Рим

Гай Валерій Катулл

Ліричні поезії

(бл. 87 — 54 рр. до н.е.)

Видатний римський лірик, яскравий представник гуртка неотериків.

Творча спадщина — 116 віршів. Вони вирізняються надзвичайною ліричною силою, щирістю і водночас вишуканою простотою. Поезії Катулла, присвячені друзям, розповідають про життєві враження, події суспільного і особистого життя. Особливо відомі поезії Катулла про його кохання до чарівної й легковажної римської аристократки Клодії (сестри політичного діяча Клодія Пульхра), оспіваної під іменем Лесбії на честь давньогрецької поетеси з Лесбосу — Сафо. Поезію Катулла цінували поети Плеяди (Франція, XVI ст.), Лессінг, Меріме, Пушкін та ін.

(3)

Плач, Венеро! Плачте, купідони!

Плачте, люди витончені й чемні:

Вмер горобчик милої моєї,

Вмер горобчик, що вона любила

І як свого ока доглядала.

Був він ніжний і ласкаву пані

Знав, як доня малолітня матір:

На її колінах завжди бавивсь

І, стрибаючи навколо неї,

Щебетанням вірним озивався.

А тепер і він пішов до краю,

Звідкіля ніхто ще не вертався...

Хай навіки ти не діждеш долі,

Попідземна темряво несита,

Ти нам радість нашу відібрала...

Горе й нам, горобчику сердешний,

Через тебе дорогі очиці

Від плачу, від сліз почервоніли.

До Лесбії (5)

Жиймо, Лесбіє, жиймо і любімось!

Поговори лихі дідів сердитих

Мідяком найщербатішим цінуймо.

Сонце зайде на ніч і зійде вранці,

А для нас, як померкне світло денне,

Ніч без краю спаде і сон довічний.

Так цілуй же мене сто раз і двісті,

Знову тисячу раз і знову сто раз,

Та й до тисячі знов, і знов до сотні.

А як буде у нас багато тисяч,

Помішаємо всі і лік забудем,

Щоб із заздрих ніхто та не позаздрив,

Стільки наших цілунків налічивши.

До Лесбії (7)

Ти хочеш, Лесбіє, дізнатись неодмінно,

Яким числом твоїх цілунків неоцінних

Украй і через край задовольнився б я?..

Ах, скільки є піщин у золотих краях

Кірени дальньої, де сильфію багато,

Від гробовищ царя шанованого Батта

І до Юпітера лібійського святинь,

І скільки зір — очей з нагоряних склепінь

Глядять на людський рід, мовчанням ночі вкритий, —

Цілунків стільки жде і твій Катулл неситий,

Щоб заздрісник урвав той незліченний лік,

Щоб горя не вшептав лукавий чийсь язик...

Поет про себе (8)

Катулле бідний, вже химери гнать годі,

Бо те, що втратив ти, пропало навіки!

Всміхалося тобі колись ясне сонце,

Як ти туди ходив, куди вела люба,

Дорожча і миліша над усе в світі.

О, скільки пустотливих там було жартів,

Яких хотілося й тобі і їй разом!

Так, так, всміхалося тобі ясне сонце,

Тепер вона не хоче, — будь же і ти гордий

І не біжи за нею, й не журись дурно,

А все стерпи й переможи твердим духом!

Прощай, дівчино! Вже Катулл стоїть твердо.

Шукать тебе й просить не буде він марно,

Щоби, непрохана, зазнала й ти горя.

Злочинна, що тепер твоє життя значить!

Чи прийде хто? Кому здасися за гарну?

Кого полюбиш і чиєю ти будеш?

Кого, цілуючи, укусиш за губку?

А ти, Катулле, не хитайсь і стій твердо!

До Фурія та Аврелія (12)

Аврелій і Фурій — Катуллові друзі:

Куди б не пішов він, — ви тими ж стежками:

На море Індійське, що рве і бурхає

В бою з берегами,

До саків далеких, до ніжних арабів,

Між парфи, стрільців племено гострозоре,

В Єгипет пекучий, де Нілові гирла

Замулили море...

Поглянули б з ним ви й за гори Альпійські,

В долини, де Цезар прославивсь великий,

На Рейн пограничний і острів Британський,

Далекий і дикий.

І все, що б там Доля мені не послала,

Зо мною ви радо усе б поділили...

Тож прошу моїй передати коханій

Це слово немиле:

Дай боже їй жити й повік процвітати,

І триста коханців водити з собою.

І серце їх бідне лукавою тільки

В’ялити жагою.

Моєї ж любові вона не діждеться:

Кохання Катуллове вмерло, упало,

Як квіт польовий, коли пройде по ньому

Залізнеє рало.

(26)

Наш дім <em>поставлений</em> в куточку затишному:

Ні Австр, ні Апельйот не рушать мого дому;

Фавоній і Борей дихнуть не сміють там, —

А вітру все-таки несила збутись нам:

Наш дім <em>заставлений</em> за двісті тисяч, Фуре!

О пагубо моя, боргів шалена буре!

(27)

Хлопчиську-слуго! Давнього фалерна

Подай нам чашу пінну та гірку!

Такий наказ Постумії-цариці,

П’янішої від п’яних виногрон.

Ти ж, пагубо вина, твереза водо,

Ти йди від нас до мудрих та розважних:

Тут нерозведений панує Вакх.

Пер. М.Зерова

До Альфена (30)

О Альфене, що нас, приятелів, зрадив, забув, невже

Анітрохи тобі друга твого, серцем твердий, не жаль?

Вже продати мене, вже обмануть нині готовий ти?

Знай, брехливих людей вчинки лихі — не до душі богам.

Ти не дбаєш про те — й ось у біді, в горі лишив мене.

Що ж робити, скажи, людям тепер, вірить кому, скажи?

Чи ж не ти вимагав, підлий, щоб я щиро з тобою жив,

До любові схиляв, нібито в ній — спокій мій весь, і ось

Ти відходиш, а те, що говорив, що ти робив колись, —

Вже у безвість летить серед хмарин, серед вітрів легких.

Хай ти все це забув, — тямлять боги, Вірність — богиня все

Тямить. Прийде пора — й кару свою ти понесеш-таки.

<em>Пер. А.Содомори</em>

Гімн Діані (34)

Ми під покровом Діаниним,

Хлопці й дівчата незаймані;

Хлопці й дівчата незаймані,

Владарку славимо ми.

Ти, о Латоніє, вишнього

Паросте батька Юпітера!

Ти, яку в гаї Делійському

Мати на світ привела, —

І ти царюєш над горами,

Над полонинами буйними,

Ти зеленієш дібровами,

Гомоном рік гомониш.

Ти у пологах родильницям

Пільгу приносиш Люціною;

Трівія владна, — лампадою

В темрявих ти небесах.

Ти обертанням щомісячним

Часу потік розмежовуєш.

Збіжжям добірним плугатарям

Ти віддаєш за труди.

Будь же велика, прославлена

Під іменами розбіжними

Анковим дітям, Квіріновим

Захистом певним вовік.

До Корніфіція (38)

Корніфіцію, як препогано,

Як Катуллові твоєму тяжко!

І щодня то гірше, то прикріше...

Хоч би ти — такий-бо ти недобрий!

Словом співчуття яким озвався...

Чи така мені за приязнь дяка...

Вір: одно твоє маленьке слово

Варте всіх зітханнів Сімоніда.

<em>Пер. М.Зерова</em>

Плач Аріадни (64)

З берега Дії глядить Аріадна на хвилі шумливі,

Бачить швидкий корабель, на якому Тесей утікає.

Бурею шал невгамовний знімається в серці дівочім.

Дивиться ще раз, і ще раз, і віри не йме в те, що бачить.

Тільки ж бо встала вона, із солодкого сну пробудившись,

Бачить: лишилась нещасна одна на пустім узбережжі.

Він же тікає невдячний, веслом розгортаючи хвилі.

Кинув на вітер бурхливий фальшиві свої обіцянки.

З берега погляд сумний посилає Міноєва доня,

Мов скам’яніла вакханка у даль споглядає: ох, горе!

В даль споглядає, побачить, метається в розпачу хвилях.

На золотому волоссі тонка розв’язалася лента.

Груди відкриті у неї, легенькі з них зсунулись шати,

Перса її сніжно-білі не зв’язує пояс гладенький.

В безладі одяг увесь, розвіваючись, долі спадає.

Перед ногами лежить, вже ним граються хвилі солоні.

Та ні про стрічку вона, ні розвіяні шати не дбає,

Тільки про тебе, Тесею, турбота все сповнює серце.

Душу усю, відчуття всі, шаліючи з горя, втрачає.

Слізьми вмиваючись рясно, з риданнями так промовляє:

«Так ото, зраднику, вивів мене ти із рідного дому

І віроломно покинув одну на пустім узбережжі?

Так-то відходиш, не дбаючи навіть про божеську волю?

Все позабувши, везеш ти додому прокляття за зраду?

Чи то ніщо не змогло похитнути жорстокого плану?

Чи не властива тобі, о бездушний, ніяка ласкавість,

Чи не відчув ти у серці до мене хоч трішечки жалю?

Ох, не такі-то колись дарував ти мені обіцянки,

Ніжні, пестливі слова не того сподіватись веліли.

Шлюбом радіти я мала і бажаним, милим подружжям.

Все це пусте, розлетілось, розвіялось з подувом вітру.

Жінка хай жодна тепер в чоловічі не вірить присяги

І не надіється зовсім на щирість їхньої мови.

Поки бажанням горять і втішає надія добичі,

Жодних присяг не бояться і все обіцяти готові.

Тільки ж бо пристрасті жар і жадобу свою заспокоять,

Сказане <em>їх</em> не тривожить, присяги і в думці не мають.

В час, коли певна загибель грозила тобі, то від смерті

Я врятувала тебе і воліла покинути брата,

Щоб лиш тобі помогти, віроломний, в страшній небезпеці.

Бестіям диким за те незабаром поживою стану

І не насипе могили ніхто над нещасної тілом.

Що за левиця тебе породила під схилами кручі!

З моря якого глибин тебе вивергли з піною разом,

Сирта, чи Сцілла рвучка, чи безмежнії води Харібди?

Так-то віддячив за те, що життям милуватися можеш?

Не до вподоби тобі був наш шлюб і подружжя зі мною,

Може, лякала тебе жорстокість суворого батька,

Все ж таки міг привезти ти мене до своєї оселі,

Я б там рабою служила, усе тобі радо робила б.

Стопи блискучі твої умивала б в хрустальній водиці,

Ложе твоє вистеляла б м’яким покривалом багряним.

Що ж я жаліюсь, одначе, вітрам нетямущим ні в чому,

Злякана горем, та ж вітер нічого відчути не може.

Ні не почує цих скарг, ні не в силі на них відповісти.

Той же напевно у море відкрите уже випливає.

Тут — побережжя пусте, живої душі не видати.

Так насміхається з мене в останню годину жорстока

Доля і навіть не маю кому пожалітись, нещасна.

О, всемогутній Юпітере, нащо дозволив колись ти

Човнам кекропським до наших гноссійських земель доторкнутись?

Ох, щоб той зрадник, який віз данину для лютого звіра,

З човном своїм не причалив ніколи до берега Криту.

Щоб лиходій той, що вміло сховав під люб’язності маску

Плани жорстокі свої, ніколи не був нашим гостем,

Звернусь тепер я куди, на що можу надіятись, бідна?

Йти мені в гори Ідайські? Та ж там океан непривітний

Води морські розділив величезним виром бездонним.

Помочі ждати від батька, якого сама залишила,

Слідом пішовши за тим, хто сплямований братньою кров’ю?

Може, потішить мене чоловік своїм вірним коханням?

Чи не утік він, згинаючи весла в глибинах бездонних?

Острів пустинний, на березі жодної хатки не видно,

Вибратись звідси не можу, оточена хвилями моря.

Жодних можливостей втечі, жодних надій на рятунок.

Все тут німе і безлюдне, скрізь смерть заглядає у вічі.

Та не раніше сном вічним вона мої очі закриє,

Тіло знесилене дух і чуття не раніше покинуть,

Поки законної кари за зраду в богів не доб’юся

І у всевишніх не вимолю помочі в смертну годину.

О, Евменіди, що мстити за злочин ви завжди готові,

Зміями замість волосся обвиті кругом ваші чола

Вказують явно, що серце охоплене полум’ям гніву.

Швидше сюди ви прийдіть і мої нарікання почуйте,

Скарги, які випливають з глибин наболілого серця.

О, я нещасна, горю, непритомна шалію з розпуки.

Всім цим стражданням моїм, що у серці на дні зародились,

Горю моєму не дайте ви марно, без кари пропасти.

Хай же Тесей, що мене, безталанну, у відчаї кинув,

В відчай і сам попаде і разом з своїми страждає!»

Виливши враз зі словами все горе з скорботного серця,

Кари благала тривожно за вчинок негідний, жорстокий.

Зглянувсь над нею володар небес і хитнув головою,

Злякані землі здригнулись від руху цього вольового,

Хвилі на морі знялися і зорі у небі тремтіли.

<em>Пер. Ю.Кузьми</em>

(46)

Знову весна, оживає земля.

Бур одгриміла пора буркотлива,

З заходу легіт повіяв пестливий...

Де ви, багатої Фрігії ниви?

Де ти, Нікеї родюча рілля?..

В Азію, славну містами, мчимо.

Серце забилося, прагне дороги,

Радо ступають, тугішають ноги...

Друзі, прощайте! Братерським гуртком

З дому забились ми в даль незнайому,

Нарізно шлях свій верстаєм додому.

До Цицерона (49)

Найкрасномовніший із Ромулових чад,

І з тих, які живуть, і з тих, що вже немає,

І з тих, що принесе майбутніх років ряд, —

Мій Марку Туллію! Хвалу тобі без краю

І дяку без кінця Катулл зложити рад —

Катулл, між усіма поетами найгірший,

Такий між усіма поетами найгірший,

Як ти між усіма найкращий адвокат.

Про Лесбію (70)

Владарка мовить моя, що моєю б вона залишилась,

Навіть коли б її втіх батько богів зажадав.

Але, що кажуть жінки своїм легковірним коханцям,

Тільки б на вітрі писать та на текучій воді.

<em>Пер. М.Зерова</em>

(72)

Часто ти мовила: «Ти — мій єдиний. Без тебе, Катулле,

Навіть Юпітер мене, Лесбію, не звеселить».

Що ж, і тебе я любив, і не так, як то дівчини хочуть,

Ні, лиш як батько дітей — з ніжним любив почуттям.

Нині — тебе я пізнав, і, хоча й пломенію сильніше,

Все ж то далеко не так я над тобою тремчу.

«Як це?» — спитаєш. — Зрада твоя мене змушує нині

Більше любити, але... менше бажати добра.

(73)

Марно за добрі діла свої вдячності ждатимеш, марно:

Не пошанують, повір, доброго серця твого.

Всюди — невдячність одна; добродійством собі не привернеш

Друга: цей друг, навпаки, ворогом стане тобі.

Ось і мене ще ніхто так не кривдив, як той, що присягу

Вчора складав, що лиш я — друг незамінний його.

До себе самого (76)

Спогад про добрі діла... Якщо ним утішатися можем,

Знаючи те, що свій вік чесно жили ми й святу

Вірність усе берегли, не клялися богами, щоб підло

Ближніх в оману ввести, о, тоді ціле життя

Будеш черпать насолоду, Катулле, з тієї любові,

Що до сьогодні тобі лиш гіркотою була.

Як лише може людина людині словами чи ділом

Щиро сприяти, так ти щиро їй завжди сприяв.

Марно пішло все, невдячній довірене, чом же ти й досі

Мучишся день при дні, мовби прокляв тебе хто?

Чом себе в руки не візьмеш, чому на щось інше не глянеш?

Годі, не треба вже мук — їх не бажають боги.

Важко так раптом, умить, любов тривалу забути,

Важко, та мусиш будь-що перебороти себе.

В тому — твій вихід єдиний, і ти це повинен зробити,

Хай то під силу тобі, хай не під силу — дарма.

Світлі боги, якщо ласку даруєте ви, якщо справді

В мить передсмертну комусь ви порятунком були,

Гляньте на мене тепер, і якщо без гріха досі жив я, —

Вибавте, врешті, мене з чорного лиха того!

Лесбія (83)

Лесбія при чоловікові лає мене щохвилини,

Так уже лає, що той — з радощів прямо цвіте.

Осле, осле тупий! — Коли б мене й справді забула,

Значить мовчала б вона, ну а коли так сварить,

То не лише не забула — гнівиться, а це вже щось більше,

Це вже говорить про те, що там бентежить її.

<em>Пер. А.Содомори</em>

Про своє кохання (85)

В серці кохання й ненависть. «Чому?» — ти спитаєш. Не знаю.

Та відчуваю в собі біль цей і мучусь, терплю.

<em>Пер. М.Зерова</em>

(86)

Квінтія, кажуть, — красуня; і справді: висока, білява,

Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю,

Взяті зокрема. У цілому ж — це для краси ще замало:

Зваби в тім тілі гладкім солі крупинки нема.

Лесбія ось хто красуня! Для себе лише однієї

Чари всіх інших жінок викрала нишком вона.

Лесбія все наді мною глумиться, злословить, одначе,

Лесбія — хай не живу! — справді кохає мене.

Доказів треба? — Зі мною таке ж; і сварюся я часто

З нею та — хай не живу! — справді кохаю її.

<em>Пер. А.Содомори</em>

(87)

Гаряче так не кохали ще жодної жінки на світі,

Так, як тебе я кохав, Лесбіє, мила моя.

Ще не єднали нікого зв’язки так міцні і надійні,

До брата (101)

Скільки морів переплив і земель перейшов я, щоб нині, Брате, над гробом твоїм, журно схиливши чоло, Шану, належну померлим, віддати тобі вже востаннє, Марно розмову вести з прахом безмовно-німим.

Заздрісна доля тебе передчасно забрала від мене…

Горе! Тепер я один, брате мій бідний, зоставсь.

Ось і складаю тобі за звичаєм предків сьогодні, В серці тамуючи біль, ці подарунки сумні.

Глянь, вони мокрі від сліз, від братових сліз неутішних, То ж не відкинь їх, прийми, брате, й навіки прощай.

До Лесбії (109)

Світлу любов обіцяєш мені, моїх днів насолодо,

Радість на ціле життя — світлу й тривалу любов,

Хай же, великі боги, обіцянка та правдою стане,

Хай це, що каже вона, — каже від серця й душі,

Хай нам і справді щастить крізь довге життя, мов святиню, Ніжної дружби зв’язок аж до кінця пронести.

Пер. А.Содомори

Використані джерела: Микола Зеров. Твори: В 2 т. — Т.1. Поезії. Переклади. — К.: Дніпро, 1990. — 843 с.; Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія. — Львів, 2000. — 326 с.