

Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.

Та не керується він, очевидно, тим переконанням:

Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче —

Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті…

Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами

Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою

Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще, —

Й тілом простертим, немовби мертвець той — це він; побіч нього

Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.

От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.

Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,

Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.

Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло

Пажерний звір, то чому — не збагну того — менша жорстокість

На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,

Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,

Чи замерзать на холодній плиті кам’яної гробниці,

Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.

«Ой, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне

Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,

Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,

Тихою радістю… Пишне майно своє, рідних покинеш

Напризволяще… Один лише день — лементують, — а стільки

Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!»

<strong>900</strong> Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий

До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання».

Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно, —

Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.

«Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати

З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.

Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,

Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде

Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу».

В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати, Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, відпочинок, І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.

Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,

Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,

Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині!

Мить — і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе».

Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,

Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати

Чи відчувать якесь інше бажання — постійне, гнітюче.

Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

Хай би той сон безконечно тривав, — не діймала й тоді б нас

Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.

Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки

Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,

От чому знов після сну зосередитись можемо легко.

Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває

Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.

Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю

Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,

Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.

Врешті, якби подала несподівано голос природа

Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:

Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш

Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?

Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,

І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,

Наче <em>їх</em> в амфору влито діряву, — чому не відходиш,

Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,

Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?

Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,

Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,

Просиш добавки — аби повторилися розчарування?

Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,

Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.

Хай не зів’яло ще тіло твоє, хай з роками всієї

Ти не розтратив снаги, — все залишиться й далі таким же,

Навіть якби ти зумів пережити людські покоління

Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті».

Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно

Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?

Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру

Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,

Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:

«Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!

Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,

А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,

Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,

От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,

Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.

Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить, —

Місце спокійно звільни молодим, адже це — необхідність».

Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,

Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Ти не один: покоління людей відійшли і відійдуть,

До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

Тож не на власність — на вжиток дочасний життя нам дається.

Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа

Обшири часу по той бік життя — після нашої смерті.

Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний

Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?

Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,

В темних глибинах його, — те насправді є тут, поміж нами.

Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі —

Каже переказ — і марно тремтить у віках, нещасливий;

Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами

Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.

Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту

Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:

Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.

Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,

Хоч би собою прикрив він не дев’ять лиш югерів поля —

Весь цей довколишній обшир землі, — і тоді б не спромігся

Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним

Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.

Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,

Мучать птахи його — ревнощі ранять-видзьобують душу,

Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.

Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:

Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні

Фасції дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.

Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)

Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду, —

<strong>1000</strong> Це все одно, що під гору круту ненастанно котити

Камінь важенний: торкнеться вершини — й летить, гуркотливий,

Знов до підніжжя її, а зупиниться — аж на рівнині.

Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати

Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить

Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,

Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі

(Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) —

Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних

Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,

Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.

А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого

Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий, —

Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.

Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює

Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:

Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,

Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,

Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз

Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?

От і не бачить він, де б то границі якісь могли бути

Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;

Думає, що й після смерті триватимуть — важчі, страшніші.

Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.

Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:

«Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,

Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.

Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних

І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!»

Далі — й сам той, хто проклав у свій час по великому морю

Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,

Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,

І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней, —

Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.

І Сціпіон — блискавиця війни, гроза Карфагена —

В землю кістки свої склав, наче раб той — останній з останніх.

А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні

Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр

Був у правиці, — Гомер, — упокоївсь навіки, як інші.

Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,

Що повільнішають порухи духу його пам’ятливі,

Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.

Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,

Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому

Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця.

Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне,

Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї?

Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш

Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться,

Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами;

<strong>1050</strong> Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий,

Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся,

Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу».

От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці

Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою,

Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра

Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди, —

Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша:

Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють

Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти.

Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний

Дім остогид, та за деякий час повертається знову,

Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше,

От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі,

Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася.

Та, ледь торкнувся порогів своїх — на весь рот позіхає

Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому,

Чи несподівано знову спішить повернутись до міста.

Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно,

Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою —

З тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби.

Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи,

Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати.

Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину

Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду —

Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить.

Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне,

Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті?

Смертним же певну тривалість життя встановила природа,

І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю.

Втім, хоч ти скільки живи, — насолоди нової не буде:

Ми — наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.

Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього;

Лиш осягнемо, — щось інше натомість жагу роздуває.

Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить.

Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє,

Що може трапитись нам і який буде крок наш останній.

Як не продовжуймо, врешті, життя, — не віднімемо й миті

Від того часу, який має смерть у своїм володінні,

Й не доб’ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.

Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити, —

Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,

Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув

День свій останній давно — місяцями й роками раніше.

Книга четверта

Вище я виклав тобі про речей усіх первісні тільця —

Що за природа в них, як вони линуть, за формою різні,

В просторі, вічним підхоплені рухом, самі, без принуки;

Як і які в тому русі з них речі творитися можуть.

Виклавши й духу природу тонку, я вказав на глибинний

З тілом зв’язок його під час життя і на те, що він знову,

Тільки-но смерть цей зв’язок перетне, розпадеться на первні.

Нині — про те, що прямий має саме до того стосунок,

Це, я сказав би, подоби речей або образи їхні:

Начебто плівки тонкі, від поверхні речей одділившись,

Пурхають легко вони то туди, то сюди у повітрі.

От що жахає не раз наяву нас, вганяє в холодний піт уві сні, коли бачимо тіні, чи дивні подоби тих, кого смерть вже навіки позбавила денного світла. Часто, кажу, ми на ноги зриваємось, хоч і глибокий сон розморив нас. Не думай, однак, що з імли Ахеронту душі чи тіні втекли, щоб попурхать собі між живими, й не розраховуй на те, що хоч дещо з нас може лишитись по нашій смерті, коли, водночас потрясіння зазнавши, тіло розсиплеться й дух на свої найдрібніші частинки. Ще раз кажу: кожна річ посилає з поверхні своєї начебто образ незмірно тонкий, легкоплинну фігуру, що шкаралупою, плівкою можна, крім того, назвати, бо щодо вигляду й форми своєї ця плівка летюча саме на ту схожа річ, од якої вона відділилась. Це зрозуміє, здається мені, й тугодумна людина.

Бо ж навіть ті, що досяжні для нашого зору, предмети шлють із поверхні численні частки. З них одні у повітрі тануть, як дим од полін або жар, що від полум’я лине. Інші — густіші — тісніш переплетені. Так серед літа наче лушпинку тонку по собі залишають цикади; так і теля, народившись, немов оболонку прозору з тіла скидає — пліву; так і звинна змія між колюччям губить свій одяг: не раз його вітер гойдає на терні, мовби прикрасу яку. І якщо так буває в природі, — отже, з поверхні всіх інших речей відділятися мусять саме такі, лиш нечутні під пальцями образи-тіні.

Справді, чому б то скоріш од речей мали ті відділятись, важчі, ніж ці легковійні подоби, — ніяк не поясниш.

Надто, коли на поверхні речей непомітні рояться тільця, що з неї могли б одлетіти, свого не змінивши ладу, тим самим — і форми, і вигляду речі тієї.

Ще ж і стрімкіший їх лет, бо, в ряду розташовані першім, линуть вільніше, тому й перешкод їм трапляється менше. Око посвідчить, що речі не тільки з нутра свого можуть, ген аж із дна вивергати частки, про що мова йшла вище, але з поверхні також — свого кольору тільця, скажімо. Це переважно буває, коли у просторім театрі жовтий, червоний або темно-синій намет на жердинах та на брусах розіпнуть — і тремтить він, і плеще на вітрі, й хвиля барвиста од нього сплива на людей і на сцену, і на ошатних матрон, і на гордих сенаторів лиця; все довкруги заполонює барва — пливка, мерехтлива. І що тісніші довкола, що вищі над нами театру стіни, то глибше пірнаємо в ті кольори веселкові, що мов сміються, вітаючи проблиски денного світла. Значить, якщо посилає намет із поверхні своєї барву, то й будь-який інший предмет посилати повинен образи-тіні, бо ж тут, як і там, вони йдуть од поверхні. Пурхають, отже, довкіл достеменні речей відпечатки, наче з найтоншої зіткані нитки, тому-то для ока, надто коли поодинці літають, вони не помітні.

Дим, окрім того, і запахи, й жар, і подібні їм речі завжди розсіяно з різних предметів виходять назовні, бо, вириваючись із глибини, де вони й народились, дробляться тут же на згинах шляхів, не знаходять прямого виходу, щоб усі разом крізь нього могли промайнути.

І навпаки: щойно плівка тонка поверхневої барви злине, — ніщо, перешкодою ставши, її не порушить, бо на чолі, наче в першім ряду вона перебувала. Що відображеним бачимо, врешті, на чистому плесі, в дзеркалі чи на блискучій поверхні якогось предмета, — схоже, мов крапля води, до самих же речей, тож постати мусило з образів тих, що від певних речей відділились. Є, отже, форми речей невідчутні — тонкі подобизни; їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити. Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна, мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока. Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати.

Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа образу. Передусім через те, що начатки далеко поза людськими чуттями лежать, що вони значно менші, ніж усе те, чого зір наш уже не здолає схопити.

Щоб голослівним, одначе, не бути, ще раз нагадаю, тільки вже стисло, про крихітні розміри первісних тілець. От якусь мушку візьми. Якби ти її міг поділити хоч на три долі, — вони тобі зникнуть уже з поля зору. Що вже казати про всі їхні нутрощі, крихітну кульку — серце, про вічі, про тіла частини, рухливі суглоби?

Як уявить собі розміри їхні? А ще ж мусять бути первісні тільця, з яких і душа, як і дух, виникає. То чи не бачиш, яка це направду незвідана малість? Ну, а рослини, що з тіла свого видихають разючий запах, як-от: панацея цілюща, полин одворотний, золототисячник, гіркістю знаний, чорнобиль пахучий — будь-яке з зілля того можеш пальцями легко потерти — і своєрідний ще довго на них відчуватимеш запах.

***

Чи сумніваєшся досі, що всюди й у напрямах різних линуть подоби речей, лиш безсилі, чуттям не досяжні? Та не подумай, бува, що лиш ті собі вільно літають образи різних речей, що від них же беруть свій початок: є ще й такі, що самі по собі народитися можуть і поставати у просторі тому, що зветься повітрям. Різні вони можуть форми творити, злітаючи вгору.

Так у високості — хто не дививсь на них? — піняві хмари ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба різні лягають дива: то гіганти, насупивши брови, сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, то наче хиляться гори могутні, й одпамані брили котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; далі — вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, що раз нових вони форм набувають та обрисів різних. Нині — про те, як і легко, і швидко ті образи-тіні вічно пливуть, од речей відділяючись, порозмовляймо.

Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь, що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять через рідке щось — тканину, скажімо; та вже коли камінь на перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же лад свій ламають вони, відображення дати не годні.

Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне, дзеркало передусім, — то нічого не трапиться з ними: вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку не поламають уже — їх рятує поверхня дзеркальна. Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні. В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав перед поверхнею дзеркала, — тут же з’являється образ. Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно шле відпечатки свої — тонко сплетені власні подоби. Безліч зображень таких виникає в короткому часі, тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне. Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними. Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу безліч її відображень тонких одділятись повинно і розлітатись по-різному тут же у напрямах різних, бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах. Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру.

Ось яке темряве жаху обличчя погрозливо висне зверху, коли проривається ніч із понурої хмари, хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка хмари тієї створила нам образ її, подобизну.

Зараз же — те, як нечувано швидко ті образи линуть, як мало часу їм треба для того, щоби величезні плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний, викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним, краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний, що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри. Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець, що одне одного мовби штовхають, і так від удару мчать до удару, за обширом — інший долаючи обшир, бо ж у невпинному леті розгін дає світлові — світло, й наче розпаленим вістрям погрожує променю — промінь. Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі відстані перебігати в повітряних просторах можуть, кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п’яти — інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби, хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість. Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря — хоч би яка його товща була — просочитися вільно. Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо, сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися, заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні безміри, — що ж тоді скажеш про тих, які напоготові в першому стали ряду, а злетівши, — завади не знають?

Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно ширші простори, ніж сонячне світло — в розлогому небі? Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний доказ того, що речей подобизни — таки найстрімкіші: вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі — й тут же відіб’ються в ній променисті сузір’я, що рясно всіяли світу всього неозорого небо погоже.

Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє образ — подоба далеких зірок — аж на землю низинну? Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі тільця, що в очі нам б’ють і подразнюють зір одночасно. Так від окремих речей навсібіч розпливається запах, як од річок — охолода, від сонця — жарінь, а від моря — пил водяний, що вздовж берега стіни гризе-роз’їдає. Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!

Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя, де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом, як полиновий готують напій, — і вже гіркість у роті.

Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних будь-яка річ — посилає частки свої хвиля по хвилі, й перепочинку не має той плин, ані миті перерви. Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно бачити можемо, запах відчути й на слух уловити. Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками — річ саме та, що й при денному світлі ми бачили, — значить, дотик і зір виникати повинні на спільній основі.

Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну речі, якої не бачимо, — що ж, як не ця ж таки форма, цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі? Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ, жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити. Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди линуть, у різні боки розлітаються кожної миті.

Ну, а що їх тільки зором побачити може людина, — лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають, в очі нам б’ють кольорами та формами речі всілякі. Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі образ можливість дає нам побачити і розрізнити. Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря. Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі, легко торкається наших зіниць і пливе собі далі. От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає, чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували. Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї. Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби, образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці неспостережні, — виразне дарують нам бачення світу. Таж коли вітер нас б’є час од часу, як ми йдемо в стужу, наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає, — холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари, от і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз, щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати. Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне, тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви, та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну твердість, яка не самій лиш поверхні — всій брилі властива. Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ — час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув. Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері змогу дають озирати все те, що є ген поза ними — бачення й тут відбувається через подвійне повітря: спершу-бо — те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає, хатнє повітря; потому одвірки йдуть — зліва і справа; далі — надвірне нам вічі захлюпує світло і друга смуга повітря, а з ним — усе те, що є справді надворі. Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні й поки долине до нашого зору, жене і штовхає ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря. Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі — вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм, — тут же до нього, неначе одпуння, й від нас іде образ і, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову. Та пам’ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря, що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то не на поверхні дзеркальній він бачиться — мовби за нею. Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться, чи то про вид у відчинені двері — в обох тих подібних випадках маємо той самий чинник — подвійне повітря. Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину тіла свого, — це тому, що, об дзеркала рівну поверхню вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї, змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний він відіб’ється, й таке буде з ним, як із глиняним зліпком — маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось — брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару і зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим, і навпаки: те, що зліва було, — перейшло би направо. Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ: п’ять або й шість тоді йде відображень від речі одної. Що б не таїлось від ока людського по закутах дому, — хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив, хоч би які там були закамарки, — численні дзеркала все в одну мить відіб’ють, із найглибшого вивівши схову. Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ: те, що насправді ліворуч було, появляється справа, та ненадовго: відбившись, — уже воно знову ліворуч. Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають форми такої, як наші боки, то вони, як відомо, правильне нам, не обернене, шлють відображення речі. Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі образ-відбиток, або під час лету встигає зробити оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї, і лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору. Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи.

Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку, — образи ті посилати відразу ж вона перестане.

Хто ж уважає знання неможливими, — як йому знати, Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає? Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки, Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти. Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе, 470 Звідки — якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив — Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу?

Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне? Що від сумнівного б допомогло відрізнити очевидне? Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду Першими змогу дають; заперечити їх — неможливо. Більше-бо, звісно, довір’я до того повинно в нас бути, Що вже саме може силою правди брехню подолати. Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довіряти чомусь більше? Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить? Хибні вони — то даремно і в розуму правди шукати. Вухо ж не може спростовувати зору, так само, як вуха — Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде; Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі? Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко — Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то Що є в природі м’яке, чи холодне, чи тепле, — для того Маєм окреме чуття; відчуваємо зором окремо. Різних речей кольори і все те, що пов’язано з ними. Силу окрему свою має смак; виникають окремо. Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить, Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть, Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні. Завжди однакове мусимо їм виявляти довір’я: Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину, — правдиве.

Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього. 720 Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі, Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх, Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки. Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок, Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять: Порами в тіло проходять вони — й починає тремтіти Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть. От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври, Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває. Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби.

З них виникають одні самостійно в повітряних плесах, Інші — від різних речей відділяються. Є поміж ними Й ті, які з образів тих же постали — із їх поєднання, Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ: Де йому взятись, якщо не буває створіння такого? Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись, Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того. Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді. Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі, Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути. Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий.

Ну, а що справді це так, — пересвідчитись буде неважко: Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором, — подібне, Значить, ті явища два й виникати так само повинні. Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева, — Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі. 750 Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум; Тож, коли бачить він лева того чи щось інше, — до нього Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе. Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло, Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі Різні подоби речей — ті, що розум ще вдень турбували. Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами — Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння. Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухпі, Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко. Пам’ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті. Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того, Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно, — Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ, — Це через те, що лиш перший майне, — а вже в іншій поставі Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся. Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично: Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість, Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну, Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух. Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам Ще з’ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу. Передусім — чому розум на будь-яке наше бажання В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ? Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають Наші бажання: захочемо — й тут же нас вабить уявне Море, чи край, чи то небо, чи, врешті, — що серце жадає? Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви — Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа? Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці, Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом. Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби, Мірно ступаючи перед очима в нас, м’яко всім тілом Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади! То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть? Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо, Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові?

Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість! Тільки-но перший промчить непомітно — вже в іншій поставі Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся. А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу.

800 Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть. Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається.

Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба, І що без цього не годні ми речі побачити чітко?

Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись, Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий. Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші, Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає? Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем. Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману.

Часом бува, що за образом раптом насунеться образ Іншого роду: от бачили жінку ми — й тут непомітно В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка Різних облич і всілякого віку людей напливає.

Сон же й непам’ять піклуються тим, аби подив не брав нас. Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку, Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями: Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне, Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах.

І не для того до дужих плечей прикріпляються руки й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва, Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає, — Так от пояснювать речі подібні — це значить міняти Звичний порядок: за наслідком — ставити всюди причину. Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний, А навпаки: саме він породив свою власну придатність. Поки очей не було, — не могло ж і про зір бути мови. Так і слова: не могли ж вони без язика існувати: Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились Ним говорити. І значно раніше з’явилися вуха, Ніж було звук який-небудь почуто. І всі інші частини Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання.

Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні. Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки, В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров’ю, Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла. І відхилятись од ран перед тим підказала природа, Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці. І тіло натомлене сну довіряти навчилися люди Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м’яко. Врешті, і не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали. Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського В силу потреб життьових і знайшло своє застосування. Інша річ — те, що саме появилось, і щойно потому Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь. 850Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні: Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна, Ніби з’явились вони через те, що була в них потреба.

Книга п’ята

Нам залишилось тепер — це підказує хід міркування — Викласти думку про те, що і світ весь — із смертного тіла, І довести водночас, що з народження взяв він початок. Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце, й місяць кулястий; які із землі повиходили потім Різні створіння; які ж — не могли народитись ніколи. Як почало спілкуватися плем’я людське між собою Мовами різними, давши речам усім назви окремі; Як у серця їм закрався настирливий перед богами Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ. Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом, Що між землею і небом вони по своєму бажанню Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку, З тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі; Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють. Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно, Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі, Що відбуваються над головою, в просторах ефіру; От і звертаються знов до старого, як світ, забобону: Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм — Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись, Що — неспроможне; яку мають речі окреслену силу, Врешті, — як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання. Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше.

Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо: Три за природою різні тіла, не подібні до себе, Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння — Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття, Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда. Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко. 100Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі, А показати — досяжним для зору зробити не можеш, Ні для руки, хоч це — гідна довір’я найбільшого стежка, Що навпростець до грудей — до вмістилища духу провадить. Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко, Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати, — Доля — якщо за кермом вона — хай береже нас од цього, Замість події слова нехай краще нас переконають, Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може.

Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця, — Закономірності неба вивчаючи й інших чимало Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався, Що не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних 200Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу. Передусім — із просторів усіх, що під неба огромом, Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра, Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі, Врешті — моря, що так широко край відділяють од краю. Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних І вогнедишна жара, і холоднечі морозної натиск.

Що під ріллю залишилося, — і те самовільно природа Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично Брилу тверду, і, борозну ведучи, наляга на чепіги. Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби, Не готували б ми кожного разу землі для посіву, — То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру. І навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє, — Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже, То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля. Ну, а всілякого роду людині ворожого звір’я, Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю, Нащо годує природа й ростить? І чому пори року Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає? А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег Після негоди, лежить на землі — безпорадне та голе, Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона До берегів осяйних його силою вирве природа.

От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини: Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій! Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно, Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла, і одягу їм добирати не треба до різних пір року.

Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих, Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне їм постачає земля й природа — майстриня удатна. Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога, й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання, З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала, — Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла, Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу. Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто, — Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті, Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година.

В спосіб який із матерії звалища згодом постали 420 Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану, Сонця і місяця біг коловий, — тобі викладу зараз. Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум

Первісні тільця речей не довів до належного ладу. Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать. Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні від безконечних віків, ненастанними гнані товчками, як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки, сходяться так між собою і сяк, наче справді готові все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити, — ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі, всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі, врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко може таким ось великим речам до життя дати поштовх: Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням. Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу. Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря. Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині. Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось із елементів — усякого роду начатків, чий нелад — відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки. Різні шляхи — каламутили їх, до боїв спонукали, бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись, ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи. Що було різне в тій масі, — розбіглось потому. Подібне, врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу. Члени його почали вирізнятись, частини великі розподілились: небес височінь — од землі віддалилась. Море — окремо лягло, щоб свої мала межі волога. Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі. Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця, що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли. І, що тісніше збивались докупи, то з більшим напором геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу. Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має. Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим і до незмірних високостей злинув ефір вогненосний, інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою. Так це приблизно було, як ото при ранковій годині бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово. Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера. Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка.

Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись, заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне. Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі в напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх. Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце, що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний, бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти, і не настільки легкі, щоби ген у високість майнути.

Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу, звершують біг коловий — всеосяжного світу частини. Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому — в русі, щось інше тоді може в повному спокої бути.

Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом, — де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова, — наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася, і з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн, щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім, то все рясніше з глибин її тіла виходив солоний піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини; то все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями з неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах неба хороми ясні населяли щораз то густіше. Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі, як і земля, водночас — перейти в одностайну долину. Так набула рівноваги земля, поступово зробившись тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче. Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний — все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте, та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший і найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився;

Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним, — хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії, хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні, — сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці. Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом, Понт нам підказує — море, що всю неосяжну сукупність вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність.

Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла.

От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна, — значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря, що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні.

Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому котяться вічного світу блискучі зірки; або інший, нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну, як течія річкова, — крутить колесом із черпаками.

Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне, ковзають тільки світила по ньому — ряхтючі сузір’я, може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає виходу — крутиться все, й водночас пориває з собою інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана; може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі, тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують. Що тут є правдою — стільки-бо діє причин у цім світі, — важко сказать, але що відбувається й може відбутись в різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах Всесвіту, — викласти хочу, а також — численні причини руху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі.

З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина, що спонукає до руху зірки, та її визначати важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком. Щоб посередині світу всього пробувать у спокої, мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати власну вагу й мати іншу якусь під собою природу, що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує.

Тим-то земля — не тягар для повітря, не тисне на нього, як і на будь-кого з нас — наші члени: як шиї, скажімо, не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті, ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї.

І навпаки: що накинуто ззовні, — найменша дрібниця видатись може для нас вантажем непомірно великим. Ось як важливо враховувати кожної речі спроможність.

Отже, земля — не чужинка якась, що прибилась раптово хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі.

Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась, — певна частина його, як от нашого тіла частини.

Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому, тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця, що неможливим було б, якби наша земля не стикалась із повітряними світу частинами, з небом високим.

Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине. Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло, хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине? Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло, як не душі, що керує всіма його членами, сила? То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа, навіть тонка, поєднавшись із тілом важким, — як повітря, з’єднане з тілом землі, сила духу — із тілом людини? Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим бути не може, ніж зорові нашому він видається, бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали, звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару, — простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить віддаль — не стане-бо він через неї дрібнішим для ока. Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця, йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола, значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця й розміри саме такі, як у нього — ні більші, ні менші. Й місяць, — чи то він позиченим сяйвом освітлює землю, чи таки з власного тіла своє випромінює світло, — так чи інакше — пливе він у небі нітрохи не більший, ніж видається він нам відсіля і сприймається зором. Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря, те, поки зробиться меншим, розпливчатим видатись мусить і нечітким. Ну, а місяць — виразні весь час нам являє обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси: саме такі в нього виміри й контури бути повинні там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються.

Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях, — поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній, — ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший в міру віддалення змінюють іноді обриси й форму, — можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі, на волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші. Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке, може такими довкіл розливатись потоками світла, що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість, весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе. Бо може бути, що у світі всьому лиш одне це, єдине, широко б’є джерело, раз у раз викидаючи в простір сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік.

Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок широко живить луги й навіть поле заводнити може? Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться й мовби само палахкоче повітря, коли припустити, що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись полум’ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує, як і колосся, й солома не раз, — досить іскри одної, — тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю. Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево, мовби вповите вогнем — недосяжним для нашого ока роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок, що жароносну собою примножують променів силу. Годі одне дати пояснення вірне й просте щодо руху Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх до Козерога, що на зимовім повороті, й потому — знову прямує назад, аж до риси найвищої, — Рака.

І — щодо місяця: як за дванадцяту року частину коло накреслить таке, що за рік оббіжить його — сонце? Явищ тих, ще раз кажу, — не звести до простої причини. Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславився. Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше в рух коловий може втягувати силою вихор небесний.

Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність, і не така вже у нього могутність; ось так поступово сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду. Значно-бо нижче біжать, ніж сузір’я високі, вогненні. Місяць — тим паче: що нижча дорога, якою біжить він, що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба, то йому важче з сузір’ями верхніми біг свій рівняти.

І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця, мчить він у небі, то легше сузір’ям, які вколо нього, і наздогнати його, й залишити далеко позаду.

От і здається, що він ті сузір’я весь час доганяє, швидший од них, а насправді вони повертають до нього. Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують: сонце від літніх сузір’їв одна з них могла б одганяти й до повороту вести зимового, де холод іскриться; друга — відкинувши знову од синявих тіней морозу, до жароносних вела б його смуг, до сузір’їв пекучих. Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі, довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих, теж то в одну течію потрапляють, то знову ж — у другу. Не помічаєш хіба? — Протилежними гнані вітрами,

Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми — верхні. То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам, по колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти? Ніч налягає на землі понурим огромом своєї тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце, — і розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало в товщі повітря, — або й під землею ним рухає сила ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею. Так і Матута простором ефірним о певній годині світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову, шле свої промені сонце вперед, — щоб од них запалився весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок, — зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце.

Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться, видно вогні, розпорошені ген у високостях неба, що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом. Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати, що жароносне насіння в одну лиш, означену пору може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно. Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки в певний, окреслений час: покриваються квітом дерева саме в окреслений час і в окреслений час — одцвітають. Так от і зуби не будь-коли — в певній порі випадати змушує вік, і м’якому пушку засіватись на лицях теж лише в пору велить, і м’якій бороді — пробиватись. А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари — чи не якусь мають певну, догідну для них пору року? Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими й речі такими ж були від утворення світу, то й нині йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку. Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими — ночі, і навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту — ночі, значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею, це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту: що з одного її боку відрізало, те докладає —

до протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить, поки сягне того знака небесного, де всього року вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі.

Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня, сонце, — віддалене рівно від пунктів обох поворотних через положення певне всього зореносного кола,

А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола. Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць — кулястий, що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця.

Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом, котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі: з ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла. Ще ж може місяць, як м’яч, обертатись, в одній половині сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю, обриси — форми свої — щораз інші він нам виявляє, поки до наших очей не поверне тієї поверхні, що, заполонена жаром палким, випромінює світло. Потім, помалу назад обертаючись, він забирає з-перед очей світлоносну частину кулястої маси. Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити, що як одне, так і друге пояснення — правдоподібні, бо ж і не видно, чому саме це, а не те — вірогідне. Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно, в певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі місця б не міг уступати новому, який народився? — Важко припущення те заперечити чимось, тим паче, що так багато всього виникать може в певнім порядку:

Йде ось Весна; побіч неї — Венера ступає; крилатий Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові — Флора, Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним. Далі — посушливий день і супутниця літа — Церера, вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви; потім — осіння пора; з нею Вакх іде — Евгіус-Еван. Потім — ще й інші надходять негоди й вітри буревійні: громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє, далі — на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла, робить зима; і мороз їй услід уже дзвонить зубами. Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має Місяць і час, — щоб заникнути знову, якщо доокола саме в свій час так багато всього появлятися може?

Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ. Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло, поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі, темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню, то хіба інше якесь, що позбавлене власного світла, тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б? Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє, ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній, подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь? Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну, — то чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти тіло або пропливати ще вище — над сонячним колом, перетинаючи всі його промені й світла потоки? Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом, то чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті світу частини, що власним вогням його надто ворожі?

Ну, а тепер, коли я з’ясував уже, як виникають явища різні в блакитних просторах великого світу, так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи можемо знати, — яка ними рухає сила й причина, — як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши очі свої, а потому, їх широко знову розкривши, все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим, — до молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої, щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла зважилась вивести — дати в опіку вітрам перемінним.

Спершу всілякими травами буйно земля повкривала пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим: замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом, далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру, вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму. Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють, так і земля молода понесла на собі тоді вперше трави й кущі, а вже потім — істот умирущих поріддя виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах. Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може, ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння. Отже, лишається дати землі нашій — Матері — ймення по справедливості, бо ж із землі все живе народилось. Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка, зроджена там із дощу і вологої палкості сонця.

Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле, бо на землі молодій визрівало під юним ефіром. Передусім усілякі птахи, все їх плем’я пернате яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали, як і тепер ще цикади самі покидають улітку круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи. Тут і вмирущих людей покоління земля породила, ґрунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло. Де тільки місце догідне траплялось, — на кожному кроці, в землю пустивши коріння, росли материнські утроби. Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята, прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути, — тут же до них поспішала звернути дбайлива природа пори землі, проливати із жил усіх повних веліла до молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки, щойно на світ немовля приведе, — молоком найсолодшим повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає. Покорм давала земля, теплота — заміняла повивач, замість постелі — трава під дитиною слалася м’яко.

Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав, ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа: все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу. Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім’я материнське носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила, й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало, що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих різноманітної форми в повітряні вивела плеса.

Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно, значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло. Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі, жили та м’язи, та нерви служили їм теж відповідні. Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга.

Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі, — З місця на місце той люд переходив подібно до звіра. Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий, В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому, Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати. Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю Поле родило, — були задоволені тими дарами. Їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили Ситним харчем, потім — ягоди ті, що ти бачиш узимку, Як паленіють вони на суничнику великопліднім, — Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато.

Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився Для нещасливого племені смертних на грубу поживу. Спраглого — ждали струмки, зазивали річки повноводі, Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко. Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела, То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі, Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим, То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі. Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку, — По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились; А буревій перестріне чи злива, — у зарості дикі Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду. Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм. Що пощастило комусь роздобути, — собі брав одразу, Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе.

Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера: То самовільно жінки віддавались, то їх повергало Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна, То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші. Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу, Звір’я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали, Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку. Над багатьма брали верх, і лиш деяких — остерігались. Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу, Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались, Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались. Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку, — Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу, Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця. Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним, Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло. Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись, Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає. Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим.

Вигнані геть із житла свого, з-під кам’яного склепіння, — Тільки-но з’явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні, — Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям. Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих Серед ридань покидало життя — його світло солодке. З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий, Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров’ю Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу.

Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі, — Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани, Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав, Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках, Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани.

Не пропадало зате тисячами військового люду Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден. Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало у шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер: Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло Хвилями звабно, — нікого, проте, не могло заманити, — Ще не відоме людині було мореплавство зухвале. Їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті Зморене тіло; сьогодні воно — в пересиченні тоне. Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту, Нині — й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує. Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури, Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком Жінку в’язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні, Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя, — М’якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово: Вже не так легко людина могла просто неба терпіти Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим. Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки. Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати Стали добра, — не хотілось нікому покривдженим бути. Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших: І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно Знати давали, що слабших жаліти — таки справедливо. Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння Серед людей, але більшість із них — договір шанувала, В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати — Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши. Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа Змусила; назви речам — необхідність сама підшукала.

Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова, До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається: Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею, Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї.

От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу. Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів, Хоч не прорізались ікла закривлені, — при небезпеці Шкіряться, лапками б’ють, норовлять, ще беззубі, вкусити. Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила: Ледве опірене — вже порятунку пташа в них шукає. Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився, — Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови, — Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору.

Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово, — Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати, Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці? Втім, не зумів би один — багатьох одночасно схилити Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова, Що та до чого… Вони ж анізащо б тоді не хотіли Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті: Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих, Голосом і язиком володіючи, дав поступово Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих? Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра

Звикли за різних умов подавати неоднакові звуки: Страх відчувають чи біль, а чи втіху — по голосу видно. В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитися можна: Ось, коли лютих молосських собак щось почне дратувати, й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі, їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря. Ну, а коли язиком раз у раз щенят своїх лижуть чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові, то скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома їх під замком залишають самих, або коли, биті, з-під батога пориваються геть, завиваючи з болю.

Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі

Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку,

Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм,

Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як — на щось інше

Голос дзвінкий подає, гарячково здригаючись тілом?

Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті —

Чайки, шуліки, орлани, — коли понад морем ширяють,

Їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній,

То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше,

Ніж коли здобич беруть чи як іноді б’ються за неї.

Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий

Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні,

Й воронів зграї, — коли, за повір’ям, дощі накликають,

Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть.

Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають,

Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі,

То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли

Люди стільком неподібним речам дати назви окремі?

Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього, —

Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше

Блискавка; саме від неї пішло всяке полум’я світом.

Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім

Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний.

Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте

дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур,

От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко

Там, де гілля між собою і стовбури труться високі,

Полум’я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться.

Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути.

Ну, а варити й на полум’ї грубу пом’якшувать їжу

Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий

Промінь, чого б на полях не торкалися, — роблять ніжнішим

І, що не день, — залучившись вогнем, відкриттями новими

Їжу і спосіб життя почали повертати на краще

Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом.

Далі й міста почали владарі будувать, і твердині,

Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба.

Потім родючі поля і худобу взялися ділити

Між усіма — відповідно до розуму, вроди та сили.

Врода велику вагу тоді мала, та й сила — не меншу.

Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите;

Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних, —

За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почеті

Йдуть не якісь чиряки-слабодухи, а мужні та ставні.

Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим, —

Той за найбільше багатство вважає життя, — хоча скромне,

Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків.

Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти

Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу,

Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя.

Марні надії! Одні поперед одних, спинаючись вище

Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе:

Хай і сягне хто самої вершини, — його там нерідко

Заздрість, мов блискавка, б’є, щоб у темний занурити Тартар.

Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає:

Де тільки виступить щось, — у те вона й мітить, вогненна.

Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись,

Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити.

Хай собі, потом і кров’ю спливаючи, трудяться марно

Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу.

З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі

В них — од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть.

Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде.

Вбиті були владарі — й величавість колишня престолів, —

Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали;

Славна окраса чола володарського, зрошена кров’ю, —

Вже під ногами юрби за великою плакала честю:

Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли.

Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив:

Кожен до почестей рвавсь, а тоді — до верховної влади.

Виборну владу створити тут декому спало на думку,

Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались.

Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством,

Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно

Визнав закон і з вузькими погодився межами права.

Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві,

Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні,

От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля.

Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить:

Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда,

Бо, звідкіля вони вийшли, — до того й вертаються потім.

Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе,

Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру.

Хай від богів і від роду людського приховує злочин,

Де запорука того, що це вік таємницею буде? —

Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі —

Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці, —

Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин.

Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося

Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів

І встановились обряди священні, які так розкішно

Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих;

Також — відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає

Смертних нові будувати святині по цілому світу

Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись, —

Нам не так важко знайти й пояснити належно словами.

Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих

Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних

Постаті; часто — вві сні дивувались їх силі та зросту.

І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні

Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо,

Як подобає богам — ясносяйним із виду, могутнім.

Вічним життям іще <em>їх</em> наділяли, незмінна-бо завжди

Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же.

Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли,

То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись.

А недосяжно щасливими їх через те називали,

Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив.

Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні

Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка.

Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі

Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року,

Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того.

Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити, —

Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує.

Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі:

Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць,

Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки,

Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні,

Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії,

І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти.

О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи,

Явища ті — приписати богам, наділити їх гнівом!..

Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких

Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам!

Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш,

Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш,

Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благально

Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник

Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок, —

Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи.

Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні

Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм,

І коли думка полине дорогами місяця й сонця, —

Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудях,

Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає:

Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність,

Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи?

От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум:

Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане

День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда

Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск;

Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати,

Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними,

Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо?

Ну, а кому від раптового остраху перед богами

Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться

Від громового удару земля, опалившись, а небом

Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю?

Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні

Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере <em>їх</em>

Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні

Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари?

А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі,

Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах

Із легіонами збройними враз, бойовими слонами,

Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить,

Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні?

Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто,

Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті.

Так усі задуми смертного люду прихована сила

Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири

Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними.

Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись,

Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням, —

Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі

Не поважають себе — визнають, що одні лиш безсмертні

Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність?

Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо;

З ними — срібло ваговите й білястого олова сила;

Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих,

Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок,

Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили

Вогнище, — ворогу шлях наміряючись ним перетяти,

Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали

Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища,

Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати,

Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали,

Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета.

З чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум’яний,

Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших

Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю, —

Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу

Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши,

Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали

Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки,

То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском;

Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків —

Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився.

От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок,

Будь-яку форму надати йому і зробити подібним

До будь-якої з речей; куючи, — довести до такої

Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки

Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати,

Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини,

В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити.

Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше

Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді.

Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась,

Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі.

Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб,

Золото, — завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя.

Мідь лежить — нині; найвища для золота випала почесть.

Так от міняється доля речей всіх із обігом часу:

Що було вчора в ціні, — під ногами валяється нині,

Далі щось інше виходить із темної смуги погорди;

Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають,

Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних.

Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко,

Меммію, як і коли його люди відкрили для себе.

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки — обламані в лісі гілляки.

Полум’я, потім — вогонь, як лише стали людям відомі,

Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

Міді — спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток:

М’якша в обробці вона, та й запасів її значно більше.

Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали

Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі,

Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду

Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала.

Та поступово почав появлятися меч із заліза,

Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну.

В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись.

Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо.

Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій,

Правою — вільно мечем міг орудувать; щойно потому

На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя.

Дещо пізніше — впрягали четвірку, і вже не звичайну

Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату.

Далі й потвор змієруких — луканських волів, що на спині

Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали,

Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах.

Так одне з одного стала породжувать чорна незгода

Все, що наводило жах на загони військового люду:

Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось.

Так залучити й биків намагались до ратної справи,

На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали,

І наймогутніших левів попереду гнали до бою

Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі,

Що вгамувати могли і на прив’язі втримати звірів,

Та надарма: роз’ярілі, у натовпі, в розпалі битви

Не розбирали, де свій, де чужий, — підминали й кінноту,

Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви;

Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней,

Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати.

Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону,

То на зустрічного воїна — кігті в обличчя впивали,

То, набігаючи ззаду раптово, — свого чи чужого

Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті

Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні.

Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх;

Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу,

Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю.

Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же;

Кров’ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки;

Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших.

Коні то кидались вбік — од зубів, од закривлених іклів,

То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами,

Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили —

Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко.

І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали

Свійськими, — розгарячилися в ході кривавої битви

Посеред галасу, ран, сум’яття, серед жаху та втечі,

Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги:

Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі,

Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом,

Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони.

Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди

Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого

Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати.

Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних,

Що й виникали на різній основі, таке відбувалось,

Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу.

Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки

Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати

Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має.

Зшитий із шкури спочатку, потому лиш — тканий був одяг

Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне:

Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя —

човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої?

Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа

Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий

І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний.

¶¶

З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям,

Повністю в руки жіночі надумав його передати,

Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці,

Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі.

Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа,

Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині:

Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі,

Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну.

Так зародилася думка бросток до гілля прививати

Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі.

Так і почавсь обробіток землі — дорогої всім ниви;

І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток,

То появлялося більше солодкості в дикому плоді.

Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай

Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало

Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви

Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли

Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно,

По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах,

Як ото нині, поглянь, різнобарв’я милує нам око:

Солодкоплідні сади виділяються в полі латками,

А довкруги — все у кущиках ягідних, мов у віночку.

Спершу птахів голоси переливні людина вустами

Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва

Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати.

Тихо зефір в очереті посвистував — перший учитель

Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки.

Звук додавався до звуку — й озвалась і солодко й сумно

Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали,

Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах,

На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля.

Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали,

Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині.

Часто, гуртом на травиці м’якій безтурботно прилігши

Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе,

Скромними коштами солодко й любо вони спочивали,

Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року

Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна.

Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки

Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза.

Тут і веселість — пустунка вигадлива — їм повеліла

Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів

І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити

Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою.

Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві, —

Все новиною було, через те й видавалось чудовим.

<strong>1400</strong>Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті:

Пісню виводив на різні лади, випробовував голос

Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою;

Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають.

Нині — збагачено ритмами пісню, одначе від того

Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній

Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом:

Що під руками в нас, — поки милішого ми не пізнали, —

Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне.

Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім

Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші.

Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє

Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите.

Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем,

Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила,

Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше;

Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров’ю,

Люті напасники все ж не могли скористатися нею.

Шкури, як бачиш, — тоді, а золото й пурпур — сьогодні

Спокою людям усе не дають, до війни спонукають.

Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша:

Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі;

Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння,

Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним,

Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу?

Так ото рід наш людський у даремній з’їдається праці,

Все своє куце життя на турботи пусті витрачає

Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить,

Як і межі, до якої тривать може втіха правдива.

От що помалу життя наше вивело в море відкрите,

І розколихані хвилі війни із глибин піднялися.

Втім, озираючи неба намет в обертальному русі,

Світу два сторожі: сонце і місяць — дарителі сяйва —

Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою,

Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року.

Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень;

Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли;

Море — вітрилами вже зацвіло, а міста між собою,

Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи,

Як пам’ятливі співці почали прославляти діяння

Віку свого; незадовго до того й письмо появилось.

Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу,

Давню добу, — хіба розум на слід випадково скерує.

Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі,

Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки,

Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду:

Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори —

Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий

Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно.

Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу

<strong>1450</strong>Винахід кожен, а розум людський — додає йому блиску.

Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша,

Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

Книга шоста

<strong>80</strong>Пошуки правди — лиш це відігнать од нас може далеко

Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав, —

Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати

Віршем: насамперед — щодо порядку та рухів на небі;

Далі — негоди, вогні блискавичні пора б оспівати:

Що викликають вони, від якої причини походять,

Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши,

Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула,

І в який бік подалась; як у місце закрите проникла,

Як, господинею там побувавши, забралась потому.

Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть,

От і вважають, що все відбувається з божої волі.

Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси, —

Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо,

Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних,

Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним.

Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться, —

Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі

Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних:

З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт,

<strong>100</strong>А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться,

То голосніше відтіль насувається грому двигтіння.

Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом

Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки

Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки.

Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же

Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись,

Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного.

Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу,

Як у великих театрах часами — напнута тканина,

Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси.

Іноді ж, вітром раптовим розірвана, — несамовито

Б’ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття.

Далі такий іще звук можна чути під час громовиці,

Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить

Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі.

Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари

Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками,

Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху

Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже,

Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні.

Деколи — все довкруги од потужного рокоту грому

Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні,

Валяться світоспоруди великої стіни могутні.

Це через те, що всередину хмари вриваються раптом

Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї,

Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу

Роблять у ній, а краї, оболонку, — збивають щільніше;

Та, хоч би як ущільнилась, — під натиском сил буревійних,

Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче.

Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька,

Тріскає, хоч і малий, та з великою силою звуку.

Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару,

Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами

Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі;

Так озивається й ліс на пориви північного вітру:

Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском.

Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару,

Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі.

Що може там його сила вподіяти, — бачимо добре

З того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно:

Махом одним вириває з корінням дуби височенні.

Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз

І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна

Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче.

Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці

Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата, —

Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно;

Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому,

Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду.

<strong>150</strong>Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього,

Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим;

Так верхогір’ям, де лавр кучерявиться, полум’я піде

Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане,

Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром,

Як палахка і нев’януча зелень Дельфійського Феба.

Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу

Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою,

Бо, коли вітер зіб’є їх докупи, — в тіснинах раптово

Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом.

Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі

Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє

Камінь на камінь або на залізо — і зблискує миттю

Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле.

Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором

Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше

Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати.

Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба,

Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну:

Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине

Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом

Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає,

З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх.

Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю

Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом.

Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище,

Вітер завихрений щільною робить її оболонку

Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше

Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо,

Від обертання шаленого плавиться з олова куля.

Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару,

То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском,

Вирвалось — от і мигтять тоді ламані стріли вогненні;

Далі — гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить,

Ніж блискавичного образ вогню — до очей наших зору.

Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом

Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших.

Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше

Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним:

Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих

Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари?

Часом побачиш, як густо вони вповивають високі

Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів’їв, —

І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить.

Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя:

Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти

Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря,

Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали

В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі,

Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах:

<strong>200</strong>Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням

Іскри — начатки вогню — добувають із хмар; позбивавши

Іскри ті в полум’я, котять його у заглибини-печі,

Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари.

Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий

Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара

Мусить чимало начатків огню — його первісних тілець —

Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи,

То переважно вогненну, яскраву являє нам барву.

В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись

Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний?

Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи,

Стисне їх, місцем обмежить, — одразу насіння вогненне

Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум’яне.

Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари.

Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху

Подув легкий, — хоч-не-хоч випадало б із них те насіння,

Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі —

Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола.

Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати

Склад і природу його, то на все це на місці удару

Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах,

Тобто — ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру.

Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь

Може зухвало собі погулять і всередині дому.

Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів — щонайтонший,

Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа

Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане.

Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків,

Як голоси або крик — через мідь, через камінь суцільний,

І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє.

Під його дією, парою ставши, тікає відразу

З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола

Й наче розріджує посуду стінки летючого грому

Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє

Первісні тільця вина, розв’язавши стійкі їх сполуки.

Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся,

Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила

Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний.

Зараз же — те, в який спосіб він родиться, звідки у нього

Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може

Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки;

З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи;

Врешті, — вбивати людей і, де трапиться, класти худобу

Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити, —

Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго.

Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних,

І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини

Громом ніколи не б’є, ні з погожого неба — тим паче.

Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно,

<strong>250</strong>Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі,

Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний

Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини.

Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче

Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає

І починає громами грозити похмура негода.

Та найчастіше на море сліпа насувається туча,

Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла,

Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну,

Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями

Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму,

Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає.

Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою,

Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю

Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару

Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям.

І не здолала б вона проливатись такими дощами,

Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру. В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче. Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння. Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце, сам же витискує з них жароносних начатків багато й сам же з вогнем тих начатків єднається, — то виникає вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах, наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні. Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він руху горить, або — через те, що з вогнем поєднався. Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий, хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо. Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби зненацька тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю. Далі — двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного майже в усю широчінь грозова потрясається хмара. Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням.

І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний, перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає. Ось яка товща води проривається з буряним вітром серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів! Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні, падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна, й тільки її розітне — виривається з неї вогненний вихор, що рідною мовою «громом» його називаєм. Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне. Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор, та поступово береться вогнем під час довгого лету. Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки: їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря.

З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті, перемішавшись, вогневі початок дають незабаром. Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань, жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні. Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись, хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили, —

Можуть із вітру самого прорватися жару частинки, і рівночасно ж — із тіла того, що зазнало удару, як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом: хоч і холодну воно має силу, — не менше від того бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару. Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна, лиш би природа її виявляла до полум’я схильність. Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба, ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний: хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету, — все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить. А блискавичність і сила стрімка громового удару й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість — наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий. Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари, — грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном, наче ядро кам’яне, що з потужної пущене пращі. Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився. Отже, природі такій протиставити щось не так легко: всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори. Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо. Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний, — швидкість його стає більшою вдвічі, — більшає, отже, грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво все на своєму шляху і летить, поривається далі.

Врешті, що довше триває порив, — усе швидше та швидше мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі, швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує: саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі. Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють.

Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь. Різні — й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться з тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння. Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому золото вмить закипа, бо та сила його — у найтонших, як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко в будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно всі його тіла зв’язки, всі вузли розв’язати водночас.

Осінь — пора громовиць. Заряснілі зірками хороми неба то тут колихнуться, то там; воднораз — і земля вся. Так — і тоді, коли провесна квітом сипне доокола. Взимку-бо мало вогнів, а в жару — переважно безвітря. Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі. В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини: бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку; хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому, щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря. Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору, сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі.

Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу стрінеться, — осінню ми називаєм цю пору мінливу, — теж не обходиться без боротьби: між зимою — і літом. Ось чому слід переломними ті пори року вважати. Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають і блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують, бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі: звідси — лапатий вогонь, відтіля — буревії дощовитий. Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях.

Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських, щоб угадати приховану волю безсмертних із того, звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця він завернув, або як у закрите приміщення вдерся, як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти. Врешті, — яку нам біду несе грім, що так лунко б’є з неба. Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння і, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну, — то чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться, так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті грому вогонь видихав на сувору науку для смертних? А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане, в’ється не раз, хоч невинний, у полум’ї: вихор небесний мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває.

Ну, а чому з таким запалом часто в місця б’ють пустельні? Може, боги у метанні вправляються, м’язи гартують? Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли? Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити, не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба в землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно?

Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути? Ну, а навіщо б’є громом у море він? Чим завинили хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає? Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару, чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже? Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу. Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе? Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає в різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне, — що в одну мить розлягається часом ударів багато? Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива в різних околицях світу шумить об тій самій годині. Значить, об тій же годині громів б’є повсюди багато.

Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві, пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує? Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно? Ба, ще й своїх не жаліє зображень — їх ранить ганебно? Ну, а чому він місця переважно високі вражає, як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву?

Передусім — повторю тобі знов, на що вказував часто: містить земля в собі різних речей елементи численні, з них є поживних багато, що служать життю, та не менше можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину. Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні й щодо природи, і щодо будови самої тканини. Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець. Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих, і через ніздрі — багато разючих, шорстких елементів. І дотикатись не варто до всього; від дечого треба зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне.

Ну, і, нарешті, — про те, що веде до хвороб усіляких і звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському. Я поясню тобі. Передусім — про це мова йшла вище — сила-силенна літає довкіл і такого насіння, що для життя необхідне нам, як і такого, що служить різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись, небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря. Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами: іноді — ззовні, мов тучі й тумани, які напливають з обширів неба; часами, в самій же землі закишівши, линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити і від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого. Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах? Як же то справді повинні різнитися небо британське — й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась! Як же понтійське різнитися мусить — і те, що прослалось ген од Гадесу — й до тих, що зчорніли під сонцем, народів! Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу. Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри. Й що не народ — то свої знає він, особливі, хвороби. На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті знана слонова хвороба, й ніде її більше немає. В Аттіці — занепадають на ноги; в Ахайї — на очі. Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій тіла частині: причиною — різна властивість повітря. Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться і починає повітря вороже звідтіль наповзати, — як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара. Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни, — врешті, дійшовши до нашого неба, — псує його наскрізь. Робить подібним собі, а людині — чужим та ворожим. Отже, ця свіжа біда — несподівана пошесть раптово впасти готова на води питні, на посівах осісти й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах. Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі. Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку. Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко. Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари. Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі, ми подамось, над собою небес покривало змінивши. Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли, що вже самою появою шкоди нам може завдати. Саме такою була моровиця — той подув смертельний, що повкривав у країні Кекропа могилами поле. Пусткою місто зробив, безгомінними — жваві дороги.

І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої. Вже й пастуха там не видно було — вівчаря, волопаса, вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом, бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив. Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі трупи батьків, а нерідко — й дітей, що з життям розлучались на бездиханних тілах своїх рідних — і матері, й батька. Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста. З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась. Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні. Й так, що тісніше ставало там, — вищою тіл була купа. Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу до водограїв тяглись, а допавшись до них, — помирали: воду солодку жадливо п’ючи, забували й дихнути.

Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах ти помічав би тіла жалюгідні — людей напівмертвих, ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали посеред тих нечистот — сама шкіра й кістки, а не люди: виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили. Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна купами тіл бездиханних; усі небожителів храми трупами вщерть були щільно завалені, — де нещодавно храму служителі юрби гостей звідусюди приймали. Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив. Не зберігався шанований досі обряд похоронний, — не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті. Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились. Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя.

Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли: родичів, кревних тіла — на чужі похоронні складали вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же факел запалений; сварку там люту заводили й навіть бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.

ПРИМІТКИ

Книга перша

IМати Енея і роду його… — Троянський герой Еней, син царя Анхіза й богині Венери, згідно з міфом, заснував царство, що стало основою Римської держави. Венера вважалась захисницею аристократичного роду Мемміїв, до якого належав адресат поеми — Гай Меммій, політичний діяч, який пробував свої сили також в ораторському мистецтві та в поезії. Тут Венера — втілення творчих сил природи.

IIФавон — теплий західний вітер, вісник весни (у греків — Зефір).

45 … правдиве… вчення… — Йдеться про філософську доктрину Епікура, яку Лукрецій не раз протиставляє іншим школам та напрямкам у філософії.

49-55 Перераховані тут синоніми для означення неподільних часток — атомів — Лукрецій використовує, керуючись вимогами віршованого розміру, стилю.

60 З-посеред еллінів… один… — тобто Епікур.

67 … огороди вогненної світу… За уявленнями стародавніх, довколишній світ, на відміну від безмежного всесвіту, замкнений довкіл вогненно-повітряною стихією — ефіром.

69-70 …що народитись може на світ, а що — ні… — Йдеться про закони природи, згідно з якими виникають і розвиваються усі речі.

78 Так було, кажуть, в Авліді… — Згідно з міфом, проводир грецького війська у поході на Трою Агамемнон приніс у жертву свою дочку Іфіанассу (Іфігенію) богині Діані — Трівії (у греків Артеміда), коли вітри затримали грецький флот біля беотійського міста Авліди.

109 Орк — римське божество смерті, уособлення підземного світу.

111 Як оспівав це наш Енній … — Піфагорійську теорію переселення душ поділяв також поет Енній (239—169 до н.е.), вважаючи, що в нього переселилася душа Гомера. Головний твір Еннія — «Аннали» («Літопис»).

140-143 Повторюючи ці вірші декілька разів протягом твору, Лукрецій наголошує на меті написання поеми — силою думки розвіяти страх, що заважає людині осягти душевну погідність, насолоду.

144 … із нічого ніщо народитись не може. — Повторюючи цю головну засаду епікурейської філософії, Лукрецій від себе додає: «З волі богів».

153 Хай щось могло б із нічого постати… — Тут і в інших місцях поеми Лукрецій впроваджує неправдоподібну гіпотезу — доведення від протилежного, що протиставляється очевидній реальності.

193-194 … щоб люди… Зросту такого були… — Натяк на одноокого велетня Поліфема («Одіссея», ІХ).

196… через низку віків пробиватись — Йдеться про Тіфона, чоловіка богині Аврори: випросивши у богів для нього безсмертя, вона забула випросити вічну молодість. Можливо, на увазі мається й славний своїм довголіттям пілоський володар Нестор, персонаж «Іліади» й «Одіссеї».

210 Не обертає в ніщо… — Висновок, що випливає з обґрунтування закону збереження матерії.

225 Як би в ефірі зірки випасались? — Згідно з епікурейською фізикою і вченням стоїків, вогненний ефір постачає зіркам поживу.

244-245… батько-ефір … лоно землі материнське… — За уявленням стародавніх, починаючи, можливо, від Анаксагора, ефір (тут — у значенні «небо»), як чоловіче начало, спадаючи дощами (пор. Міф про Данаю) запліднює землю, що вважалась началом жіночим.

305-315 Так от і перстень … втрачає щось… — Подані тут приклади здрібнення речей з перебігом часу повторюють пізніші автори, зокрема Вергілій, Овідій.

316 …день — тут у значенні «час».

323-340 Лукрецій обґрунтовує іншу важливу засаду епікурейської філософії — наявність порожнечі.

Книга друга

598-642 велика Мати богів … — Йдеться про фригійську богиню Кібелу, яку вшановували у Малій Азії. У Греції вона ототожнювалась із Реєю — матір’ю Зевса та інших богів. Кібела як богиня родючості вшановувалась екстатичними оргіями.

620 Флейта звучить на фригійськім ладу… — На відміну від грецьких струнних інструментів, духові інструменти вважались винаходом фригійців.

999-1000 Що з землі … вертається знову в землю …— Цю думку висловив представник елейської (від назви грецької колонії Елеї, що на півдні Італії) філософської школи Ксенофан (VI—V ст. до н.е.): «З землі все походить, і в землю повертається».

1048-1076 — грецькі атомісти Левкіпп, Демокріт, Епікур та інші філософи обстоювали думку про незчисленність світів; Емпедокл, Платон, Арістотель та стоїки доводили, що світ — єдиний.

1154 — На золотім ланцюгу… — Образ, запозичений філософами-стоїками у Гомера для означення в алегоричній формі могутності долі.

1166 Ту, що минула, добу… — Не в розумінні «золотого віку»: йдеться про період, коли, за уявленням Лукреція, земля була ще повна снаги.

Книга третя

1-30 Лукрецій співає хвалу Епікурові.

18-22 Опис «міжсвітів», де, за уявленням Епікура, селяться боги.

36 Духу природу й душі… — Іноді ці поняття виступають у Лукреція як синоніми.

40 … чистої втіхи. — Як протиставлення до «каламутить» (рядок 38): Епікур часто наголошує на чистоті насолоди.

44 крові… з вітру… — Лукрецій іронізує над своїми сучасниками, які бездумно переймали від інших філософів учення щодо природи душі.

52 …ріже вівцю темнорунну… — Богам темного підземелля жертвували тільки темних тварин.

58 Не машкару вже, а справжнє лице …— В оригіналі — «маска», в якій виступали в давнину актори.

73 Учту влаштує свояк… — Натяк на мікенського володаря Атрея, який подав своєму братові Фієсту м’ясо його синів — міф, що використовувався у багатьох творах, зокрема в трагедії «Атрей» римського драматурга Акція (170—85 до н.е.).

94 Ототожнені тут дух (animus) і розум (mens) відповідають розумному началу душі, яке Епікур називав Бодісуп.

95 Свідомість, оселею якої є дух, або розум, відповідає грецькому Гегемонікон — «провідна сила».

100 Греки її називають: гармонія … — Лукрецій має на увазі учнів Арістотеля Арістоксена і Дікеарха, які, відкидаючи вчення про душу і дух як окрему сутність, твердили, що душа — це гармонія, тобто певний стан тіла. Вчення про душу-гармонію викладено у «Федоні» Платона.

154-157 Описані тут симптоми душевного збудження майже повністю повторюють відповідне місце знаменитої другої оди Сафо.

185 Руху такого стрімкого, як розум … — Захоплення швидкістю думки знаходимо ще в Гомера («Іліада», XV, 80—84).

282-306 Намагання за пропорціями складників душі пояснити характер людей та поведінку тварин перегукується з Гіппократовою теорією рідин.

359 Казати, що … не бачим очима… — Лукрецій заперечує твердження стоїків, що очі — лише дорога, яка веде від «оселі душі» назовні.

371 Те, що казав Демокріт… — Вчення Демокріта про чергування рівних за числом атомів тіла і душі відоме лише з цих рядків Лукрецієвої поеми.

382 … ні сипучої крейди… — Йдеться, очевидно, про крейду, якою римляни вибілювали свій одяг — тогу.

440… у посуді вміщує душу… — Уявлення про тіло як посуд, що вміщує душу, неодноразово згадуване Лукрецієм, походить від Демокріта й Епікура і часто зустрічається в інших авторів — Горація, Цицерона, ін.

455-456 …душа… Звіється з вітром, мов дим… — Образ, який виступає ще у Гомера («Іліада», ХХІІІ, 100), відображає народне уявлення про смертність душі (пор. у Платона: «Федон»).

533-536 В одному зосередившись місці… — Уявлення про розсіяну по всьому тілу душу перегукуються з нашими фразеологізмами: «душа не на місці», «душа у п’ятах» тощо.

549 Певне… місце… — тобто у грудях.

585 Валиться тіло … — З будівлею Лукрецій зіставляє також світ, прирівнюючи його до «смертного» людського тіла.

629 …письменники …й митці… — Йдеться, зокрема, про одинадцяту книгу «Одіссеї», де Гомер описує зустріч Одіссея з тінями померлих у підземному царстві.

642 …серпами оснащені… колісниці… — Згідно з описами античних істориків, такі бойові колісниці застосовувались у перських військах.

751 …породи гірканської… — тобто з Гірканії, країни на південь від Каспійського (Гірканського) моря. Собаки цієї породи вважались особливо лютими.

833 …грозили пунійці… — Тут Лукрецій має на увазі епізод з II Пунічної війни, коли карфагенський полководець Ганнібал рушив на Рим (211 до н.е.).

887 …вогонь чи хижак буде жерти. — Різні способи поховань, у тому числі звичай залишати тіла померлих на розтерзання хижакам чи собакам, як у Гірканії.

912 Так от і ті… — Лукрецій має на увазі тих, які перекручували епікурейське вчення про насолоду і проводили життя в бенкетуваннях.

931 … якби подала несподівано голос природа. — Персоніфікація природи тут — риторичний прийом, що не суперечить матеріалістичним поглядам Лукреція.

937… в амфору влито діряву… — Натяк на міф про Данаїд.

938 … гість.. на учті життєвій… — Порівняння, перейняте від Епікура, знайшло відгомін у пізніших авторів, наприклад, у Горація.

958 … життя недовершене, прикре… — Ідея цілісності, завершеності життя у кожен його момент, а значить і душевної погідності, часто звучить у творах Горація, а також листах Сенеки до Луцілія.

980-1009 Лукрецій приймає інший варіант міфу: Тантала жахає нависла над ним скеля.

996-997 …грізні сокири і владні Фасції… — Пучки пруття із вкладеними в них сокирами були ознакою найвищої влади в Римі.

1025 Анк — славний своєю добротою і справедливістю напівлегендарний римський цар.

1029-1030 …той, хто проклав … по великому морю Шлях… — тобто перський цар Ксеркс (485—464 до н.е.), який, як свідчить Геродот, готуючись до походу на Грецію, спорудив міст через протоку Геллеспонт (Дарданелли).

1034 Сципіон — Публій Корнелій Сципіон-старший, переможець Ганнібала 202 до н.е. при Замі.

1039 …старість, дозрівши, йому нагадала … — За свідченнями античних біографів, філософ Демокріт дожив до глибокої старості.

1058-1059 …усе лиш міняють Місце… — В такому душевному неспокої часто зізнається Горацій: «Місця собі не знаходиш» — говорить поет про себе устами раба.

Книга четверта

74-75 …намет …розіпнуть… — Щоб захистити глядачів від сонця, на вмонтованих в огорожу театру вертикальних жердинах напинали кольорові полотнища.

179 …австр — південний вітер.

208-212 Вистав… дзеркальну поверхню води… — Цим «експериментом» Лукрецій суперечить щойно висловленому (рядки 186—187) уявленню про те, що промені линуть безперервно, один за одним.

308 …згини… — йдеться, очевидно, про те, що ввігнуті металеві дзеркала складалися з багатьох плоских дзеркалець, які стикались одне з одним під тупим кутом, що сприяло подвійному відображенню.

472 За Епікуром та Лукрецієм, поняття можна мати лише про те, що реально існує в природі.

754 Дух наш не спить. — В оригіналі: «розум духу». Лукрецій наголошує на розумовій спроможності духу.

818 …вкажу тобі грубу помилку… — Лукрецій тут і далі піддає критиці теорію доцільності у стоїків та Арістотелеву «цільову причину», викладену в його творі «Про частини тварин».

Книга п’ята

517 Втім, може бути й таке… — Для Лукреція, що йде за Епікуром, важливо не так знайти єдино правильне пояснення, як заперечити втручання богів у явища природи; тому він часто подає ряд вірогідних пояснень.

521 …по темних просторах Сумана… — тобто нічним небом. Суман — італійське божество нічного неба.

574-575. Більшість філософів вважали, що місяць запозичує світло в сонця; деякі відстоювали думку, що в нього власне світло.

641 …зорі… — тут в значенні «планети».

654 Матута — давньоіталійська богиня ранку.

685-686 …всього року Вузол … — тобто точка весняного або осіннього рівнодення — перетину екліптики з небесним екватором.

689 …зореносного кола… — тобто Зодіаку.

692 Так це… пояснюють ті… — Йдеться про спеціальні таблиці вавілонських (халдейських) астрологів.

720 Обриси — форми свої… Мова йде про фази місяця.

736 Зефір — бог західного вітру, Флора — італійська богиня весни і квітів.

740 Аквілон — північний вітер.

741 Евгіус-Еван — вигук на честь Вакха.

743 Вольтурн — південно-східний вітер.

791 Ні… з моря… — Йдеться про Анаксімандра, який висунув теорію про походження живих істот із води.

834-874 Лукрецій викладає теорію виживання пристосованих до життя істот і загибель непристосованих, про що, за свідченням Арістотеля, говорив Емпедокл.

875 … кентаврів… не було — Лукрецій не раз наголошує на неможливості виникнення фантастичних істот, що поєднували б у собі несумісні за природою частини.

908-912 Лукрецій натякає на легенду про «золотий вік», на золоті яблука в саду Гесперид, на одноокого велетня Циклопа та на титана Атланта, що підтримував небосхил.

1003 … мореплавство зухвале… — У римській літературі часто протиставляється праця рільника — символ доброчесності та стійкого щастя хисткій долі мореплавця; вважали, що з поверненням «золотого віку», відновлення порушеної людиною всесвітньої гармонії мореплавець повинен покинути море.

1061 Молоські собаки — порода сторожових собак (від Молосіди, області в Греції).

1197 Голову вкривши…— Приносячи жертву богам, римляни вкривали голову плащем, щоб чийсь незичливий погляд не пошкодив молитві.

1300 …луканських волів … — тобто слонів, яких римляни вперше побачили в Луканії (південь Італії).

1433 Людям… вказали… — Навіть у впорядкуванні суспільного життя, на думку Лукреція, зразком людині послужила природа.

Книга шоста

134 Мовби гіллясті… тучі… — Хмари, як і море — найчастіші об’єкти зображення у Лукреція.

179 …плавиться з олова куля. — Уявлення про те, що пущена з пращі олов’яна куля розігрівається і навіть плавиться, було поширеним.

398 …Батькові стріли? — Тобто блискавиці Юпітера, що вважався батьком богів.

418 … святині… руйнує? — Мова йде про храм Юпітера на Капітолії — одному з семи пагорбів Рима.

1103-1104 …яку несе шкоду… переміна Неба й води…— Стародавні ставили своє здоров’я у тісний зв’язок із навколишнім середовищем — повітрям, небом, водою.

1109 Гадес — місто на південному узбережжі Іспанії. Вважалося найвіддаленішою місцевістю на заході.

1139 … у країні Кекропа… — Тобто в Аттіці від епідемії загинули тисячі жителів Афін та навколишніх місцевостей.

Викладено за виданням: Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. — К., 1988. — 190 с. / Переклад та примітки Андрія Содомори.