Рим

Марк Туллій Ціцерон

Про оратора

(106 - 43 рр. до н. е.)

Видатний римський оратор, політичний діяч, письменник. Отримав гарну освіту з риторики, філософії і права. Публічну діяльність починав як оратор, що відкрило можливості політичної кар'єри. З 75 р. до н. е. обирався на різні державні посади. Найбільший політичний успіх — консульство (63 р. до н. е.) і викриття змовників, очолюваних Катиліною. За це Ціцерон отримав почесне звання «батька вітчизни». Обвинувачений у протизаконній розправі над очільниками заколоту, він був засуджений на вигнання (58 р. до н. е.). Ціцерон повернувся до Риму через рік, займався переважно літературною діяльністю. Після вбивства Цезаря (44 р. до н. е.) повернувся до політичного життя. Як вождь сенатської партії виступав з філіппіками проти Марка Антонія, за наказом якого був убитий. Творча спадщина Ціцерона — риторичні, філософські твори, промови і листи. Збереглося 57 промов — судових, сенатських і звернень до народу. З риторичних творів найвідоміші: «Про оратора» (55 р. до н. е.), в якому змальовано ідеалізований образ освіченого оратора-філософа; «Брут» (46 р. до н. е.) розкриває історію римського красномовства, «Оратор» (46 р. до н. е.) присвячений розмислам про стиль промов і засоби його вдосконалення. Ціцерон був глибоко переконаний в необхідності освіти для формування людини і одним з перших вжив термін «humanitas» саме в цьому сенсі. Промови і трактати Ціцерона вважалися зразковими і бездоганними з точки зору мови і стилю. Його називають творцем класичної латинської прози, на текстах якої формувалися ритори і проповідники християнства, гуманісти Відродження і діячі Просвітництва (Лактацій, Ієронім, Августин, Петрарка, Локк, Вольтер, Монтеск'є та ін.).

(ОБРАЗ СУДОВО-ПОЛІТИЧНОГО ОРАТОРА)

І. 20. На мою думку, ніхто не може вважатися досконалим оратором у повному розумінні, якщо він не вивчить усіх найважливіших предметів і наук. Насправді, промова повинна бути розкішним плодом знання предмета; якщо ж оратор не засвоїть і не пізнає предмет своєї промови, то словесна форма такої промови видається пустою і ледь не дитячою балаканиною.

48. Адже якщо хтось визнає оратора як людину, що може говорити змістовно, виступаючи під час ухвали і ведення судового позову, чи перед народом, чи в сенаті, то навіть за такого визначення він повинен приписати оратору і визнати за ним багато достоїнств. Справа в тім, що без значного досвіду в різних суспільних справах, без знання законів, звичаїв і права, без знайомства з людською природою і з характерами він і в цій області не може діяти з достатньою вправністю і твердістю. А хто здобуває собі тільки ці знання, без яких ніхто не може в судових справах правильно відстоювати навіть лише незначні позиції, то чи може бути така людина байдужа до питань вищого знання? Якщо ж сила оратора полягає тільки у вмінні говорити чітко, витончено і змістовно, то я запитаю вас: яким чином він може досягти цього вміння без того знання, в якому ви йому відмовляєте? Мистецтво слова немислиме, якщо той, хто говорить, не цілком засвоїв обраний зміст.

[§ 49-50. Витонченість викладу деяких філософів (приклади) варто віднести до їхніх ораторських здібностей.]

XII. Отже, у чому ж різниця? Як визначити розбіжності між пишністю і повнотою мови названих мною письменників і сухістю тих, які не володіють такою розмаїтістю і вишуканістю висловлювання? Розбіжність, звичайно, буде одна: люди, що володіють даром слова, приносять щось своє власне, а саме — мову чітку, витончену, з відбитком певної художньої виразності і обробки. Але промова, якщо вона позбавлена змісту, засвоєного і пізнаного оратором, — це несправжня промова, чи промова, яка повинна стати загальним посміховиськом.

51. Справді, що може бути більш безглуздим, ніж пустий дзенькіт фраз, навіть найдобірніших і найвитонченіших, які не спираються на якусь думку чи знання? Виходить, якщо будь-яке питання, якого б то не було мистецтва, якої завгодно галузі, оратор лише вивчить, як справу свого клієнта, то зможе його викласти краще і витонченіше, ніж сам винахідник і майстер цієї справи.

52. Звичайно, якщо хтось висловить таку думку, що є особливі, властиві лише ораторам думки, питання і певне коло знань, визначене межами суду, то я погоджуся, що наша мова, справді, частіше торкається цієї галузі; але саме в сфері цих питань є дуже багато такого, чого самі вчителі, так звані ритори, не викладають, та й не знають.

53. Кому, наприклад, не відомо, що сила оратора найбільше виявляється в умінні збуджувати у слухачів гнів, ненависть чи скорботу і від цих ефектів повертати їх назад до м’якості та милосердя? Але якщо той, хто цілком не проникнув у душі людські в їхній індивідуальній своєрідності, не осягнув тих причин, за якими люди збуджуються чи знову заспокоюються, той своєю промовою не зможе досягти бажаної мети.

54. Уся ця галузь вважається надбанням філософа, і моя порада оратору — з цим ніколи не сперечатися; він їм поступиться цим знанням, тому що вони побажали працювати тільки в цій галузі, але обробку свого висловлювання, хоч воно без цього наукового змісту є нічим, він оголосить своєю власністю: адже саме ця сторона, як я вже не раз говорив, складає невід’ємне надбання оратора, тобто промова вагома, витончена, пристосована до понять слухачів і їхнього напряму думок.

XIII. 55. Те, що про ці предмети писали Арістотель і Теофраст, я не заперечую. Але дивися, Сцеволо, чи не служить це повним підтвердженням моїх слів? Адже те, що в них є спільного з оратором, я не запозичую в них: вони самі свої власні дослідження про ці предмети визнають надбанням ораторів. Тому всі інші свої книги вони називають ім’ям своєї науки, а їм вони дають заголовки і позначають назвою риторичних.

56. Насправді, якщо в розвитку промови вони нападуть на так звані загальні місця — що трапляється досить часто, — там, де доведеться говорити про безсмертних богів, про благочестя, про злагоду, про дружбу, про загальнолюдське право, про почуття справедливості, про поміркованість, про велич душі і взагалі про всілякі чесноти, — усі гімназії і всі школи філософів, я впевнений, здійняли б галас, що все це їхня власність, що це зовсім не стосується оратора.

57. Я готовий дозволити їм зробити всі ці речі предметом пустої балаканини десь у закутку, але ораторові я надаю ті ж питання, про які вони розмірковують, використовуючи якусь суху і неживу мову, розвивати з усією можливою приємністю і аргументацією. Такі переконання я висловлював самим філософам, сперечаючись з ними під час свого перебування в Афінах. Змушував мене до цього наш М. Марцелл, зараз курульний едил, який, без сумніву, був би присутній при нашій теперішній бесіді, якби не був зайнятий організацією ігор: він вже і тоді, незважаючи на свою молодість, навдивовижу був відданий цього роду заняттям.

[§ 58. Приклади інших питань, на яких фахівці розуміються краще від ораторів, але витончений виклад яких становить приналежність ораторів.]

Справа в тім, що я ніколи не буду заперечувати, що є певні галузі, які складають виключну власність тих, хто доклав усіх зусиль до їх пізнання і розробки; але я все ж стверджую, що у всіх відношеннях закінченим і довершеним оратором є той, хто може про будь-який предмет говорити змістовно і різноманітно.

XI. Адже й у тих справах, що їх всі визнають власністю ораторів, трапляються такі питання, з’ясовувати які доводиться не на підставі судової практики, якою ви тільки й поступаєтеся ораторам, але за допомогою якихось інших, менш загальнодоступних знань.

60. Я запитую, чи можливо говорити проти воєначальника чи за воєначальника без досвіду у військовій справі чи без знання розташування суші і морів? Чи можна говорити перед народом про прийняття чи відхилення законів, а в сенаті — про всі сторони управління без глибокого знання і розуміння державних справ? Чи можна спрямувати промову на розпалення думок і почуттів слухачів чи на їхнє охолодження (а це складає головну силу оратора) без найретельнішого обстеження всіх, роз’яснюваних філософами, теорій про індивідуальні різновиди і характери людей?

61. Та у чому мені, можливо, меншою мірою вдасться вас переконати; у будь-якому випадку, я не вагаюся висловити свою думку. Фізика, математика і всі інші науки і мистецтва, на які ти тільки-но посилався, своїм змістом складають предмети знання фахівців; але якщо хтось захотів би представити їх у витонченому викладі, тому доведеться вдатися до мистецтва оратора.

[§ 62-63. Приклади, що ілюструють це положення.]

XV. 64. Тому, якщо хтось хоче дати всеосяжне визначення поняття оратора, що охоплює всі його особливості, то, на мою думку, оратором, гідним такої багатозначної назви, буде той, хто будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає розвитку в промові, викладе з розумінням справи, логічно, вишукано, не випускаючи нічого з пам’яті, і, до того ж, з дотриманням певного достоїнства у виконанні.

[§ 65-69. Зібравши відомості у фахівців з будь-якого предмета (наприклад, військової справи, філософії й особливо етики), оратор викладе даний предмет вишуканіше, ніж його знавці.]

XVI. 69. Насправді, якщо знавці згодні в тім, що, наприклад, Арат, людина, незнайома з астрономією, виклав вчення про небо і світила в дуже витончених і гарних віршах, що і про сільське господарство така далека від поля людина, як Никандр Колофонський, писав чудово завдяки якійсь поетичній і аж ніяк не сільськогосподарській здібності, у такому випадку, чому б і оратору не говорити найвищою мірою красномовно про ті предмети, з якими він познайомився для певної справи і до зазначеного часу?

70. Адже поет дуже наближається до оратора: він тільки трохи більше зв’язаний з ритмом і вільніше вибирає слова; проте щодо багатьох способів мовних прикрас вони — союзники і навіть чи не рівні; принаймні, в одному відношенні, у них, звичайно, майже те саме: ні той, ні інший не обмежують і не замикають поле своєї діяльності жодними рамцями, що перешкодили б їм розгулювати, де їм завгодно, завдяки тій же самій здатності і з такою ж повнотою.

[ОРАТОР І АКТОР]

[Римське ораторське мистецтво було дуже близьким до мистецтва актора. Відомо, що Ціцерон учився мистецтву жестів і манері триматися у знаменитих акторів свого часу — Есопа і Росція. У трактаті «Про оратора» говориться про близькість мистецтв оратора і актора.]

II. 189. Не може бути такого, щоб слухач уболівав, ненавидів, відчував неприязнь, страх, щоб він був доведений до плачу і жалю, якщо всі ці щирі рухи, які оратор бажає викликати у судді, не будуть здаватися втіленими і ясно вираженими у самого оратора.

190. Та й справді, нелегко змусити суддю розгніватися на того, на кого ти хотів би, щоб він розгнівався, якщо здасться, що ти сам ставишся до нього байдуже; нелегко змусити суддю ненавидіти того, кого ти захотів би, щоб він ненавидів, якщо суддя не побачить спочатку, що ти сам палаєш ненавистю; не можна буде довести суддю і до жалю, якщо ти не покажеш перед ним ознак твоєї скорботи словами, думками, голосом, виразом обличчя, нарешті — сльозами.

191. А щоб не могло здатися надзвичайним і дивним те, що людина стільки гнівається, стільки разів відчуває скорботу, що в ній стільки разів збуджуються всілякі душевні рухи, особливо в чужих справах, потрібно сказати, що сама сила тих думок і тих загальних прийомів, які необхідно розвити і трактувати у промові, настільки велика, що немає потреби в нещирості й облудних засобах. Сама природа тієї промови, що починається для збудження інших, здатна збурити самого оратора навіть більше за будь-кого зі слухачів.

192. Захищаючи навіть найбільш далеких від себе за настроєм людей, оратор не може вважати їх далекими.

193. Але щоб це у нас не видалося дивним, я запитаю: що тією ж мірою, як вірші, сцена, п’єса, є продуктом вимислу? Однак і в цій області я сам часто бачив, як крізь маску, здавалося, палали очі актора, що вимовляв такі вірші: «Ти насмілився віддалити його від себе і без нього вступити на Саламін? І ти не посоромився погляду батька?». Ніколи актор не вимовляв слова «погляду» так, щоб мені не уявлявся розгніваний Теламон, який не тямив себе від суму за сином. Але коли той самий актор, додавши до свого голосу жалібний тон, вимовляв: «Стару людину, позбавлену дітей, ти змучив, всиротив, знищив: ти не подумав про смерть брата і про його маленького сина, довіреного твоєму піклуванню», — тоді здавалося: актор ці слова вимовляв плачучи і страждаючи.

ПРО РИТМІЧНУ ХУДОЖНЮ МОВУ

«Про оратора», 221. Закінчений у своєму кругообігу період складається приблизно з чотирьох частин, які ми називаємо членами: у такому вигляді він належним чином задовольняє слух, не коротшим і не довшим, ніж потрібно. Втім, інколи чи навіть, вірніше, часто бувають відхилення в той чи інший бік, так що доводиться робити зупинку раніше, чи продовжувати період трохи довше з тією метою, щоб або не обманути сподівань слухачів надмірною стислістю, або не притупити їхньої уваги надмірною довжиною періоду. Але я маю на увазі середню норму; адже мова у нас не про вірш, а закони прози значно вільніші.

222. Отже, повний період складається приблизно з чотирьох членів, наче з віршів, що за розміром рівні гекзаметрам. Закінчення цих окремих віршів здаються ніби вузлами для приєднання подальших частин, і у періоді ми ці вузли скріплюємо. Якщо ми хочемо говорити виразно, то робимо у цих місцях зупинки і, таким чином, коли потрібно, легко і часто відкидаємо сувору вимогу цього безупинного плину промови.

Викладено за виданням: Дератани Н. Ф., Тимофеева Н. А. Хрестоматия по античной литературе: В 2 т. — М., 1965. — Т. 2. Римская література. — 651 с. (Переклад з рос. упорядників).