Рим

Гай Юлій Цезар

Галльська війна

(102 — 44 рр. до н. е.)

Видатний політичний і військовий діяч Стародавнього Риму, оратор і письменник. Ім'я Цезаря (лат. caesar) ототожнюють з поняттям «імператор», «цар», пізніше всі римські імператори приймали титул «цезар» (кесар) і передавали його своїм синам.

З літературної спадщини Цезаря до нас дійшли «Записки про Галльську війну» (De bello Gallico) у 7 книгах, «Записки про громадянську війну» в 3 книгах.

«Галльська війна» змальовує діяльність Цезаря в Галлії, де він був проконсулом майже 9 років, вів війни з галльськими і германськими племенами, що чинили опір римській навалі. Книги містять етнографічні відомості про тогочасних європейців — галлів, германців, бриттів, їх звичаї та життєве середовище, а також у вигідному світлі зображують мудрість, політичну завбачливість самого Цезаря.

Твори Цезаря характеризуються простотою і ясністю стилю, суворим відбором лексичних засобів, «чистим і знаменитим лаконізмом» (Цицерон).

Місяць народження Цезаря було перейменовано на Julius — Juli (рос. июль), а його особистість і життєва доля привертали увагу Данте, Петрарки, Шекспіра, Корнеля, Гердера, Шоу, Вайлдера та ін.

Книга перша

Галлія в усій своїй сукупності поділяється на три частини. В одній з них живуть бельги, в другій — аквітани, у третій — племена, що їхньою власною мовою називаються кельтами, а по-нашому — галлами. Усі вони відрізняються одне від одного особливою мовою, настановами і законами. Галлів відокремлює від аквітанів ріка Гарумна, а від бельгів — Матрона і Секвана. Найхоробріші з них — бельги, тому що вони живуть найдалі від Провінції з її культурним і освіченим життям; до того ж, у них украй рідко бувають купці, особливо з такими речами, що призводять до зніженості духу; нарешті, вони живуть у найближчому сусідстві з зарейнськими германцями, з якими ведуть безупинні війни. З цієї ж причини і гельвети перевершують інших галлів хоробрістю: вони майже щодня б’ються з германцями, відбиваючи їхнє вторгнення у свою країну чи воюючи на їхній території. Та частина, котру, як ми сказали, займають галли, починається біля ріки Родана, і її межами служать ріка Гарумна, Океан і країна бельгів; але зі сторони секванів і гельветів вона примикає ще й до ріки Рейну. Вона простягається на північ. Країна бельгів бере початок біля найвіддаленішого кордону Галлії і сягає нижнього Рейну. Вона звернена на північний схід.

Аквітанія простяглася від ріки Гарумни до Піренейських гір і до тієї частини Океану, що омиває Іспанію. Вона лежить на північному заході.

Книга шоста

В усій Галлії існує лише два класи людей, що користуються певною суспільною вагою і пошаною, простий народ там тримають на положенні рабів: сам по собі він ні на що не зважується і не допускається ні на які збори. Більшість, страждаючи від боргів, великих податків і кривд з боку сильних, добровільно йде в рабство до знаті, котра має над ними усі права господарів над рабами. Та вищезгадані два класи — це друїди і вершники. Друїди беруть діяльну участь у справах богошанування, спостерігають за правильністю громадських жертвоприношень, витлумачують усі питання, що пов’язані з релігією; до них же приходить багато молоді для навчання наукам, і узагалі вони користуються в галлів великою пошаною. Саме вони виносять вироки майже в усіх спірних справах, громадських і приватних; чи скоєно злочин або вбивство, чи йде позов про спадщину чи про межі — вирішують ті ж самі друїди; саме вони призначають нагороди і покарання; і якщо хтось — чи це буде окрема людина, чи цілий народ — не підкориться їхній постанові, тоді вони відлучають винного від жертвоприношення. Це у них найтяжче покарання. Відлучений в такий спосіб вважається безбожником і злочинцем, усі його цураються, уникають зустрічей і розмов з ним, немов він заразливий, щоб не зазнати лиха; як він не домагався б, але для нього не чиниться суд; немає в нього і права на якусь посаду. На чолі всіх друїдів стоїть один, котрий користується серед них найбільшим авторитетом. Після його смерті спадкоємцем стає найбільш гідний, а якщо таких декілька, то друїди вирішують справу голосуванням, а іноді суперечка про першість вирішується навіть за допомогою зброї. У визначений час року друїди збираються на збори в освяченому місці в країні карнутів, що вважається центром усієї Галлії. Сюди звідусіль сходяться всі причетні до судових справ і підкоряються їхнім постановам і вирокам. Їхня наука, як думають, виникла в Британії і відтіля перенесена в Галлію; і дотепер, щоб ґрунтовніше з нею познайомитися, вирушають туди з метою її вивчення.

Друїди зазвичай не беруть участі у війні і не платять, як інші, податків [вони взагалі звільнені від військової служби і від всіх інших повинностей]. Внаслідок таких переваг частина людей сама приходить до них у науку, частину посилають батьки і родичі. Там, кажуть, вони вчать напам’ять безліч віршів, і тому деякі залишаються в школі друїдів до двадцяти років. Вони навіть вважають гріхом записувати ці вірші, тим часом як майже у всіх інших випадках, саме в громадських і приватних записах, вони користуються грецьким алфавітом. Мені здається, такий порядок у них заведений з двох причин: друїди не бажають, щоб їхнє навчання ставало загальнодоступним і щоб їхні вихованці, надміру покладаючись на запис, менше уваги звертали на зміцнення пам’яті; та й дійсно, з багатьма людьми буває, що вони, знаходячи собі опору в записі, з меншою старанністю вчать напам’ять і запам’ятовують прочитане. Більше за все намагаються друїди зміцнити переконання в безсмерті душі: душа, за їх вченням, переходить після смерті одного тіла в інше; вони думають, що ця віра усуває страх смерті і тим збуджує хоробрість. Крім того, вони багато говорять своїм молодим учням про світила і їхній рух, про величину світу і землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів.

Інший клас — це вершники. Вони усі йдуть у похід, коли це необхідно і коли починається війна (а до приходу Цезаря їм доводилося майже щорічно вести наступальні чи оборонні війни). До того ж, той, хто знатніший і багатший, тим більше він має при собі слуг і клієнтів. Лише в цьому вони бачать свій вплив і могутність.

Усі галли надзвичайно побожні. Тому люди, вражені тяжкими хворобами, а також ті, хто проводить життя у війні й в інших небезпеках, приносять чи дають обітницю принести людські жертви; цим у них заправляють друїди. Саме галли вважають, що безсмертних богів можна умилостивити не інакше, як принесенням у жертву за людське життя також людське життя. У них впроваджені навіть громадські жертвоприношення. Деякі племена використовують з цією метою зроблені з лози величезні опудала, які наповнюють живими людьми; вони підпалюють їх знизу, і люди згоряють у полум’ї. Але, на їхню думку, ще більше можна догодити безсмертним богам принесенням в жертву тих, хто спіймався на злодійстві, грабунку чи іншому важкому злочині; а коли таких людей не вистачає, тоді вони приносять в жертву навіть невинних.

Серед богів вони понад усе шанують Меркурія. Він має найбільше за всіх інших богів зображень; його вважають винахідником усіх мистецтв; він же вказує напрями доріг і служить провідником у подорожах: вважають також, що він сприяє збагаченню і допомагає у торгових справах. Крім Меркурія, вони поважають Аполлона, Марса, Юпітера і Мінерву. Про ці божества вони мають приблизно такі ж уявлення, як інші народи: Аполлон відганяє хвороби, Мінерва вчить основам ремесел і мистецтв, Юпітер має верховну владу над небожителями, Марс керує війною. Перед рішучим боєм вони зазвичай присвячують йому майбутню військову здобич, а після перемоги приносять у жертву все живе, що було захоплене, іншу ж здобич зносять в одне місце. У багатьох громадах можна бачити цілі купи подібних предметів в освячених місцях, і дуже рідко трапляється, коли хтось знехтує цим релігійним звичаєм і насмілиться сховати щось зі здобичі чи взяти з купи: це загрожує мученицькою стратою.

Усі галли вважають себе нащадками [батька] Діта і говорять, що це відповідає вченню друїдів. З цієї причини вони обчислюють і визначають час не за днями, а за ночами: день народження, початок місяця і року вони обчислюють так, що спершу йде ніч, за нею день. Іншими своїми звичаями вони відрізняються від інших народів, головним чином тим, що дозволяють своїм дітям наближатися до себе на людях не раніше, ніж вони досягнуть повноліття і військового віку, і вважають непристойним, щоб син у дитячому віці з’являвся на публіці разом з батьком.

До грошей, що чоловік отримує в посаг за дружиною, він додає таку ж суму, виходячи з оцінки свого майна. Цей об’єднаний капітал знаходиться у спільному вжитку, і прибутки з нього накопичуються. Той з подружжя, хто переживе іншого, отримує обидві половини капіталу разом з накопиченими за весь час відсотками. Чоловіки мають над дружинами, так само, як і над дітьми, право життя і смерті, і коли помирає знатна людина — голова родини, то збираються його родичі і, у випадку, якщо його смерть викликає якісь підозри, катують дружин, немов рабів, і викритих страчують після різних тортур, також і спаленням. Похорон у галлів, порівняно з їхнім способом життя, пишний і супроводжується великими витратами. Усе, що, на їхню думку, було миле небіжчику за життя, вони кидають у вогонь, навіть тварин; ще незадовго до нашого часу з дотриманням усіх похоронних обрядів спалювалися разом з небіжчиком його раби і клієнти, якщо він їх дійсно любив.

У найбільш організованих громадах існує суворий закон, згідно якого кожний, хто довідається від сусідів — чи буде це просто балаканина чи конкретний поголос — таке, що загрожує громадським інтересам общини, мусить доносити владі і не повідомляти нікому іншому, тому що, як показав досвід, хибні чутки часто лякають людей безрозсудних і недосвідчених, штовхають їх до необдуманих дій і змушують приймати відповідальні рішення у найважливіших справах. Влада, вважаючи за потрібне приховати, приховує, а те, що вважає за корисне, повідомить народу, але взагалі про державні справи дозволяється говорити тільки на народних зборах.

Звичаї германців багато в чому відрізняються від галльських звичаїв: у них немає друїдів для відправи богослужіння і вони надають мало значення жертвоприношенням. Вони вірять тільки в таких богів, яких вони бачать і які їм вочевидь допомагають: у сонце, Вулкана і місяць; про інших богів вони не знають і не чули. Усе життя їхнє проходить у полюванні й у військових вправах: вони з дитинства привчаються до праці й суворого життя. Чим довше молоді люди зберігають цнотливість, тим більшу мають славу серед своїх: на їхню думку, це збільшує ріст і зміцнює силу м’язів; знати до двадцятилітнього віку, що таке жінка, вони вважають найбільшою ганьбою. Однак це і не приховується, тому що чоловіки і жінки разом купаються в ріках і вдягаються в шкіри чи невеликі хутра так, що залишають значну частину тіла оголеною.

Землеробством вони займаються мало; їхня їжа складається головним чином з молока, сиру і м’яса. Ні в кого з них немає визначених земельних ділянок і взагалі земельної власності, але влада і князі щороку наділяють роди і об’єднані союзи родичів землею, визначаючи її кількість і місце на власний розсуд, а через рік змушують їх переходити на інше місце. Такий порядок, на їхню думку, запроваджений з різних причин; щоб захоплені осілим життям люди не втратили інтерес до війни, змінивши його на заняття землеробством, щоб вони не прагнули до придбання великих маєтків і люди сильні не виганяли б слабких з їхніх володінь; щоб люди не надто зміцнювали будівлі, боячись холодів і спеки; щоб не народжувалася в них жадібність до грошей, через що виникають партії і розбрати; нарешті, це кращий засіб керувати народом, зміцнюючи стан його вдоволеності, оскільки кожний бачить, що в майновому відношенні він не поступається людям наймогутнішим.

Чим більше спустошує якась громада сусідні землі і чим просторіша навколо неї територія, тим більша у неї слава. Справжня доблесть, у розумінні германців, у тому і полягає, щоб сусіди, вигнані зі своїх земель, ішли далі і щоб ніхто не насмілювався оселятися поблизу; разом з тим вони вважають, що вони будуть знаходитися в більшій безпеці, якщо усуватимуть привід для остраху перед несподіваними набігами. Коли община веде оборонну війну, вона обирає для керівництва особливу владу з правом життя і смерті. У мирний час у них немає загальної для всього племені влади, але старійшини областей і пагів чинять суд серед своїх і залагоджують суперечки. Розбої поза межами власної країни в них не вважаються ганебними, і вони навіть схвалюють їх як кращий засіб для занять молоді і для усунення неробства. І коли якийсь князь пропонує себе на народних зборах в якості вождя [такого набігу] і викликає бажаючих за ним піти, тоді піднімаються усі, хто переймається задуманою справою й особою вождя, і під схвальну реакцію народного загалу обіцяють свою допомогу. Але тих, хто потім не піде, вважають дезертирами і зрадниками, і після цього вони втрачають довіру. Образити гостя германці вважають гріхом, і хто б у якій справі до них не прийшов, його захищають від кривди, визнають його недоторканним, для нього відкриті всі домівки і з ним усі діляться їжею.

Книга сьома 1. Отже, у Галлії оселився спокій, і Цезар, як завжди вирушив до Італії для судочинства. Тут він довідався про убивство Клодія і про постанову сенату, за якою всі військовозобов’язані в Італії повинні були стати під прапори. З огляду на це, і він почав здійснювати набір по всій Провінції. Звістки про ці події швидко доходять до Трансальпійської Галлії. Відповідно до обставин, галли перебільшують події і самі пускають чутку, що Цезаря затримує повстання в Римі і через великі заворушення він не може прибути до війська. Цей випадок спонукав людей, що вже давно переймалися своєю залежністю від римської влади, зводити сміливі й волелюбні плани війни з римлянами. Галльські князі почали збиратися в лісових і віддалених місцях і скаржитися на страту Аккона: така ж доля, говорили вони, чекатиме й на них. Вони переймаються спільною для всієї Галлії долею; всілякими обіцянками і нагородами викликають бажаючих розпочати повстання і на свій ризик домагатися волі для Галлії. Головне завдання — відрізати Цезаря від його армії, перш ніж про їхні таємні плани стане відомо. І це неважко, тому що ні легіони не насміляться вийти з зимового табору під час відсутності полководця, ні полководець не може дістатися до легіонів без прикриття; нарешті, краще полягти в бою, ніж відмовитися від спроби повернути свою колишню військову славу й успадковану від предків волю.

2. Після палких суперечок корнути заявляють, що заради спільного блага вони готові до всіх небезпек, і обіцяють першими почати війну. Але оскільки неможливо було забезпечити таємницю задуманого шляхом обміну заручниками, то вони вимагають клятвеної запоруки у тім, що після початку воєнних дій їх не залишать інші; такою запорукою повинна бути присяга перед з’єднаними прапорами, що була в галлів одним із найурочистіших релігійних обрядів. Усі присутні уславили корнутів, присягнули, умовилися про день повстання і потім розійшлися по домівках.

3. Коли настав визначений день, корнути, очолювані двома запеклими сміливцями — Гутруатом і Конконнетодумном, за сигналом кинулися до Кенабу, перебили римських громадян, що оселилися там для ведення торгових справ, і пограбували їхнє майно. Разом з ними загинув і шановний римський вершник Г. Фуфій Цита, який, за наказом Цезаря, займався продовольством. Розголос про це незабаром докотився до всіх общин Галлії. Дійсно, про кожну велику і видатну подію галли повідомляють криком по полях і округах; там, у свою чергу, його підхоплюють і передають сусідам, так було і цього разу; те, що на сході сонця скоїлося в Кенабі, стало відомим ще до закінчення першої варти в країні арвернів, тобто приблизно за сто шістдесят миль.

4. Так було і з арверном Верцингеторігом, сином Кельтилла. Цей дуже впливовий молодий чоловік, батько якого колись очолював всю Галлію і через своє прагнення царської влади був убитий своїми співгромадянами, зібрав усіх своїх клієнтів і, не докладаючи зусиль, підбурив їх до повстання. Довідавшись про його плани, взялися за зброю. Його дядько Гобаннітіон і інші князі, які не вірили у перемогу, піднялися супроти нього і вигнали з міста Герговії. Однак він не відмовився від свого наміру і почав набирати по селах бідноту і всякий набрід. З цією ватагою він обходить общину і всюди залучає на свій бік прихильників, закликаючи до визвольної збройної боротьби. Зібравши в такий спосіб великі сили, він виганяє з країни своїх супротивників, які нещодавно вигнали його самого. Його прихильники проголошують його царем. Він усюди розсилає посольства, заклинає галлів дотримуватися вірності своїй присязі. Незабаром до союзу з ним стають сенони, парисії, піктони, кадурки, турони, аулерки, лемовики, анди і всі інші племена на березі Океану. За одностайним рішенням, він стає головнокомандувачем. Наділений цією владою, він жадає від усіх цих общин заручників; наказує в найкоротший термін надати визначене число солдатів; визначає, скільки зброї і до якого строку повинна виготовити у себе кожна община. Найбільше він піклується про кінноту. Надзвичайна енергія поєднується в ньому з надзвичайною суворістю військової дисципліни: тих, хто вагається, він піддає тяжким покаранням, за великі злочини наказує спалювати і піддавати тортурам, за легкі провини обрізати вуха чи виколювати одне око й у такому вигляді відправляти на батьківщину, щоб покарані правили за урок для інших і своїм тяжким покаранням наганяли на них острах. <...>

[Одержавши звістку про повстання, Цезар поспішно повертається в Галлію.]

12. Довідавшись про прихід Цезаря, Верцингеторіг зняв облогу і рушив йому назустріч. Цезар тим часом почав облогу міста битуригів Новіодуна, що лежало на його шляху. З цього міста прийшли до нього посли з проханням про помилування і пощаду. Бажаючи здійснити свої подальші плани з тією ж швидкістю, якій він був зобов’язаний успіхам у більшості своїх заходів, він наказав здати зброю, вивести коней і дати заручників. Частина заручників була уже видана, інші вимоги також швидко виконувалися, у місто були вже введені центуріони з кількома солдатами для прийому зброї і тварин, як раптом вдалечині з’явилася ворожа кіннота, що утворила авангард колони Верцингеторіга. Тільки-но городяни помітили її і відчули надію на порятунок, пролунав військовий клич, і вони почали хапатися за зброю, замикати ворота і займати стіну. Центуріони, що знаходилися в місті, з поведінки галлів здогадалися, що вони щось задумують, негайно оголили мечі, зайняли ворота і щасливо вибралися відтіля зі своїми солдатами в табір.

13. Цезар наказав кінноті виступити з табору і розпочав кінний бій. Коли наших почали тіснити вороги, то він послав на допомогу близько чотирьохсот германських вершників, яких він від самого початку війни зазвичай тримав біля себе. Галли не могли витримати їхнього натиску, кинулися тікати й з великими жертвами відступили у розташування своїх головних сил. Після їхньої поразки городянами знову опанував жах. Вони схопили тих, кого вважали винуватцями підбурювання народу, привели їх до Цезаря і здалися. Закінчивши цю операцію, Цезар рушив проти Аваріка, найбільш укріпленого і головного міста битуригів, яке до того ж було розташоване в дуже родючій місцевості. Він був упевнений, що захоплення цього міста йому вдасться підкорити битуригів.

14. Після стількох суцільних невдач — під Веллаунодуном, Кенабом і Новіодуном — Верцингеторіг скликає своїх на збори. Там він зауважує, що війну слід вести зовсім інакше, ніж дотепер. Потрібно всіляко намагатися відрізати римлян від фуражних обозів і завадити підвозу провіанту. Це зробити неважко, тому що самі галли мають перевагу в кінноті і, крім того, їм сприяє пора року. Трави косити не можна; вороги повинні у разі необхідності ділитися на невеликі загони і добувати фураж із садиб; усі подібні загони може щодня знищувати кіннота. Крім того, усі приватні інтереси треба принести в жертву загальному благу, а саме — спалити на всьому цьому просторі селища і садиби всюди, куди тільки римляни можуть відправлятися за фуражем. А в галлів усього цього цілком достатньо, тому що їх будуть постачати своїми запасами ті, на чиїй території буде йти війна. Римляни або не витримають голоду, або повинні будуть з великою для себе небезпекою іти занадто далеко від табору. При цьому немає різниці — чи перебити їх самих чи позбавити їх обозу, без якого вести війну не можна. Далі треба спалити ті міста, які надійно не захищені природним розташуванням чи штучними укріпленнями, щоб вони не були притулком для галлів, які ухиляються від військової повинності, і не спокушали б римлян вивозити з них запаси провіанту і здобич. Хоч це видалося важким і прикрим, проте, безсумнівно, набагато тяжчим було б поневолення дітей і дружин і винищування їх самих, — а це неминуча доля переможених.

15. Пропозиція Верцингеторіга була одностайно схвалена, і протягом одного дня було спалено понад двадцять міст битуригів. Те саме відбувається й в інших общинах. В усіх напрямках видніється заграва пожеж… На загальних зборах обговорювалося питання і про Аварік — спалити його чи захищати. Битуриги навколішки благають усіх галлів не примушувати їх своїми руками підпалювати чи не найпрекрасніше місто всієї Галлії, красу й опору їхньої общини. Вони запевняють, що захистять його завдяки місцю його розташування… На це прохання зважили… Для охорони міста були вибрані надійні захисники.

[Облога Аваріка]

24. Усі ці перешкоди дуже ускладнювали облогу, і, крім того, робота наших солдатів увесь час уповільнювалася через холоди і постійні зливи. І все-таки вони перебороли всі труднощі безупинною працею, побудувавши за двадцять п’ять днів греблю шириною в триста тридцять футів і висотою у вісімдесят футів. Коли вона вже майже торкалася ворожої стіни і Цезар, який зазвичай уночі знаходився серед солдатів, що працювали, підбадьорюючи і закликаючи їх ні на хвилину не переривати роботи, незадовго до третьої варти помітили, що гребля димиться (виявилося, що її підпалили за допомогою підкопу вороги); у той же час всією країною прокотився військовий клич, і з двох воріт з обох сторін [наших] веж почалася вилазка. Інші кидали згори зі стіни на греблю смолоскипи і сухе дерево, лили смолу й інші горючі речовини, так що важко було збагнути, куди треба насамперед поспішати, де надати допомогу. Але оскільки, відповідно до заведеного Цезарем порядку, завжди стояли на варті два легіони і ще більше число солдатів було зайняте навперемінно роботою, то незабаром одні почали відбивати вилазку, інші відводити назад вежі і ламати греблю, а вся солдатська маса, що була в таборі, кинулася гасити пожежу.

25. Ніч вже добігала кінця, а бій усе ще тривав у всіх пунктах, і у ворогів з’являлася надія на перемогу, тим більше, що вони бачили, як згоріли щитки на вежах і як важко було нашим солдатам без прикриття надавати допомогу. У них, навпаки, бійці зі свіжими силами постійно змінювали стомлених, і взагаі вони думали, що порятунок усієї Галлії залежить винятково від цього моменту. В цей час на наших очах стався гідний згадки епізод, про що ми не вважали за можливе змовчати. Один галл перед міськими воротами кидав у бік вежі у вогонь шматки сала і смоли, які передавали йому з рук у руки. Уражений в правий бік пострілом зі скорпіона, він упав бездиханним. Один з його сусідів переступив через його труп і продовжував його справу; він так само був убитий пострілом зі скорпіона, його перемінив третій, третього — четвертий; і цей пункт тільки тоді був очищений ворожими бійцями, коли пожежа греблі була загашена, ворога було відкинуто і бій узагалі закінчився.

26. Через те, що жодна зі спроб галлів не вдалася, то наступного дня, за порадою і наказом Верцингеторіга, вони прийняли рішення тікати з міста. Цю спробу вони сподівалися здійснити під покровом ночі з невеликими втратами, тому що недалеко від міста був табір Верцингеторіга і, крім того, суцільне болото, що простяглося між табором і містом, повинно було сповільнювати нашу погоню. І вони вже зібралися зробити це вночі, але раптом вибігли на вулицю заміжні жінки і з плачем почали навколішках благати своїх чоловіків не віддавати на муки ворогам їх та їхніх спільних дітей, яким природна неміч заважає бігти. Але, побачивши своїх чоловіків непохитними — взагалі в момент найбільшої небезпеки страх не знає жалю, — вони почали кричати і робити римлянам знаки, що їхні чоловіки хочуть тікати. Це злякало галлів, і з остраху, що римська кіннота може відрізати їх від усіх доріг, вони від цього плану відмовилися.

27. Наступного дня Цезар розпорядився просунути вежу і вказати, куди направити її облогові роботи, які, за його наказом, вже розпочалися. У цей час почалася велика злива, і Цезар вирішив використати таку погоду для здійснення задуманого плану. Помітивши, що варта ворога на стіні розставлена не так ретельно, як завжди, він своїм солдатам наказав працювати менш енергійно і дав їм необхідні вказівки. Розташувавши готові до нападу легіони в схованці за критими галереями, він закликав їх здобути перемогу як нагороду за свою тяжку працю; тому, хто першим зійде на ворожу стіну, він обіцяв нагороду і потім дав сигнали до атаки. Солдати швидко кинулися з усіх боків і негайно зайняли всю стіну.

28. Несподіваність нападу викликала у ворогів жах. Вибиті зі стіни і з веж, вони вишикувалися клином на площі й інших відкритих місцях, сповнені рішучості прийняти справедливий бій там, де римляни підуть на них в атаку. Але, побачивши, що ніхто не спускається на рівне місце, усі розходяться по всій стіні, вони побоялися втратити останню надію врятуватися втечею і, покидавши зброю, нестримним потоком кинулися на окраїни міста. Там деякі з них, давлячи один одного у вузькому виході з воріт, були перебиті нашою піхотою, а інші — вже за воротами — кіннотою. В цей час ніхто не думав про здобич. Розлючені різнею в Кенабі й тяжкою облогою, солдати не помилували ні старих, ні жінок, ні малих дітей. Зрештою, з усієї маси кількістю близько чотирьох тисяч чоловік, вціліло лише вісімсот чоловік, які встигли з першими ж криками кинутися з міста і неушкодженими дістатися до Верцингеторіга. Але він, боячись, щоб їхнє скупчення у таборі і жалість до них не викликали обурення серед воїнів, прийняв цих утікачів лише пізно вночі. Разом з тим, він розмістив по дорозі подалі від табору своїх друзів і князів общин, наказавши останнім розбити їх на групи і відводити до їхніх земляків у ту частину табору, що із самого початку була закріплена за кожним племенем.

Викладено за виданням: Античная литература. Рим. Антология / Сост. Н. А. Федоров, В. І. Мирошенкова. — М., 1988. — 720 с. (Пер. з рос. упорядників).