Рим

Публій Вергілій Марон

Енеїда

КНИГА ПЕРША

Енеїв флот, що від берегів Трої прямує до Італії, настигає буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятує троянців з рештками їх кораблів, і вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матір Енея, богиню Венеру, Юпітер запевняє її, що доля Енея і слава його потомства залишаться незмінними; він посилає бога Меркурія до тірійців, щоб прихилити їх до троян. Венера з’являється Енеєві і розповідає йому про Карфаген і царицю Дідону. Еней прибуває до Карфагена і оглядає місто й храм. Дідона гостинно приймає Енея та його супутників. Еней посилає по свого сина Іула. Щоб викликати в Дідони любов до Енея, Венера підміняє його сина Купідоном. Урочиста учта у Дідони на честь Енея.

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила, Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив, Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський, Родоначальники Альби й мури походили Рима.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив Волю божисту і що так царицю богів осмутило, Що навіть мужа такого побожного змусила стільки Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте. Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила, Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця, Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища Має постати, — вона і тоді вже про це турбувалась. Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські, Вийде й народ звідтіля, цар могутній, в боях переможець, Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли Парки.

З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців.

Ще не затерлись-бо в пам’яті й гніву причини, жорстокий Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Паріса Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем’я, Й шана, яку Ганімед тепер має. За все це горіла Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило, Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

Ледве земля сицилійська з очей у них зникнути встигла Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю, В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану, Так розважала: «То я, переможена, діло облишу Вже розпочате? І не боронитиму я вступити В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла б спалити Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна, Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила. Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа, Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем’ям воюю Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись Юноні І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?» Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом, І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє, В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними, В диби заковує, у вежі саджає; вони ж із досади Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши, Берло тримає в руках і вгамовує буйність, і гнів їх здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю, Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.

Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих зверху, Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом Міцно тримати їх умів, попускаючи віжки, як треба.

Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона: «Батько богів, всього роду людського володар, Еоле, Дав тобі владу вгамовувати хвилі, їх вітром здіймати. Плем’я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів. Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх у пучині Чи розжени їх урозтіч, все море вкриваючи трупом. Двічі по семеро німф є у мене, краси чарівної; Найчарівніша на вроду, проте, серед них Дейопея, — шлюбом з тобою її поєднаю, признаю твоєю, Щоб за велику цю послугу вічно жила біля тебе, Хай ощасливить тебе вона, батька потомством хорошим».

У відповідь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице, Знати, чого побажать, а мені лише те, що велиш ти, Треба здійснювати. Цю владу мені ти даєш, та єднаєш ласку Юпітера, і змогу даєш на бенкетах бувати Разом з богами, і робиш володарем хмар буревійних».

Так він промовивши берло в руках обернув і ним збоку Гримнув у гору порожню; й вітри, наче у лавах загони, Мчаться туди, де їм вихід дали; й суходолом спочатку вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать. Разом і Евр, і Нот полетіли, і на зливи багатий Африк, і хвилі великі до берега котять. Лунають Крики мужів, і линви скриплять. Несподівані хмари Тевкрам і небо, і день уже з-перед очей виривають. Ніч уже чорна на море злягла. Загриміло склепіння неба, і блискавки густо в ефірі мигають, кругом все Смертю на місці мужам грозить очевидною. Зразу ж сили позбувся Еней, весь потом холодним облився; Тяжко зітхає і руки обидві до неба піднісши, Мовить такими словами: «Сто раз щасливіші герої, Що під високими мурами Трої їм вмерти судилось, Перед очима батьків їх. О ти, наймужніший з данайців, Сину Тідея, чом на Ілійських полях не загинув Я від твоєї правиці? Чом дух не віддав, де суворий Гектор поліг, повалений ратищем внука Еака, де Сарпедон ліг могутній і де Сімоентова хвиля Стільки шоломів купає, і щитів, і трупів героїв!»

Ще він не вимовив слів цих, як з півночі вихор із свистом бурею злинув, вітрила ударив, зняв хвилю до неба. Тріснули весла, судно закрутилось і стало диба. Ось насувається зверху гора водяна прямовисна; Ті аж на гребні зависли, а тим, розступаючись, хвиля дно показала, а там і пісок з глибини вивертає.

Три кораблі здужав Нот і метнув їх на скелі підводні; в хвилях вони там стирчать, — вівтарями їх звуть італійці, — мов велетенський під плесом хребет. Три на скелі стрімчасті Евр під мілини зіпхнув піскові, що аж жалко дивитись; прірву загачує ними, піском обгортає навколо.

Той корабель, що ним вірний Оронт із лікійцями їхав, перед очима Енея хвиля морська велетенська б’є у корму, і пірнув стрімголов, у безодню скотившись, збитий керманич; аж тричі судном закрутила на місці хвиля рвучка, і бездонна пучина його поглинула; зрідка спливали в безмежнім просторі крутої безодні Зброя мужів, і бервена, і багатства троянські на хвилях.

Вже і міцне Іліонея судно, і героя Ахата, І те, що ним плинув Абант і що плинув Алет староденний, Буря змогла; усі скріплення палуби зовсім ослабли, Шпари відкрились і воду ворожу до себе приймають.

Але Нептун запримітив тим часом, що море заграло І зашуміло могутнє, що пущено бурю і на дні вже Зрушились води стоячі. Ображений тяжко, із моря виглянув і понад хвилі підняв він спокійне обличчя.

Бачить, що флот Енеїв по цілому морю розбитий, Валиться море і небо, здається, уже на троянців.

І перед браком не вкрилися хитрість і підступ Юнони. Кличе він Евра і Зефіра до себе і так до них мовить:

«Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко? Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї і наказу Небо змішати з землею і горами хвилі підняти? Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі. Потім уже не таку вам покуту завдам за провину. Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте, Що не йому над морями знак влади — цей грізний тризубець Доля дала, а мені. Хай дикі тримає він скелі, ваші, Евре, оселі, Еол хай бундючиться там же; там, у тих хоромах, нехай у в’язниці вітрів він царює».

Так він промовив; та швидше, ніж слово сказав, заспокоїв Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають. Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає, Море вгамовує і їде по хвилях у легкій колісниці. Так-то бува, як великий народ забунтується часом: Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають, гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.

Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, — має-бо він і заслуги, — то змовкнуть, щоб слухати пильно; грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує.

Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі: Кіньми правує до бігу, мов льоту, і відпружує віжки.

Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто, Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну їдуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля, Ринучи з моря, об них розіб’ється і, роздвоєна, круто Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі; Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять довкола, Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка. Викуті крісла у камені дикому — німф то домівка.

У цьому-то місці знеможені судна не треба в’язати линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий. Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши, З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились, Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані, На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.

З кременю іскру Ахат тоді креше і, вогонь перейнявши В листя сухе та в поживу ще і хмизу додавши, із труту полум’я так добуває. Давай тоді блага Церери, Вимоклі в хвилях, виймати, витягати все Церери знаряддя.

Втомлені все ж починають сушити врятоване збіжжя Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.

Угору на скелю тим часом виходить Еней і довкола Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні судна фрігійські; чи Капія вгледить, або на кормі де високо зброю Каїка: ніде ні суденця не видно. Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі, Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний. Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо, Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє У череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.

І не раніше перестав він, аж доки сім туш здоровенних склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він із суден числом. Тоді звідти на пристань вертається і ділить Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний жбани наповнив Ацест на Трінакрії і дав на прощання, І потішає серця їх скорботні такими словами:

«Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо, У тяжчій бували біді, але, дасть Бог, і ця закінчиться. У гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі Йшли ви, вам добре і циклопові бескети знані. Бадьорі, острах усякий від себе женіть, і журбу, і боягузтво! Може, колись і про це все приємно нам буде згадати. Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши, Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись; отже, держіться і себе бережіть для часів щасливіших».

Так він сказав; і хоч смуток великий в'ялив його серце, Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати. Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м’язи; Інші рубають в куски і на рожни ще дрижачі встромляють, Ті казани розставляють на березі і, ватру розклавши, Сили тоді підкріпляють їдою і, розлігшись на зелах, Вакхом старим догоджають собі і дичиною смачною. А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали, Втрачених друзів пригадувати стали в розмові сердечній; Мають надію і бояться, чи вірити можна, що справді Десь уціліли, чи згинули і більше уже не озвуться. Благочестивий Еней особливо оплакує гірко Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку Пікову долю, оплакує Гія і Клоанта, героїв.

Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба Глянув на море, вітрилами вкрите і на землю — підніжок, І побережжя, і народи довкола, і на самому небі Став нагорі і свої очі звернув на державу Півійську. Справами цими у ще більшому смутку бентежить Венера серце своє, умивається слізьми гіркими і до нього Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська, І божа, ти громом страшиш, — але чим, проте, міг провинитись Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці, Що, хоч натерпілись стільки біди, а і нині закритий Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради! Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра встануть владики, які самодержцями будуть на землях всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку? Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну Трої руїну, і доброю долею злу розважала. Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих, Ринуть на тих же героїв, — коли ж буде край тим нещастям, Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнути безпечно, У глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела переплисти міг, де дев’ять струмків із гори випливає; море тут вклинилось у сушу і прибої по полю лунають. Побудував саме тут він місто Патавій і тевкрів там оселив і народ сам назвав, владу Трої ствердивши, І у благодатному мирі спокійно тепер почиває. Ми ж, твоє плем’я, що хочеш в палати небесні забрати, Всі кораблі погубивши, — нечувано! — з гніву одної гинемо, і до земель італійських впустити нас не хочуть. Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?»

Батько богів і людей на слова ці всміхнувся до неї — усмішка та і прояснює небо і вгамовує бурі — доньку цілує привітно і так промовляє до неї: «Ти, Кітереє, не бійся, бо доля твого покоління буде незмінна: ще місто побачиш і мури лавінські, що обіцяв я і прославиш великого духом Енея, У небо до зір його візьмеш; мої постанови незмінні. Він то — скажу тобі це, щоб журба твого серця не гризла, Все те точніше розкрию і завісу здійму я із долі — він то вестиме в Італії війни великі, народи буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить, — поки три рази у латинян царем його літо зустріне І завітає тричі зима до побитих рутулів.

Владу даю їм без меж. Та ще навіть злостива Юнона, та, що і море, і небо, і землю наповнює жахом, змінить на краще свій задум, сприятиме спільно зі мною римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах. Так призволяю я: по очисних п’ятиріччях численних прийде той час, коли рід Ассарака і Фтію, й Мікени славні у рабство повергне і владу свою установить над переможеним Аргосом. З гожого племені Трої Цезар народиться; дасть океан він межею державі, славі дасть межами зорі; він сам, по Іулі великім, Юлій ім’я успадкує. Колись його в щасті на небі будеш приймати з трофеями Сходу. Обіти складати будуть йому. І жорстокі віки злагідніють, скінчаться війни. І Вірність поштива, і Веста, й Квірін з своїм братом Ремом закони встановлять. Залізними скобами міцно замкнені будуть жахливі ворота Війни, а за ними сяде Шаленість ворожа на зброї страшній, в неї руки скуті в сто ретязів мідних і паща ревтиме кривава».

Так промовляє і сина шле Майї із неба, щоб землі й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно, в край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще 300 Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря, крильми веслуючи, швидко з’явився в Лівійській країні. Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці, дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі, в серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність.

Ночі тієї побожний Еней роздумував довго; і тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти, щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром загнані вийшли вони, — хто живе тут — чи люди, чи звірі,

Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати. Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають, в пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши. Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи в руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали.

Як переходив він гай, перейшла йому мати дорогу; так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала, нібито дівчина зі Спарти або Гарпаліка фракійська, що в перегони із Ребром швидким виступає на конях. Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте так пов’язала вузлом, що аж видно коліно, і перша: «Гей, юнаки, — до них мовить, — скажіть, чи не бачили часом тут однієї з мого товариства, яка випадково з сагайдаком через плечі пройшла тут, — з плямистої рисі шкура на ній, — може, з криком погналась за спіненим вепром?»

Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив: «Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри, Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя і голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона? Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива, хто б не була; поможи нам у біді, розкажи нам ласкаво, небо яке це над нами і світу в якій ми частині? Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу; вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало; наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій».

«Я не достойна такої великої честі, — Венера мовить, — є звичай у тірійських дівчат сагайдаки носити і пурпуровим котурном обв’язувать високо ногу. Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто. Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний. Владу тут має Дідона, що з тірського міста походить, втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі: Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців він найбагатший на золото був і закоханий дуже у цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну, першу дружину. У тірськім краю тоді брат її рідний Пігмаліон володарив, — у лютім злочинстві всіх інших він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча. При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом 350 тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши;

Про сестрине він кохання не дбає, і затаює довго злочин підступний, і, марних надій даючи їй багато, просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй, ще не похований доти, з’явився. Поблідле обличчя в страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті груди відкрив він і злочин таємний у сім’ї роз’яснив їй. Радить тікати мерщій, покинути рідну країну.

Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито, де під землею вага незміренна і золота, й срібла. Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу з ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть у них до тирана була або жах був безмежний. Забравши всі кораблі, що на той час готові були, насипають золота повно, везуть через море багатство скупого Пігмаліона, — вождем у них жінка. Добились до місця, де нині мури великі й нова карфагенська твердиня виросла, й землю купили, — від способу куплі тієї Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить: «О богине, коли б розповів я з самого початку і час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повість, скоро б і день закінчив, Олімп зачиняючи, Веспер. Ще як по різних морях ми пливли з стародавньої Трої, — може, й до ваших ушей тої Трої ім’я досягнуло, — аж до лівійського берега буря страшна нас загнала. Я — той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав; на кораблі їх везу, і до зір моя слава сягає.

Я батьківщини шукаю, Італії, роду шукаю, що від Юпітера вийшов найвищого. Сів я на двадцять суден на морі фрігійському. Мати богиня вказала шлях, і я долі послухав. З ним сім лиш зосталось, розбитих Евром і морем. І от, сіромаха, чужинцем блукаю я у пустині лівійській, з Європи і з Азії гнаний».

Довше жалів не знесла цих Венера і так перебила: «Хто б ти не був, я не вірю, щоб ти проти волі безсмертних дихав повітрям оцим життєдайним, якщо у тірійське місто прийшов. Отже, сміло рушай, до порогів цариці прямо іди. Я віщую тобі, що повернуться друзі; флот врятувався, змінивсь Аквілон і привів його в пристань, тож ворожити на птицях батьки недарма мене вчили. Лебедів, глянь там, дванадцять веселим ключем надлітає. Їх то, як ранні тумани із неба ясного опали, птах наполохав Юпітерів; от вони довгим рядочком

Вже осідають на землю або на осілих, здається,

Дивляться зверху. То як, повернувшися, крилами мають

Шумно і небо кругом облітають, співаючи пісню,

Так твої судна і молодь уже десь на пристані, може,

<strong>400</strong> Чи паруси розпустивши на вітрі, прямують до неї;

Ти лише йди і скеровуй свій крок, куди шлях твій провадить».

Мовила і відвернулась; і шия сяйнула рожева,

Коси божисті у неї на тім і якийсь божественний

Видали запах, одіння опало до стіп, і богиня

В світлості повній з’явилась. А він, лиш пізнав свою матір,

Вслід їй, що в далеч зникала, такими озвався словами:

«Нащо так часто й жорстоко обманюєш сина пустими

Цими примарами? Чом це рукою твоїх доторкнутись

Рук я не можу, ні слова почуть, ні до тебе промовить?»

Так нарікає й до мурів прямує. Венера у хмару

Їх загорнула, ідучих, запоною мряки покрила,

Щоб їх ніхто не побачив і пальцем до них не торкнувся,

Щоб не задержав в дорозі, причин не питав їх приходу.

Легко в повітрі сама полетіла на Пафос і радо

Там оглядає оселю свою, де храм її, звідки

Ладан сабейський із ста вівтарів аромати їй курить,

Пахощі свіжого квіту вінки посилають до неї.

Ті завернули тим часом туди, куди стежка вела їх, Вже й на пагорб зійшли, що над місто й твердиню сусідню Зверху дививсь. З тих громад дивувався Еней; ще недавно Тут лише хижі стояли; з брам, із брукованих вулиць, З руху гучного на них дивувався. За діло взялися Палко тірійці. Одні для твердині там мури будують, Інші — котять каміння руками; ці під будову Площу рівняють, а ті борозною їй межі обводять. Суддів уже вибирають, начальників, раду священну. Пристань влаштовують інші, ті закладають фундамент Для побудови театру, а ці — величезні колони Тешуть із скель, майбутні готуючи сцени окраси. Так, наче бджоли на луках квітчастих улітку працюють В сонячній спеці, як рій молодий вилітати вже має, Або тоді, як росяться меди й розпирають вже соти Плином солодким, — одні беруть те, що їм інші приносять, Ті ж, у рій об’єднавшися, трутнів лінивих громаду Гонять від вулика; праця кипить, а меди фіміамом Пахнуть. «Щасливі ви, мури вже ваші здіймаються вгору!» — Каже Еней і верхів’я будівель міських оглядає.

Входить тоді, оповитий у мряку, — аж диво сказати — прямо в юрбу і змішався із нею, нікому не видний. Був у середині, в місті тім, гай із розкішною тінню.

В ньому пунійці, по морю бурхливому гнані, найперше Те відкопали знамення, яке несмертельна Юнона їм показала — швидкого коня голова пишногрива Віщим знаменням була. Бо народ той колись, у майбутньому, Так і у війнах мав бути найпершим, як спритним в житті був Довгі віки. На цім місці величний сідонська Дідона Храм будувала Юноні, багатий дарами і повен Ласки богині. Були в ньому мідні і сходи, й пороги; Сволоки міддю трималися, й міддю бряжчали завіси.

450 Вперше у цьому гаю він побачив нове, що зм'якшило Жах його серця, уперше відважився мати надію, Долі щербатій своїй тут уперше почав довіряти.

Поки він пильно усе оглядав у тім храмі величнім, Ждавши царицю, і поки у місті його дивувала Велич мистецької праці, угледіти встиг, як бої всі Трої зображено, бачив війну, про яку уже слава В світі лунала, Пріама пізнав він і поруч — Атрідів, Вздрів і Ахілла, обом їм ворожого. Став і заплакав: «Є на землі ще десь місце, Ахате, чи є десь країна, Де ще не чули б про нашу недолю? Чи бачиш, Пріам ось. Слава і тут також має свою, їй належну заслугу. Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською. Геть увесь страх, бо ця слава і нам іще стане в пригоді». Так промовляє й безплідні малюнки ті оком голубить, Тяжко зітхає й сльозами рясними вмиває обличчя.

Бачить тут, як у боях колись там, під Пергамом, бувало; Там он, бач, греки тікають, а молодь троянська жене їх; Там — своїм повозом гонить фрігійців Ахілл шоломистий. Ось недалеко і Резові шатра під білим брезентом Він розпізнав і заплакав. Ті шатра жахливо спустошив Крові жадливий Тідід, проникши до них, коли першим Сном усі заснули; ввів коней вогнистих він в табір раніше, Ніж напились вони з Ксанту й скубнули троянської паші. В другому місці було, як Троїл утікає, як кинув Зброю, сердешний хлопчина, — боєць, що Ахіллові рівний! Коні тікать почали, а він навзнаки на порожнім Повозі й віжки тримає. На шию опало волосся Й пил замітає, і землю скородить оберненим списом. А одночасно троянські жінки йдуть до храму Паллади, їм неприхильної, й одіж несуть; в них розплетені коси, Сум на обличчях, покора, й долонями б’ють себе в груди; Та відвернулась богиня і очі спустила додолу.

Гектора тричі довкола ілійського муру волочить, Тіло бездушне Ахілл продає там, на золото важить.

Тут вже риданням гірким заридав він із самого серця, Зброю побачивши всю, і повіз, і другове тіло.

Бачить Пріама, як руки беззбройні в благанні ламає. Між старшиною ахейців себе він пізнав після того, Й сходи бійців, і чорного Мемнона військо. А далі Пентесілея приводить ряди амазонок; мов місяць їхні щити; вона в шалі, завзяттям між тисяч палає, Золототканою груди відкриті вона підв’язала Пов’яззю, — діва, а битись готова з мужами нарівні.

Все це здавалось Енею дарданському подиву гідним, Аж занімів він, у місце одно свої втупивши очі.

Входить до храму цариця краси неземної Дідона: Першою йде, супроводжена почтом великим юнацтва. Наче уздовж узбережжя Евроту або на верхів’ях Кінту Діана виводить танки, а за нею юрбою

500 Линуть відціль і відтіль ореади, вона ж через плечі Свій сагайдак перекине, йдучи, і поставою юних Усіх перевищить богинь, аж Латоні безмовною млостю Серце вмліває. Так виглядала й Дідона, так само Весело серед юрби виступала, — над царством майбутнім Працю сама доглядала. Сіла у храмі потому, Коло дверей, на високім престолі, опершись, довкола ж Варта у зброї. Судила, закони давала, ділила Нарівно праці тягар або жереб веліла тягнути.

Друзів тут раптом бачить Еней, що у великій надходять гурмі: Антея, Сергеста, Клоанта хороброго й інших.

Бачить він тевкрів, що вихор розвіяв їх чорний по морю І по чуйних узбережжях, далеких краях порозносив. Аж остовпів він і сам, і Ахат з ним зі страху і втіхи;

Дуже хотілось їм руки з’єднати, але невідомі речі гнітили їм страхом серця. Отож непомітно, У хмару велику повиті, розвідати вийшли, яка ж бо Доля спіткала мужів, де їх флот, при якім узбережжі, Що їх сюди привело; бо з усіх кораблів наближались Вибрані, й ласки благали, й до храму ішли гомінливо.

А як вони, увійшовши, змогли говорити особисто, Іліоней, найстаріший, спокійно почав промовляти: «О володарко, якій дав Юпітер нове збудувати Місто й дав силу по правді народами гордими править, — Просим тебе, нещасливі троянці, розігнані вітром У хланях морських, відверни ти од суден цих полум’я згубне, Люд пощади наш побожний і зглянься на нашу недолю. Ми не прийшли ні залізом нищити лівійських пенатів,

Ні грабувати зухвало й до берега зносити здобич; Зовсім ми іншої вдачі, пихи у побитих немає.

Є десь країна далека, Гесперія зветься у греків, Давня країна, родючістю й зброєю сильна й могутня. Жив енотрійський там люд, а нині Італії назву, Кажуть, од ймення вождя свого внуки дали тій країні. Ми туди їхали. -

Та Оріон хмаровійний неждано, здіймаючи хвилі,

Нас на мілини закинув безвихідні, австрам нестримним

Дав на поталу, по хвилях бурхливих і скелях розвіяв

Непрохідних. Лише жменька мала нас дісталася якось

Вашого берега. Що за народ тут тепер проживає?

Що за країна така, що варварські звичаї терпить?

Нас не пускають на берег піщаний, за зброю беруться,

Вийти на землю боронять. Як люди й їх сила не мають

Шани у вас, пом’яніть хоч богів, які правду й неправду

Знають. Еней був наш цар; не було в нас правішого мужа,

Ні побожнішого й вищого в війнах і в справі військовій.

Доля якщо зберегла того мужа, й повітрям надземним

Дихає, він, і темінь жорстока його не покрила, —

Страху нема в нас. Не будеш і ти нарікати, що перша

Руку ти нам подала. Бо ще в Сікулійській країні

Військо, й міста, і славетний Ацест є троянської крові.

Хай нам дозволено буде вітрами пошкоджений флот наш

Витягнуть, в лісі колод нарубати і витесать весла,

Щоб, як віднайдемо тільки царя й товариство, могли ми

Їхать в Італію радо й шукати латинського царства.

А як рятунок пропав, і ти, батечку тевкрів найкращий, в морі лівійськім втопився, й нема для Іула надії, хай хоч принаймні на води Сіканії вернемось знову ми, до Ацеста-царя, і увійдемо в готові оселі, звідки прийшли ми». Іліоней так сказав, а дарданці всі це схвалили.

Коротко у відповідь мовить Дідона, чоло похиливши: «Виженіть, тевкри, страх із сердець і турботи забудьте!

Долі тягар і недавність держави примушують владно так учиняти і скрізь стерегти широчезні кордони.

Роду Енея людей хто не знає чи города Трої? Хто не чував про хоробрих мужів, про пожежу воєнну? Серце пунійське не з каменю справді, і, не відцуравшись міста тірійського, сонце ясних запрягає своїх коней.

Схочете, може, в Гесперію їхати, країну велику, там, де Сатурнові ниви, чи в Ерікса край, до Ацеста, володаря, — сприятиму вам я, дам поміч потрібну.

Разом зі мною ви схочете, може, в цім краї осісти, — город віддам я, який закладаю; свій флот витягайте: будь то чи тевкр, чи тірієць — мені це однаково буде. Хай би й Еней-володар, тим же самим привіяний Нотом, в край наш прибув. По всіх узбережжях і межах лівійських певних людей я пошлю перевірити, чи, кинений морем, не заблудився він в лісах, чи, може, в містах десь блукає».

Цими словами зворушені батько Еней із Ахатом мужнім вже довго із темряви вийти всім серцем бажали. Перший Ахат до Енея промовив: «Гей, сину богині, думка яка у твоїй голові виникає? Ти ж бачиш, всі врятувались: і флот, і супутники наші. Немає лиш одного, та самі те ми бачили, як він в глибокі хвилі пірнув; усе інше із сказаним матір’ю згідне». Ледве він мовив це слово, як мряка, що їх сповивала, раптом розвіялась, світло прозоре навкруг розлилося.

Став тут Еней, засяяв серед ясності сонця, на бога вродою й постаттю схожий; бо синові мати подбала кучері буйні та юності блиск дарувати пурпурний, радість в очах і вогонь запалила. Так кості слонової руки митця ще краси додають або золотом жовтим срібло чи мармур пароський оздоблюють. Тут до цариці раптом звернувся для всіх несподівано він і промовив: «Ось я, — про мене тут мова, — троянський Еней, я з лівійських хвиль врятувався. О, єдина, що Трої нещастя безмежні серце тобі зворушили; данайцями ще не добиті, на суходолі й на морі усяких пригод ми зазнали, усього позбавлені ми, — і ти нас приймаєш у місто, у дім свій. Ні ми, ні з дарданців ніхто, що по світу широкім бродять, усюди розсіяні, гідної дяки, Дідоно, скласти не в силі тобі. Хай богове, — як є ще боги десь, що про побожних ще дбають, як якась правда на світі, в серці сумління якесь як ще є десь, — тобі хай відплатять гідно. Яке це поліття щасливе тебе дарувало світові? Що за батьки таку гожу тебе породили? Доки ще ріки у море вливатися будуть, на гори тіні лягатимуть, зоряні пастиме небо отари, — честь твоя й слава назавжди лишиться й ім’я твоє вічно житиме, хоч би й який мене край не покликав».

З цим словом Іліонею правицю простяг він, а ліву Сергесту. Потім і іншим — Клоантові мужньому й мужньому Гію. Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже, у відповідь так сідонська Дідона йому говорила:

«Сину богині, яка це біда по злигоднях на тебе так напосілась? І що це за сила на берег безмежний пхнула тебе? Чи не той ти Еней, що його породила мати Венера Анхісу дарданському в краї фрігійськім, де Сімоент протікає? Я тямлю, як Тевкра прогнали з рідного краю, а він до Сідона прибув і нового царства шукав з допомогою Бела. Бел же, мій батько, Кіпр зруйнував плодоносний і взяв під свою його владу. З того-бо часу почавши, я знаю вже справи троянські, знаю й ім’я твоє я, і царів пеласгійських я знаю. Навіть і в ворога тевкрів ім’я, похвалами повите, й корінь виводить він свій із старого тевкрійського роду. Отже, рушайте, молодці, і в нашу оселю заходьте. Гнала й мене також доля подібна й по всяких пригодах врешті притулок надати мені в цій побажала країні: горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати». Так промовляє, і в царські палати заводить Енея, і оголошує разом у храмах богам вшанування. Та одночасно також не забула послати на берег товаришам його двадцять волів, сто щетинястих вепрів, сотню ягнят із жирними їх матерями — дарунок в день цей веселий.

Враз тоді з царською величчю всю починають оселю приготовляти, лаштують бенкет усередині дому, гарно мережані, пурпуром вишиті скатерті стелять, повно срібла на столах, у різьбі золотій мальовничо подвиги предків хоробрих зображені рядом предовгим, вчинені ними від самих початків старезного роду.

Тут же Еней (бо батьківське серце спокою не має) вислав швидкого Ахата до суден, щоб той повідомив сина Асканія, що тут зайшло, і привів його в місто; (син-бо Асканій не сходив із серця люб’язного батька). Крім того, дати дарунки велить, які вирвав з руїни Трої, — плащ золотом шитий (були й візерунки на ньому), теж і намітку, гаптовану краєм в узори аканту, барви шафрану, — Єлени аргівської стрій це, що з дому винесла, як у незаконнім подружжі з Мікен до Пергаму. Їхала, дар це чудовий від матері Леди. Крім того, берло, яке Іліона носила, Пріамова старша донька, й намисто на шию із перлів, до того — подвійний з золота і самоцвітів вінок. Щоб усе це найшвидше виконати, вибрався зараз Ахат у дорогу до суден.

Та Кітерея нову тим часом придумала хитрість, задум новий снує в серці, щоб, личко змінивши й подобу, йшов Купідон, як солодкий Асканій, і пристрасть дарами щоб розпалив у цариці, і кості вогнем їй наповнив.

Страшно їй дому непевного й тих двоємовних тірійців; немилосердна Юнона, й в’ялить її серце щоночі знов цей неспокій. Тому до крилатого мовить Амура: «Сину мій, сило моя і моя ти могутність єдина, сину, що батька найвищого й стріл не боїшся Тіфея. От я до тебе приходжу і силу прошу божественну, — знаєш ти, як твого брата Енея в морях і на суші люта ненависть лихої Юнони ганяє, ти завжди горе із нами ділив. Ось тепер фінікійська Дідона у гості приймає його і придержує словом ласкавим, дуже боюсь я гостини, яку виявляє Юнона.

Певно, вона не заспить у таку вирішальну хвилину. Отже, я підступом хочу раніше царицю узяти, жару додати любові, бо ще який бог її змінить. Хай би й вона так же палко, як я, полюбила Енея, так, як лиш ти б зміг зробити, — послухай же нині мій задум: у місто сідонське син царський ітиме тепер, його милий батько зове туди, серця мойого турботу й дари він усі понесе туди, з моря вцілілі й зі згарища Трої.

Сном я присплю його й сонного десь на верхів’ях Кітери чи на вершині Ідалія в місці священнім сховаю, щоб не з’явився не впору і підступів цих не розкрив би. Ти на одну лише ніч, і не більш, його вигляд наслідуй, хлопця знайоме обличчя прийми, адже й сам ти хлопчина. Щоб, як Дідона візьме тебе у радісній хвилі на лоно, як на царському бенкеті їй серце Ліей обезжурить, як обіймати і солодко стане тебе цілувати, ти їй таємно влив жару у серце й отрути кохання».

Любої матері слову слухняний Амур відкладає крила й Іула ходою, веселий, у дорогу виходить. Сон на Асканія тихий Венера зсилає тим часом і, розігрівши на лоні, заносить у гаї ідалійські. Там медоцвітний майран м’які постелив йому квіти, у пахощі ніжні сповив і прозорою вкрив його тінню.

Матері слову слухняний ішов Купідон із Ахатом, царські дарунки з ним разом, радіючи, ніс він тірійцям. Як увійшов, посередині вже на золоченім ложі, на килимах пишнотканих велично лежала цариця. Батько ж Еней, а за ним і юнацтво троянське — до неї разом усі підійшли і навколо на пурпур схилились. Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають блага Церери і всім рушники підносять вовнисті.

У домі було там служниць п’ять десятків — для всіх готувати довгі наїдків ряди й для пенатів підтримувати ватру.

Інших же сотня дівчат і хлопців-однолітків стільки ж страви на стіл подавали й вина наливали у чари. Через пороги веселі й тірійців не менше зійшлося, — їх запросили на ложа узорні. Дарами Енея дуже милуються всі. Іулом милуються вельми, поломенистою бога подобою, вдаваним словом.

Плащ розглядають усі й покривало у жовтих акантах.

А фінікійка нещасна, призначена вже на загибель, ще надивитися досить не може, горить в огляданні, хлопцем, дарами розчулена дуже. Він же, Енея міцно обнявши, на шиї повиснув і лиш заспокоїв мнимого батька гарячу любов, перейшов до цариці. Та ж і очима, і серцем уся уже у ньому і ніжно тисне до лона; не знає Дідона, який-то до неї бог пригорнувся, нещасної. Він же усе пам’ятає, що Ацідальська матуся казала, й поволі береться пам’ять Сіхея затерти, й нове прищепити кохання, у серце, погасле давно, забуте чуття повернути.

Щойно притих той бенкет, із столів почали прибирати, і ставити кратери великі, і вина вінчати вінками.

Гомін пішов по палаті, у просторих світлицях лунає, зі стелі злотистої сяють вогнем уже лампи висячі, полум’я факелів темряву ночі долає. Цариця каже подати важкий, із самоцвітами, із золота келих і наповнює вином. З того келиха Бел пив найперший, потім і інші за звичаєм. Змовкли усі у господі.

Кажуть: «Юпітере, ти встановив ці гостинні закони, — день цей хай буде щасливий тірійцям і із Трої прибулим; хай пам’ятають про нього і наші потомки. Ласкавий, Вакху, нам будь ти, веселощів батьку, і ти, добра Юноно; ви ж у любові, тірійці, усе товариство вітайте».

Мовила так, і плинну на стіл відливає пожертву, і вінець, до келиха злегка лише доторкнувшись устами, передала із припрошенням Бітію. Щиро той випив пінне вино одним духом до дна золотого. По ньому інші вельможі. На золотострунній кіфарі Іопас грав, кучерявий, пісень, що в Атланта могутнього вивчився. Оповідав він про місяця зміни і тьмарення сонця, звідки і люди, й тварини, і зливи, і полум’я звідки.

Звідки Арктур, і сльотливі Гіади, й Тріони подвійні; оповідав, чому сонце так взимку спішить в океані зникнути, яка перешкода затримує ночі ліниві. Плещуть завзято у долоні тірійці, за ними й троянці. А безталанна Дідона проводить усю ніч у розмовах різноманітних, без краю впиваючись плином кохання. Дуже цікавить її і Пріамова доля, і доля Гектара, й зброя, з якою прибув син Аврори могутній, коні які у Діомеда були, який ростом Ахілл був.

Мовить нарешті: «Скажи нам від початку найпершого, гостю, все про підступних данайців, скажи про троянську недолю і про блукання своє, бо рік уже сьомий у мандрах носить тебе і по хвилях морських, і по всіх суходолах».

КНИГА ДРУГА

Еней розповідає про зруйнування Трої. Обмануті підступними розмовами полоненого грека Сінона, троянці, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у місто спорудженого греками великого дерев’яного коня. Заховані в ньому греки вночі вискакують і оволодівають містом. Тінь Гектора з’являється у сні Енеєві. Еней разом з товаришами йде в останній бій. Товариші Енея падають у борні за полонену греками Кассандру. У бою біля Пріамового палацу Пірр убиває Пріама. Венера умовляє Енея тікати з мурів зруйнованої Трої. Еней з утікачами подається на гору Іду.

КНИГА ТРЕТЯ

Еней продовжує розповідати про свої мандри. Покинувши Трою, він висаджується у Фракії і засновує там місто Енеаду, але зловісні ознаки на могилі Полідора страхають його, і він залишає цю країну. Пливучи далі, Еней зупиняється на острові Делосі, але оракул спонукає його пливти далі на острів Кріт. Моровиця на Кріті примушує Енея залишити цей острів, — пенати уві сні спрямовують його до Італії. Буря заносить троянців на Строфадські острови, де вони зустрічаються з гарпіями, далі пристають до берегів Епіру. У Бутроті Еней зустрічає Андромаху й Гелена, який віщує йому й його супутникам дальше плавання й обдаровує їх. Троянці пливуть далі уздовж берегів Італії й пристають у Сіцілії біля гори Етни. Ахеменід попереджає Енея про кіклопів, і троянці рятуються від їх нападу та благополучно прибувають до міста Дрепан у Сіцілії, де умирає Анхіз.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалася в Енея, і, підтримана сестрою, віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полювання, буря і «шлюб» Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними.

Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до відплиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їх флот відпливає, Дідона проклинає Енея і у розпачі вмирає.

Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна. Рана ця у серці її палає вогнем невидимим.

З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя і роду висока достойність; у серці відбився його образ, закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку, з Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала, вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею мовила так до сестри, що горю її співчувала:

«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?»

Гість небувалий, який завітав тепер у нашу домівку, що за велична постава у нього, відвага, хоробрість? Вірю я і не помиляюся, богів це, напевно, нащадок. Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив. Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі, може б, я цій піддалася. Ох, Анно, тобі признаюся, що, як втратила я чоловіка, сердегу Сіхея,

З днини тієї, як злочином брата

Сплямилися кров’ю наші пенати, —

Єдиний лиш він почуття в мені зрушив,

Серце хитке прихилив. Що старе

Спалахнуло кохання, я відчуваю.

Та хай підо мною розступиться краще

Вглиб ця земля, нехай батько могутній

До тіней Еребу громом небесним

Пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,

Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.

Той, що з’єднався зі мною у першім коханні,

В могилі, — хай там пильнує його,

На вічні віки зберігає», —

Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

Анна на це: «Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш в смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?»

Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все? Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато владців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим? Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?

Тут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу.

Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене. Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози рідного брата?

То провидіння божисте, здається мені, і Юнони ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали.

Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава за допомогою мужа такого?

Якими ділами слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє!

50 Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши, гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання, — Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає, ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа».

Цими словами запалює серце жагучим коханням, в душу надію вливає, із серця жене несміливість.

Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають; в жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків, Закононосній Церері, і Фебові, й батьку Ліею, передусім же Юноні, святій опікунці подружжя.

Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові білій зливає між роги чи перед богами проходить при вівтарях переповнених, жертвами свято шанує, в груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає пристрасно, в них-бо шукає поради.

Пустії пророцтва!

Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання?

Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна в неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту. Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою в крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо, й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла. Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори, в боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.

От із собою Енея вона скрізь по городу водить, місто усе і сідонські багатства показує, хоче щось пояснити, та рве на півслові.

А день звечоріє — знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно з уст випиває.

А потім, коли вже розійдуться, й світло місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує і на покинуте ложе лягає сама, відчуває близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе — або, полонена образом батьковим, ніжно до лона горне Асканія — може, обдурить любов невимовну.

Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків задля війни не будують; припинено все споруджати — й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

Жінка Юпітера мила, лише зміркувавши, що та вже в путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже, словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:

«Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали — ти і твій син.

Великі і славні всі будуть богове, як два боги одну жінку обманом своїм подолають.

Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись, мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім.

Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?

Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх?»

100 Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму: вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.

Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах: хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка, хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння».

Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди, щоб італійську могутність загнати на берег лівійський, відповідає Венера: «Хто буде такий нерозумний, щоб не годився на це і з тобою війну починав би? Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось! Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто; схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє. Ти його жінка, тобі таки личить його попросити;»

«Йди, я піду за тобою».

На це знов цариця Юнона:

«Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу те повести все, що статися має, скажу коротенько:

Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння світові завтра появить і землю почне осявати.

Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори, зливою змию, заграю громами із хмарного неба.

Все товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне.

Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери разом.

З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік, — хай належна буде йому.

Тут же буде й весілля?»

На те Кітерея згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла.

Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора, і засвітилося небо промінням, а молодь добірна з брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця, й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські з турмою гончих собак.

Та чомусь забарилась цариця в спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.

Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу, — в оздобі з пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила, піною вкриті.

Аж, зрештою, вийшла із почтом великим: шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах, і сагайдак золотий, із золота шпилька у косах, застібка з золота шати багряні на ній запинає.

От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим всі виступають.

Та серед усіх сам Еней найпишніший між товариством з’явився й з’єднав ті загони обидва.

Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає і прибуває з Лікії на Делос, щоб тут відновити знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси;

Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає,

150 Й стріли на плечах дзвенять, — та нічим же не гірший від нього, їдучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї, з гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись, олені з другого боку поля пробігають розлогі, куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.

А молоденький Асканій на борзому конику грає по долинах то з одними, то з другими йде в перегони; молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий, або запінений дикий кабан на путі нагодився.

Але тим часом по цілому небу знялися великі шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.

Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,

З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,

Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки

З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру

Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона,

Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо

І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.

Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.

З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання;

Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу: Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска, в світі від неї швидкішої гиді ніде не буває.

В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі; спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,

Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає. Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита в гніві була на богів; тож її, вже останню дитину, Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу, їм породила, потвору велику й страшну, — скільки в неї пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними — дивно сказати — стільки ж уст і у них язиків стільки ж само, стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить навіть у солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі, бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.

Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом, тішачись дуже, що може про правду й неправду співати: Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду і одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;

Що цілу зиму уже, забувши про справи державні, тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються. Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.

Далі до Ярба-царя завертає вона свої кроки, серце у нього словами розпалює, лють викликає.

Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів, храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала кров’ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.

Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті в храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями, руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився: «О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський в жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах, Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється навколо? Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш? Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, і гуркіт їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні, поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, — сватання сміла відкинути моє, а прийняти Енея на царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви в храмах приносимо дарма й лиш пустим потішаємось блиском».

Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився, й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару, що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить, й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину, клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він долі шукає в Карфагені тірійському й не пам’ятає міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази вирвала цілим із грецької січі. Казала, що буде владарем він в Італії, повний могутньої сили й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду, крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі. Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава, і потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути, то чи пожалує батько Асканію й римського замку?

Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу, і до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських? Хай відпливає. На цьому й усе — так йому сповістиш ти».

Мовить, а той вже готовий виконувати батькову волю. Спершу сандалії ті золоті він на ноги взуває, що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить, навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта, що досягає верхів’ями самого неба, Атланта, що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею.

Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася. Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець став, з того місця він кинувся на хвилі усім своїм тілом, наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато риби, низько літає над самими хвилями моря. Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря, йдучи від діда по матері прямо, Кілленський потомок.

Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувся Африканських, бачить Енея, як той укріпляє фортецю й будинки ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим яспісом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею, пурпуром з Тіру горіла вона, — дар багатий Дідони, — золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу мовить він: «Ставиш підвалини під Карфаген ти високий, жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш! А про державу свою і призначення власне забув ти? Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних, що потрясає своєю могутністю небо і землю, — з подувом вітру звелів він накази тобі передати: що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?

Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава і потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути, то пригадай, що Асканій росте, твій потомок; майбутній твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство й римська належить земля». Це Кілленець сказав і, на слові цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись у віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.

Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів, стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.

Хоче як стій утікати, покинути цю землю солодку: так він злякався цієї богів остороги й наказу.

Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця в шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати? Перебігає з одного на друге він мислю швидкою, різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить. Б’ється він так із думками, й найкращою ця ось здається: кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна нишком готували, друзів збирали на березі, зараз потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять. Сам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає й не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання, думати він буде, коли б підступити у найдогіднішу мить для розмови і як би до неї промовить найкраще. Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.

Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити

Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,

Певного й то боячися, їй, ошалілій, доносить

Та ж Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.

<strong>300</strong> Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,

Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,

Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято

І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.

Врешті сама до Енея приходить і так промовляє: «Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю? Чи не затримає тебе вже ніщо — ані наше кохання, Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш І в буревії північні пливти поспішаєш по морю? Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі їхав, а Троя стара ще стояла б, — чи їхав би в Трою Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле, — Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку, Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці Вже вороги мені. Сором втратила я задля тебе Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась. Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась, Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш? Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе, Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд, — Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня».

Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово, й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, врешті він коротко каже: «Царице, ніколи не міг би Я заперечити, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала. Буде приємно й Еліссу згадувати, поки мій розум буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом. Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі, Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий, для переможених знову тоді я Пергам збудував би. Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський, кличуть віщання лікійські в велику Італію їхати. Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена, чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті? Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких. В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе, журний страшить мене образ його, й син Асканій волає, й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю Царства Гесперії й краю, який йому доля призначила. Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба нам ще й наказ від нього приніс — клянусь головами нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив в місто, і вухами цими виразно я чув його голос. Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучити: не по своїй-бо я волі в Італію їду».

Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась, водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті: «Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували. Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю? Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув, може, заплакав, не стримавшись, може, пожалів любу? З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній. Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху, викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила, товаришів його й флот від загибелі я врятувала. Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся, тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник, божої волі товмач, приносить жахливі накази. Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень Я не збиваю твоїх, їдь в Італію з вихром, на хвилях царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону кликати будеш по імені часто. А я за тобою злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна смерть відокремить від тіла, скрізь піде мій дух за тобою. Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, — дійде ця вістка до духів підземних». Увірвала на цьому слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись, зникла з очей і лишила його, що не зважився і слова з жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.

Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй у болю дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає, хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри зараз взялися до діла, й на море вже судна високі з берега стали зсувати. Спливають намащені днища, зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою, 400 Бо утікають.

Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю купу велику наносять до схову, їх чорні загони полем ідуть і здобич несуть через трави стежками. Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу, спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують і підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.

Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала? Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку, як там на березі праця кипить, як ціле море перед твоїми очима клекоче від руху такого?

Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіти мусить серце людини від тебе! Її пориває іще раз сліз і благання зазнати, цілком підкоритися коханню й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.

«Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я горя такого могла сподіватися була, то сьогодні перенести його мала б я силу; здійсни це бажання, Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші; ти тільки знала, як і коли підступити до нього. Йди, моя сестро, й до гордого ворога словом покірним скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала, не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса, чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає? Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій: хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний. Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив, ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув: часу хвилинку прошу, щоб шалу спокій здобути, поки навчить мене доля зносити горе спокійно. Ласки прошу лиш останньої, — змилуйся ти над сестрою. Зробить він її мені, — аж до смерті я дякувати буду».

Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий, переговорів і слухати ніяких не хоче, бо доля не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним. Як буревії на Альпах завізьмуться вирвати з корінням передковічного дуба, що силу віками громадив, віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі міцно стоїть — до Тартару стільки ж пустив він коріння, скільки сягає небес верховіття. Отак на героя всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці чесному глибоко горе важке відчув, але годі: він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватися.

450 Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись. Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала, щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання і на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати — струмінь священний зчорнів, у кров погану вино обернулося. Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.

Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа. В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками з білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято. Звідти почувся їй голос її чоловіка, — здавалось, кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала і над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні, але, крім того, іще й віщування побожних пророків в грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний в снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди, що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня та у далеких землях пустинних тірійців шукає. Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми, й сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви; чи як на сцені, у видінні болючому, матір’ю гнаний, від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає, син Агамемнона, й помсти богині сидять на порозі. Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась умерти, час тоді й спосіб придумує, — журну сестру навіщає, задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії, ясним обличчям до неї говорить: «Вітай мене, рідна, спосіб знайшла я, який мені поверне його або звільнить серце моє від любові. Аж ген на межі океану, з заходу сонця, де край ефіопів найдальший, — вісь світу, густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни, з роду массілів, мені показали, що завжди тримала храм Гесперід в опіці, для змія готувала їжу, ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний мед наливала і сипала маком, що сон навіває. Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче. Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі. Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами — чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять. Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою, що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних чар отих нині я, сестро, вдаюся. Посередині двору ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах в нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє, що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу знищити й слід по тім мужу поганім, — це й жриця веліла». 500 Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила. Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства, не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея, отже, й виконує сказане.

Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини під небеса, серед дому, цариця те місце вінками і жалібними гілками обводить, складає трофеї зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі образ його, — їй відоме майбутнє. Усі поставали круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає тричі по сто раз богів, — і Ереба, і Хаос, Гекату кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає воду, так мов із джерел авернійських, назносила зілля з соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши; кидає й наріст з лошачого лоба, що лиш, як вродилася, в матері той відібрала любисток.

Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою, знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння, умерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа, що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні.

Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори водні, у хвилину, як зорі пливли посередині неба, тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші, й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло, й серце звільнялося від денних турбот і труди забувало.

Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться і оживає жорстока любов, серце люттю палає. Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням: «Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути знову старих женихів і просити, щоб номади за жінку брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо? Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм допомогла я, вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася. Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна, й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта? Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють? Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно, знову на море пускатися, вітрам паруси наставляти? Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом! 550 Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене у моїм шалі в лихо штовхнула оце й віддала на поталу ворожу. Не довелося мені, незаміжній, самій, без провини вік пережити, як тварина, журби не зазнавши такої. Праху Сіхея на вірність я дане слово зламала». Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.

На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний, що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить. Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним, знову з’явився уві сні і упевняв його наче б так само, схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же колір обличчя, і волосся русяве, і зріст молодецький.

«Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачити, скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз? Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду в серці своєму вона замишляє і злочин жахливий; умерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче. Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна? Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане, як захвилюється море від суден, на них запалають факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу, не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди змінне й хитке». Так він мовить і в темряві ночі зникає.

В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє товаришів: «Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах, і підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши з неба високого, нам утікати наказує й линви від узбережжя відтяти. Послухаймо волі твоєї, Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом підемо радо, лиш ти допомагай нам ласкаво і зорі дай нам на небі щасливі». Так каже, і з піхов виймає меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла. Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують; сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.

Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,

Вставши з шафранного ложа Тітона. І саме тоді-то,

Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало

І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,

А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців, —

Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве

Рвучи волосся, благала: «Юпітере, справді цей зайда

Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу?

Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста

Їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,

Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!

Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,

Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?

Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність

В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині

Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать

І посікти на кусочки, по морю розсіяти, друзів

Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню

Дати на стіл? Може, скажеш: непевна була перемога?

Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?

В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,

Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я

В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму

Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти

Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю

По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,

Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,

Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:

Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий

Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця

Непереборна, — хай плем’я відважне на нього повстане,

Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,

Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану

Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,

Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,

Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.

Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє.

Ви ж, о тірійці, зненавидите рід його весь і майбутні

Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте

Жертву. Нехай між народами нашими дружби не буде

Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане!

Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських

Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.

З землями землі нехай ворогують, моря із морями, —

Так заклинаю, — з військами війська, і вони, і їх внуки!»

Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй зі світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше. Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея (няню свою вже давно поховала у краї старому): «Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну й перекажи, щоб умилася швидше водою з річки, й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.»

«Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу Жертву стігійському скласти Юпітеру, що за побожним звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити з сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський образ, пустити з вогнем». Так сказала, а няня старенька пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє, вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить усе обличчя, жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я дому вбігає і, на високе багаття ступивши,

з піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший вжиток мав бути з того дарунку. Як тільки уздріла одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко, спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа й слово сказала прощальне: «Ви, пам’ятки милі, допоки доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами, що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне я заснувала і бачила мури міцні того міста, смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала. Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б наших повік берегів не торкались Дарданії судна».

Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:

«Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо, час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський, вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде вічним прокльоном». Сказала, і ще не домовила слова, як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю піниться й збризкує руки. У високих світлицях почувся плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент, зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився, падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє понад дахами домівок людських і осель богославних.

Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна, нігтями дряпає лиця та б’є кулаками у груди, всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення: «Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула! Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували! Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо цими руками вогонь розкладала, богів закликала, щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути. Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила, й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию, подих останній устами вловлю». Це сказавши, на сходи вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить, шатами чорну з неї, ридаючи, кров обтирає.

Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі — мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази, спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе, тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі, тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.

Тут всемогутня Юнона над довгим цим сконом і болем зглянувшись, шле з Олімпу Іріду, щоб та увільнила душу, яка ще боролась, і злиті тіла суглоби.

Бо не в належну для неї годину вона умирала, ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально в шалі горіла. Тому Прозерпіна з лоба в неї ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку не присудила її голови. Отож на шафранних крилах з неба Іріда злітає, росиста, до сонця тисячі барв розсипає, і над головою спинившись — «Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла я увільняю», — так каже й правицею волос зриває; вийшло з тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.

КНИГА П’ЯТА

Буря знову настигає флот Енея і приганяє його до Сіцілії. Гостинно прийнятий Ацестом, вождь троянців у роковини смерті свого батька Анхіса влаштовує похоронні ігри — корабельні перегони, змагання з бігу, бій навкулачки, стріляння з лука, дитячі ігри. Тим часом Юнона підбурює троянських жінок, і ті підпалюють флот троянців. Намовлений Навтом і за порадою Анхіса Еней залишає в Сіцілії старих і знесилених і, заснувавши місто Сегесту, відпливає. Під опікуванням Нептуна, якого просила про це Венера, він благополучно пливе до Італії, втративши в дорозі лише стерничого Палінура.

КНИГА ШОСТА

Прибувши до Італії, Еней висаджується біля міста Кум і в храмі Аполлона зустрічається з жрицею Сівіллою, яка віщує його долю. Він просить Сівіллу зробити так, щоб він побачився в підземному царстві з тінню свого батька Анхіса. Сівілла показує йому, як туди дістатися. Еней ховає Мізена і здобуває вказане Сівіллою «золоте гілля». По принесенні жертви Прозерпіні Еней із Сівіллою спускається в підземне царство. Тіні померлих біля ріки Ахеронту, через яку перевозить Енея Харон. Зустріч з Цербером. Царство судді Міноса, різні види тіней. В Елісії, країні вічного блаженства, Анхіс викладає синові своє вчення про очищення і переселення душ і показує йому нащадків — славетних римлян, починаючи з Ромула, засновника Рима, і кінчаючи Марцеллом, племінником і зятем Августа. Еней повертається на землю.

Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя, До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає.

Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали Круглі корми. На берег Гесперії юні загони Спритно зіскакують. Сім’я вогненне одні добувають, Сховане в жилах камінних, ті — дерево тягнуть із лісу, — Звірів криївки густі, а ті — воду знаходять джерельну. А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне Лігво страшної Сівілли, великого духа якої й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять.

Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса, Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті, Легко осів на Халкідськім узгір'ї. І тут, де уперше Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву, Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі — Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди Змушені мати — давати (о горе!) сім діток щороку. Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору з моря кносійська земля. Любов до бика тут жахлива, І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди.

Далі двообразний вид Мінотавра стояв тут — кохання грішного слід. Тут подвиг той славний — будова і ходи плутані і нерозв'язні блукання. Але ж і Дедал вже зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі ходи таємні у замку відкрив, показавши, де вихід ниткою. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди вирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька падали руки. І далі дивились би так, та вернувся посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця, Главка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла: «Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба семеро з стада волів, які дотепер не впрягались, тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж». Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини, жертву за словом її приносять мужі невідкладно, Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму.

Витято в схилі високої скелі печеру велику; сто туди входів широких веде і воріт сто, а звідти стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить. От до порога прийшли, а діва: «Пора запитати долю нам, — каже, — свою, то ж бог ось, сам бог тут». Це мовить перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився, коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос в неї нелюдський. Овіяна силою близького бога, — «Щось забарився ти, — каже, — троянче Енею, з обітом і молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють уст своїх віщих двері великого храму». Сказала й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило, Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання: «Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний, ти і дарданську стрілу напутив, і Парісові руки на Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих вів ти, які величезні простори земель обмивають; в дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися, до берегів італійських тікаючих все ж ми дістались.

Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом! Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша віщая діво, що знаєш майбутнє, — не царства прошу я, що не належить мені, — дай в Лації тевкрам притулок, Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі книги твої загадкові пророцтва, моєму народу дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам, щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву; дай нам пророцтво сама, я благаю». І мову урвав він.

Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом, в шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче, і втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки там залунало в повітрі: «Нарешті, по довгих пригодах, що на морях їх зазнали, — й на суші чекають ще важчі, — ввійдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся. Та вони скажуть: «Бодай би не входили». Бачу я війни, війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю. Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський, і народився вже в Лації другий Ахілл від богині. Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона, в час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш міст і племен італійських благати собі допомоги! Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна буде чужинка, знов ложе чуже… Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше, ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку, що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста».

Цими словами Сівілла кумейська із місця святого страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве з темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править і попід груди шалену острогами коле. Як тільки шал уступив і уста її спінені втихли, промовив цими словами герой наш Еней: «Вже ніякі, о діво, нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть. Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав. Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося з повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде стати мені перед очі батька мого дорогого. Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну. Я його з полум’я вирвав, як тисячі стріл по нас били; виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він, немічний, моря і неба знегоди усі понад сили і понад старості долю. Отож він наказував щиро, щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже. Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька, бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила. Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини, хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській. Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю, сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався».

Поки він цими словами благав і за вівтар держався, відповідала віщунка:

«Божистої крові потомку,

Сину Анхіса, троянче,

Легкий перехід до Аверна,

Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,

Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —

Це уже труд, це справа велика.

І деякі тільки,

Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи <em>їх</em> доблесть,

Божих синів, аж на небо піднесла.

Ліси ж поміж нами,

І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.»

Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба

Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар

Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, —

Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами

В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —

Святощі це для Юнони підземної, <em>їх</em> укриває

Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.

Та не дозволено в схови підземні раніше вступити, Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий. Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила. Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає, Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом. Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш, В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться, Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою. Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга, — Гей, ти не знаєш, — і цілий твій флот оскверняється трупом; Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.

Спершу його віднеси і належним вшануй похованням. Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву. Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне Царство». Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла.

Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє Важить у своїй голові він. За ним і Ахат поступає, Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком; Так між собою удвох розмовляли вони й міркували, Друга якого померлого мала на думці віщунка, Тіло чиє поховати належить. І от на сухому Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно, Сина Еола — Мізена. Умів від усіх він найкраще Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити. Гектара був це товариш великого, з Гектаром разом Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний, А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу, Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея, До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря, Дуючи в мушлю порожню, й богів з ним змагатися кликав. Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна, І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа. Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили.

Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний. Потім Сівілли наказ виконувати швидко беруться, І починають в сльозах вони дерево зносить негайно, І похоронне складати багаття, щоб неба сягало. Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку.

Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири, Балки розколюють клинням вони берестові й дубові, Ще й ясени величезні з високих верхів’їв спускають.

І при роботі такій не бракує й самого Енея, Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться. А за роботою думку в умі він снує сумовиту, На безконечні погляне бори й починає молитись: «От коли б те золотеє гілля між дерев показалось В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка». Ледь він це мовив, як голубів пара злетіла із неба Й, перед самими очима героя майнувши, присіла На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: «Будьте мені ви Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом, Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину Не покидай мене». Мовив і став; і уважно дивився, Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті. Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянути Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну, тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці, На двоприродному дереві сіли. А там надзвичайне Золота світло заграло в галуззі; як часом буває, Зазеленіє посеред лісів молодими гілками В найтріскучіші морози омела, яка на чужому Виросла круглому пні і шафранною порослю в’ється. Так золота виглядала галузка у тіні дубовій, Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру.

Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же, Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.

На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри, Тлінному праху безмовному шану віддавши останню. Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше Склали велике багаття вони і темним довкола Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно В ряд кипариси смутні, їх зброєю вкривши ясною. Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють, Щоб закипіли у вогні; скостеніле в ній тіло обмивши, Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки, Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають Ще й паполому багряну, відоме усім покривало.

Ті ж до багаття уже підійшли, — сумна це послуга, — І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали. З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани. Тільки що полум’я згасло і попіл осів, полили ще Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості, Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому, Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить, Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини.

Так товариство очистив і слово промовив прощальне. Тут же побожний Еней височенну могилу насипав І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він — Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься Нині гора та й на вічні віки береже це імення.

Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли. Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним Лісом, а понад печерою тою ніколи й пташина не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.

(Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали). Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів, Вирвав шерстини найдовші й у священний вогонь їх укинув; Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату, Сильну і у небі, й у Еребі. А інші ножі підкладають, Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки Мстивих богинь і сестри їх великої; ялівку ж ріже В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі Вівтар ладнати для Стіксу владики; все м’ясо волове У полум’я кинув, з маслини олією тельбухи кропить, У жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала, Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути, Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині.

«Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка, — З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею, Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця». Тільки сказала і у шалі у гирло відкрите печери Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.

Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні, Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання! Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.

Йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні Області Діта, і царства порожні його. Ось такою Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім Місяця, у світлі скупому, як небо Юпітер огорне Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме. Перед передсінком самим, із краю, у Орковім гирлі Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла. Пошесті теж там бліді оселилися, й Старість невтішна, Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані, Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота, І Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні. На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда у гадючі Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.

В самій середині віття, мов руки старі, простягає Тінявий берест високий, — на ньому неначе гніздяться Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши. Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних: У брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцилли двовиді, І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська, І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті, І тритілесної постаті тінь. Тут Еней наш, пройнятий Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії, — Був би накинувся на тіні і марно залізом рубав би.

Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту. Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю, Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.

Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник, Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють, Одіж кальна із плечей, зав’язана у вузол, звисає. Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править, Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.

До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом, Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв, що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата, Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато У перший осінній мороз облітає у лісах, скільки птахів З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає, — Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися, Руки свої простягали, до другого берега рвались.

Та перевізник похмурий приймає лиш декого у човен, Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.

Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже, Мовив: «Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця, — Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?» Так відказала на це довговічна Енеєві жриця: «Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку, Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище, Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги. Вся ця юрба, яку бачиш, — смутні непохованих тіні; Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть. Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть у своїх домовинах. Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають, Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих».

Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки, Думав він довго і долею душ нещасливих журився. Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим, Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців. Їх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих, Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.

Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши Серед дороги лівійської, у море скотився глибоке, Упавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши, У сутінку темнім, озвався Еней: «Хто ж з богів, Палінуре, Вирвав тебе з-поміж нас і у морськую безодню укинув? Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому. Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?» Той же на це: «Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене у морі. Бо під навалою сили великої у мене зірвалось Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я. І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся Морем суворим, не так у ту хвилину боявся за себе, Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям; Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього. Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний По необмежених водних просторах; четвертої ж днини З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть, здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я, й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались. Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер. Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне, Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію, Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене Жменю землі, ти це можеш, зайди до Велінського порту, Чи, коли спосіб є інший який, що його показала Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське Озеро перепливати, — подай нещасливому руку І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити».

Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка: «Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе? Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою Божі закони змінити. Та слово утіхи у тяжкому Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують, Пагорб могильний насиплять тобі, та влаштують і тризну, Й край цей на вічні часи назоветься ім’ям Палінура». Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину З серця сумного зняла, — він тішився назвою краю.

Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки; Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі, Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки, Перший до них обізвався й словами такими промовив: «Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш, Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки. Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі. Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити. Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя, Хоч, від богів народившись, були непоборної сили. Той тартарійську собаку з-під самого царського трону У путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались Дітову жінку із спальні схопити». На це коротенько Відповіла йому так амфрісійська віщунка: «Не бійся, Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський Бреше у печері і тіні безкровні лякає, нехай там У дядька порогів безвинна пильнує собі Прозерпіна. Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний; У темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось, — І відкриває галузку, яку під полою ховала, — Глянь, пізнавай». У того серце, запалене гнівом, остигло, І більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі, З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений Човен назад повертає, і близько до берега їде.

Потім всі душі, які на лавках довжезних містились, Гонить і місце готує. У середину потім Енея, Велетня, у човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота Утиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку Висадив цілих, у зелений комиш, у болото страшенне.

Цербер тримордий, великий, розтягшись на цілу печеру, Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.

Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним з медом солодким. А він три скажені пащеки голодні миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру. Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе. Плакали душі дитячі на першім порозі. Віднявши їх від грудей і життя відібравши утіху солодку, Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.

Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали. Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають. Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.

Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наклали руку на себе, невинні, яким це життя так набридло, що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!

Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають, воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі «Смутку поля» показались, — таку вони назву там мають. Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись. Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу, що від жорстокого сина показує рану жахливу.

Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію; слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

450 А поміж ними блукала в великому лісі Дідона — фінікіянка, а рана у неї ще свіжа, її ж то зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках зблизька, — лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї: «Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка, що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.

Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся, небом і правдами всіми, якщо вони є під землею, що проти волі, царице, твої береги я покинув.

Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі, в диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі, владно мене повели. Не міг я й повірити навіть, що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі. Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.

Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє».

Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози. Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись, і не змінивсь її вигляд під впливом початої мови більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська. Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, відповідає турботою їй і взаємним коханням. Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко, довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах крайніх, — ті ниви окремо прославлені в війнах герої тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.

Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха, Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота, і з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.

З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч — бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути, порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись. Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші — в крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.

Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він: руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана. Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити. Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим: 500 «Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко? Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись?

Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі в січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів. Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав; охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я, друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати». А Пріамід: «Нічогісінько не занехаяв ти, друже;

Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти. Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий в нещастя ввергли мене, — отакий по собі вона спомин лишила. Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих радощах ми провели. І мусимо ми пам’ятати всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив, як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.

Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними факел тримала палаючий, ще й закликала данайців з замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою, у проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.

Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю. З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе в дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно, мала надію, що це запорукою буде любові й що таким способом пам’ять провин її давніх зітреться. Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола з ними, до злого під’юджує всіх він. Богове, віддайте грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю. Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем, чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала, що в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?»

Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.

І так ось були б і призначений час весь вони змарнували, але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла: «Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.

Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги: та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта. Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить».

Їй же на це Деїфоб: «Не гнівайся, жрице велика, я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся. Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде». Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.

Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром. 550 Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча, полум’ям бухає й хвилями котить гримуче каміння, — це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика, з чистої сталі стовпи, — ні людська їх не зрушить війною, ні небожителів сила, — й залізна здіймається вежа. Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати, цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить. Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт.

З страхом Еней зупинився і слухає шум той і скрегіт. «Що за злочинці там, діво святая, скажи, які кари там завдають їм? Чому такі зойки сюди долітають?» У відповідь мовить пророчиця: «Тевкрів вождю велеславний! Стати не може з безвинних ніхто на тім клятім порозі. Та як Аверну гаї Геката мені доручала, то й розказала про кари божисті, провівши усюди. Кноському тут Радамантові влада належить жорстока, чує він винних лукавство, й катує, і силує визнать, хто согрішив на цім світі у марній надії, що скриє все і покуту за гріх відкладав аж до пізньої смерті. От з батогом у руках підступає до них Тізіфона, месниця, й б’є, а в лівиці жахливі тримає гадюки, й в очі стромляє, й скликає громади посестер жорстоких. Щойно зловісні тоді заскрегочуть завіси й прокляті брами відчиняться, — бачиш, яка там у сінях сторожа, що за потвора дверей стереже. Усередині є там Гідра велика, і тим ще страшніша, що чорних у неї аж п’ятдесят є пащек. А далі сам Тартар два рази вглиб простягається й стільки ж у пітьму сягає, наскільки видно у небі високий Олімп, у ефір оповитий.

Тут покоління землі стародавнє, плем’я титанів, скинене громом, воно аж на самому дні пробуває.

Бачила там величезні тіла я близнят Алоедів, що забажали руками підважити небо велике й навіть Юпітера дерзко наважились з царства прогнати. Бачила я й Сальмонея, що, відданий мукам жорстоким, взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу, й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом; їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари, що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати й тупотом кінських копит. Але батько, могутній володар, громом ударив із хмари густої. Та не головня це і не палаюча тріска соснова! І вниз головою кинув він ним в круговерті великій. А щоб ти не думав, ніби я Тітія там, землі всеродючої сина,

не зустрічала, то знай — він дев’ять ланів там займає. А невмирущу печінку у нього закровленим дзьобом рве величезний коршак, жере м’ясо, яке відростає знов для нових катувань. Під грудьми він у нього гніздиться 600 і відростаючим жилам повік не дає супокою.

Слід і лапітів згадать — Іксіона або Пірітоя. Чорна над ними скала, що ось-ось упаде, й ще, здається, мить — і зірветься. А тут миготять золотії підніжки попід величними ложами й царські розкішні бенкети перед самими очима. Та з фурій найбільша тут сіла поруч і не дозволяє руками стола доторкнутись, скаче, і факелом тиче у вічі, й кричить на все горло.

Тут були ті, які, живши, братів ненавиділи, били рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом.

Ті, що знайшовши скарби, їх для себе тримали, а рідним не відступали нічого (таких тут громада найбільша); і в перелюбстві убиті, й хто в військо пішов нечестиве, й хто не боявсь владарів своїх зрадить. Ті кари своєї ждуть під замком. І не дуже допитуй, якої чекають кари і долі якої зазнали. Одні величезні скелі там котять, а інші розтягнені висять на шпицях кола. Сидить і сидітиме вічно Тесей бідолашний, і найнещасніший Флегій серед непроглядної пітьми всіх умовляє навколо і голосно всіх закликає:

«Вчіться на прикладах правди й не важтесь богам не вклонятись».

Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана, куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони; інший — ложе дочки осквернив забороненим шлюбом. Всі на жахливі вважались гріхи й успівали у звазі.

Навіть якби цілих сто язиків і сто уст було в мене, й голос залізний, то все ж не могла б я й тоді полічити, злочинів різноманітних і кар усі види назвати».

Тільки лиш Фебова жриця предвічна слова ці сказала, квапить в дорогу: «Ану ж бо кінчаймо початеє діло;

Ну ж поспішімо, я бачу вже мури, у кузнях циклопів ковані, й в арці, що прямо навпроти, уміщену браму, ту, що велять біля неї нам приписи скласти дарунки». Мовила так, і поряд пішли вони шляхом тінистим, і до середини шляху дійшли, і до брами підходять.

Входить у неї Еней і скроплює тіло водою свіжою й гілку свою на одвірку, навпроти, чіпляє.

Щойно це все довершивши і склавши дарунок богині, входять у радості край, на зелені, розкішні поляни благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут сонце і зорі свої. Тут одні на траві на зеленій сили вправляють свої і стають до змагань на пісочку жовтому й борються там, а інші на площі виводять танці й співають пісень, і жрець поміж ними фракійський в довгій киреї на струнах дзвінкучих музичного такту сім різних тонів виводить; то пальцями в них ударяє, то знов із кості слонової плектром. Тут рід старовинний Тевкра, нащадки його прехороші та дужі герої, ті, що за кращих часів на світ народились, — був Іл тут, 650 був Ассарак, і Дардан був, славетної Трої засновник. А віддаля з колісниць дивувався Еней та з озброєнь, що без героїв лишались. Стояли повтикані в землю ратища, паслися всюди по полю розпряжені коні. Як за життя була пристрасть у них до возів і до зброї, й коні блискучі плекати любили, то й так після смерті пристрасть їх ця не покинула. Інших він бачить, як любо в коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім, звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводий.

Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну, й ті, що жерцями життя своє все провели непорочне, і віщуни благочесні, віщаннями Феба достойні, ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства, ті, які слід за собою лишили, комусь прислужившись, голови кожному з них увінчали стрічки сніжно-білі.

Тих, що кругом обступили її, запитала Сівілла, передусім же Мусея (його там гуртом величезним всі оточили, плечима ж своїми він всіх перевищив): «Душі щасливі і ти, найславніший віщуне! Скажіть нам, де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі ріки Еребу?» Герой їм на це відповів коротенько: «В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих, на моріжках прибережних, омиваних струменем чистим. Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби, цей лиш горбок перейдіть, — сам стежину легку покажу я». Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини.

Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно; і переглянув потемків усіх дорогі покоління, долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння. Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч, зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос: «Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність, батьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя, сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати.

Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини я вже лічив, і турбота моя мене не обманула. Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю, сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я, щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди». Той же на це: «Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю;

Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю, дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів». Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними. 700 Тричі його намагавсь він руками за шию обняти, тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно, наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній

Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську,

Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею

Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе

Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих

Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих

Роєм літають, — так навкруги гомоніло все поле.

Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає, не розуміючи, що за річки в далині протікають, що це за люди над тими річками юрбою зійшлися. Батько Анхіс на це каже: «Це душі, яким присудила доля втілитись ще раз, вони із Летейської річки воду безжурності п’ють, і в ній забуття довговічне. Їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків, щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив». «Батьку, чи ж можна подумати, щоб звідси виходили душі знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались? Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?» «Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину». Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі:

«Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу Місячну кулю, й титанську зорю усередині оживляє — дух, а розум проймає всі того громаддя частини, рух і життя їм дає, сполучившись з тим тілом великим. Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні, й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова. Сила життя в них вогненна, і першопочаток їх небесний, зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби. Тим-то й страх є в них, і терпіння, й бажання, і радість, не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці. Навіть, як гряне остання година й життя їх покине, ще й тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть зовсім усі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить дивним способом усе те, що так довго було у сполуці. Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп’яті, іншим же — злочинів плями під струменем бистрим змивають чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас; і небагато нас тут пробуває на радісних нивах; доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть, плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий дух із нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі тих, що над тисячу років так колесо долі котили, Бог викликає над річку Летейську у великій громаді, 750 з тією, природно, метою, щоби, про минуле забувши, знов захотіли заглянути у цей світ, у тіло вернутись».

Так промовляє Анхіс, і разом сина, й Сівіллу. Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу, і на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянути всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.

«Ну, а тепер розповім я тобі про дарданське покоління, що то за слава чекає його і які це потомки із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю. Бач, он той юнак, що сперся на спис не окутий, — до світла ближче він став випадково, — із темряви перший на світ цей вийде він, із італійською кров’ю змішавшись, — це буде Сільвій, альбанське ім’я, твій останній потомок, якого у лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить. Стане царем він колись і наступних царів буде предком, звідси й над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу. Той за ним другий — це Прока, троянського племені слава, й Капій, за ним Нумітор, і той, що ім’я тобі поверне, Сільвій Еней, як побожністю, так і воєнним завзяттям славний, якщо керувати коли-небудь він Альбою стане. Що це за молодь! Поглянь, скільки сили вона виявляє! Кожному скроні вінчає дубовий вінок громадянський. Ці, бач, Номент побудують, і Габії, й місто Фідену, ті Коллатінську твердиню й Помеції в горах поставлять; кріпость Інуя, і Болу, і Кору — колись оці назви славними будуть, а нині ці землі не мають імення. До дідового товариства ще Ромул, син Марса, увійде, мати Ілія його з ассаракської крові породить. Бачиш ті дві китиці, що шолом прикрашають у нього? Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає. З благословення його розростеться, мій сину, славетний Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом. Муром сім замків він злучить воєдино, потомством героїв благословенний, як Берекінтія-мати — богиня, що у короні із веж крізь фрігійські міста свої їде, рада нащадкам богів, сто-бо внуків у неї в обіймах, всі вони справжні боги і всі проживають на небі. Але поглянь-но сюди обома очима і на плем’я римлян своїх подивися: Цезар і весь рід Юлійський, з’явиться тут він колись попід віссю великого неба. Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки, Цезар то Август, син божества; золоту епоху у Лації наново він установить, на землях, що перше царством Сатурна були, і до гарамантів та індів владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв, поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає. Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські, пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно, 800 і меотійська земля. Скаламутились у страхові й гирла Семираменного Ніла. І навіть Алкеїв нащадок стільки країв не сходив, хоч прострелив він міднокопитну ланю і хоч втихомирив гаї Еріманту та луком Лерну злякав, навіть Лібер, що тиграми їде з високих Ніси верхів’їв у своїй перемозі, тримаючи віжки із винограду. Чи доблестю збільшувати сили не будемо, чи, може, стримає страх нас у землю авзонську вступити? Хто ж це там далі в оливнім вінку, що святу несе утвар? Я пізнаю по волоссю і по бороді сивуватій Рима владику, що місто новітнє законами скріпить, присланий буде він із Кур невеликих, з убогого краю, владу велику обійняти. Володітиме Тулл після нього. Він у батьківщині порушить дозвілля, покличе до зброї знову мужів, що засиділись дуже, й полки він розбудить, що від звитяг вже одвикли. За ним он іде надто гордий Анк, що вже й відтепер він на ласку юрби дуже ласий. Може, побачити хочеш тарквінських царів або душу гордого месника Брута й повернені влади знамена? Консульську владу і грізні сокири він перший одержить, знищить синів в обороні прекрасної свободи батько, тільки-но схочуть війну поновити. О, нещасний, хоч вчинок той і звеличать потомки! Тож більша любов до вітчизни й слави бажання безмежне. Поглянь ще на Деціїв, Друсів, ще й на Торквата поглянь, що погрожує вістрям сокири, і на Камілла, який відвоює втрачені стяги. Далі, чи бачиш, он там дві душі, що в однаковій сяють зброї, у згоді тепер, поки ніч їх іще сповиває? Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть у світло життя, які полчища кинуть у битви криваві! Зійде-бо тесть із альпійських валів, із укріплень Монека, й зять його стане навпроти, оточений силами Сходу. Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш, зброю відкинь, ох крове моя!»

На Капітолія верх поведе переможець Корінфа

Повіз у тріумфі, прославившись тим, що здолав він ахейців.

Той же Мікени твої, Агамемноне, й Аргос зруйнує

І Еакіда здолає з могутнього роду Ахілла

З помсти за предків троянських і храму Мінерви безчестя.

Хто б ото змовчав про тебе, великий Катоне, чи Косеє,

Хто про рід Гракха, або Сципіонів, два громи воєнні,

Лівії згубу, не скаже? Фабриція хто не згадає,

Що вдовольнявся малим? Чи про тебе, Серране, що ниву

Сам засівав ти? Гей, Фабії, я вже втомився, облиште!

Максіме, це ти один нас колись зволіканням врятуєш!

Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;

Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;

Кращі промовці з них будуть у судах; вони неба кружіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих».

Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув:

«Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату

Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він».

Цей колись римську могутність, ударами сильними биту,

Скріпить, як вершник розгромить пунійців і галлів бунтарських,

Третю вже зброю, Квірінові, батьку, здобуту, повісить».

Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними

Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій,

Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли.

«Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя?

Син це чи, може, один із великої внуків громади?»

Що то за натовп мужів коло нього, який у нього вигляд?

Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною».

Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними:

«Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй.

Світові виявить доля його, але довго пробути

Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би

Плем’я вам римське, якби йому справді цей дар залишився.

Скільки ще стогону наших мужів до великого міста

Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш

Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш.

Ані один молодець із іллійського роду не збудить

Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи

Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим.

Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах

Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся у січі,

Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному

Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний,

Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати!

Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте,

Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами

Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність».

Так вони там по цілому краю, широких роздолах,

Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають.

А як Анхіс по всіх уже усюдах обвів свого сина

І розпалив йому у серці бажання майбутньої слави,

Знов тоді згадує мужеві війни, що має вести їх;

Про лаврентійські племена й про місто Латина повчає,

Вчить, як уникнути пригод, та указує, як з них виходить.

Двоє воріт мають марева сонні: одні роговії —

Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві;

Другі виблискують білою кісттю слоновою, ними

Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.

Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сивіллу

І через браму зі слонової кості на світ випускає.

Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.

І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.

Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами.

КНИГА СЬОМА

Досягнувши гирла ріки Тібру, Еней пливе по ній до лаврентійського царя Латина і виряджає до нього послів пропонувати мир і просити дозволу побудувати нове місто у його країні. Латин прихильно приймає послів і, згідно з велінням богів, готовий видати за Енея свою дочку Лавінію. Але, бажаючи розладнати цю згоду, Юнона підбурює проти Енея спершу Амату, матір Лавінії, а потім рутульського царя Турна. На влаштованому троянцями полюванні виникає суперечка поміж ними й латинянами. Амата і Турн викликають латинян на війну з троянцями. Численні племена з усіх частин Італії поспішають з’єднатися і виступити проти троянських військ.

Й ти теж, Каєто, пестунко Енея, вмираючи, вічну

Для узбереж наших славу про себе лишила, і нині

Ще твоя пам’ять це місце хоронить, ім’я знаменує,

Де на просторах Гесперії кістті спочили, якщо це

Славу приносить. Побожний Еней, як слід влаштувавши

похорон, насип над нею могильний воздвигнув, і щойно

Утихомирилось море глибоке, наставив вітрила

Й пристань покинув. Попутні вітри серед ночі їм віють,

Місяць освічує шлях їм, і ясно виблискує море

У сяйві тремтливім. Минають вже берег Кіркеї найближчий,

Де ця багата дочка бога Сонця ясного, осівши,

Безпереривну виспівує пісню у лісах недоступних

І величаву оселю пахучим обкурює кедром,

Темну освітлює ніч, пробігаючи гребнем тріскучим

Пряжу тонкую. А з берега рик розлягається левів,

Що розривають запори й ревуть серед пізньої ночі.

Там кабани щетинясті, ведмеді у стійлах шаліють,

Виють великії зграї вовків, що їх з роду людського

Зіллям всесильним Кіркея, жорстока і люта богиня,

Перетворити устигла у тіла і подоби звірячі.

Щоб богобійні троянці, до пристані тої допливши,

Не змінились у потвори такі і щоби не ступили

На проклятущий той берег, Нептун дме у вітрила погожим

Вітром, у мілинах кипучих проносить, полегшує втечу.

Забагрянилося море від світла, й на небі високім

У сяйві шафрану цвіла у колісниці рожевій Аврора.

Як повтихали вітри і подуви зграйні ущухли,

З плесом, як мармур гладеньким, щосили змагалися весла.

З моря побачив Еней віддаля величезну діброву;

Посеред неї пливе Тіберін, ріка наша мила,

У звивах гнучких і, вся від пісків незліченних жовтава,

У море впадає. Довкола ріки і над нею пернате

Птаство, привикле над лоном її та на березі жити,

Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало.

Він товариству наказує напрям змінити й до суші

Судна звернути, і всі запливають у затінену річку.

Гей же, Ерато, якії царі були за часів тих

У Лації давнім, і лад був який там тоді, як прибулець

З військом в Авзонську країну уперше приплив кораблями,

Я розповім і початок найпершої битви згадаю.

Дай же, богине, натхнення співцеві, бо я оспівати

Маю і війни страшні, і героїв, що у запалі серця

Згуби зазнали, про військо тірренське й Гесперію цілу

У зброї військовій. Передо мною-бо більші події,

Більші почав я діла. Латин, володар староденний,

У довгому мирі містами й спокійними нивами правив.

Кажуть, що був він Фавновим сином від німфи Маріки,

З краю Лавренту. А Фавновим батьком був Пік; називав він

Батьком, Сатурне, тебе: найстаріший ти родоначальник.

З волі богів не мав він ні сина у роді своєму,

Ні з чоловіків нікого, бо кожен ще в юності гинув.

Охороняла весь дім і хазяйство велике єдина

Донька, що вже на виданні була, до подружжя дозріла.

З нею побратись бажало багато, весь Лацій великий,

Ціла Авзонія; перед усіма, однак, Турн прехороший,

З діда і прадіда можний, якого й дружина царева

Із запалом дивним бажала за зятя собі поєднати;

В дивах страшних цьому божа, проте, супротивилась воля. Ріс у середині дому, в високих будівлях найдальших, Лавр із листям святим, його в страху віки зберігали.

Кажуть, що батько Латин, коли перший споруджував замок, Трапив на нього і Фебові сам посвятив, а від нього Й мешканців міста лаврентами звав він. На самім вершечку Роєм густим — це дивно й промовити! — бджоли осіли, З шумом великим крізь чисте повітря злетівши, і разом Ніжками поміж собою зчепились; і так от неждано З віття зеленого звис цілий рій. Ворожбит же відразу Став говорити: «Я бачу, що з краю чужого надходить Муж, а з ним цілий загін, вони всі у такому ж простують Напрямі й з того ж бо самого боку приходять, щоб взяти Владу над замком. Коли ж на самім вівтарі запалала Чиста соснина пахуча й Лавінія-діва стояла Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна; В димі й жовтавому світлі повита, вона розсівала Бризки Вулкана по цілому дому. Усе це здавалось Дивним із вигляду й надто жахливим. Усі гомоніли, Що надзвичайна й преславная доля на неї чекає, Та для народу велику війну ці ознаки ворожать.

Занепокоєний чудом цим, цар до оракула Фавна, Віщого батька, по раду до гаю іде в Альбунею, До джерела лісового, що з нього вода йде священна З гулом, і з чорного гирла отруйливо сіркою пахне. Люди з племен італійських і вся Енотрійська країна Ради в потребі шукають. Коли принесе свою жертву Жрець і на руна вовнисті овечок порізаних ляже В ніч мовчазну і сон його зломить, він бачить багато Дивно літаючих марев та їх голоси розмаїті Чує й розмову з богами веде, й в глибині Авернійській Навіть з самим Ахеронтом говорить. Сам батько Латин тут Віщих проречень просив і дрібних овець повношерстих В жертву аж сотню приніс по обряду і, зверху прилігши, Відпочивав на розстелених рунах. З високого гаю Враз пролунав несподіваний голос: «Гей ти, мій нащадку, Доньку подружжям злучити з латинцями ти не старайся, Не довіряй і весіллю, що вже тут готують, бо прийдуть З краю чужого зяті, які, з нами з’єднавшись, підіймуть Наше ім’я до небес, і з їхнього племені внуки Землі усі, що сонце в мандрівці між двох океанів їх оглядає щодня, під ногами своїми побачать, їхнім законам слухняні». Цих батькових Фавна проречень, Цього наказу в безмовній тьмі ночі Латин не задержав як таємницю, вже широко вістка несла їх на крилах Скрізь по авзонських містах, коли флот до зеленої греблі Лаомедонтове військо біля узбережжя в’язало.

Тут-то Еней і військові вожді із Іулом прекрасним В тінь під гіллям високого дерева всі полягали Й учту готують. Пшеничні коржі підкладають під страви На моріжку на зеленім (так сам напутив їх Юпітер), Нив золотаві плоди покладають на хлібне підложжя. А як поїли все інше, то скудність їди їх склонила І до Церериних скудних дарів теж зубами узятись. Отже, ламали руками й завзятими щоками віщі Печива круглі і не пощадили хлібин квадратових. «Гей, ми столи вже з’їдаємо», — крикнув Іул і відтоді Не жартував. Ці слова уперше кінець сповістили їхніх трудів, підхопив їх відразу ж із уст його батько, І, божественними всіми знаменнями вражений, мовив: «Здрастуй, о земле, мені подарована присудом долі! Вірні троянцям пенати, привіт вам! Тут дім мій, отут же Буде й моя батьківщина. Бо батько Анхіс так, це добре Я пам’ятаю, тлумачив мені судьби таємниці: «Сину, заїдеш ти на узбережжя, тобі незнайомі, Й голод тебе приневолить столи навіть з’їсти, як їжі Обмаль там буде, тоді аж ти, втомлений, врешті, надійся Власної хати; затям збудувати там дім власноручно й валом скріпити». І це був той голод і це те останнє, Що нашим злигодням край покладе.

Отже, до діла, і весело ранком, як сонечко зійде, Звідаймо, що то за землі, які тут є люди, де місто Має народ цей, від пристані в напрямах різних ходімо. Гей же, зливайте Юпітеру жертву тепер, помоліться Духові батька Анхіса і винами стіл заставляйте».

Так промовляє, й галуззям зеленим обличчя вінчає, Й молить місцевого бога, і Землю, що поміж богами Перша, і німф, і ріки, яких дотепер ще не знає, Й Ніч, і світила, що сходять вночі, і Юпітера з Іди, Й матір фрігійську, по черзі, і рідних обох призиває, Що під землею і в небі. Тут батько всесильний аж тричі З неба ясного гримить, і своєю рукою стрясає, Й хмару показує, золотом променів сонця облиту. Тут несподівано шириться вістка в троянському війську, Що уже день надійшов, коли місто їм слід будувати. Отже, один перед одним наввипередь всі вони учту Знову продовжують. Віщим ознакам великим зрадівши, Ставляють жбани мішальні, гірляндами чаші вінчають.

Тільки-но першим промінням поглянув на землю світанок, Всі розійшлися вони, щоб розвідать про місто, і людність, І береги та кордони. Тут багна потоку Нуміка, Там — ріка Тібр, а там он — хоробрих латинців оселі. Син Анхісів тоді щонайкращих із кожного стану Сто посланців вибирає і шле їх у царське достойне Місто; у кожного віття Паллади в руках, щоб цареві Щедрі дари принесли і щоб миру для тевкрів просили. Не зволікають вони, й за наказом спішать, і в дорогу Швидко рушають. А сам він ровом значить неглибоким, Де буде мур, укріпляє те місце і першу оселю На узбережжі, мов табір воєнний, оточує валом І частоколом. Вже шлях юнаки проверстали, вже бачать Вежі латинські й високі покрівлі й під мури підходять. Тут перед городом хлопці і підлітки юні виводять Герці на конях, здіймаючи куряву, мчать в колісницях, Ратища кидають спритно рукою, й стріляють, нап’явши Луки тугі, — так змагались у бігу вони і в борінні.

Вершник в той час на коні прискакав і старому цареві Вістку до вух його власних доносить, що йдуть якісь люди, Велетні ростом, в невиданім вбранні. А той до господи Каже їх кликать і сам на прадіднім троні сідає В самій середині замку. Велична то й славна будова — вгору її сто колон піднімало у верхньому місті, — Піка Лаврентського дім той острах навколо наводив лісом, в якому стояв, і суворістю давніх обрядів.

Звичай царям тут наказував берло й різки переймати, Тут був і храм для нарад і також для бенкетів святкових. Над баранами жертовними тут при столах засідали Радні. І предків прадавніх чергою тут різьби стояли З кедру старого: Італ і Сабін, виноградарів батько, Серп він кривий зберігає; старенький Сатурн і дволика Януса статуя; всі у підсінні стояли; були тут Предки й інші із царського роду, що Марсові рани За батьківщину колись прийняли у воєнних походах.

І на одвірках святих тут багато навішано зброї — тут і здобуті вози, і сокири висять лукуваті, Там і шоломів чуби, і воріт величезні запори, Висять там стріли й щити, і ростри там, вирвані з суден. Пік, отой витязь комонний із загнутим берлом Квіріна, теж там сидів, коротеньку трабею свою підв’язавши, Щит він держав у лівиці; його ж то коханка Цірцея, З пристрасті шалом охоплена, з золота різкою ткнула й, чарами в птаха змінивши, посипала барвами крила. Ось у такому-то храмі богів цар Латин, на престолі Батьківськім сівши, тевкрів до себе у храм закликає; Як увійшли, то він перший спокійно почав говорити:

«Гей, дарданці, скажіть (ми ж бо знаємо рід ваш і місто,

Й чули про вас, що ви шлях свій сюди спрямували),

Чого ви хочете? Що за потреба у вас і що вам хибує,

Що до Авзонського берега перепливли ви на суднах

Стільки шляхів темно-синіх? Чи, може, зблудили, чи гнали

Вас буревії, що їх мореплавцям доводиться часто

В морі терпіти, й на берег цієї ріки ви тут вийшли

Й сіли у пристані? Не уникайте гостини у мене,

Не забувайте, що ми, латиняни із роду Сатурна,

Держимось правди не з примусу тільки оков і законів,

А добровільно додержуєм звичаїв древнього бога.»

Я пам’ятаю (з літами забулось!), старі ще аврунки так говорили, що, в цій ось країні Дардані народившись, аж до фрігійської Іди і в Самос фракійський потрапив, що Самофракія зветься. Його, що з тірренського міста вийшов, з Коріта, на трон свій взяла золотиста оселя в зорянім небі й олтар його збільшує божу громаду».

Так він промовив, а Іліоней йому у відповідь каже: «Царю, уславлений Фавнів потомку, ні чорнії бурі нас не пригнали на хвилях, не змусили в вашу країну вийти; ні зорі, ані узбережжя ці не обманули: власним бажанням, з охотою в серці прийшли ми в це місто, вигнані із найславнішого царства, яке коли-небудь бачило сонце, йдучи із найдальшого краю Олімпу.»

Родові тому почин дав Юпітер, і молодь дарданська зве його дідом своїм; із того найвищого роду й цар наш троянський Еней, що прислав до твоїх нас порогів. Буря, яка із суворих зірвавшись Мікен, прошуміла понад полями ідайськими, й як два світи — європейський і азіатський, приведені долею, в спорі зустрілись, — чули про те навіть ті, що, далекії землі обнявши, їх океан відділяє, і навіть всі ті, що широкий пояс палючого сонця від інших країв чотирьох їх відгородив посередині. Стільки того вже потопу ми у безмежному морі проїхали! Просим малого рідним пенатам притулку і тихого берега моря, просим води і повітря, що всім це дається. Державі не принесем ми ганьби, й не мала буде вам з того слава, не пропаде за добро вам подяка; в авзонців не буде жалю від того, що Трою до лона свого пригорнули.

Клятву на долю Енея даю й на правицю могутню, чи хто у вірності знає її, чи у збройнім змаганні; нас вже просило багато племен і народів з’єднатись з ними. Тож нас, що приходимо з віттями миру й з благанням, не легковаж, бо воля богів нам казала шукати вашого краю і вас, адже звідси Дардан наш походить.

Він-бо нас кличе сюди, й Аполлон премогутнім наказом нас завертає до Тібру тірренського й течій священних річки Нуміка. Еней, окрім цього, дає в подарунок давнього рештки багатства, з пожежі врятовані в Трої. Злотом цим батько Анхіс жертовні творив узливання; це ось був одяг Пріама тоді, як збирав він народ свій і по закону судив; і жезл, і свята ця тіара, й шати — це праця жінок іліонських».

Вражений Іліонея словами, Латин задивився в землю і, голову низько схиливши, сидів непорушний, тільки очима поводив. Не так гаптування багряні серце ворушать чи берло Пріама, як думкою важить він на одруження доньки й весілля, бо душу тривожить Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого доля судила, з чужої країни? Його вона кличе, щоб царювати тут спільно, від нього в майбутньому піде славне хоробрістю в війнах потомство, яке завоює силою світ весь. Нарешті, він радісно мовив: «Богове хай пособляють цим нашим починам та провістям їхнім. Дасться, троянче, тобі, чого хочеш, дари я приймаю. Ані в Ватиновім царстві врожаю багатого поля вам не забракне, ні статків троянських. А щодо Енея, то як до нас його тягне так дуже, як хоче дружити і називатись союзником нашим, то сам нехай прийде, перед лицем свого друга тут стати нехай не боїться. Буде це в мене порукою дружби — стиснути правицю царську; а ви, з свого боку, мої передайте умови: є в мене донька, що вийти їй заміж у нашім народі не дозволяють оракули віщі та чуда небесні, бачені часто, але провіщають, що з краю чужого зять завітає, — таке от судилося краю латинців, — кровним спорідненням наше ім’я до зірок піднесе він. Доля на зятя мого його кличе, мені так здається, і, якщо правду нам розум говорить, цього я бажаю».

Каже так батько і коні найкращі з усіх вибирає (разом три сотні блискучих стояло при яслах високих). Зараз велів привести бистроногих і тевкрам роздати, вкритих попонами, шитими пурпуром; з грудей звисали тороки з золота; в золото вбрані, зубами червоне золото гризли. А повіз, в два коні запряжений, дав він в дар для Енея, що сам не з’явився; небесного роду коні були ті, із ніздрів їх полум’я било, від тих ще пражеребців, що їх помісь лукава Кіркея плекала, нишком підвівши кобилу, як батько не бачив. З дарами цими і з добрим завітом Латина вернулись енейці гордо на конях баских і мир привезли із собою.

Саме із Аргоса, з міста Інаха, верталась сувора Жінка Юпітера й, легким повітрям тоді проїздивши, бачить Енея веселого, з ним же і флот весь дарданський з-понад Пахіну сікульського; там і доми вже будують, на суходолі уже осідають, покинувши судна. Вражена болем колючим, спинилась вона, головою журно хитаючи, й мова така потекла з її серця: «Гей, це ненависне кодло, ця доля фрігійська, що нашій долі стає на путі! Не могли на рівнині Сігейській трупом лягти? Чи оточених їх не могли полонити? Троя й у пожарі мужів не спалила? Крізь січу й вогненне море знайшли вони шлях. І чи маю я вірить, що, врешті, втомлена воля моя вже зломилась, насичена злістю? Я вже спочила? О ні, навпаки, втікачів я гонила з рідного краю по хвилях ворожих, чинила у морі опір вигнанцям. Всі сили і неба, і моря на тевкрах вже знемоглися. Чим Сірти, і Сцілла, й глибини Харібди допомогли? Вже в бажанім ховаються Тібровім лоні, море і я не страшні їм? Спромігся ж бо Марс таки знищить плем’я могутнє лапітів; сам батько богів на поталу гніву Діани старий Калідон передав; а який же злочин зробили лапіти або Калідон? Я ж, могутня Жінка Юпітера, не обминула нічого, нещасна зважилась я на все те, що могла, та Еней — переможець. Якщо не досить у мене є сил, то де б не знайшла їх — не завагаюсь. Якщо прихилити не можу небесних, то Ахеронт попрошу. Хай його від Латинського царства втримать не можна, й судилась Енею Лавінія жінка, — можна ж задержати й хоч відтягнуть ці важливі події. Зовсім-бо знищити можна в обох цих царів їх народи. Зять тоді з тестем нехай вже цією ціною зійдуться.»

Приданим буде, дівчино, твоїм кров троянська й рутульська; Свахою буде Беллона. Бо то ж не лише Кіссеїда, факелом бувши вагітна, шлюбну пожежу вродила. Ні, і Венерин такий самий плід; ще Паріс буде другий, знов смолоскипи весільні жалобою будуть Пергаму».

Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла:

Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто,

Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті,

Підступи, й гнів, і дії злочинні.

Сам батько Плутон вже Доньку зненавидів;

Навіть ненавидять з Тартару сестри Погань таку.

Вона в постатей стільки змінитись уміє;

Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає Зміїв.

Такими словами її підбиває Юнона:

«Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї,

Ласку мені лиш єдину вчини, щоб і честь моя, й слава

Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям

Не докучали, й на землях Італії щоб не селились.

Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш,

Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі

Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч

Маєш імен, безліч способів шкоди.

Схвилюй свої груди, Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину;

Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї».

Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить

Царського замку, і сідає на тихім порозі Амати. Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля серце жіноче гнівом кипіло і журбою згорало. Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши, глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає, щоб, роз’яріла від шалу і потвори, весь дім зруйнувала. Легка гадюка повзе поміж шатами і груддю і всюди, де доторкається, підступом злобу гадючину вводить їй, шаленіючій, у серце. У велику змію золотую раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою у змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості, цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло, ніжно і сердечно вона, як бува матері промовляють, плаче над долею доні і фрігійським весіллям: «Гей, батьку, тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо, — чи не жаль нам доні і себе, ані матері, що Аквілон як повіє, дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга і морем поїде. Фрігійський пастух так прибув у Лакедемон і Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої. Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування? Де ж обіцянки, що Турнові, родичу, стільки їх дав ти? Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого і це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже, всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій не підлягає, — це саме і вічні говорять богове. У Турна також, якщо роду його пошукати початків, предки — Інах і Акріс, Мікени — його батьківщина».

Бачить вона, що його їй несила такими словами переконати і Латин їй противиться, — і лютий гадючий шал в її серце вливається і наскрізь проймає, — нещасна кинулась бігти, жахливими марами гнана, і нестримно, у шалі страшному по місту просторому дико літала. Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись у коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка з подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка. Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзиґа, скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом. Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській, більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший, — доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати, вирвати невістку у них і обряди весільні затримати. «Евое, Вакху, — гукає, — один лиш ти дівчини гідний! Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий, у хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає».

Скрізь ця полинула вістка; і жінок, що їм фурії в грудях жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений у лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер коси пустивши і оголені шиї підставивши; інші сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри, посох свій кожна несе, виноградним умаяний віттям.

А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши, пісні весільної Турнові і доні виводить, і зором водить кривавим, і дико вигукує раптом: «Вчувайте, всі матері латинянки! Як має сердешна Амата у ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще у вас озоветься сумління за матірне стоптане право, то розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо».

Так-то в лісах недоступних, у цих сховищах звірів, царицю гонить Аллекто і підстьобує всюди у нестямі вакханській.

Бачивши, що роз’ятрила вона для початку вже досить шал і весь задум у Латина, весь дім докорінно змінила, зразу ж похмура богиня відціль полетіла на чорних крилах до мурів рутула відважного. Місто це, кажуть, там заснувала Даная колись для потомків Акріса, загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея предки назвали колись (та і понині преславна ця назва ще залишилась — Ардея, але прогула її слава).

Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі темної; у час той Аллекто жахливий відкинула вигляд і фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям голову вкрила і святними стрічками та віттям оливним, — зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони.

Так юнакові з’явилась вона і мовить до нього: «Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо, що поселенцям дарданським державу твою відступають? Подружжя цар відмовляє і віна того, що ти кров’ю сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону. Ну ж бо, осміяний, нині іди у небезпеку невдячну; військо тірренське розбий і мир захисти для латинян. Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала. Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву, з брам вирушати. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній річці осіли, і мальовані судна їх викури димом. Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова, — хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній».

Але сміється з віщунки юнак і так починає у відповідь мовити їй: «Що флот там у Тіброві хвилі в’їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі, ще не забула. Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; у ній звітрилась правда і неправдиві страхіття боїв між царями виводить перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй, мир же і війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!»

Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, і так само і юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило, і лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала грізно Ерінія і стало жахливим у неї обличчя. Дико поводить очима огнистими, не допускає і слова, а він — і хоче, і не зважиться щось їй сказати, — двох вона змій із своєї коси навертає на нього, ляскає бичем і ротом розлюченим так промовляє: «Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди, старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями. Зваж-бо на те: із оселі жахливих сестер я приходжу, війни і загибель несу я в руці».

Мовила так і кинула враз у юнака смолоскипом, і чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась. Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився. «Зброї!» — кричить він безтямно і зброї шукає у домі і біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу хтось під кип’ячий казан підмостив, і окріп закипає, весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим, піною плине і струмками випорскує високо вгору, впину воді вже нема, і дим виривається чорний. От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом, заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати на захист Італії, з меж її ворога вигнати і разом тевкрів здолати і латинів. Сказав це і богам помолився, і один одного стали рутули до зброї гукати.

Постать велична та юність палка одного з них чарує, іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця.

Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим, вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських. Іншого хисту вжила вона і місця. Простежила пильно, де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва наглу скаженість собакам прищеплює і запахом знаним дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це перша причина всіх бід, що серця того люду сільського жаром війни запалила. Був олень величного зросту, і роги він мав величезні. Від вимені у матері взявши, Тіррові хлопці плекали його, та і Тірр сам, їх батько, — мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі. А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести і заквітчати роги його, розчесати і у воді його викупати чистій. Він не боявся руки, і до стола у господаря звикши, лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі. У час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі плив він рікою і шукав у тіні охорони від спеки під берегами зеленими. У час той Асканій, що прагнув людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась з свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра. Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю і зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до стайні і стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю.

Сільвія перша, сестра, заломлює руки, і волає, і кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі. Раптом з’явились вони (бо у лісах мовчазливих таїться погань страшна), головню той осмалену в руки хапає, той сукувату ломаку тяжку, — що попало у руки, у гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу, у люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня, слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла прямо на стайню високу і з покрівлі найвищої грає гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких гомін пішов, що аж Трівії озеро вчуло далеке, Нар, білохвилий од сірки, і джерела Веліну почули, — і матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу, хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю, юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни. Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить, входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця, кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку пінитись білим лише починає, та здійметься потім високо море, і поволі все вище підносяться хвилі, врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають.

Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла, і повалився юнак — це Альмон, з синів Тірра найстарший, — бо уп’ялась йому в горло вона і, голосу вогкий шлях заливаючи кров’ю, ніжне життя зупинила.

Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий, у час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий був він колись, та ще і найбагатший на землях авзонських. У нього було п’ять овечих отар, і п’ять черед худоби з паші вертало, і стома він плугами орав свої ниви.

Бій цей у полі ішов із однаковим щастям, — богиня сповнила, що обіцяла, бо кров’ю війну покропила і в першім бою вже попадали трупи, — з Гесперії вийшла, і полетіла в небесні простори, і так до Юнони голосом гордим, звитяжним озвалась: «Ось маєш і розбрат, смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я тевкрів авзонською кров’ю скропила; коли ж твоя воля схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього: у війни втягну я чутками сусідні міста і держави, запал шалений у серцях розпалю їм любов’ю до Марса, щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну».

Відповіла їй Юнона на це: «Досить зради і страхіття, є вже причина війни, бо б’ються рукопаш, і зброя, що її випадок у руки уклав їм, вже свіжою кров’ю скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери і сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля. Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу, батько, володар найвищого неба, на це не дозволить. Іди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити, я вже сама те зроблю». Так Сатурнова донька сказала.

Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине прямо в оселю Коціту і висоти небесні лишає. Є у середній Італії місце при горах високих, славне, у численних країнах про нього спогадують люди, — є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч густо стіною її закриває, потік круторвучий у самій середині з гуком об скелі б’є у вирі шумливім. Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила прірва страшна і Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна скрилась богиня Ерінія і землю звільнила, і небо.

Донька Сатурна, однак, довести у тому часі до ладу діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто юрмами всі пастухи прямо з бою і несуть тих, що впали, вбитого хлопця Альмона і знеславлене тіло Галеса. Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають. Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє жах тих убивств і вогню: то троянців до влади вже кличуть? З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють — бо нездоланне ж імення Амати! — і разом зібравшись ізвідусіль, домагаються бою. І так усі разом проти судьби і віщувань цих, зле зрозумівши ознаки волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної.

І обступають у завзятті Латинову царську оселю. Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався; наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо і множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома, і марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу водорість у море змивають. Отож, коли жодної змоги задум безглуздий змінити не було і діла йшли по волі злої Юнони, то батько, небом безкраїм заклявшись, ім’ям богів, промовив: «Ой горенько, доля нас трощить, буря змітає. Самі ви, сердешні, обмиєте кров’ю гріх цей присяги кривої. Тяжка тебе, Турне, покута жде за оце беззаконня: запізно обіти складати будеш богам. Мені ж уготовано спокій, — запливши у пристань життя, я позбавлений буду щасливої смерті». І більше ні слова. У мурах замкнувся і весь провід оддав їм.

Був у Гесперії, у Лації звичай, який споконвіку завжди святим уважали альбанські міста, іще нині Рим, найсильніша держава на світі, шанує, як тільки мають почати бої, на злощасну війну проти гетів рушить готові, чи проти гірканів, арабів, добратись хочуть до індів з Авророю і стяги від парфів вернути. Брама війни є подвійна — усі її так називають, — з самої віри священна і з остраху перед суворим Марсом. Сто мідних замків і залізні запори одвічні міцно її замикають. Сам Янус стоїть на порозі і пильно вартує. Якщо вже ухвалять старійшини люду іти на війну, тоді відчиняє цю браму скрипучу консул у плащі квірінальськім, вдягнувши його по-габінськи, і до війни закликає; за ним поспішає вся молодь, звуком зловісним йому приграють іще і міднії сурми, так і тоді умовляли Латина, щоб він енеадам оголосив би війну, відчинивши цю браму скорботну.

Батько відмовив торкнутися її, одвернувшись, відкинув ті осоружні обряди і у затінок темний сховався.

Божа цариця, Сатурнова доня, зійшла тоді з неба, замкнену браму штовхнула своєю рукою, скрутила гак від дверей і залізні запори війни розламала. І спалахнула Авзонія, доти спокійна і мирна.

Всі на війну вирушають — ті пішою лавою, інші ж,

Мов навіжені, на конях високих тумани збивають;

Всі домагаються зброї. Ті легкі щити і блискучі

Ратища чистять і жиром мастять їх, а ті на точилі

Гострять сокири, їм любо нести прапори свої й слухать

Музику сурм. Вже п'ять міст многолюдних рихтують ковадла

Й зброю відновлюють: сильна Атіна, й Тібур гордовитий,

І Крустумери, й Ардея, й Антемни, що баштами славні.

Ці вигинають безпечні шоломи на голови, другі

З пруття лозини опуклі щити заплітають, а інші

Панцирі з криці кують або з срібла гнучкого легенькі

Гнуть наголінники. Серп і леміш не в пошані, пропала

Давня до рала любов. Гартують мечі прадідівські

В горнах гарячих. Вже сурми заграли і роздано гасла.

В поспіху цей от вихапує з дому шолом, той хропучі

Коні у запряг веде, бере щит і кольчугу потрійну,

Злотом оздоблену, й вірний до пояса меч припинає.

Гей, Гелікон відчиняйте, богині, і пісню співайте,

Що за царі на війну оце йдуть, які сили за ними

Стали на полі, якими мужами уся запишалась

Рідна земля італійська, якою ж то зброєю сяє.

Бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні, —

З слави тієї до нас лише промінь малий докотився.

Перший війну починає Мезенцій з тірренського краю,

Воїн суворий, огудник богів, який полчища зброїть.

Поруч син Лавс, від якого нема красивішого мужа,

Крім лаврентійського Турна. Лавс той — приборкувач коней,

Диких поборювач звірів. Він марно веде за собою

Тисячу воїнів з міста Агілли, що йдуть з ним у битву.

Гідний він більшої втіхи з отцевої влади зазнати,

Або й того, мабуть, щоб не Мезенцій був батьком у нього.

Зараз за ними на луках сам гожого син Геркулеса,

Гожий юнак Авентін, свою показав колісницю,

Пальмами вквітчану, й коні звитяжні, а щит його має

Батькові знаки — гадюк ціла сотня і кільцями зміїв

Гідра оплетена. Рея-бо, жриця, в гаях Авентіну

Потай під світло небесне його привела, поєднавшись

Жінка з безсмертним, коли тірінтієць убив Геріона,

Й через лани лаврентійські йдучи, іберійські корови

В річці тірренській купав. Є ратища в них, та дубини

Грізні в руках, і грубі кинджали, і списи сабельські.

Пішки іде він, у велику обвинутий шкуру левину;

В пащу, наїжену гривою, з білими іклів рядами,

Голову він покриває свою і так під оселю

Царську підходить, на вигляд страшний, Геркулеса одінням

Плечі прикривши міцні. А далі близнят за ним двоє

Мури тібурські лишають, а разом і плем’я, що назву

Має від брата Тібурта — Катілл це і Корас завзяті,

З Аргосу воїни; їдуть вони поміж стріли густії,

Перед рядами передніми. Мовби народжені з хмари,

Наче із верху гори височенної двоє кентаврів

Сміливі сходять, лишаючи в бігу швидкому Гомолу

Й Отру засніжену; й ліс величезний дає їм дорогу

В їхній ході, і кущі розступаються з тріскотом сильним.

Не відставав і Цекул від них, міста Пренести засновник.

Цар, що — вважали усі — народивсь од самого Вулкана

Серед черід польових і знайдений був на домашнім

Вогнищі. Йде вслід за ним величезна ватага селянська —

З гір пренестійських мужі, і ті, що весь час обробляють

Ниви габінські Юнони, й живуть над Анієном холодним,

Й що оселилися в скелях герніцьких, на воду багатих,

Й ті, що Анагнія кормить родюча, й ти, батьку Амасен.

В них не у кожного зброя, і щит не у кожного дзвонить

Чи колісниця, здебільшого кидають жолудь свинцеву,

А деякі мають в руках по два ратища; з сірого вовка

На голові покриття у них грубе; лівиця в них босі

Робить сліди, й сирою обвинена шкурою права.

Там же й Мессап іде, коней приборкувач, парость Нептуна:

Той, що його не поборе ніхто ні вогнем, ні залізом,

Кличе увесь він до зброї народ, що спрадавна був мирний

І відзвичаївсь від воєн, та знову мечі добуває.

Йшли тут ряди фесценінів, а далі там екви-фаліски,

Тут із верхів’їв Соракти, а там з нив Флавіни, а далі —

З озера й пагір Ціміну і ті, що з Капенського бору.

Йшли вони, рівні числом, і співали пеани цареві.

Так, наче лебеді ті сніжно-білі в прозорому небі

Із пасовищ повертаючись, довгими шиями звуки

Шлють з високості, аж річка дзвенить і лунають азійські

Багна широкі.

Хай не подумає хто, що із натовпу цього не мідні

Вийшли до бою полки, а скоріше — повітряні ринуть

Хмари співучого птаства з-над глибу морського на берег.

Глянь, із сабінської крові старої ряди величезні

Клавс веде, сам до раті великої схожий. В нас нині

В Лації Клавдіїв рід і громада від нього походять,

Ще з того часу, як в Римі сабінам належала влада.

Цілий іде тут великий загін з Амітерни і древні

Їдуть квіріти, з Ерета чота, із Мутуски, що родить

Щедро маслини, з Номента, з трояндових селищ Веліни,

З Тетріки скель недоступних, із Северських пагорбів високих,

Йдуть із Касперії, з Форул, з-над річки Гімелли; і ті йдуть,

Що з Фабаріса п'ють воду чи з Тібру, і ті, що холодна

Нурсія шле їх; гортинські загони й народи латинські.

Ті, що крізь край <em>їх</em> пливе річка Аллія — назва зловісна.

Скільки-то хвиль мармурових на морі Лівійському грає,

Як Оріон лише грізний у хвилі зимові порине,

Чи то як сонце відновлене сходить і густо колосся

Спіє на Гермовім полі й на нивах лікійських жовтавих.

Дзвонять щити, і земля аж дрижить від тупоту ніг їх.

Там Агамемнонів друг, а троянського імені ворог,

Коні до воза Галес запрягає й до Турна приводить

Тисячні юрми хоробрих; між ними і тих, що копають

Сапками пліднії, Вакхом улюблені Массіка ниви;

Й ті, що батьки їх послали з високих верхів’їв Аврунка

І з сідіцинських роздолів, і ті, що покинули Калес

І мілководий Вольтурн, і грубі мужі сатікульські,

Й осків загони. За зброю у них рогатини точені,

Їх до тугого реміння прив’язувать звикли; їх зліва

Щит шкіряний прикриває, а б’ються кривими шаблями.

Та не оспіваний піснею нашою й ти не відійдеш,

Славний Ебале! Телон породив тебе від Себетіди,

Німфи, старий вже, як він у Капреї царем був телебів.

Та його син, вже тоді невдоволений батьківським царством,

На саррастійські народи високу простяг свою владу

І на рівнину, що зрошує Сарн, і на тих, що осіли

В Руфрах, в Батулі, і що обробляють поля келемнійські,

Й що доглядають їх мури рясної від яблук Абелли;

Кидати звикли списами вони за звичаєм тевтонським,

На головах своїх носять із корка пошиті шоломи,

Міддю їх сяють щити, і мечі їх виблискують мідні.

Нерси гірськії до бою й тебе посилають, Уфенте,

Знаного славою й щастям, яке ти в боях здобуваєш.

А особливо суворий народ, призвичаєний у частих

Ловах лісних, там екви на землях твердих проживають;

У зброї вони обробляють ріллю й нову здобичу завжди

Люблять шукати собі і жити лише із грабунку.

Жрець маррувійського люду прийшов, свій шолом уквітчавши

Віттям маслини плідної — Архіппа-царя повелінням.

Був це Умброн наймужніший, на гідр із диханням їх згубним

Та на все гаддя сон він наводив, співаючи пісню,

Й дотиком рук заспокоював лють їх; своїм він умінням

Рани укусів їх гоїв. Та рани від списів дарданських

Гоїти він не умів; отож не могли врятувати

Рани його ані спів той, що сон навіває, ні зела,

Зірвані в горах Марсійських. Тому за тобою із жалю

Й гай ангіційський ридав, і криштальні ридали Фуціну

Хвилі, і чисті ридали озера.

Вийшов до бою і син Іпполіта, у битвах прегарний, Вірбій, — його-бо ставного Аріція мати послала, На узбережжі вологім в Егерії гаю зростивши, Там, де стоїть багатий Діани олтар миротворний.

Ходить-бо чутка така, що коли Іпполіт той загинув, Підступом мачухи, й батькове кров’ю омивши прокляття, — Бо розірвали його розполохані коні, — то знову Він повернувся під зорі високі, в небесне повітря, — Зела Пеона з любов’ю Діани його воскресили.

Батько розгнівавсь тоді всемогутній, що хтось з-поміж смертних Вийти посмів із підземної пітьми до світла живого, Громом скидає його він у Стіксові хвилі, хто сином Фебовим був і винайшов ліків вигойну властивість.

А Іпполіта сховала в криївці таємній ласкава Трівія й потім послала його до гаїв Егерії, — Нишком, під зміненим іменем Вірбія він проживав там. Ось від священних гаїв і від Трівії храму вигонять Коней роговокопитих, бо ті юнака й колісницю На узбережжі розбили, морської злякавшись потвори.

Кіньми баскими не гірше і син його їздить по полю. Тим-то на повозі він і тепер на війну поспішає.

Поміж найпершими видно і зростом величного Турна, Як він красується зброєю й всіх переріс головою.

В нього високий шолом із гребнем потрійним і чубом, Зверху ж Хімера, що зяє із пащі вогнем, наче Етна. Тим вона більш гримотить і полум’ям грізним жахає, Чим од пролитої крові палає завзятіше битва.

Щит же гладенький Іо золота прикрасила, піднявши Високо роги, вже шерстю покрита, вже зовсім телиця, — Образ величний, і Аргус там, дівчини страж, і старенький Батько Інах, що ріку проливає з різьбленої урни.

Ратників хмара за ним виступає, по цілому полю Тиснеться військо, укрите щитами; й аргійське юнацтво, Є і аврунків громада, й рутули, й старії сікани, Тут і сакранські ряди, і з Лабіка мальована зброя;

Й ті, що посіли твої, Тіберіне, луги і Нуміка Берег святий, ті, що крають рутульські верхи лемешами Й пагір Кіркейських простори, й мужі з тих лугів, що над ними Анксур Юпітер владар, і Феронія в гаї зеленім 800 Радо живе, й відтіля, де чорні свої розливає Багна Сатура, і звідти, де Уфенса хвилі холодні Шляху шукають в найглибших долинах і в море впадають.

Крім цих усіх прибула ще із племені вольсків Камілла, Вершників рать привела вона й міддю блискучі загони.

От войовниця! Ані до ткання-бо у неї не звикли Руки жіночі, ані до куделі Мінерви, натомість Дівчина добре уміла терпіти тяжкі невигоди В битвах жорстоких і навіть з вітрами іти в перегони.

Легко по нивах, над засівом повним, верхом понад зелень Бігла, і ніжного колосу в бігу вона не ламала.

Чи у відкритому морі, ступивши на хвилі високі, Вільно по них пролітала і стіп собі в них не мочила. В подиві молодь і юрби жіноцтва навкруг надбігають З хат і полів і дивляться, як вона йде, аж роти всі пороззявляли, як пурпур цариці вкриває їй плечі, Фібула з золота коси скріпляє, як носить лікійський Свій сагайдак вона й мирт із загостреним вістрям пастуший.

КНИГА ВОСЬМА

Турн піднімає на війну весь Лацій і посилає в Аргіріпу просити допомоги в Діомеда. З другого боку, бог ріки Тібру Тіберін у сні спонукає Енея укласти угоду з аркадським царем Евандром, що заснував на Палатинському пагорбі місто Паллантей. Евандр гостинно приймає Енея, обіцяє йому допомогу, запрошує взяти участь у святкуванні на честь Геркулеса, знайомить його з околицями. Тим часом Вулкан, чоловік Венери, на її прохання кує зброю її синові. Евандр пропонує Енеєві очолити етрусків, які щойно прогнали свого царя Мезенція, і дає йому чотириста вершників під проводом свого сина Палланта. Еней приймає від Венери викуту для нього зброю і милується щитом, на якому зображено майбутні подвиги і долю римлян.

Щойно на замку Лаврента Турн вивісив прапор воєнний, Глухо роги засурмили і рушили борзії коні, Щойно він зброєю брязнув, і серце усім стрепенулось;

У хвилюванні весь Лацій поспішно складає присягу Дружби воєнної, в шалі нестримному молодь лютує. Перші начальники тут і вожді — Мессап із Уфентом, З ними й Мезенцій, огудник богів, звідусіль на підмогу Військо приводять, селян забирають з ланів їх розлогих. Зразу ж і Венула шлють в Діомеда великого місто, Щоб допомоги просив і сказав, що вже вторгнулись тевкри В Лацій, що вже кораблями приїхав Еней і, пенатів Внісши подоланих, мовить, що доля йому присудила Бути царем, що багато племен із дарданським героєм Вже сполучилось і в Лації всюди ім’я його знають.

Що за мету він поставив собі і чого він бажав би, В разі йому пощастить, Діомедові все це видніше, Аніж то видно і Турну-царю, і цареві Латину.

Так було в Лації. Лаомедонтський герой все це бачить, Серце журбою великою б’ється у грудях, і бистро Думка його то в один бік літає, то в другий, у різні Сторони рветься, усе розважає. Так мовби тремтливе Сонячне світло в воді відбивається в мідному чані, Чи світлосяйного місяця в повні проміння яскраве Скрізь проникає далеко, у кожен куточок, під небо Блисне і високо вдарить по рублених сволоках стелі.

Ніч залягла, і тварини утомлені сон нездоланний Скрізь, по всіх землях, окутав, всі роди звірині й пташині, — Батько ж Еней, тяжкою війною зажурений дуже, Під небокраєм холодним схилився на березі річки, Тілові дав запізнілий спочинок. Тут бог того місця, Сам Тіберін із чудової річки йому об’явився, Вийшовши дідом старим з-між густого галуззя тополі. Шати тонкого на нім полотна зеленої барви, Падає тінь на волосся з вінця тростяного, і так він Мовить до нього, такими словами журбу розганяє:

«Божого роду нащадку, що місто троянське привозиш, Та від руки ворогів нам Пергам зберігаєш навіки, — Землі Лавренту і ниви Латина тебе виглядали. Тут твоя певна оселя, тут певні пенати; не гайся І не лякайся страхіття війни, бо весь гнів і досада Вже проминули в богів.»

«Але щоб ти не подумав, що все це лиш марева сонні, — Знайдеш ти льоху велику під дубом, на березі річки, Буде лежати вона, поросят породивши аж тридцять, Біла сама, й поросята у неї при вимені білі. Тут буде місце для города, всі тут труди закінчаться, Бо як віднині в черзі своїй тридцять обернеться років, Місто Асканій залежить тут, назви преславної Альба. Я непомильно пророчу. Тепер уважай, я скажу ще, 50 Як переможцем ти вийдеш з біди, що загрожує нині. Тут аркадійці, що рід свій усі від Палланта виводять, На берегах цих осіли; вони за царем, за Евандром, За прапорами його ідучи сюди, місто на горах Тут заснували й від предка його Паллантей називають.»

З плем’ям латинським вони безупинно воюють; візьми їх

До товариства в свій табір, союзом із ними з’єднайся.

Я тебе прямо до них заведу берегами й рікою,

Щоб, пливучи проти течії, міг ти на веслах піднятись.

Сину богині, вставай же, як перші зірки лише зайдуть,

І по обряду Юноні молись із благанням, погрози

Й гнів її втишуй. А як переможеш, даси мені шану.

Той я, як бачиш, що рве береги свої в повідь і крає

Поле врожайне; я синій той Тібр, я ріка та славетна,

Що її небо найбільш між всіма полюбило. Тут стане

Дім мій великий, що градам могутнім столицею буде».

Тільки бог річки промовив і в озері скрився глибокім,

Самого дна досягнувши, — Еней пробудився, і темна

Ніч проминула. Він встав і на небо поглянув, на раннє

Сонце, і в пригорщі з річки води, по закону, набравши,

Так промовляє до неба: «Німфи, о німфи лаврентські,

Що всім потокам початок даєте, й ти, батьку наш Тібре,

Разом з твоєю святою водою, прийміть ви Енея

В вашу опіку й, нарешті, від всіх небезпек урятуйте.

Де тільки води твої (а ти глянув на нашу недолю)

Мають джерела, у будь-яких землях, найкращим для мене

Ти випливаєш, від мене навік тобі, боже рогатий,

Будуть хвала і дарунки, царю усіх рік гесперійських,

Ти лиш прийди й утверди вселаскаво обітницю дану».

Так промовляє, із флоту два судна дворядні відводить,

І до плавби їх лаштує, і зброєю всіх наділяє.

Тут же очам показалось видовище дивне й раптове: Льоху побачили білу і білі при ній поросята, З-поза дерев, як лежала вона на траві прибережній. Зараз побожний Еней тобі її, славна Юноно, В жертву приніс і поклав на вівтар з поросятами разом. Тібр цілу ніч тоді стримував хвиль повноводдя бурхливе І, повернувшись назад, у тихі води, змінився Так, що з’явилося плесо гладеньке на річці, неначе Десь на ставку чи на тихому озері, що й непотрібна Весел робота. Тож швидко в дорогу пустились, лиш плюскіт Чувся веселий. Смолисті бруси ялинові по водах Мчать, що аж хвилі й бори здивувались, до того незвичні, Що над рікою щити бойові сяють здалека блиском І надпливають мальовані судна. Вони ж день і ніч всю Дружно гребуть і закрути довгі минають, укриті Віттям дерев, і зелень їх крають у тихому плесі.

Сонце вогненне стояло уже посередині неба, Як вони здалека мури побачили, й замок, і зрідка Крівлі домів, щонині могутність їх римська зрівняла 100 З небом, тоді ж Евандр царював ще в убогій державі. Судна туди завертають і просто до міста прямують.

Цар аркадійський в той день на пошану могутнього сина Амфітріона влаштовував свято і в лісі під містом Жертву приносив богам. Паллант, його син, був з ним разом І з-між юнацтва найперші, й убогий сенат; і жертовний Ладан курився, й при вівтарі тепла ще кров парувала.

А як побачили судна високі й мужів, що у темний Гай надпливали, в мовчанні налігши на весла, то зразу, Вигляду цього злякавшись, зірвалися всі й залишили Жертву й столи. Та відважний Паллант не дозволив їм жертву Переривати, спис в руки хапає, біжить сам навпроти Й здалека з пагорба кличе: «Яка то потреба, юнацтво, Змушує вас у незнану пускатися путь, і куди ви Ідете? Рід ваш який? Де ваш дім? Чи ви мир несете нам, Чи ворожнечу?» А батько Еней тоді так відгукнувся Зверху з корми, мироносну оливну тримаючи гілку: «Бачиш ти Трої синів і зброю ворожу латинцям, Що гордовито, ізгоїв блуденних, в бою нас прогнали. Ми до Евандра прийшли, — скажіть же йому, що дарданські Вибрані хочуть вожді про воєнну просити допомогу». Вражений іменем батьковим, дуже Паллант здивувався.

«Вийди, — озвавсь він до нього, — і хто б то не був ти, із батьком Сам починай розмовляти, будь гостем у наших пенатів».

Потім рукою підтримав його і, обнявши, правицю Щиро потиснув. У ліс вони входять і річку лишають.

Дружньо такими словами Еней до царя тоді мовить: «Найблагородніший з греків, якого мені присудила Доля благати і віття в стрічках простягати до нього, — Не побоявсь я цього, хоч данайців ти вождь і аркадець, Хоч з обома синами Атрея ти зв’язаний родом.

Доблесть моя, і богів віщування священні веліли, Й наша спорідненість, і голосна твоя слава по світу, Й доля судила, щоб я добровільно з тобою з’єднався. Дардан, розказують греки, ілійського города батько Й перший основник, син доньки Атланта Електри, до тевкрів Примандрував, а Електру Атлант породив переможний, Що небозвід весь на плечах тримає. Вам батько Меркурій, Що на холодних зачавши його верховинах Кіллени, Майя на світ цей ясний привела сніжно-біла; а Майю Велетень той же Атлант, якщо вірить переказам давнім, Той же Атлант породив, що зоряне небо тримає. Так в нас у кожного рід із тієї ж виводиться крові.

От я на це й сподівався і, замість послів сюди слати І хитрувати спочатку, себе я, себе підставляю Й голову сам до порогів твоїх із благанням приношу. Це ж бо те плем’я давнійське, що так же й на тебе війною Йде безпощадно; якщо вони виженуть нас, то не буде Сумніву, що під ярмо й всю Гесперію зможуть скорити Й завоювати її від краю морського до краю.

150 Дай же й прийми запоруку взаємну; бо є в нас до бою Сили готові, є мужність, досвідчене в війнах юнацтво». Так тоді мовив Еней, а він на уста його, й очі, І на все тіло промовця уважно і довго дивився Й так відповів: «Як я радий тебе, наймужніший із тевкрів, Тут і прийняти, і пізнати. Виразно пригадую голос Батька твого, Анхіса великого, вигляд і мову! Я не забув, як прямуючи до Саламіна, нащадок Лаомедонта Пріам одвідав сестри Гесіони Царство та ще й завітав у холодну країну аркадську. Юність найпершими квітами лиця мені засівала, Я дивувався з тевкрійських вождів, дивувався і з сина Лаомедонта. Найвищий же був із усіх тих героїв Саме Анхіс. Молоде моє серце аж рвалось до нього Заговорить і правицею щиро потиснуть правицю. І, захопившись, повів я його аж до мурів фенейських. Він же, відходячи, в дар залишив сагайдак мені дивний З стрілами в ньому лікійськими, й золотом ткану хламиду, І золоті дві узди, що Паллант зберігає їх, син мій.

Отже, правицю мою подаю вам, якої хотіли, Й з вами союзом лучуся. А завтра, лиш ранішнє світло Зійде на небо, в добрі відпущу вас, дам військо й підмогу.

Свято ж тим часом щорічне оце, якщо в дружбі прийшли ви, З нами святкуйте врочисто — адже відкладать не годиться І відтепер до учт товариських уже привикайте». Так промовляє й наказує знову бенкет готувати, На мураві розставляє відсунені кухлі й садовить Сам він гостей; а Енея окремо шанує і садить В крісло кленове, шкурою лева гривастого вкрите. А юнаки, що для цього призначено їх, із жерцями Навперебій накладають посмажене м'ясо волове, Сиплють в ковші подарунки Церери і Вакхом частують. Тут і Еней, і троянське юнацтво смаженю ту їли, З довгої спини вола, і жирну утробу жертовну.

А вдовольнили свій голод і прагнення їжі минуло, Мовив тоді цар Евандр: «Цей празник, бенкет по обряду, Й цей ось вівтар для могутнього бога ми тут встановили Не з забобону пустого, богів не шануючи давніх, — Але тому, ти мій гостю троянський, що з скрути страшної Ми врятувались, то й честь відновляємо здавна належну. Передусім на цю скелю поглянь, що у зломах звисає, Як там розкидано купи каміння, яка он самотня Хижа гірська, як на порох розсипались скелі величні. Тут-то простора печера була, що далеко тягнулась; Жив у печері тій Как, ця страшна півлюдина потворна. Не заглядав туди сонячний промінь, земля була тепла Свіжою кров’ю і завжди висіли на грізних одвірках Людські обличчя страшні, поблідлі в жахливому тлінні. Батьком тієї потвори Вулкан був; вогнем його чорним Зяяв він з пащі своєї й тягар свого тіла ледь двигав. 200 Зрештою, сповнились наші бажання, настала хвилина, Що принесла нам із божим приходом рятунок. Бо гордий Тим, що триликого вбив Геріона і здер з нього зброю Месник найбільший, Алкеїв онук, надійшов, переможець, І величезні пригнав він воли; тут кругом по долині, Понад рікою вони розійшлися. А Кака манила Вдача злодійська і дика, щоб не залишати незнаним Жодного злочину й підступу; отже, чотири найкращі Ростом воли відганяє від стада, займаючи стільки ж І ялівок найгарніших. Щоб ноги слідів не лишили, Якби їх прямо загнав, — за хвости повтягав до печери. Так обернувши слідів спрямування, сховав їх у темнім Схові каміннім, і жодні ознаки, якби хто шукав їх, Не завели б до печери. Як ситу із стійла худобу Амфітріона нащадок вигонив і ладивсь в дорогу, То на відході воли заревли, і всі гори й діброви Жалібним ревом заповнили й стогоном, їх покидавши. У відповідь їм і телиця одна у великій печері Теж заревла з запертя і позбавила Кака надії. Тут спалахнуло від болю Алкідове серце і жовчі Чорної сповнилось в шалі; вхопив він у руки тяжезну І сукувату дубину й на гору побіг піднебесну. Вперше ми Кака тоді на власні побачили очі, Як метушивсь він від страху, як швидше від самого Евра Втік у печеру, бо той переляк окрилив йому ноги. Там зачинився, й ланцюг розірвавши, звалив величезний Камінь, який на ретязь залізний майстерно завісив Батько, і засув засунув в одвірки і так укріпився. От тірінтієць у шалі з’явився, і доступу вгору Пильно шукає, і водить усюди очима, й зубами Люто скрегоче. Й так тричі, палаючи гнівом, обходить Верх Авентіну, і тричі даремно старається зрушить Скельні пороги, і тричі з утоми в долині сідає. Ззаду печери здіймалася там звідусюди урвиста Скеля шпиляста із гострого каменю, дуже висока — Звідки не глянеш, на гнізда для хижого птаства придатна. Скелю цю — верх її — вліво, у напрямі річки, схилив він, З правого боку підперши, — стрясає в найглибших основах, Зрушує з місця її і помахом дужим штовхає, Так, наче громом ударило, аж береги розступились І перелякані хвилі потоку назад подалися.

І відчинилась печера, — Какові ті величезні Царські чертоги, — і темні відкрилися там погребища. Наче під натиском сили якої земля б розступилась І відчинила підземні оселі й богам ненависне Царство бліде, і глибоко зверху жахливу безодню Видно було б, і духи під впущеним світлом тремтіли б. Так несподівано світлом раптовим його захопивши В скелі порожній, де наглухо замкнений дико ревів він, Стрілами ззовні Алкід нападає і зброю всіляку 250 Мече — й дерева, й каміння, неначе ті кола млинові. Той же тим часом, — бо з скрути тієї вже втечі немає, — Хмарами дим видихає із пащі (аж дивно сказати), Тьмою густою сповняє домівку, засліплює очі, Темну, з вогнем перемішану, створює ніч у печері. Врешті, не стерпів Алкеїв онук, — крізь вогонь перескочив Він стрімголов, де дим найгустіше у хвилях здіймався, Де в величезній чорній печері найбільш вирувало. В темряві Кака вхопив він в обійми, хоч той іще дихав Полум’ям марним, на нього наліг і так його стиснув, Що аж полізли на лоб йому очі і в горлі засохло. Двері виважує він, відкривається чорна домівка, — І ялівки, сюди загнані, вийшли на світло, й відкрився Небу грабіж безперечний. А він, ухопивши за ноги, Трупа поганого витяг. І всі надивитись не можуть І на обличчя, й на очі жахливі, й щетинням оброслі Груди цього напівзвіра, й вогонь, що погас в його горлі. Тож Геркулесу тоді з пошаною всі поклонились І зберігають, на радощах, день той нащадки, і перший Речник того був Потіцій, по нім дім Пінаріїв вийшов Сторожем жертв Геркулесу. Вівтар цей він в лісі поставив, Ми його будемо звати Найбільший, і завжди найбільшим Він для нас буде. Тому, юнаки, ви таку величезну Славу шануйте і віттям вінчайте волосся; й правиці З чашами вгору здійміть, і взивайте нам спільного бога, Й щедро вино йому лийте». Промовив він це, і двобарвним Віттям тополя йому Геркулесова чуб отінила; Вплетене листя з волосся звисало, а чаша святая, Повна вина, красувалась в правиці. На стіл узливання В радості всі учиняють жертовне й богів закликають.

Веспер тим часом наблизивсь, на захід Олімп похилився. От і жерці починають обхід, а найперший Потіцій; Усі, по закону, одягнені в шкури, і зі свічкою кожен. Знов відновляють бенкет і другим заходом солодкі Страви приносять і повні миски на вівтар уставляють. Браття ж салійські, обличчя вмаївши галуззям тополі, Спів починають довкола престолу, де жертви палають. Тут хор молодших, там старших, і всі величають у співах Подвиги, що довершив Геркулес: як дві перші потвори Мачухи він ухопив і в руках задушив, дві гадюки; Як він славетні міста зруйнував — і Ойхалію, й Трою. Тисячі праць довершив він тяжких в Еврістея на службі, З допусту злої Юнони: «Ти непереможний, дволиких Хмарами зроджених Фола й Гілая своєю рукою Вбив, і крітську потвору, і в скелях могутнього лева Біля Немеї. Злякалось тебе навіть озеро Стікса, Орків злякавсь воротар, що лежав у кривавій печері На недогризеній кості. Тебе не злякають ніякі Постаті, навіть Тіфей в своїй зброї, мов скеля стрімчаста. Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська 300 Тьмою голів обкрутила тебе, — отже, радуйся, справжній Сину Юпітера, цвіте богів, зійди вселаскаво Й благослови нас і свято твоє». У піснях так співали, Та не забули й про Какову разом згадати печеру, Ані про нього самого, як дихав огнями. Лунає Гомін по цілому гаю, аж гори його відбивають.

От покінчили божисті обряди, й усі переходять В місто. Цар перший ступає, поважний роками, — з собою У товаристві Енея веде й свого сина; про різні Справи вони розмовляють. З усього Еней дивувався, Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий Кожний куточок, усе його тішить, царя він спитає Й спитає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх. Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню: «Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали, Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини. Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити Не розуміли: із віття жили та із ловів не легких. Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських, Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства. Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих, Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він Лацієм звати, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив В тихому мирі народами, поки поволі настала Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена Пристрасть і власності сильна жадоба. Тоді-то авзонське Плем’я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими Тібріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього Іменем Тібр ми пізніше, усі італійці, назвали. Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка. В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав, Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі». Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму, Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна, З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша Те провістила нам, що енеади великим народом Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане. Далі великий показує гай, що притулок із нього Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні Скелі холодної, що парасійським звичаєм назвали Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету святого Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито. Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами. Вже і тоді забобонні жахи цих от місць полохливу

350 Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись.

«Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий,

Займає Бог невідомо який, хоч вірять і в те аркадійці,

Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну

Тряс він егіду своєю правицею й хмари громадив.»

Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури, Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях. Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут, Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів.

Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди, Бачили їх і на Римському ринку, й величних Карінах.

Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся, Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість».

Так він сказав і під покрив маленького дому Енея Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі З листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито.

Ніч наступає і землю у чорні окутує крила.

Мати Венера, проте, не даремно погроз лаврентійських І завірюхи тяжкої у серці своєму злякавшись, Йде до Вулкана на слово, і так в золотій їх подружній Спальні говорить, і будить у ньому любов божественну: «Поки царі арголійські Пергам плюндрували війною, Замки, які від ворожого пломеню мали упасти, Тим нещасливцям ніякої помочі й жодної зброї Я не благала; хисту твого і тебе, чоловіче Мій найдорожчий, ніяк не хотіла даремно трудити, Хоч добродійств і багато я винна Пріамовим дітям, Хоч уже часто над лихом Енея тяжким я ридала. Нині з Юпітера волі ступив він на берег рутульський, Отже, в покорі приходжу сюди і в твоєї святині Зброї благаю, мати — для сина. Тож донька Нерея Й жінка Тітона могли твоє серце сльозами склонити. Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління».

Мовила так і білішими снігу руками богиня Солодко й ніжно голубить його, що й досі ще тлівся. Звиклий жар охопив його раптом, і пломінь знайомий Мозок йому розпалив у кістках, їх ослабивши млостю. Так от, як часом із грому ясного зірвавшись, вогниста Блискавка смугою світлого сяйва у хмарах заграє.

Жінка, свідома краси, була рада із підступу свого. Вічним коханням покорений, батько їй так повідає: «Чом так далеко причин ти шукаєш? Де ж ділось, богине, В тебе довір’я до мене? Якщо б піклувалась так само Ти вже раніш, то озброїть троянців було б ще можливо; Не боронили б, напевно, ні батько всесильний, ні доля Трої стояти й Пріамові років ще десять прожити. 400 Як воювати тепер ти готуєшся й задум цей маєш, — все, що я захистом здолаю своїм, обіцяю, що зможу Викувать я із заліза чи вилить його із електру, Що лише зможе вогонь із повітрям, — облиш ці благання І перестань в свої сили не вірить». Із цими словами, Впав із жагою в обійми жадані, і, любій дружині Ніжно до лона схилившись, поринув у сон безтурботний.

По відпочинкові першім, як ніч, півшляху перейшовши, Сон віджене, як жінка, що їй із куделі нужденно Жити судилося й хистом Мінерви, вогонь роздуває Й вистиглий попіл, щоб ночі додать до роботи, й рабиням Довгої праці при світлі усім завдає, щоби чистим Ложе подружнє самій зберегти і мати можливість Виховать діток маленьких, — точнісінько так і могутній Владар вогню не пізніше тієї хвилини з м’якого Ложа встає й поспішає на кузню до праці своєї.

Біля Сіканії, там, де Еолова близько Ліпара, Скелями острів підноситься вгору, що завжди димляться, А під тим островом б’ють із печери в розколинах Етни Дужі громи у розжарених горнах циклопів, і сильно У вухах гримить від ударів тяжких у ковадла, сталева Маса халібська аж прискає в гарті, коли у горнилах Жар роздувають. Вулканів тут дім і весь обшир Вулканів. Владар вогню сюди саме й зійшов із високого неба.

У величезній печері залізо кували Циклопи: Бронт, і Стерол, і голий Піракмон. Громи в їх долонях — ті, що батько скидає їх стільки із неба на землю, Вже відшліфовані трохи, частково іще не готові, — ще добавляли до них по три промені граду й три зливи, Три із червоного жару і три із крилатого вихру.

Ще домішали і ясність жахливу до творива того, Гуркоту й жаху дали ще і гніву, що блискавки мече. Далі іще й колісницю для Марса ладнали крилату, — він-бо до бою на ній і мужів, і міста спонукає.

В іншому місці егіду кували, Паллади гнівної Зброю страшну; і зверху старанно її прикрашали Зміїв лускою та золота блиском. На грудях богині Скрутні різьбили зміїні й подобу самої Горгони, Що повертає очима, хоч шия відрізана в неї.

«Все відкладіть, — до них каже, — лишіть розпочату роботу, Роде етнейський, циклопи, й на це ви бачно вважайте: Зброю зробити для мужа завзятого треба; тут сили, Треба тут рук доложити берких і всілякого вміння Й хисту. Тож не зволікайте». І більше ні слова. А ті вже Зразу на труд налягли, розділивши його між собою Нарівно. Струмені міді пливуть там, і золото плине, Криця, що ран завдає, у просторому плавиться горні.

Щит велетенський готують, один проти стріл всіх латинців, Сім накладають шарів, що один за одним заходить, І надимають повітря, й женуть продувними міхами.

Інші — крицю шипучу в кориті з водою гартують. Аж гуготить вся печера від грому лункого ковадел, — у чергу так вони із зусиллям руки здіймають, лиш повертаючи в кліщах могутніх метал розжарілий.

Поки так батько лемнійський спішить у еольському краї, Світла живлюще проміння і щебет під дахом пташиний Рано-раненько збудили Евандра в хатині убогій.

Старець встає й одягає на тіло сорочку, й тірренські В’яже під стопи сандалії; потім і меч він тегейський Через плече перевішує збоку й назад відкидає Шкуру пантери, що з лівого боку звисала у нього. Йдуть ще попереду два сторожі тих високих порогів І супроводять хазяїна — пси його вірні. Іде він Прямо до гостя Енея, в оселю його, що стояла Осторонь, бо не забув наш герой про вчорашню розмову І про свою обіцянку. Еней не пізніш пробудився.

Йшов цей із сином Паллантом, а той у товаристві Ахата. Руки, зійшовшись, взаємно вони подали і в світлиці Сіли, де в затишку вільно могли розмовляти. Цар перший мову почав:

«Наймогутніший владико, тевкрійський, ще доки живеш ти, Твердити я не посмів би ніколи, що справа троянська Вже занепала, що гине держава. Від нас, відповідно До твого імені, всюди відомого, стануть до бою Сили малі вам на поміч; бо звідси замкнула етруська Річка, а звідти нас тиснуть рутули, під мурами міста Зброєю дзвонять. Та я сподіваюсь, що зможу з’єднати Сильні народи для тебе і царства багатого табір. Для порятунку показує стежку нам випадок слушний. Доля тебе тут бажає — й прийшов ти. Не дуже далеко Звідси є місто Агілла, на вічній збудоване скелі, Де на етруських верхів’ях селилося плем’я лідійське, Славне в боях. Довгий час процвітало воно, та Мезенцій, Цар, покорив його владою гордою й силою зброї. Що ж тут про злочини дикі тирана та вбивства огидні Згадувать? Хай це на голову скинуть йому і потомкам Вічні боги. Бо ж навіть померлих в’язав він із живими, Руки до рук, а лице до лиця прикладав (які муки!). У пасоках гнійних потоках, в обіймах мерзенних, у довгих Муках вбивав їх. За зброю вхопилися мучені, врешті, І облягли ошалілого ката в його ж таки домі; Помічників повбивали, закидали жаром покрівлю. Він серед січі тікає в країну рутулів, до Турна, Що обороною став побратимові. Праведним гнівом Вся етрурійська земля розгорілась, жадають, щоб видати їм на скарання царя, бо війною ідуть. Полководцем Настановлю я тебе тисячам тим, Енею, бо густо Товпляться вздовж узбережжя на суднах, до бою взивають. Жрець лиш старий їх тримає, судьбу їм пророчить: «Добірна Молодь меонська, ви, древніх героїв квітучая сило, 500 Біль справедливий на ворога рве вас; гнів слушний Мезенцій Так розпалив. Та ніхто з італійців не може обняти Провід у такому народі, шукайте чужих полководців».

Сили етруські тоді розмістились на цьому роздоллі, Божих пророцтв налякавшись. Сам Тархон послів посилає, Щоб передати мені ту корону і берло та інші Влади ознаки і просить у табір прийти та обняти Владу у тірренців. Та виснагла старість моя із роками І скостеніла мені заважає сягати по владу; Вже-бо і сила, до подвигів здібна, минулась. А сина Я прихиляв би до цього, якщо б через матір сабельську Кров не змішалась і звідси він частки не мав батьківщини. Ти ж, що й вік твій, і рід із судьбою у згоді, відважся, Вируш, керманичу тевкрів, вождю італійців хоробрий, Крім того, я ще Палланта додам тобі, втіху й надію У мене єдину; нехай під твоїм він началом звикає Марсову службу нести і воєнної справи учитись. Бачачи подвиги мужні твої, в молодому ще віці Хай тебе цінить. Аркадських я дам йому вершників двісті, Вибрану силу юнацтва, і стільки ж він дасть і від себе». Ледве промовив він це, як сумно спустили додолу Очі Еней, син Анхіса, й Ахат, його вірний товариш, — горя багато в зажуренім серці вони б розважали, Та Кітерея з високого неба знаки подала їм, Бо із ефіру раптова їм блискавка ясно мигнула.

І загриміло, здавалось, що світ увесь валиться раптом; Всім причувалось, що сурми тірренські заграли в повітрі. Всі озирнулись на небо, а звідти невпинно доходив Грім лункодзвонний; на світлих прогалинах неба, крізь хмари Видно, як зброя червоно горить, як дзвенить від ударів. Всім це затьмарило ум, та один лиш з героїв троянських Голос пізнав, зрозумів заповіт материнський і каже: «Ти не допитуйся навіть, мій друже, які-то події Чуда оці нам пророчать: Олімп мене кличе, богиня, Мати моя, обіцяла послати мені цю ознаку, Як розгориться війна, і на поміч із неба подати Зброю Вулкана. Скільки смертей лаврентійців нещасних чекає! Як тяжко, Турне, заплатиш мені! Як у хвилях своїх ти багато Будеш котити щитів, і шоломів, і трупів героїв, Батьку наш, Тібре! Хай топчуть союзи, війни хай бажають».

Тільки слова ці промовив, встає із високого крісла, Й на Геркулесовім вівтарі згаслий вогонь розбудивши, До невеличких пенатів підходить і ларів, знайомих Щойно від учора. Евандр і вся молодь троянська по черзі Вибрані вівці у жертву з належним обрядом приносять. Потім до суден своїх він відходить відвідати друзів.

З них вибирає собі він хоробрістю знаних, щоб разом З ним на війну вирушали, його проводжали, а інші Долі рікою пливуть, без напруги, щоб там передати 550 Вістку від батька Асканію, що тут нове приключилося. Коней тевкрійцям дали в ту дорогу на ниви тірренські; А для Енея підводять найкращого: лев’яча шкура Зверху коня покриває, блищать золоті на ній кігті.

Вістка місцину малу облітає, що вершники скачуть По узбережжю владики тірренців. У журливій тривозі Жертви богам матері обіцяють подвійні; чим ближче Вже небезпека, тим більша тривога, стає все страшнішим Марса лице. Тоді батько Евандр, на прощання стиснувши Сина правицю й нестримно над ним заридавши, говорить: «От щоб Юпітер вернув мені давні роки проминулі, Вигляд тодішній, коли під Пренестом я знищив ворожі Лави передні і купи щитів попалив переможно Й цею правицею скинув у Тартар Ерула-владику! Він як народився, три душі йому (страшно сказати!) дарувала Мати Феронія, й тричі його довелось побороти, Смерті прийшлось доконати його тричі. Проте ця правиця Душі всі три узяла в нього й стільки ж і зброї забрала. Не відривався б тут, сину, з твоїх я обіймів солодких, Над головою б сусіда не зміг глузувати Мезенцій, Стільки жорстоких убивств не вчинив би залізом ніколи І не здолав би стількох громадян відібрати у міста. Згляньтесь, боги, й Юпітере, царю богів премогутній, Над аркадійським царем, уклінно-бо вас я благаю: Батьківські просьби прийміть. Якщо ваша ласка, як доля Цілим Палланта мені збереже, якщо маю дожити Дня, щоб побачити його і зустрітися з ним, — то, благаю, Дайте дожити, а труди перетерпіти всі я готовий. Та якщо, доле, готуєш таке, що й сказати лякаюсь, Зволь же негайно, негайно жорстоке життя скоротити, Поки ще горе непевне й не знаю, чого сподіватися. Поки в обіймах держу тебе, сину, мій скарбе, єдина У старості втіхо, щоб вісник жахливий не зранив у мене Слуху мого». Жаль такий виливав при останнім прощанні Батько. Зомлілого з болю додому несли його слуги.

Вже крізь відкриті ворота виходили вершники у поле; Вирушив перший Еней і Ахат його вірний, за ними Інші троянські вельможі; Паллант у середині їхав; Здалеку видно хламиду його й розмальовану зброю, — наче Люціфер ясний, в Океанових хвилях омитий, Поміж ясними зірками Венері з усіх найлюбіший, У час, коли людям своє він священне покаже обличчя Й темінь розгонить. На мурах стоять матері там у страху, Стежать за хмарами пилу й військами, що крицею сяють. Збройно вони через хащі, де шлях їм найближчий, проходять. Гомін лунає, по четверо в ряд вони їдуть, на порох Поле копитами збили. Є гай там великий біля річки Цери холодної, здавна святий він для цілого краю. Навколо віночком його оточили горби, а ялиці Поясом чорним його вперезали. Як кажуть, пеласги 600 Давні, що перші колись оселились у латинській країні, Гай посвятили Сільванові, богу ланів і худоби, Й день встановили святковий. Відтіль недалеко в безпеці Табором Тархон стояв і тірренці, що їх ціле військо Можна побачити було із вершини горба, що на полі, Й табору всю широчінь. Сюди ж то, потомлене дуже, Батько Еней завертає й до бою готове юнацтво, Щоб підкріпитись самим та дати і коням спочити.

З хмар прибула піднебесних у сяйві божистім Венера, Світла, дари несучи. І як тільки побачила сина У закутку самім долини, за зимними водами річки, Радо йому об’явившись, отак промовляє: «Дари ось, Мною обіцяні, маєш, що їх спорудив своїм хистом Мій чоловік, щоб ти не вагався, мій сину, до бою Викликати гордих лаврентів чи Турна палкого». Сказала Так Кітерея і сина голубить, обнявши, й блискучу Зброю під дубом навпроти складає. Він з божого дару Радий, із честі такої й натішитись ним він не може, Сам по порядку те все оглядає й дивує з усього, Ще й обертає в руках, до плечей приміряє: шолом тут, Що так страшить своїм гребнем і полум’ям грізно палає, Й меч смертоносний, і панцир великий із міді твердої, Що червоніє криваво, такий, як та темная хмара, Що, загорівшись від променів сонця, палає в просторах, І наколінники легкі, із золота литі й електру, Й спис, і поверхня щита, що нелегко її описати.

Саме на ньому володар вогню, у пророцтвах умілий, знаючи будучність, вирізьбив славні діла італійців, Римські тріумфи і ціле потомство прийдешнє, що вийде З роду Асканія, і війни, що будуть, одна за одною. І матір-вовчицю він там зобразив, що у Марса в печері, зелом порослій, лежить — до сосків припадаючи разом, граються двоє хлоп'ят і ссуть свою матір безстрашно. Шию свою ізігнувши дугою, вона тих хлоп'яток лиже по черзі і так їх тільця язиком виправляє. Біля цієї картини він Рим зобразив і додав ще, як сабінянок умкнули із місць глядачів на великих іграх у цирку, з законом незгідне, і війна розгорілась наново між Ромулідами і Тацієм, уже постарілим, що на чолі був у курів суворих. Царі після бою при вівтареві Юпітера збройні стоять і тримають чаші в руках та єднаються в спілку, свиню заколовши.

Біля цієї картини квадриги швидкі у розгоні Метта надвоє роздерли (ой, треба було, мій альбанцю, слова додержати), там Тулл, шматуючи зрадника тіло, в лісі розкидав його, аж кров’ю шипшини стікали. Далі було, як звелів він Порсену Тарквінія знову після вигнання прийняти і як він військом великим місто обліг, а потомки Енея на меч поривались, щоб боронити свободу. А він, невдоволений з того 650 ніби грозить, що Коклес таки наважився міст зруйнувати, і Клелія, пута порвавши, посміла ріку переплинути. Зверху Манлій стояв, оборонець тарпейського замку, і храм заслоняв, і нерушно тримав Капітолій високий;

Свіжою стріхою їжилась Ромула царська домівка.

Срібний гусак літав там у сінях золотосяйних і сповіщав, що галли надходять, що вже на порозі.

Через гущавину, в темінь сповиті, з’явилися галли і оточили твердиню — їм темрява ночі сприяла. Кучері в них золоті, і одіж їх золотом сяє, світло-смугасті військові плащі, а шиї в них білі, мов молоко, в золотому окіллі; вимахує кожен парою списів альпійських, а в довгих щитах вони захист мають собі. Він вирізьбив там і громаду салійську в танці святому, і голих луперків; у них гостроверхі з вовни шапки, і щити зобразив, що із неба упали. Чисті матрони везуть через місто в повозах зручних святощі їхні. А далі ще показав він виразно Тартару царство, також глибоченний передсінок Діта і кари за злочини; теж, Катіліно, і тебе, як на грізній скелі висиш і тремтиш ти від фурій. Окремо — побожні, з ними і Катон, що закони складає. Між всім цим широке граюче море із золота, і пінились сиві хвилі, і сріблом довкола дельфіни блищали, міцними хвостами глибоко хвилю горнули і піну шумну розсікали.

Мідний флот було видно всередині — битва актійська: берег Левкади, усіяний весь вояками, а хвилі золотом сяють. Сам Август Цезар веде італійців. З ним і сенат, і народ, і пенати, і великі боги. Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя радісна ясність палає і батьківська зірка над тім'ям. Далі за ним — Агріппа величний веде своє військо. Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому славна відзнака воєнна — з носів корабельних корона скроні йому осявала. А далі — озброєні різно варварські сили Антоній веде. Народів Аврори і берега він переможець червоного. Тягне з собою Сходу він сили, і Єгипет, і Бактру далеку; при ньому жінка з Єгипту, нечестя для нього. Всі разом рушають в бій, аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла. Ростри тризубі прорізують плесо — ідуть у відкрите море. Гадав би хто, може, що тут надпливають Кіклади, зрушені морем, чи з горами гори зіткнулись високі;

З суден, важких наче вежі, воїни так натискають збройними масами, з рук запалене кидають клоччя. Мечуть летюче залізо списів — і багриться від крові поле нептунське. Всередині військо цариця скликає батьківським систром; не бачить гадюк вона двох за собою. Всякі потвори богів різнорідних, між ними Анубіс Песиголовий, рушають у бій на Нептуна і Венеру проти Мінерви. В середині битви цієї сам Маворс. В зброї залізній, лютує. А Діри зловісні з ефіру линуть, і втішна Незгода надходить у шаті роздертій. Зараз за нею з кривавим бичем виступає Беллона. Зверху, з актійської скелі, на це Аполлон споглядає і натягає свій лук. Злякались тієї погрози Індія і цілий Єгипет, Аравія вся і Сабеї і починають тікати. Видно було, як цариця кличе вітри, паруси наставляє під подув і линви їм попускає невпинно. Її там у цій різанині бог вогняний зобразив від прийдешньої смерті блідою. Япіг попутний і хвилі несуть її в море, а далі — Ніл, засмутившись, могутній, своє розгортає одіння і всіх розбитих до свого зеленого лона скликає.

Цезар у римськії мури в’їжджає в потрійнім тріумфі і вічним богам італійським безсмертні складає обіти — тричі по сто в столиці поставити храмів величних.

З ігрищ веселих та оплесків вулиці всі аж лунають. В храмах кругом вівтарі і хор матерів, а навколо при вівтарях жертовні воли усю землю покрили.

Він на порозі сидить білосніжнім осяйного Феба і від народів дари порядкує і на пишних колонах вішає. Йдуть ті народи впокорені, в шерегах довгих. Мова їх, звичаї, зброя, їх одяг — які розмаїті!

Мульцібер тут зобразив номадів і карів, лелегів, афрів отих розперезаних, ще і стрілозбройних гелонів. Далі Євфрат уже котив свої хвилі спокійні; ще далі — люди з меж крайніх — морини; і Рейн двоєрогий, і даги непогамовні, і річка Аракс, для мостів небезпечна. Матері дару, Вулкана щиту, він дивується дуже, образам радий ясним, хоча тих подій і не знає, і піднімає на плечі цю славу і долю нащадків.

КНИГА ДЕВ'ЯТА

Поки Еней перебував в Евандра, Турн, підохочуваний Юноною, нападає на троянський табір, очолюваний юним Асканієм, і намагається спалити троянські кораблі, але Юпітер, на прохання Кібели, обертає їх у морських німф. Турн облягає нову Трою. Друзі Ніс і Евріал наважуються пробитися з обложеного міста через рутульське військо і передати вісті Енеєві. Вони вночі пробираються через ворожий табір, але на світанку, оточені загоном вершників, гинуть геройською смертю. З наткнутими на списи їхніми головами рутули штурмують троянський табір. З обох боків гине багато воїнів.

Асканій учиняє свій перший подвиг. Пандар з Бітієм, що стояли на варті біля міської брами, відчиняють її і, заманивши ворогів, багатьох із них убивають. Турн поспішає на допомогу і відганяє троянців, але згодом під їх натиском відступає до Тібру, перепливає його і повертається до своїх.

Поки це все десь далеко там діється, з неба послала донька Сатурна Юнона Іріду до смілого Турна.

Саме тоді він сидів у священній долині, в гаї Батька Пілумна, як донька Тавманта, звернувшись до нього, так промовляє устами рожевими: «Турне, чи бачиш, те, чого жоден з богів на твої побажання не смів би навіть тобі обіцяти, сам час, у невпинному русі, це подає тобі. Слухай, Еней, залишивши свій город, все товариство і флот свій, пішов до оселі Евандра, володаря Палатіна. Мало того — до найдальших селищ коритських та зброїть лідійський загін і ватаги, зібрані з сіл. То чого ще вагатись? Уже час готувати повози й коні. Покинь зволікання усяке і на табір вдар і розбий у сум’ятті». Так мовить і в небо злітає рівними крилами, і довгу дугу вона креслить у хмарах.

Зразу юнак упізнав її й, руки до неба піднявши

Вслід їй, зникаючій, поклик такий посилає: «Ірідо,

Неба окрасо, хто шле тебе нині на землю до мене

Летом крізь хмари? Звідкіль така ясність раптова? Я бачу,

Як посередині небо відкрилося, бачу, як зорі

Кружать круг обрію. Я підкоряюсь цим божим ознакам,

Чий би то голос до зброї не кликав мене». Так сказавши

І приступивши до хвиль, він черпає воду з поверхні

Й довго благає богів, до небес посилає обіти.

От виступає все військо в похід на відкритому полі; Вершників повно, вишивані шати, все золотом сяє.

В перших загонах Мессап на чолі, а в останніх керують Юні Тірріди, і Турн посередині, вождь, усе бачить. Зброя в руках, головою він всіх перевищує. Наче Ганг, коли сім його струменів разом зіллються в спокійне течій глибоких русло, або Ніл, як із нив він стікає і завертає масні свої води у плесо широке.

Раптом у полі побачили здалеку тевкри велику хмару, що чорною млою клубилась, аж пітьма настала. Перший Каїк із переднього насипу голосно крикнув: «Гей, громадяни, яка це у чорнім тумані навала суне на нас! Мерщій же за зброю беріться залізну, влазьте на мури, бо ворог вже близько, агей!» Із великим гамором тевкри до кожної кинулись брами і швидко мури усі зайняли. Так звелів їм Еней на відході, найрозумніший керманич: коли б приключилась без нього злая пригода якась, щоб не сміли до бою рушати в поле, ряди шикувати, нехай бережуть лише табір. Валом хай мур забезпечать. Хоч честь їх манила й завзяття битись рукопаш, та згідно з наказом по баштах засіли, позачинявши всі брами й на ворога збройно чекали.

Турн же помчався вперед, обганяючи лави неспішні, й вершників двадцять із ним прибули аж до самого міста.

Кінь-бо фракійський під ним виграє, весь у яблуках білих. На золотому шоломі багряний красується гребінь.

«Хлопці, — гукнув він, — хто перший зі мною на ворога гряне? Ось вам!» — і списа свого, розмахнувшись, метнув у повітря. Знак це — до бою! — і гордо влетів він на поле. Цей заклик всі підхопили і з окликом грізним за ним подалися.

Дивно їм те, що бентежились тевкри і в поле не вийшли. Зброю об зброю не вдарять з мужами, а табір боронять. Занепокоєний, їздить довкола конем і шукає Турн, чи не знайдеться доступ до міста якийсь непомітний. Так, як під повну вівчарню десь крадеться вовк серед бурі й серед дощу під кошарою виє у північ глибоку, — Під матерями мекечуть ягнята, а він, кровожерний, гнівом лютує на них, недосяжних, — дратує шалений голод його, бо горлянка без крові давно пересохла, — так от у люті й рутул запалав, як побачив ті мури й табір, аж біль його кості твердії почав припікати.

Як доступитись — не знає і як йому схованих тевкрів вибити з-поза валів і в поле погнати відкрите.

Спершу на флот нападає, що з боку під табором крився. Греблями був загороджений всюди й притоками річки. Зве товариство своє розшаліле вогонь підкладати. Й сам із жагою запалену сосну у руки хапає.

Миттю всі кинулись разом (їх наглить і Турна присутність). Всі юнаки смолоскипами димними вмить запаслися.

Вогнища геть розхапали; тріщить головня смоляниста. Іскрами й попелом сипле Вулкан аж до самого неба.

Музи, скажіть, хто з богів відвернув ту від тевкрів пожежу грізну, від їх кораблів хто великий вогонь той відкинув?

Давня то все давнина, та лунатиме слава ця вічно. І як на Іді фрігійській Еней готував собі судна й ладивсь на море глибоке пуститись, то, кажуть, богиня, Берекінтійська мати, Юпітера цими словами стала просити: «Мій сину, подай же, чого я благаю, мати твоя дорога, бо ти нині володар Олімпу. Бір був сосновий у мене, від довгих років мені любий. Ліс на верхів’ях гори, де приносили жертви для мене. Чорні там сосни росли і стовбурів повно кленових. Радо я їх віддала юнакові дарданському, флоту. Він-бо не мав. А тепер, неспокійну, мене огортає страх і тривога. Звільни ж ти мене від тривоги цієї, силу подай материнським благанням, щоб так учинилось: хай не здолають цих суден ні пройдений шлях, ані бурі, хай помагає їм те, що вони в наших горах зростали». Їй відповів на це син, обертаючий зорі у небі:

«Мати, куди закликаєш ти долю, чого для них просиш? Як же то можуть ті судна, що смертна рука змайструвала, долю безсмертну здобуть? Чи напевно Енеєві вдасться шлях цей непевний проїхать? Чи бог який має небесний владу таку? Та нехай: коли сповнять вони те, що треба й в гаванях стануть авзонських, з усіх я, що хвилі уникнуть і завезуть дарданців вождя на поля лаврентійські, смертну подобу візьму і звелю на безкраїх просторах бути богинями моря, як Дото, Нереєва донька, чи Галатея, що піняве море грудьми розсікають».

Мовив і свідками хвилі закликав стігійського брата, й чорної берег безодні, й смолу, що у ній закипає. І від кивка голови його навіть Олімп затрусився.

Саме прийшов той обіцяний день і настала година, паркам належна, як Турнові кривди лихі напутили матір від суден святих відвернути мерщій смолоскипи.

Перед очима усім засяяло світло незнане. Хмара велика, здавалось, із сходу пливла у повітрі. З нею йшли й хори ідайські. Страшний залунав тоді голос з неба й пройняв до костей він троянські ряди і рутульські: «Тевкри, не бийте тривогу і не бороніть моїх суден. Зброї до рук не беріть, бо Турнові швидше вдалося б море спалити, ніж сосни священні. Ідіть же, ви вільні, моря богині, ідіть собі, так вам наказує мати».

Судна від берега раптом свої відривають припони, й наче дельфіни, носами нирнувши, самі поринають в воду морську. Тоді — диво невидане! — скільки там суден, міддю покритих, стояло при березі, стільки дівочих постатей вийшло з води і виплило в море спокійне.

Всі остовпіли рутули, ба навіть Мессап ізлякався — коні сполохались в нього, і грізна ріка буйнохвила стримала біг свій, тож бог Тіберін повернувся від моря. Лиш невгамовного Турна не зрадила мужня відвага. Тих він запалює словом, а тих іще й лає притому: «Диво це б’є по троянцях, Юпітер-бо в них порятунок вирвав із рук; ні рутулів меча, ні вогню їм чекати не доведеться, — і море для тевкрів уже непрохідне; в них і на втечу надії нема. Їм півсвіту закрито — в наших руках суходіл і ще тисячі збройного люду».

«Всіх італійських племен наготові.

Мене не лякають

Навіть віщання богів, хоч і хваляться ними фрігійці.

Досить уже для Венери й для долі того,

Що троянці

На урожайних полях опинились авзонських.

Є в мене

Свій заповіт, щоб залізом те плем’я розбити злочинне,

Що відібрало дружину.

Ця кривда не тільки Атрідів

Стріла, й не тільки мікенцям хапатися можна за зброю.

Досить один раз загинути! Досить було нагрішити

Тим уже спершу, щоб не зненавидіти тяжко жіночий

Рід весь.

Вони, мабуть, мають надію на вал цей між нами

Й рів, що задержить, та це лиш маленька затримка для смерті.

Мабуть, таки вони бачили добре, як мури троянські,

Що збудували їх руки Нептуна, в вогні розлетілись?

Хто, проте, з нас, мої вибрані друзі, готовий рубати

Сталлю цей вал і зі мною в цей табір лякливий вступити?

Зброї Вулкана мені тут не треба на тевкрів,

ні тисяч Суден.

Нехай всі етруски стають, як союзники, зараз,

<strong>150</strong> Не доведеться лякатись їм ночі, щоб ми по-злодійськи

Викрали з храму Палладій святий, перебивши сторожу

Замку високого.

Ми не сховаємось, хай не бояться,

В кінського черева темінь, а явно, при денному світлі

Мури запалим вогнем.

Я їм дам зрозуміти, що справа

Тут не з данайцями й не з пеласгійським юнацтвом, що десять

Років <em>їх</em> стримував Гектор.

Коли уже краща частина

Дня проминула, веселощам час, що лишився, віддавши,

М’язи, герої, сталіть і готуйтесь до битви назавтра!»

Дано тим часом Мессапу наказ — загони сторожі Ставити в брамах і мури довкола вогнем оточити. Двічі по сім вибирають із воїв рутульських, що мури Військом обложать; по сто юнаків виступає за кожним, Гриви багряні на їхніх шоломах і золотом сяють.

Всі розмістились, чергують позмінно; лягли на моріжку І попивають вино, мідяні випорожнюють жбани.

Вогнища світять яскраво і, щоб не заснули, вся варта Ігри заводить.

Бачать усе це троянці з валів і тримаються збройно На висоті, не без страху за брамами стежать; містками Греблі передні сполучують, стріливо зносять; керує Ними Мнестей і завзятий Серест; на годину непевну Батько Еней наказав, щоб на себе вони над юнацтвом Провід взяли, лад давали всьому. І по мурах навколо Стало все військо, як кожному жереб його небезпечну Визначив ланку і кожен обов’язку свого пильнує.

Сторожем брами був Ніс, син Гіртака, поміж вояками Найсміливіший. Його як товариша зброї послала Іда мислива Енеєві; спритний він був із списами Й легкими стрілами. Поруч із ним у рядах Евріал був, Друг його; певне, за нього в Енеєвім війську троянськім Кращого годі й шукать — молодик, щойно вус засівався! Щира була в них любов і однаковий запал до бою; Разом вони і при брамі одній на сторожі стояли.

Ніс йому каже: «Чи бог мені в серце жагу цю зсилає, Мій Евріале, чи богом стає нам жагуче бажання? Рветься віддавна мій розум до бою, або щоб велике Щось довершити; не можу спокійним без діла я бути. Бачиш рутулів, яка в них упевненість в ділі початім. Зрідка лиш тліють вогні, всі поснули, усіх подолали Сон і вино. Тільки тиша навколо. Мене ти послухай, Що я замислив, які в мене наміри виникли в серці. Всі — і народ, і батьки — вимагають покликати Енея, Слати до нього мужів, донести йому звістку надійну. Як обіцяють тобі нагороди, коли все це здійснити (Сам вдовольнюся хвалою за подвиг), то там під горбочком Можна дорогу знайти до твердині і стін Паллантея». Слави бажання палке потрясло Евріалом так дуже — Аж обімлів, і мовить він так до гарячого друга:

«Нісе, невже ти в супутці не візьмеш мене в цій великій 200 Справі? Як можу пустить я самого тебе в небезпеку? Ох, та не так мене батько Офелт, у боях посивілий, Виховав ще за аргійських страхіть і троянського горя, Зовсім не так я й з тобою повівсь, коли разом з Енеєм Великодушним у цю небезпечну подався мандрівку. Є тут, є серце, що світ зневажає і навіть готове Власним життям заплатити за славу, якої ти прагнеш». Ніс же на те: «Не боявсь я у цьому за тебе ніколи, — Годі про це. Хай звитяжним тобі мене верне Юпітер Чи який інший з богів, що ласкаво на це споглядає. Але якщо — все, як бачиш, у цій небезпеці можливе, — Чи то пригода, чи бог все оберне мені на загибель, Хочу, щоб ти зацілів, — тобі іще жити годиться. Тільки б одбивши в бою чи за гроші мене відкупивши, Хтось би мій прах поховав, а як доля й того не дозволить, Хай неприсутньому похорон справить і пагорб насипле. Болю такого завдать не хотів би я нені нещасній, Бо з матерів лиш одна вона зважилась всюди, юначе, Йти за тобою і в мурах Ацести міцних не лишилась».

Той же у відповідь: «Марні плетеш ти даремно причини, — Наміру я не зміню й відступати від нього не буду. Швидше рушаймо». Сторожу збудив, і вона переймає Службу по них на цій ланці. Вони ж, своє місце лишивши, Йдуть, Евріал вдвох із Нісом, парость цареву шукати.

Все, що живе на землі, у сні спочивало глибокім, Серце звільнялось від денних турбот і труди забувало. Але начальники тевкрів і вибрана молодь троянська Про найважливіші справи державні ще радили раду, Що їм робити, і хто до Енея послом із них буде. Спершись на довгі списи, стояли вони із щитами Посеред табору. Раптом прийшли сюди Ніс з Евріалом, Просять мерщій допустити їх, бо справа в них дуже важлива Й варта уваги. Перший Іул їх, бентежних, приймає І розповісти усе він наказує Нісові. Мовив Так син Гіртака: «Енеєві друзі, прийміть нас зичливо І не судіть ви по нашому віку цієї розмови. Позамовкали рутули, вино-бо і сон їх зморили. Нам пощастило придатне для засідки вгледіти місце На роздоріжжі, що біля воріт, недалеко від моря. Всі там погасли вогні, лише дим піднімається чорний Аж до зірок. Як дозволите нам свого спробувати щастя, Підем Енея шукати і мури міцні Паллантея. Скоро побачите ви, як із здобиччю він після січі Прийде сюди. А ми не заблудимо в дорозі, бо з темних Долів, що в них полювали, бувало, ми бачили крайні Мури міські і всієї ріки течію упізнали».

Мовив тут слово Алет, літами поважний і мудрий: «Рідні богове, що маєте Трою у вашій опіці! Ні, ви не хочете тевкрів ущент розгромити, якщо ви Дух підбадьорили так юнакам цим і серце відважне». 250 Так промовляючи, він обіймав їх обох і стискав їм Руки, уста і обличчя обом умивав їм сльозами. «Гідну відплату яку вам, мужі, я придумати можу Як нагороду за діло те славне? Найкраще, найперше Вас нагородять боги й ваша совість; а решту негайно Благочестивий Еней вам віддасть; не забуде ніколи І молоденький Асканій тих ваших заслуг величезних».

«Певно, у мене одна лиш надія рятунку, — Асканій Мовить, — повернення батька. Іменням пенатів великих І Ассаракових ларів, святинею сивої Вести, Нісе, благаю тебе — все щастя моє, всю надію В вашім я лоні складаю: верніть мені рідного батька, Хай лиш побачу його; при ньому весь смуток минеться. Келихи два даю з чистого срібла, різьбою укриті; Батько їх взяв як трофей, в славній битві здобувши Арісбу. Двоє триніжків даю, та іще два великих таланти Золота й жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону: А як здобути Італію нам пощастить, її берлом Заволодіти звитяжно і жеребом здобич ділити, — Бачив ти, Нісе, коня, що Турн на нім їхав, і зброю Бачив на нім золоту? І коня того, й щит, і червоні Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом. Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє. Ти ж, юначе шановний, — вік-бо мій ближчий до твого, — З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю, Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях. Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше Буде довір’я ділам і словам твоїм в мене».

На все це Так Евріал відповів: «По цьому відважному ділі Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя, А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста. Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки: Витримати неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю: В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі. Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду Я сміливіше піду». Така мова серця у дарданців Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула Й серце його зворушив любові синівської образ.

Він тоді мовить: «Що лише гідне почину твого, — на те сподівайся. Матір’ю буде для мене вона, лиш імення Креузи їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією 300 Ось головою, якою звик батько клястися, — усе те, Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде Матері й роду твоєму». Сказав це й сльозами залився; Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій, Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд І доробив відповідні із кості слонової піхви.

Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту; Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши, Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають, Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя: Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень Батькові він передав, але всі ці доручення вітер В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.

Вийшовши, рів перелізли і в темряві ночі прямують Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору, Воїни, упряж, колеса і зброя й вино — все усуміш.

Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами: «Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки, Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку».

Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета На гордовитого, що недалечко на купі високій, На килимах простягнувшись, хропів на повні груди. Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий; Та віщуванням загину від себе не міг відвернути. Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали Прямо на зброї; убив зброєносця Рема; під кіньми Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию, Потім також і самому господарю голову зняв він, Кинувши тулуб, що кров’ю ще сходив. Земля і постеля Теплою кров’ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама, І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче Бавився й божого дару хильнув забагато, не устояв, Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би, Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку. Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує, Голод відчувши скажений, — хапає й виносить овечку Ніжну, зі страху онімілу, і грає кривава пащека. Але не менша й різня Евріалова; він так же само В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду, Фада, Гербета, Рета й Абара із ними вбиває.

Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив, Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався. Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг. Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров’ю, 350 Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа, Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні, Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько Мовить до нього, збагнувши, що надто врізно розшалів він. «Стримаймось, — каже, — бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний. Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже».

Та довелось їм багато знадіб’я мужів цих лишити, З чистого срібла — і зброю, чаші й килими гарні.

Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники й пояс, Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю Ремулу Цедик, багач, щоб зв’язати побратимством заочним. Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув, — В битві його, після смерті онука, рутули придбали. Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні. Ще й Мессапів шолом із гребнем, що був саме на нього, Він накладає. І вийшли за табір, у місце безпечне.

Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі, Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні, їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними. Близько було вже до табору їм, під’їздили під мури, Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають. Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив, Блиснувши променем у вічі ясним у півтемряві ночі. Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону: «Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї? Путь вам куди?» Та вони не озвались на це, лише далі В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі.

Кинулись вершники на перехрестя знайомі й дороги їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий, З чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина, Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний, Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали Зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті, І оглянувся даремно за другом, що десь загубився, «Гей, Евріале, сердешний, — гукає він, — де ти зостався? Як повернуся я знову, і як я заплутану стежку В лісі зрадливім знайду?» І шукати почав, повернувшись, Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу. Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні.

І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала, Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він В місці непевному, в наглім сум’ятті нічному, й даремно Він намагався увільнитись. Що діяти? Зброї якої Й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати? 400 Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць Глянувши вгору, такими словами благає: «Богине, Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко! Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні, — Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі».

Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо Кинув. Спис у леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись), І надломився відразу, й усе передсердя прошило Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно. Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.

Не спам’ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок. Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить, Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.

«Поки що буде, а ти нам гарячою кров’ю оплатиш Кари обох». Сказав так і кинувся, меч оголивши, На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний, Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись, Довше не міг він терпіти такого великого горя: «Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули! Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого, Та й не здолав би, — за свідків і небо, і зорі я кличу, — Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга».

Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди. Мертвий скотивсь Евріал, — по прекрасному тілі у нього Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия. Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом, Гинучи, в’яне, або як той мак на ослаблій стеблині Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі. Ніс у саму середину рветься і тільки Вольцента Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне, А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього. Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно І, умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.

Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила, День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла, Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.

450 Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.

Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі — й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця, Де по недавній різні ще пінились крові потоки.

Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний, З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.

Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора Й перша промінням новим усі землі обсипала світу. А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв, Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті, Й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.

Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть З криком великим вони.

Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих. Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.

Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.

Трепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав, Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши, В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів, І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку, Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо: «Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий, Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть Поговорити не дали востаннє. В незнаному краї Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати, Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила, Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала. Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?»

Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш, сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші? Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя, Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар Громом небесним закинь мою голову ти осоружну, Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу». Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали; Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то, 500 Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав, Ту, що посіяла розпачу іскри, дай із Актором Разом беруть попід руки й додому її проводжають.

Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили Разом щити всі в одну черепаху, і — ну ж засипати Рів і вали розривати. Одні підступають, де можна, Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри, Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила, Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі, Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним Захистом тих черепах можна видержать все, але годі — сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає, Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть, Широко стелять рутулів і їхні ряди бойові Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо Бій той продовжувати, пробують стрілами сміло зганяти Ворога з мурів.

В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом Він потрясає етруським та димом, і полум’ям сипле.

Коней об’їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратися. Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати, Що заподіяв мечем своїм Турн та якого погрому Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка: Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніть — бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувати владні.

Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху, В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали, Щоб її знищити. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах, Оборонялись, густо стріляли й каміння метали.

Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло полум’я, вітром роздмухане, далі по дошках побігло, І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже. Заметушилась залога і марно шукала рятунку З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало. Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила, Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор Вирвався та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого Мати рабиня Лікімнія в таємниці на світ породила Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою

Всупереч батьківській волі — був з голим мечем він, безславний, З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив 550 Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців — наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю, Й понад ловецькі списи височенним рятується скоком — так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.

Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати намірився І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру. Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружні руки. Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим, І переможно кричить: «Невже ти гадав, божевільний, З рук наших вирватися легко?» — і з муру його уже тягне Й так, як він висів, з великим уламком стіни відриває. В пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець вхопивши Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів Викраде вовк із стайні ягнятко, і мекає довго Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.

Іліоней величезним уламком скелі убиває Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався; Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас;

Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга, Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він, І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта, Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває. Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;

В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла Скриті всередині десь самого дихання основи. Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній, плащ з іберійського пурпуру сяяв, вишиваний густо. Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері у гаї виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен і вмилостивлений щедро Паліків олтар височіє.

Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши, Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.

Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята звик непокоїти, поцілив Нумана, що Ремулом звався й міццю руки був уславлений всюди, — того, що недавно Турна молодшу сестру взяв за жінку, — й простер неживого. Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний: «Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі, знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти?

600 Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути! Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя? Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш у розмовах умілий.

З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились, У воду заносимо ми річкову, щоб люта студінь їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях, Стріли пускати з рогового лука. Юнацтво це звичне тяжко робити, малим вдовольнятися; лан ралами оре чи розбиває у війнах міста. Весь свій вік у залізі — у плузі волів поганяємо списом обернутим; навіть Старість, спізнившись, не може відняти в нас духу, згасити нашу снагу. Ми шоломом вкриваємо сиву чуприну;

Свіжу нам любо приносити здобич і жити з грабунку. У вас же я пурпуром, бачу, й шафраном забарвлені шати. Серце розм’якле у вас; і тягне вас бавитися в танцях, Туніки в вас з рукавами, підв’язки, шапки прикрашають. Справжні фрігійки із вас, не фрігійці! Мандруйте у високі гори діндімські, бо манять вас там сопілки двоголосі, — флейти ідайської матері, з гір Берекінтських тимпани кличуть вас. Меч залиште мужам, поступіться залізу».

Глуму цього й похвальби, хвастовитої мови цієї Стерпіти Асканій не міг — він стрілу натягнув тятивою З кінського волоса й руки обидві до неба простерши, Став до Юпітера щирі свої посилати благання:

«Замірам смілим моїм будь ласкавий, Юпітере, сам я дар урочистий у твій храм принесу й прижену перед вівтар твій я тельця: у нього роги золочені, сам увесь білий, голову високо так він несе, наче матері рівний, він уже коле рогами й ногами пісок розбиває».

Вислухав батько із неба ясного, із лівого боку Громом озвався; і от — забряжчав уже лук смертоносний.

З свистом жахливим, зірвавшись, напнута стріла уп’ялася У голову Ремула, й скроні йому вже залізо пробило. «Гордими можеш словами з героїв тепер глузувати. Відповідь це від полонених двічі фракійців рутулам». Так промовив Асканій. А тевкри всі кликнули разом, — радість свою виявляють, відвагу до неба підносять.

У час той із горніх ефіру висот Аполлон кучерявий Зверху все військо авзонське й троянські укріплення бачив, Сидячи в хмарі, і так до Іула-звитяжця озвався:

«Щастен будь з подвигом першим, — до зір це дорога, юначе, Божий потомку і предку богів. По праву всі війни, ті, що їх доля зішле Ассарака потомству, закінчить мир справедливий. Тебе не вмістить уже Троя». Це мовив, і з понадхмарних злітає висот, і, розвіявши плинний Подув, летить до Асканія, постать свою на старого Бута змінивши. Той у Анхіса дарданського перше Був зброєносцем і сторожем вірним, а потім в опіку дав йому батько Асканія. Йшов Аполлон, до старого 650 зовсім подібний із голосу й барви обличчя; чуприна сива у нього та зброя побрязкує грізно на ньому;

І цими словами озвавсь до палкого душею Іула: «Сину Енея, того уже досить, що ти зі свого лука вбив так безкарно Нумана; славу цю першу великий Бог Аполлон уступив тобі й зброї твоїй богорівній не позавидував; далі ж, мій хлопче, у війну не мішайся». Мовивши це, Аполлон урвав своє слово, і вигляд скинув людський, і далеко у хмарі легенькій розплився.

Бога впізнала дарданська дружина і зброю божисту, Вчули всі, як бряжчав сагайдак на відході, тож згідно З Фебовим словом ясним Асканія у бій не пускають, Хоч запаливсь він до нього. Самі ж повертаються у січу Й на небезпеку цілком очевидну життя наражають.

Оклик до бою на шанцях лунає вздовж цілого муру, Луки тугі напинають, у пращі натягають реміння, Стрілами встелюють землю, шоломи й щити від ударів Дзвінко лунають, страшна боротьба розгорілась. Так злива з заходу землю січе, коли Козерог дощовитий сходить на небі, чи град, що посиплеться у хвилі морськії з хмар, коли грізний Юпітер із півдня жене бурунами бурю з дощами і хмари обтяжені рве на висотах.

Пандар та Бітій, сини Алканора із Іди, — Іера у гаї Юпітера їх лісова породила, — обидва, Мов ті ялини, мов гори у їх ріднім краю, відчинили Браму, яку їх вождь наказав стерегти їм, і в мури ворога просять, бо надто в свої вони вірили сили. У брамі ж самі вони справа і зліва, мов башти високі, Стали, закуті в залізо, на головах гребені довгі ясністю сяють у них. Так обабіч річок многоводих Над узбережжями Паду чи то над Атесісом милим, Два височенні дуби свої чола до неба підносять У кучерях буйного листя і гордо вершинами мають. Щойно рутули до мурів тих вільний побачили доступ, Зараз же вторглись: Кверцент і Аквікул, у зброї хорошій, Тмар заповзятливий, Гемон, син Марса, і далі за ними цілі колони. Та тут же або всі назад повтікали, чи на порозі, у брамі самій, із життям розпрощались. Ще тоді дужче у ворожих серцях розгорілось завзяття. Вже позбігались на місці цьому і троянці юрбою, Вже око в око до бою стають і йти далі дерзають.

Турну, вождеві, що весь аж шалів у бою й звідусюди ворога гнав, донесли, що нову той заварює січу і браму відкриту лишив. Він кидає бій розпочатий І, запалившися гнівом великим, біжить у дарданську Браму, до гордих братів. І, кинувши списом, найперше Вбив Антіфата, що перший йому навинувсь (це фіванки і Сарпедона вельможного син був неправого ложа). Перелетів у повітрі прозорому спис італійський, легко пробив стравохід і дійшов аж під груди високі; 700 З чорної рани глибокої ринула спінена хвиля І розігріла залізо, що встрягло в легені. Рукопаш потім убив він Меропа, за ним Ерімаса, й Афідна, й Бітія вбив, у кого очі горіли і серце палало.

Тільки не списом, — бо списові Бітій життя не віддав би, — а фаларика важка, зі свистом запущена колом, влучила, мов блискавиця, його. Ні подвійна волова шкура, ні панцир надійний з луски золотої у два шари здержати її не могли; повалилося тіло велике; Глухо земля застогнала, і щит забряжчав величезний. У Баях евбейських стовп кам’яний так падає часом; З брил його склали великих і у море поставили міцно. Згодом той валиться стовп, осідає, у глибінь похилившись, Море клекоче над ним, і чорний пісок підпливає.

Гуркотом зрушені цим, тремтять і Прохіта висока, І Інаріми основа камінна, яка із громохкої волі Юпітера ложем твердим Тіфеєві стала.

Тут-то латинцям одваги і сили додав сильнозбройний Марс і в серцях їх завзяття збудив, а на тевкрів Утечу й чорний він Острах навіяв. Сюди позбігалось їх густо Ізвідусіль, бо тут склалася добра до битви можливість. Бог войовничий вступив у серця їх.

«Зброї тієї, яку моя сильна тримає правиця, ти не уникнеш, бо інший є зброї і рани вершитель». Мовив він так і, раптом підвівшись, мечем замахнувся і розпанахав чоло поміж скронь посередині сталлю, й страшно розсік йому щелепи юні, іще безбороді. Гук пролунав, аж земля під важким тягарем затряслася. Тілом зів’ялим і зброєю, злитою мозком, накрив він землю, вмираючи. Рівні частини повисли обабіч: півголови із одного плеча і пів з другого звисло. Порозбігались урозтіч охоплені страхом троянці. І, якщо б зараз подбав переможець про те, щоб зірвати засув руками і друзів пустити крізь браму, то був би день це останній війни для народу. Та крові жадоба і божевільної люті шаленство вперед його гнали на ворогів.

Зараз догнав він Фалера і Гіга і їм в підколінні жили підрізав; списи у них вирвав і кинув у плечі тим, що тікали. Юнона дає йому сили й відваги.

Гала іще він догнав і Фегея, щит наскрізь пробивши, Галія і Ноемона, Алкандра й за ним Прітанея. Ще-бо не знали вони, що сталось, і бились на мурах. Далі й Лінкея, що йшов проти нього і друзів ще кликав, вбив, замахнувшись із правого боку мечем і на мури спершись, так зблизька раз тільки рубнув він, що разом з шоломом і голова покотилась далеко. А потім Аміка вбив він, мисливця на звірів, що краще ніхто не зумів би стріли намазати рукою, отрутою зброїти залізо.

Й Клітія, сина Еола, й Кретея — муз друга убив він, того Кретея, що з музами в тісній жив дружбі. На серці завжди пісні в нього, й струни лиш строїв би він на кіфарі, завжди співав би про коні, про зброю, мужів і про битви.

Врешті, тевкрійські вожді, як почули, що їхніх там ріжуть, поприбігали Мнестей і завзятий Серест, і от бачать, що товариство тікає, а ворог всередині в мурах.

Так тоді кличе Мнестей: «Гей, куди ви тікаєте, де ще мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі?

Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах, зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно. Стільки найкращих із-поміж юнацтва він вислав до Орка! Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко, ані Енея великого вам, боягузи, не сором?» Цими словами вони запалилися, сили набрали й лавою стали міцною. А Турн тоді мусив поволі з бою вступитись, до річки подавсь він, до місця, де хвиля берег оточує. З криком гучним ще завзятіше стали тевкри, все військо стягнувши, на нього тоді нападати.

Так, наче грізного лева збройна юрба оточила. З ляку він став задкувать, позираючи люто і злобно, не дозволяють-бо гнів і доблесть йому відступати, і наступати не годен, хоч дуже того він хотів би — зброя ворожа й мужі на заваді. І Турн так само, звільна, вагаючись, все відступає, палаючи люттю, навіть двічі він кидався в лави ворожі і двічі гнав через табір загони розбиті, й вони утікали. З табору цілого швидко, однак, позбігалися разом на одного всі, і навіть Юнона, Сатурнова донька, сили додати не змогла йому — з неба Юпітер повітрям вислав Іріду сказати, що скарає сестру, якщо зараз Турн не відступить із мурів високого города тевкрів. Більше не може юнак щитом уже опір чинити, бо ж у правиці він сили не має, уже звідусюди стріли його засипають. На скронях у нього опуклий дзвонить шолом без устанку, і кована мідь від каміння гнеться, гребені збиті і щиту не стримати ударів.

Тевкри ж тим часом списами вже сиплють подвійно, і перший з ними Мнестей громоносний. Стікає по цілому тілі піт, що й дихнути не можна, й потоком спливає смолистим. Віддих ослаблий вже ледве підносить знесилені груди.

В повній зброї тоді у ріку стрімголов він стрибає. В жовту свою глибину течія прийняла його зразу, і підняла на лагідні хвилі, й від крові обмила, й, повеселілого, знову до друзів його повернула.

КНИГА ДЕСЯТА

Юпітер скликає раду богів, на якій марно намагається помирити Юнону з Венерою і тому воліє за краще віддати події на волю долі. Рутули знову нападають на троянців.

Вступивши в союз з етруським воєначальником Тархоном, Еней повертається на тридцяти кораблях з численними військами союзників. Рутули чинять йому жорсткий опір. Асканій робить вилазку і з’єднується з військами свого батька. Турбуючись долею Турна, Юнона відводить його з битви в місто Ардею. Тим часом у бій вступає Мезенцій і чинить великі спустошення в лавах троянців та етрусків. Кінець кінцем Еней убиває його та його сина Лавса, і перемога залишається за троянцями.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

Еней споряджує трофей в пам’ять перемоги над Мезенцієм і разом із здобиччю та полоненими відсилає тіло Палланта до його батька Евандра. Тим часом приходять посли від Латина просити в Енея перемир’я для похорону вбитих. Обидві сторони розпалюють багаття і ховають убитих. Виряджені латинянами до Діомеда посли повертаються з відмовою допомогти їм. Цар Латин готовий просити Енея про мир, але Турн виступає проти цього. В цей час Еней з військом підходить до міста Лаврента, латиняни чинять йому опір. Турн посилає назустріч троянцям Мессапа і Каміллу з кіннотою, а сам готує проти Енея засаду. Камілла в бою чинить подвиги, але гине від Арунта, якого згодом, за вказівкою Діани, убиває німфа Опія. Рутули безладно тікають до міста. Настає ніч, і обидві сторони укріплюють свої табори.

Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши. Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти за перемогу богам він складає. Лише засвітало, він на вершині Кургана поставив великого дуба, гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього, із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї, Боже великий війни! Закладає на нього він гребені, кров’ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє.

Панцир вдягає, двічі по шість разів у битвах пробитий. Зліва прив’язує щит мідяний, через шию завісив меч, весь у кістці слоновій. І так тріумфуючих друзів (бо оточила його вся громада вождів) закликає:

«Зроблено діло велике, герої, — геть всяку тривогу, що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята, жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій. Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито. Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії, щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді, не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість. Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо — це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.

«Йдіть же, — сказав він, — і в душі славетні, що цю батьківщину кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте».

І передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо тіло Палланта того, що доблесті повного нині чорна забрала година й в могилі сумній оселила».

Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів, де сторожив покладене тіло Палланта бездушне віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази, був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину, з журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця. Челядь уся і троянці юрбою його оточили і іліадки смутні, розпустивши за звичаєм коси. Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди. Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим. Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле й голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку рану від вістря списа італійського, ринули в нього сльози, й він мовив: «Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив, щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході, батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі слав будувати велику державу і згадував чуйність в страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти, може, складає богам і множить на вівтарі жертви.

Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен владі небесній, у смутку пусту цю складаємо шану. Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий! Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний, що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання! Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних, не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.

Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!»

Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти, і тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська, щоб віддали у поході останню пошану і сльози батькові щоб вшанували. Це марна утіха в великім смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари, з пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття, й підняте високо вгору гілками отінюють ложе, й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть, мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.

Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті. Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська за давнини ще колишньої власними ткала руками і золотими нитками для нього мережала ніжно.

З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав, маючи все це спалити. Крім цього, багаті трофеї битви лаврентської взявши, везти ту наказує здобич в довгому ряді. Додав і ті коні, і зброю, що взяв їх в ворога він у бою. Каже, руки на плечах зв’язати тим, що їх в жертву для тіней приносити мали і крові з них наточити, щоб нею багаття скропити. Вождям же каже обрубки нести, одягнені в зброю ворожу з записом, хто з ворогів мав цю зброю. Ведуть і Акойта. Йде, безталанний, похилений віком, і б’є кулаками в груди, а нігтями вид свій потворить. Валяється долі, впавши всім тілом на землю. А слідом ведуть колісниці, кров’ю рутульською густо облиті. І тут же, за ними, кінь бойовий виступає, Етон, без свого обладунку, й котяться краплями сльози у нього. Несуть у поході спис і шолом, а іншу всю зброю взяв Турн-переможець. Далі йде військо сумне — і тевкри, й тірренці, й аркадці, зброю спустивши додолу. Коли цей похід товариства далі пішов, то Еней зупинився й, зітхнувши, промовив: «Звідси на інші нас сльози ті самі грізні закликають судьби війни, — витай повік-віки, великий Палланте, друже, навіки прощай!» І більш не сказавши ні слова, він вирушає й до мурів високих, у табір, відходить.

З міста Латина й посли вже прийшли із маслиновим віттям, ласки благають, щоб мертві тіла, які всюди по полю, вбиті залізом, лежали, віддав і дозволив покласти їх у могилу. З побитими й тими, що світу не бачать, бою немає. Хай тих пощадить, що не так-то давно ще друзями звав і тестями. А добрий Еней на цей дозвіл згодився радо, бо просять про речі важливі, й добавив слово таке: «Що за доля погана, латинці, в війну цю вплутала вас, і не хочете з нами ви в приязні жити?

Просите миру ви в мене для мертвих, що Марс подолав їх? Миру-бо я і живим не відмовлю, й сюди не прийшов би, доля якби не вказала це місце мені і оселю — я не воюю із вашим народом. А дружбу між нами цар ваш відкинув, волівши довіритись Турновій зброї. Краще, щоб Турн та був сам присудив себе смерті жахливій. А як бажає своєю рукою війну закінчити, хоче він тевкрів прогнати, хай зі мною поміряє зброю. Був би із нас у живих лише той залишився, котрому Бог і його сама мужність життя дарували б. Тепер же: «Йдіть і вогонь підкладіть під тіла громадян безталанних», — мовив Еней. А вони, зачудовані дуже, мовчали й переглядалися лиш між собою. Аж Дранк староденний, той, що юного Турна ненавидів здавна і завжди був йому ворог, почав, розкривши уста, говорити: «Мужу троянський, великий у славі своїй і ще більший в зброї звитяжній! Якими тебе похвалами до неба маю підносити? З чого мені дивуватися більше — із справедливості, з подвигів ратних? До рідного міста передамо все це вдячно, й тебе, як лиш доля дозволить, погодимо із Латином-царем. Хай Турн пошукає іншої спілки для себе. І навіть на плечах носити камінь троянський приємно нам буде і ставити мури долею суджені». Так він промовив, і всі дали згоду.

Двічі по шість днів вони призначали й під миру покровом всуміш і тевкри, й латинці безпечно по горах ходили. Під двоєсічним залізом дзвенить уже явір високий, там вивертають вже сосну, що неба вершком досягає, кедри пахучі й дуби безупинно клинами лупають, і ясени безустанку возами скрипучими возять.

Вістка, проте, полетіла, щоб першій звістити про горе це величезне Евандра і дім його, й місто й про все це повідомляє. Це вістка та сама, яка ще недавно про перемогу Палланта у Лації всіх сповіщала.

Всі аркадійці побігли до брам і, древнім звичаєм, в руки взяли жалібні смолоскипи — горить на просторі довгому шлях і освітлює поле широке. Навпроти вийшли фрігійці, б’ючи себе в груди, й до них приєднались. Щойно жінки їх при вході до міста уздріли, відразу лементом жалібним місто наповнили. Сила ніяка здержать Евандра тоді не могла, і в юрбу він вмішався. Щойно Паллантові мари поклали, припав до них, гірко плакав і глухо стогнав, аж голос крізь біль той прорвався: «Іншу, Палланте, своєму ти батькові дав обіцянку! Обережніше б жорстокому Марсові ти довірявся. Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута, дуже солодка. Гірка ота перша наука юнацька, й проба жорстока близької війни. Ані щирих обітів, ані благань не почули богове моїх. Ох, щаслива ти, найсвятіша дружино моя, цього дня не доживши й не дочекавшися болю такого. Я літ своїх міру переступив — бувши батьком, оставсь сиротою. Бодай же сам я до бою пішов у троянськім союзі, й рутули краще б мене закололи списами. Я сам би загинув, і не Палланта, мене в цім поході були б проводжали. Не винуватив би, тевкри, я вас, ні союз той із вами, що його склали, ні дружбу — така була доля належна віку мого. Проте, як судилася смерть передчасна синові, втіхою буде хоч те, що загинув, побивши тисячі вольсків, як тевкрів водив він з боями на Лацій. Сам же я похорон кращий не міг би тобі влаштувати так, як це робить побожний Еней і фрігійці могутні, з ними й тірренські вожді, й ціле військо. Великі трофеї з тих, що правиця твоя їх на той світ послала, приносять. Ти ж, як велике опудало, Турне, у зброї сьогодні, певно, стояв би, були б ми лиш віком і силою рівні. Нащо, однак, я, нещасний, утримую тевкрів від бою? Йдіть же у путь і цареві ось це передать не забудьте, що хоч Палланта убито, живу я життям ненависним, тому причина — правиця твоя, що не вбила ще Турна, синові й батькові цим завинила. В заслугах і в долі це твоя вада єдина. Утіх я в житті не шукаю, це-бо й не слід, тільки б сину до тіней цю вість передати».

Рання тим часом Аврора вже світло своє благодатне людям нещасним приносить, щоб брались до праці тяжкої. Батько Еней уже й Тархон розклали багаття над морем, на узбережжі крутому. Там кожний тіла свої зносить, звичаєм давнім батьків; як чорні вогні лиш підклали, небо високе від диму у темряву все вповилося.

Тричі у зброї блискучій пройшли круг палаючих вогнищ. Кіньми об’їхали тричі вогні жалібні, і тужливо заголосили вони, і сльозами скропили всю землю. Зброю всю змили сльозами; мужів голосіння і звуки труб аж до неба лунають. Ці зброю з убитих латинів мечуть в огонь: оздоблені пишно мечі і шоломи. Віжки, колеса, розжарені в бігу; а ті вже знайомі мечуть дари: погиблих щити і списи, що невдало кинені ними були. І смерті у жертву багато ріжуть волів, щетинястих свиней і овечок отари, зігнані з піль, і довкола у полум’ї в жертву приносять. Дивляться пильно, як друзів тіла по усім узбережжі жарко горять, і сторожать їх, поки усе спопеліє, й від напівзотлілих багать їх не можна було відірвати, доки ясними зірками ніч вогка все небо не вкрила.

Тож і сердешні латинці по той бік багаття численні ставлять і трупи полеглі почасти на місці хоронять. Інших багато в сусідні відвозять оселі; й такі є, що відсилають до міста. А решту полеглих в безладній січі, великі їх стоси, не лічать і не розрізняють — палять їх спільно. Довкола великі поля засвітили густо вогнями, один перед одним. Вже сонце утретє темряву з неба прогнало холодну, коли вони в смутку попіл глибокий згортали, виймали розсипані кості з вогнища й теплу ще землю на них тягарем накидали.

Зойки тоді почались, і волання великого жалю чулися скрізь голосні у оселях і в місті Латина, вельмибагатого владаря. І матері тут скорботні. І невістки безталанні, і сестри, журбою повиті, й сироти бідні війну проклинають і сватання Турна і вимагають, щоб сам добивався мечем, якщо прагне влади в Італії, хоче для себе найвищої шани.

Гнів ще роз’ятрює Дранк тут суворий і всіх запевняє, що одного лише Турна тут кличуть до бою. Та досить є і противних також голосів, що обстоюють Турна. Захистом служить йому і велике царицине ймення. Слава здобутих трофеїв героя підтримує сильно.

В цім неспокою, коли розгорівся вже розрух найдужче. Ще невеселу й посли приносять до того новину з міста великого, від Діомеда, що їм ні до чого не придалися усі надзвичайні труди і видатки. Ні золотії дарунки, ні просьби великі; належить інших підмог для латинців шукати; як ні, то старатись мир укладати з троянським царем. Цар Латин у зневіру сам упадає і в смуток великий. Те, що Енея воля богів супроводить, це ясно із божого гніву, й свіжі могили усім це доводять. Тож раду він у покоях високих збирає велику, наказом кличе старшину свою найзнатнішу. Вони наїжджають, геть укривають шляхи й прибувають у царську оселю.

А поміж ними Латин засідає, і віком найстарший. Й владою вищий за всіх. Веселість з чола його зникла. Каже послам тоді, що прибули із етольського міста, з чим ті прийшли, щоб по черзі усе, як було, розказали. Всі тоді змовкли, і Венул слухняно почав говорити:

«Бачили ми, громадяни, царя Діомеда й аргівський табір, пройшли увесь шлях і пригоди усі подолали. Тої торкнулись руки, якою зруйнована Троя».

В землях япігів, що їх переміг у підгір’ї Таргану. Він заснував Аргіріпу й ім’я свого племені дав їй.

В дім увійшовши й одержавши дозвіл, дари піднесли ми. Наше ім’я й батьківщину назвавши, ми їм розказали, хто затіває війну і що привело нас у Арпи.

Він, це почувши, з таким до нас словом звернувся ласкавим: «О, ви щасливі народи, із царства Сатурна, авзонці древні, яка-бо недоля спокійних там вас непокоїть і починати вам каже війну цю непевну? Усі ми, з тих, що залізом троянську країну ущент сплюндрували. Що під високими мурами стерпіли ми — я лишаю, й тих, що у хвилі прийняв Сімоент, бо по цілому світі терпимо кари страшні ми за злочини наші колишні. Навіть Пріам міг заплакати б нині над нами. Це знає зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські, і месник сам Кафарей. Ми з походу того розійшлись в різні боки. Вийшов Атрід Менелай до стовпів непорушних Протея. Бачив етнейських циклопів Улісс. Я не згадую тут вже Неоптолемове царство, ні вогнище, знищене в домі Ідоменея, ні локрів на березі Лівії. Навіть сам цар мікенський, володар могутніх ахеїв, загинув зараз, як тільки вернувся, з рук жінки-потвори, чигав-бо Азії всеї звитяжця там чужоложник. До рідних вівтарів заздрість богів і мені не дала повернутись, милу дружину і свій Калідон побачить прекрасний.

Й досі з’являються дива жахливі — летять, мов на крилах. Втрачені друзі і птицями понад річками ширяють (друзям яка-бо то кара жорстока!) і скелі скиглінням жалібним сповнюють. Я цього міг сподіватись відтоді, як на небесні тіла у безглузді своєму залізом сам нападав і поранив правицю Венери. Тому-то не намовляйте мене до такої війни; після згуби Трої ніяких боїв із тевкрами в мене не буде, бо пам’ятаю ще давні нещастя, й ця згадка не мила. Ті подарунки, що з рідного краю сюди принесли ви, всі передайте Енеєві. Ми око в око стояли в грізнім бою і поміряли сили. Повірте тому ви, що я досвідчивсь, як б’є у щити він, з якою страшною силою вихру він кидає списом. Таких би ще двоє Іди земля породила мужів, то пішов би війною сам на міста інахійські дардан, і греки ридали б. Смутком-бо доля б для них обернулась. Бо як під твердими мурами Трої не все було гладко, то це учинила мужність Енея і Гектара, що затяглася так дуже еллінська та перемога й прийшла на десятому році. Знані обидва вони і з відваги, і зброєю славні. Цей же сильніший побожністю. Отже, союз укладайте, як тільки можна, і збройно не важтесь виходить на зброю». Відповідь чуєш царя того ти, наймиліший мій царю. І його думку почув ти про цю завірюху воєнну».

Ледве посли це сказали, як з уст неспокійних авзонців гомін пройшов невиразний — як скелі задержать бурхливі води, так в гаті глибокій клекоче, й при греблі сусідній берег гримить, б’ють то хвилі гучні. Як лиш трохи серця їх угамувались і, врешті, примовкли уста їх тривожні. Цар їх богам помолився, а потім з високого трону так починає: «Латинці, волів би я, й краще було б це, щоб про найвищі державні діла ми раніш зговорились, щоб не скликати нараду в той час, коли ворог під містом. Ми нерозважно війну ведемо, громадяни, із родом непереможних богів, їх ніякі бої не жахають. Навіть побиті не кидають зброї вони. Якщо мали ви ще надію на поміч етольську, покиньте сьогодні, кожен надію хай має в собі, а яка вона марна, кожен це бачить. Коли усе інше загальна руїна ця зруйнувала — перед очима то вашими, все це в вас під руками. Я не виную нікого, бо скільки вдіяти мужність могла, ми усе те зробили, народ наш бився що сил тільки стало. Тепер вам з’ясую неясне і розкажу кількома вам словами — послухайте пильно: є в мене поле старе, межує воно із рікою Туською, аж до Сіканів на захід сягає. Аврунки сіють на ньому й рутули і орють горби каменисті плугом, а де найтвердіша земля, там стада випасають. Смуга та вся і соснові на горах ліси нехай будуть приязні даром для тевкрів, і рівні закони союзу установімо, й до влади в державі їх теж допустімо. Хай тут осядуть, як їм до вподоби, хай місто збудують. Як забажають шукати десь іншого краю й народу й можуть покинути край наш, то двадцять їм суден збудуймо із італійського лісу (як більше їм треба, то й більше); коло води все потрібне вже є, хай самі визначають, скільки й які мають бути ці судна, ми ж мідь і приладдя даймо і руки робочі. Крім того, щоб їм передати це наше слово і дружній союз нам із ними укласти. Сотня латинських послів нехай їде із роду значного з віттями миру в руках, і нехай вони щедрі дарунки візьмуть з собою — і злота, й слонової кості таланти, царський трон і трабею — державні клейноди. Ви спільну раду тут радьте, в тяжкій оцій скруті шукайте поради».

Встав тоді Дранк, ворог Турнові давній, бо Турнова слава заздрощі в нього будила і в очі колола болюче.

Знатний він був багатій, також на язик він був гострий. Менше гарячий до бою; порожнім не був він на раді балакуном, зате ж і вигадником смути був сильним. Славне походження матері рід його гордим робило. Батьків неясний був рід. Тож встає і такими словами гнів він роз’ятрює й множить: «Ох, добрий наш царю, ти радиш речі нікому не тайні, й без наших підтверджень, всі скажуть, що їм відомо й чого вимагатиме щастя народу — мовити ж вголос не сміють. Хай вільно дозволить сказати. Й гордість відкине свою той, за котрого вдачу погану. Й провід нещасний (скажу, хоч грозив би мечем мені й смерттю) стільки упало вже славних вождів і все місто ми бачим в смутку тяжкому. А він нападає на табір троянський. Сам же тікати ладен, тільки зброєю небо лякає. Дар же один до дарів, що велиш ти послати дарданцям, зволь лиш один ще додати, наш царю найкращий, — хай в цьому тиск анічий не здолає тебе, — ти віддай свою доню гідному зятеві, батьку, до шлюбу достойного, й мир цей вічним союзом скріпи. А коли нам і серце, і розум страх перед ним огортає, у нього самого просімо ласки, його заклинаймо: хай право належне цареві і батьківщині відступить. Чому громадян безталанних стільки разів в небезпеку таку очевидну штовхати? З тебе ці Лація біди початок взяли, ти причина всіх їх. Рятунку немає в війні. Всі благаємо, Турне, миру від тебе і ще запоруки, що буде тривкий він. Перший я той, що ти ворогом звеш (не перечу, зови так), дуже благаю тебе, ти над рідними май милосердя, гордість покинь, відійди, ти-бо прогнаний. Ми уже досить бачили смерті, спустошили наших полів ми багато. Чи, коли слава твоя тебе кличе, як маєш відвагу в серці настільки, як так тебе тягне це віно цареве, зважся, на ворога вийди, стань груди об груди до бою. Видно, щоб міг із дочкою царевою Турн одружитись, маємо трупом поля засівати ми, душі нікчемні, що не заплачуть по нас, не схоронять в могилі. Як сили є в тебе трохи, якщо по батьках залишилось відваги, глянь тому в очі, хто кличе тебе».

Аж загорівся на мову цю Турн невгамовний. Зітхнувши тяжко, із дна свого серця добув він слова ці: «Гей, Дранку, слів не бракує тобі, коли рук війна потребує. Чи коли кличуть на раду старшину — приходиш ти перший. Та непотрібно тут залу нарад заповняти словами; їх в тебе досить, бо тут ти в безпеці, аж поки нас ділять мури від ворога, поки рови не наповнились кров’ю. Отже, грими тут словами, як завжди, мене боягузом, Дранку, зови, — коли стільки поклала рука твоя тевкрів. Стільки трофеїв на вславлених ними полях залишив ти! Те, що у силі явити хоробрість завзята, ти можеш спробувать сам, ворогів-бо далеко не треба шукати. Наші облогою мури вони звідусіль оточили. Йдімо ж на них! Ти боїшся? Невже-таки завжди у тебе на язику вітряному лише буде Марс войовничий і у рухливих ногах? Прогнаний я? Поганче, хто прогнаним зможе по праву звати мене, як побачить, що Тібр троянською кров’ю піниться й рід весь Евандра із коренем знищено й стільки зброї з аркадців ізнято. Мене не таким-бо пізнали Бітій і Пандар великий, та й ті, яких безліч послав я в Тартар, за день на валах перемігши і мурах ворожих. Нам порятунку немає в війні, — так дарданцям, безумче, й власній кишені співай. І не гайся, поширюй безмежний пострах і силу вихвалюй народу, побитого двічі. Силу ж латинську принижуй. Тремтять уже перед фрігійським військом князі мірмідонські, Тідід і Ахілл ларіссейський; річка Авфід завернула від Адріатичного моря. Навіть, як каже він вам, що ніби моєї боїться напасті, то по-мистецьки своє проти мене злочинне обвинувачення це лиш загострює він своїм страхом. Ти ж не лякайся! Така, як у тебе, душа не загине від оцієї правиці, хай буде з тобою й в твоєму серці лишиться. Батьку, звертаюсь до тебе й прошу я отчих порад. Як ніякої ти вже надії на наше військо покласти не можеш і наша невдача єдина знищила нас уже зовсім, якщо уже більше ніколи щастя не зміниться наше, то миру благаймо і руки немічні наші до них простягнімо. Хоч той лише в мене — тільки, щоб доблесті всім нам вернулось хоч трохи старої! — той лиш в своїх починаннях щасливий і духом великий, хто накладе головою і землю почне уже гризти, ніж на таке щось дивитися мав би. Однак, якщо наша сила й юнацтво ще цілі і йдуть на підмогу народи нам і міста італійські, й троянцям їх слава коштує крові багато (й у них свої трупи, й по них пролетіла буря), то чом на початку самого ганебно здаємось?»

Чом ще не грала сурма, а в нас серце холоне?

Багато Час і мінливого віку труди нам на краще змінили.

Поперемінно уже з багатьох, і не раз, глузувала

Гірко з нас доля, то знов на тривких відновляла основах.

В поміч не прийдуть Етол нам і Арпи: Мессап з нами буде,

Лишиться з нами Толумній щасливий, зостануться й інші

Всі ті вожді, що їх стільки народів послало, велика

Слава зустріне і тих, кого ми зібрали в латинськім

Краю із піль Лаврентійських.

І славна Камілла із вольсків

Кінні полки нам веде та міддю квітучі загони.

Що ж, коли тевкри мене лиш на бій викликають,

І вам це теж до вподоби, й один я стою на заваді загальній

Справі, — то з рук цих звитяга з відразою ще не тікала,

Так, щоб тепер при такій величезній надії від чогось

Я відмовлявся. На бій я відважуся, хоч би й Ахілла

Він перевищив великого й зброю хоч мав би він рівну

Зброї, що руки Вулкана кували.

Складаю в обіті

Вам свою душу й Латинові, тестю, я, Турн, що нікому

З давніх героїв в хоробрості не поступлюся я.

«Тебе лиш кличе самого до бою Еней»: я бажаю, щоб кликав;

Дранк і смертю не змиє провини, як гнів є тут божий,

Слави також не здобуде, якщо тут є слава і доблесть».

Так-то вони в час непевний держави на раді змагались. Військо тим часом Еней із табору вивів до бою. Аж надбігає до царського дому вістун, і велику він спричинив метушню і страху нагнав на все місто.

Бо сповістив він, що лавами тевкри надходять від Тібру. З ними й тірренські полки виступають на ратному полі. Переполох-бо упав на народ, і серця схвилювались, гнівом завзятим вони спалахнули; в гарячці й тривозі зброї жадають, юнацтво лиш «зброї!» кричить, та старіші сльози ковтають у смутку, але зволікають. А галас з різних розбіжних думок, наростаючи, неба сягає. Так, наче десь у гаю позліталися зграями птахи, або на рибою повних затонах Падузи курличе лебедів стадо захриплих. «Тепер, громадяни, — промовив Турн, уловивши хвилину, — ви радьте, тут сидячи, раду й мир вихваляйте собі, а військо вороже нестримно рине на нашу державу». Ні слова не вимовив більше, швидко схопився й з високої вибіг оселі. «Волузе, — крикнув, — озброїтись вольсків загонам звели і рутулів вишикуй в лави. Ви ж разом, Мессапе і Корасе з братом, порозставляйте у полі широкому збройну кінноту. Інші підходи до міста нехай укріпляють і вежі міцно обсадять, а решта у бій, як скажу я, за мною». Зразу ж на мури усі подались і по місту розбіглись. Збори і думи великі сам батько Латин залишає і відкладає їх, ця-бо пригода сумна його з шляху збила. І сам він себе винуватить найбільше у тому, що не прийняв добровільно дарданця Енея і зятя місту не дав. Рови перед брамами ті вже копають, інші каміння і палі везуть. До кривавого бою знак дає грізна сурма. Усі мури вінцем обсадили хлопці й жіноцтво, бо крайня потреба усіх закликає. Тут же й до храму Паллади на замок високий цариця іде з дарами, а з нею велика громада жіноча.

Поруч із нею Лавінія-діва, ота, що за неї

Стільки нещастя, і очі прекрасні свої опустила.

Слідом ідуть матері і сповнюють ладану димом

Храм весь, стають на порозі високім і тужні благання

Шлють до богині: «Могутня владичице збройна, богине

Воєн, Трітоніє-діво, своєю рукою приборкай

Зброю фрігійця-грабіжника, кинь його в порох обличчям

І умертви під високими брамами нашого міста».

Турн же, весь сповнений люті, до бою в той час готувався: панцир на себе надів і з червоної міді лускою їжився грізно, литки в наголінники з золота зброїв.

Не оспонив ще обличчя, та вже причепив він до боку

Меч свій, і, сяючи золотом, біг із високого замку,

І серцем радів, і вбивав ворогів у своїх він надіях.

Наче той кінь, що від ясел зірвався з припону й дістався,

Врешті, на волю й, хазяїном ставши широкого поля,

На пасовища біжить, де кобил табуни випасають,

Або на річку знайому, де завжди привик він купатись,

Високо шию несе, і брикає, й ірже у своєму

Буйстві, а гриву по шиї, по грудях вітрець розвіває.

Тут проти нього з загоном із вольсків виходить Камілла.

Скочила з свого коня коло самої брами цариця.

Полк весь за нею те саме вчинив — всі стрибнули на землю

З коней своїх. І каже вона: «Якщо може по праву,

Турне, відвага собі довіряти, то я обіцяю

Проти загонів Енея і проти кінноти тірренців

Стати до бою сама. Дозволь мені першій зазнати

Всіх на собі небезпек бойових, а ти і піхотинці

Станьте під містом і мурів пильнуйте».

А Турн, утопивши

Очі у грізну цю дівчину, у відповідь так промовляє:

«Діво, Італії славо, яку тобі дяку повинен

Скласти я словом і ділом? Та нині, коли своїм духом

Ти все на світі долаєш, діли вже і труди всі зі мною.

Якщо правдиві чутки і вивідачі вірно доносять,

Вислав злостивий Еней уперед легкозбройну кінноту,

Щоб чатувала на полі, а сам по стрімких, недоступних

Пнеться верхах і підходить під місто. Ось тут приготую

Засідку я — над стрімкою стежиною в лісі засяду

З військом в яру, де зійшлися дороги, а ти тоді стрінеш

Зброєю військо тірренське. З тобою також і завзятий

Буде Мессап, і латинські загони, і ряди тібуртинські,

Провід над ними всіма ти обіймеш».

Ось так промовляє

Він, і Мессапа, і вождів союзних такими ж словами

Кличе до бою, і на ворога сам вирушає.

Крутий там

Яр є, придатний на засідку і підступ воєнний, обабіч

Темна гущавина берег укрила; туди пробігає

Стежка вузенька, і вузькі лиш ізвори туди досягають, —

Доступ тяжкий туди. Тут, над цим яром, немовби на чатах

Аж на вершечку самому гори, є незнана рівнина —

Схови безпечні, чи хочеш ти справа, чи зліва вступити

В битву, чи скелі великі котить, якщо з гір наступати.

Юний герой наш сюди по знайомих дорогах подався

І місце зайняв те, і тут він засів у лісах непривітних.

В небі тим часом Латонія подругу кличе до себе,

Опію бистру, одну із дівчат свого кола святого,

І сумно до неї такими говорить словами: «Дівчино,

Ось на криваву війну йде Камілла і марно на себе

Зброю мою одягає, для мене з усіх наймиліша,

Не відтепер-бо так ніжно її полюбила Діана,

І не відразу любов їй солодка зворушила душу.

В час, коли силою був Метаб із держави Пріверна

Прогнаний — бо зненавиділи люди, — коли утікав він

З міста старого, то в січі воєнній в далеке вигнання

Виніс він доньку маленьку і дав їй ім’я материнське,

Злегка лише із Касмілли змінивши його на Каміллу.

Тож, пригорнувши її до грудей, він блукав по верхів’ях

І непрохідних лісах. Але й там долітали до нього

Стріли жорстокі і вольсків ватаги його настигали.

Тут йому шлях перетяв Амасен в його втечі, піднявши

Спінені води свої до верха берегів, бо прорвалась

Злива така з хмаролому. Він тут переправитись хоче,

Та зупиняє його немовлятко і острах за нього.

Довго роздумував він, поки вирішив так учинити:

Воїн тримав цей, до речі, в руці своїй спис величезний;

Був це осмалений чисто дубок сукуватий, до нього

Він посередині саме прив’язує доню, оплівши

Ликом і корком лісним. Спис рукою він дужою важить

І до небес посилає благання: «Ласкава Латонська

Діво, опіко лісів, я, сам батько, її на послугу

Передаю тобі. Зброю твою ухопивши, уперше

Помочі просить вона в цій від ворога втечі повітрям.

Діво божиста, благаю, візьми собі в дар те, що зараз

Передаю я непевному вітрові».

Мовив це і кинув

Спис, розмахнувшись плечем. В шумі вод на свистячому списі

Понад рвучкою рікою летить бідолашна Камілла.

Миттю Метаб, якого вже близько юрба настигала,

Хвилям себе віддає й вихоплює спис із дівчатком

Із мурави, й переможно він Трівії дар цей підносить.

Не прийняло його місто ніяке ні в мури, ні в житло, —

Й сам він із дикості рук своїх не простягнув би ніколи;

В горах безлюдних життям пастухів увесь вік свій прожив він.

Тут, між тернових кущів і звірини, виховував доню —

Все молоком годував її, що у кобили із стада

З вимені в ніжні уста їй доїв. А скоро лиш перші

Кроки ступати дитя почало, то ручки маленькі

Списом він гострим озброїв і стріли, і лук перевісив

Через плече їй, маленькій; і замість золота в косі, й замість

Довгої палли, на тілі звисала у неї, на спині,

Від голови її, шкура тигриці. Вже ручкою вміло

Кидала стріли дитячі й довкола голівки крутила

Пращу на ремені звитім; уже й журавля убивала,

Що прилетів з-над Стримону, чи білого лебедя часом.

Вже матерів з міст тірренських багато бажали даремно

Взяти її за невістку: Вона ж лиш Діану та зброю

І непорушну невинність дівочу кохає. Бодай би

шалом війни не палала ніколи вона і ніколи

Не забажала боротись із тевкрами! Нині одною,

Певно, із подруг була б моїх милих. Та годі, як доля

Так напосілась на неї, то злинь же, о німфо, із неба

І завітай до латинського краю, де битву скорботну

Під нещасливою зводять зорею. Візьми це від мене,

З сагайдака вийми мстиву стрілу, нехай кров’ю обмиє

Гріх свій цією стрілою, хто б то не був, чи троянець,

Чи італієць, хто тіло поранити смів би священне.

Потім нещасної прах, її зброю, не боєм здобуту,

В хмару сповивши, візьму, щоб у рідній землі поховати».

Мовила так, а та, пролітаючи легким повітрям,

З шумом полинула, й чорная буря її огорнула.

В час той троянський загін вже до мурів підходив,

І всі етруські вожді, і вершники всі йшли рядами,

Турма за турмою. Коні іржуть на широкому полі,

<strong>600</strong> В чвалі копитами дзвонять, туди і сюди завертають,

З віжок натягнутих вирватись хочуть; а ниви, де глянеш,

їжаться вістрями ратищ залізних, аж в небо йде сяйво.

В поле виходять на прю з ворогами Мессап і латинці

Бистрі, і брат його Корас, і воїнство діви Камілли,

Зброю вперед виставляють, напруживши дужі правиці,

Вістрями грізно розмахують, все гарячіші лунають

Крики мужів, що битися вийшли, і коней іржання.

А як загони наблизились, щоб долітала їх зброя,

Стримались трохи обидва ряди. Тоді раптом зірвались

З криком, і коням шаліючим ще піддають заповзяття.

Ізвідусіль викидають списи, і так густо, неначе

Сніг повалив, аж хмарою небо закрили. Найперші

Змірялись в битві списами Тіррен із палким Аконтеєм, —

З гуком великим загибель несуть один одному коні

Груди грудьми розтрощили. З сідла Аконтей вилітає

Так, мовби громом убитий, або якби з пращі хто стрельнув;

Гримнув далеко, й душа у повітрі розтала. Відразу

Лави схитнулись, тікають латинці, щити обертають,

Коней до міста женуть. Троянці їх гонять, і перший

Турми Азілас веде. Вже до брам наближались, як знову

Крик піднімають латинці, і коні слухняні звертають.

Ці утікають тепер, ослаблені віжки пустивши,

Так, наче хвилі мінливі, що з глибу морського наринуть

І по землі розіллються й вода понад скелі сягає,

Піняться й весь заливають найдальший пісок прибережний;

Потім назад вони котяться й знову, кипучі, із шумом

З скель опадають і, берег слизький залишивши, спливають.

Двічі етруски відважні гонили рутулів під мури,

Двічі тікали відбиті, назад оглядались і спини

Від ворогів заслоняли щитами. Коли уже втретє

Бій почали, то зчепилися цілими лавами й стали

Муж проти мужа, — зчинилася січа, й поранених зойки

Множились, трупи і зброя в кривавих потоках спливали,

Перемішались із людськими трупами гинучі коні.

Бій розгорявся. Не зваживсь, проте, Орсілох на самого

Ремула зблизька напасти, тож кидає спис у коня він —

Вістря під вухом застрягло. З удару цього аж шаліє

Звір гучноногий, і диба стає, і, не стерпівши болю,

Груди підносить, копитами високо б’є у повітрі.

Скинений воїн скотився на землю. Катілл же Іолла

Й сильного духом і тілом Гермінія збройного валить,

Голе чоло в нього й кучері світлі спадають на голі

Плечі, і весь він для зброї відкритий, та ран не боїться.

Гострий у плечі могутні уп’явсь йому спис, затремтівши,

Й вістрям пройнятий муж ізігнувся удвоє від болю.

Чорна струмує потоками кров, і трупи залізом

Множать бійці і смерті прекрасної в ранах шукають.

В цій кривавій різні амазонка Камілла гуляє

З сагайдаком на плечах, грудь одну лиш відкривши до бою.

<strong>650</strong> То вона густо з руки посіває гнучкими списами,

То двоєсічним залізом в правиці махає невтомно;

Лук золотий і Діанині стріли бряжчать їй на плечах.

А відступить їй доводиться часом, свій лук обертає

Й стріли пускає дзвінкі. Добірні є подруги з нею —

Діва Ларіна, і Тулла, й Тарпея, що мідну сокиру

Грізно підносить, — усі італійки. Забрала до себе

їх божественна Камілла в свій почет, в війні і у мирі

Добрих своїх помічниць. Фракійські отак амазонки

Крешуть копитами лід ріки Термодонту й воюють

В зброї стоколірній чи в товаристві вони Іпполіти,

Чи як додому вертається Марсова Пентесілея

Возом воєнним, круг неї ж велика громада жіноча,

Гойкають в дикому шалі й опуклими дзвонять щитами.

Діво жорстока, кого ти найперше, кого наостанку

Списом убила? Тіл скільки вмираючих кинула долі?

Клітія сину Евнеєві зразу, як лиш нагодився,

Довгим списом ялиновим ти груди міцні проколола.

Гине він, крові потоки спливають із нього, криваву

Землю кусає, вмираючи, й крутиться, рану обнявши.

Потім і Ліра, й Пагаса. Одного, як мав він схопити

Вбитого віжки коня, що падав під ним, а другого,

Як йому в поміч правицю простяг безоружну, — обидва

Стрімголов впали. До них додала Іппотада Амастра;

Здалека спис заганяє в Терея, по нім в Гарпаліка,

І Демофоонта, і Хрома; а скільки списів тих пустила

Діва із рук — стільки впало фрігійських мужів. Над’їжджає

Здалека також Орніт, на япігськім коні, у незнаній

Зброї, ловець. На плечах з бика круторогого шкура;

Голову вовча пащека вкриває велика, з зубами

Білими, з мордою разом, в руках його проста дубина.

Сам посередині війська іде, й від усіх він на цілу

Голову вищий. Його наздогнавши (зробить це не важко,

В час, коли цілий загін утікає), списом прошиває

Й так йому злісно говорить: «Ти думав, тіррене, що в лісі

За звіриною гасаєш? Прийшла тепер хвиля, що можна

Ваші хвальби вкоротити уже навіть зброєю жінки.

Та понесеш ти до батьківських тіней принаймні ту славу,

Що ти від зброї Камілли упав». Й Орсілоха, ще й Бута,

Велетнів двох, тут же вбила тевкрійських; з них Бута пробила

Списом, як він одвернувся, між панцирем і між шоломом,

Де прозирає шия, коли він сідає, й де зліва

Щит через рам'я спускається. А Орсілоха вбиває

Підступом: ніби тікає від нього й круг себе обводить

Колом великим, а потім з середини кола на нього

Раптом сама нападає й, підвівшись в сідлі мимоволі,

Дужу сокиру свою і крізь панцир міцний, і крізь кості

В нього вганяє, дарма що той проситься й ревно благає, —

Б’є многократно, аж мозок гарячий пливе по обличчі.

Тут попадається їй і син Авна, герой апенінський, <strong>700</strong>

Що зупинивсь перед нею від страху; це був не останній

З-поміж лігурів, що хитрістю вмів рятуватись, якби лиш

Доля йому дозволяла. Він бачить: ніяким вже чином

З бою не вийде і напад цариці стрімкий не відверне,

В підступи й хитрощі вдався і так їй почав говорити:

«Що це, жінко, мені за геройство, як в доблесті кінській

Силу свою ти вбачаєш? Відмовся від кінної втечі, І на землі тут, нарівні зі мною, зустріньмося пішки: Знатимеш, певно, тоді, кому шкодить хвальба пустослівна». Мовив він так, вона ж, вражена боляче й сповнена люті, Передає коня свого подрузі і без боязні В зброї тій самій із голим мечем і щитом виступає.

Сам же юнак, того певен, що підступом цим переможе, Кинувсь від неї тікати, віжки назад повернувши, Й четвероногого шпорами гострими вчвал підганяє. «Ах, ти, лігуре безчесний, бундючишся ти надаремно, Прадідніх хитрощів цих, ошуканцю, ти марно вживаєш; Не занесе тебе підступ до Авна лукавого цілим». Мовила так і, немов загорівшись, своїми стопами Сильними переганяє коня його й спереду віжки Схоплює, зводить з ним бій і криваво на ворогу мститься. Так, наче яструб священний з високої скелі на крилах Легко у хмарах під небом голубку догнав і, схопивши, Міцно трима й пазурами кривими її роздирає, — Кров з неї ллється, і вирване пір’я літає в повітрі.

Батько богів і людей не байдуже це бачить очима З вишнього трону святого свого на вершинах Олімпу.

Тархона в бій посилає грізний, тірренця, і гнівом Серце його наповняє. Влетів на коні між убитих І поміж лави тікаючих Тархон і військо до битви Підігріває словами, по імені кожного кличе Й так до рішучого бою відбитих він знов повертає: «Що це за страх, жалюгідні тірренці, одвіку лякливі! Звідки така малодушність? Ось жінка урозтіч вас гонить, Цілі загони примушує з битви тікати. Навіщо В наших правицях мечі, і списи нащо нам здалися? А до Венери та битви нічної то ви не ліниві, А чи як флейта крива та заграє в честь Вакха й до танців, їжею повних столів і келихів, повних напоїв, — Тут-то любов і старання, коли ворожбит провіщає Радощі й жертви вас жирнії кличуть до гаю густого».

Мовив це й гонить коня він у битву на смерть очевидну, Вихрем на Венула мчить і, з коня його миттю стягнувши, Горне до себе правицею й, всю свою силу зібравши, Ворога в себе на грудях везе крізь озброєні лави. Крик аж до неба зчинився, усі зупинились латинці І озирнулися разом. А Тархон, як та блискавиця, Полем летить із озброєним мужем в руках; з його списа Вістря відламлює він і відкритого місця шукає — Рану смертельну завдати. А той, відбиваючись, руку з горла відводить свого і силою здержує силу. Начебто змія вхопивши і цупко тримаючи в кігтях, Високо сизий злітає орел, а поранений змій той Звивисто в’ється, й сичить його паща жахлива, й лускою Грізно він їжиться й хоче до бою угору піднятись.

Той же нітрохи не менше своїм закривавленим дзьобом Ворога вперто клює і крилами б’є у повітрі.

Так тібуртинця везе, тріумфуючи, Тархон із поля. Слідом за щастям вождя й його прикладом мчать меоніди. Тут же й Аррунт, що на те був призначений долею, хитро З списом підходить, кружляє навколо Камілли швидкої Й пробує щастя хвилину — відкіль би то легше вдалося. Де між полків не повернеться діва у розпалі бою, Стежить уже біля неї Аррунт, об’їжджаючи нишком, Й де з перемогою від ворогів вона ноги виносить, То непомітно й юнак керує туди свої віжки.

Тут або там їй перейде дорогу, довкола об’їде Й списом надійним поганець махає. Хлорей тоді саме, Той, що раніш був Кібели жерцем, уже здалека видний, В зброї фрігійській ясніючи, мчав, аж кінь весь у піні, В шкурі, що з міді лускою, мов пір’ям, була вся укрита Й золотом скріплена. Сам вирізняючись він іноземним Пурпуром ясним, з лікійського лука слав стріли гортінські. Лук же той був золотий, і шолом золотий був у нього, Й плащ шафрановий на плечах, а поли його полотняні, Що аж лопочуть на вітрі, він в вузол зібрав золотою Жовтою пряжкою. Туніка в нього з вишиваним гаптом І наголінники чужосторонні. На нього одного, Між усім військом на полі, наважилась дівчина сліпо, Чи то щоб зброю троянську повісить у храмі, чи, може, Щоб в золотій оцій зброї здобутій на лови ходити, Й необережно за ним між всіма слідкувала рядами, Бо розгорілось у неї жіноче бажання здобути Збройні трофеї. Нарешті, угледівши слушну хвилину, Кидає з засідки спис свій Аррунт і богів він благає: «Страже святого Соракта, найвищий з богів Аполлоне, Ми тебе перші шануємо й палим багаття з соснини, В щирій побожності нашій поклонники вірні, ми прямо Через вогонь по великому жару ступаєм ногами, — Дай, всемогутній наш батьку, із нашої зброї цю пляму Змити. Знамен-бо звитяги ніяких за те я не прагну, Що переможу цю діву, ні зброї, здобутої з неї; Подвиги інші дадуть мені славу; якби лиш ця пошесть Впала від рани, яку я завдам їй, я радо без слави В рідні міста повернуся б». Зглянувся Феб і молитви

В серце частину прийняв, а частину по вітру розсіяв: Просьбу вволив, щоб Каміллу збентежену наглою смертю Знищив; а щоб батьківщина свята його вздріла, відмовив, Вихор полудня розвіяв слова ті. Тож вилетів скоро Спис із руки й засвистів у повітрі, й всі вольски звернули Пильну увагу свою і очі свої на царицю.

Та не зважала вона на той свист і дзвеніння в повітрі, Не помічала і списа, що нісся до неї з ефіру, Поки аж він долетів і, уп’явшись під голою груддю, Глибоко в тілі застряг і напився дівочої крові.

Злякані подруги збіглися всі й підхопили владарку, Впасти готову. Аррунт всіх раніш утікає, у серці Радість мішаючи з жахом, не сміє ні списові вірить, Ні до двобою із дівою стати. Так вовк отой хижий, Як загризе пастуха чи вола щонайбільшого в стаді, Високо в нетрі тікає гірські, поки стріли ворожі Ще не наспіли, бо діла зухвалого він допустився, Хвіст підгортає зі страху під себе й до лісу шугає. Так і Аррунт із очей, увесь наполоханий, скрився І, задоволений з втечі, в середину війська сховався. Діва, вмираючи, списа з грудей хоче вирвать рукою, Та поміж ребрами глибоко вістря залізне застрягло Й держиться в рані. Гасне уся вона, й очі їй гаснуть, Холодом смертним повиті, й рожевість обличчя зникає. Й так тоді, дух випускаючи, мовити стала до Акки, До однієї з подруг, яка їй була найвірніша, — З нею єдиною звикла Камілла ділитись журбою, — Так почала говорить: «До хвилини цієї, сестрице Акко, могла я щось вдіять; тепер же тяжка мене рана Перемогла, і світ весь для мене у темряві тоне.

Швидше до Турна біжи й передай цю останню новину — Хай поспішає до бою й троянців задержить під містом. Отже, прощай!» Це мовить, і віжки пускає, й на землю Зсунулась вся мимохіть. Усе її тіло безвладне Стигне поволі, на шиї зів’ялій голівка повисла, Смертю огорнута, й зброя спадає, й душа у світ тіней, Стогнучи гірко, відходить. І враз тоді крик неймовірний Знявся до неба, до зір золотистих понісся. Як тільки Впала Камілла, то бій загострився ще дужче, і тевкри, Що тільки сили, всі лавами ринули разом до бою, З ними й тірренські вожді, і Евандрова рать аркадійська.

А спостережниця Трівії Опія довго на горах Ждала терпляче й за боєм тим стежила зверху спокійно. Щойно побачила здалеку в гаморі воїв шаленім Юну Камінну вона, уражену смертю смутною, Зойкнула болісно й мовила твердо, від щирого серця: «Гей, як тяжко ти, діво, як страшно за те заплатила, Що воювати взялась проти тевкрів! Не стало, самотній, В поміч тобі навіть те, що в лісах шанувала Діану Й стріли на плечах наші носила. Однак без пошани В смертній хвилині тебе не залишить богиня, без слави Смерть у потомків не буде твоя, і не скажуть, що вмерла Ти без відомсти. Бо хто твоє тіло смів раною знищить, Той, по заслузі, спокутує смертю». Був там великий Пагорб могильний Дерценна, давнього князя Лавренту, Біля гірського підніжжя високого, й тінню густою Дуб заслоняв його. В леті легкім сюди німфа прекрасна Злинула, й стежити з пагорба стала вона за Аррунтом. Глянула, як він радіє, пишаючись марно, й до нього: «Де це ти, — каже, — блукаєш? Іди-но сюди, тут на тебе Смерть дожидає, належне тобі за Каміллу сплатити. Може, загибелі ти й не чекаєш від зброї Діани?» З сагайдака золотого, це мовивши, юна фракійка Гостру виймає стрілу і завзято свій лук напинає, Й так тятиву відтягнула далеко, що разом зійшлися Лука кінці, у той час як лівиця фракійки діткнула Вістря, й на груди її з тятивою оперлась правиця. Тої ж хвилини Аррунт почув, як стріла засвистіла, І зашуміло повітря, і в тіло вп’ялося залізо.

А як останній він подих віддав і з грудей його вийшов Стогін останній, забувши його серед поля чужого, Товариші у пилу придорожнім його залишили; Опія зразу ж крильми на небесний Олімп відлетіла.

Легкий Камілли загін без керманички перший розбігся; Збиті, тікають рутули, й завзятий Атін утікає, Навіть вожді повтікали, й шукає залишене військо, Де схоронитися, й коней під мури міцні завертають.

Стримати тевкрів, що смерть, наступаючи, сіють навколо, Стати в бою проти них — ні у кого вже сили немає.

Луки на плечах зомлілих метляються в них не напнуті, Чотириногі у міру б’ють коні копитами поле, Чорними хмарами пил клубочиться у вихрі до мурів. З чатів на них матері, б’ючи себе з розпачу в груди, Аж до небесних зірок свій лемент жіночий підносять. Всіх, що в бігу до брами відкритої перші дістались, Там роздавила юрба ворогів, що змішалися з ними; Смерті лихої вони не уникли, й на самім порозі, В батьківських мурах, під захистом власних домівок убиті, Дух свій спускають. А ті зачинили ворота й не сміють Й друзям своїм відчинить, тих, що просяться, взяти у мури. Сталася тут найпечальніша січа між тими, що збройно Вхід захищали до міста, і тими, хто рвавсь на ту зброю. Дехто з невпущених перед очима батьків, що ридали, Стрімголов під величезним напором у рів полетіли, Інші наосліп, віжки пустивши, немов таранами, Б’ють із розгону у брами і двері, на засуви взяті.

А матері у найвищому розпалі бою з тих мурів (В них-бо загибель Камілли зміцнила любов до вітчизни) Кидають стріли руками тремтячими, й палі з твердого Дуба, і, замість залізної зброї, обсмалене кілля, — Гаряче перші бажають умерти за батьківське місто.

В лісі тим часом жахлива та вістка наповнює страхом Турнове серце, бо Акка великий неспокій нагнала: Знищені вольсків загони, загинула в битві Камілла, Вторгся до них уже ворог і, Марсовим сильний сприянням, Все він захоплює, й страх аж до мурів сягає високих. Турн, розлютившись (була-то Юпітера воля сувора), Враз покидає узгір’я й ліси недоступні лишає.

Ледве зійшов він з очей і в чистеє поле подався, Батько Еней, ізвором відкритим в той час увійшовши Й переступивши хребет, із темного лісу виходив. Так от обидва із військом до мурів вони поспішали Й зовсім близенько один біля одного враз опинились. Тільки-но глянув Еней на поля, що їх курява вкрила, Бачить здаля, як ряди лаврентійські в полях розвернулись.

Також і Турн упізнав Енея суворого в зброї, Близький вчуваючи тупіт копит і коней іржання.

Зразу вступили б у бій, почалась би тут січа шалена, Але рожевий повів уже Феб аж до хвиль іберійських Втомлених коней купать, і днем поступивсь перед ніччю. Стали під містом вони табори свої валом кріпити.

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

Незважаючи на умовляння Латина і сльози Амати, Турн зважується на двобій з Енеєм, який без заперечень його приймає. Умови бою з обох сторін підтверджуються клятвами. Турнова сестра Ютурна, за намовою Юнони, підбурює рутулів почати замість того загальну битву, причому в ній поранено самого Енея. Зрадівши з цього, Турн іде в наступ на троянців. Еней, рану якого зціляє Венера, повертається в битву і довго шукає зустрічі з Турном. Цариця Амата, гадаючи, що Турна вже вбито, кінчає життя самогубством. Турн виходить на двобій з Енеєм. З волі Юпітера Ютурна відступає від брата, і Еней після тривалого бою убиває свого головного ворога.

Турн, як побачив, що битва кривава латинів зламала, Втратили дух вони, й очі усіх на ньому зупинились, З нього жадають здійснить обіцянку, то сам запалився Непримиренністю й гордим завзяттям. Мов лев на пунійських Пастівнях, ранений тяжко у груди ловцями, до бою Рветься завзято і м’язами трусить на шиї гривастій, Ломить безстрашно той спис, що вбив йому в тіло злочинець, З ревом вишкірює пащу криваву. Так само і в Турна Лють зайнялась невгамовна у грудях. Тоді до царя він Раптом озвався і так у збентеженні став говорити: «Турн відкладати не буде, не мають причини ламати Слово енейці нікчемні, ані договір відміняти.

Я виступаю назустріч. Готуй же, мій батечку, жертву, Лагодь умову. Бо я або скину цією рукою В Тартар дарданця, із Азії втеклого, — хай же сідає Військо латинське і стежить за боєм, залізом спростую Сам звинувачення спільне, — або вже нехай переможе Й візьме жоною Лавінію». Але із серцем спокійним Відповідає Латин: «О, юначе з душею героя, Скільки в завзятті нестримному рвешся вперед ти занадто, Стільки повинен я все розсудить і в турботі про тебе Зважить всі випадки. Маєш ти й Давнове батьківське царство, Й міст є у тебе багато, здобутих твоєю рукою, Й золото є у Латина, і рад він тобі його дати.

Інших дівчат є в латинів багато славетного роду В землях Лавренту. Дозволь же гірку тобі правду сказати, Щиру, без хитрощів, ти ж її добре затям собі в серці.

Доньку свою ні за кого з усіх женихів я тутешніх Видать не міг (про це мені люди й боги віщували). Здоланий я лиш любов’ю до тебе, спорідненням кровним, Жінки сумними сльозами і, узи усі перервавши, Взяв наречену від зятя, за зброю вхопивсь нечестиво. Бачиш ти, Турне, які з того дня мені стались пригоди, Війни які, і скільки ти перший трудів перетерпів.

Двічі побиті у битві великій, італів надії Ледве підтримать ми можемо в місті. Ще Тіброві води Теплі від нашої крові, все поле кістьми забіліло.

Як же вертатись назад? Не безглуздя нам мислі міняє? Якщо по Турновій смерті в них бачити друзів готов я, Чом не кінчити війну, коли він і живий, і здоровий?

Що мені скажуть рідні рутули й Італії решта, Якщо на смерть — згинь це слово! — послав би тебе я, що сватать Доньку у мене хотів? На війні ж то усяке буває.

Май милосердя до батька старого, що в рідній Ардеї Тужить, далеко від тебе». Проте невгамовного Турна Не зупинила ця мова. Ще дужче горить він, від ліків Дужче хворіє. Як мова вернулась, почав говорити: «Мій найдорожчий, покинь ту журбу, яку маєш за мене, Дуже прошу тебе, смертю дозволь мені славу здобути. Кидать списами і сіять залізо й ми вміємо, батьку, Кров і від наших ударів тече. О, буде далеко Мати богиня, щоб ніжно в жіночу хмарину окутать, Як утікатиме він, та й самій щоб у тіні сховатись».

Та, боячися нового війни повороту, цариця Плакала й, вмерти готова, так мовила зятю палкому: «Турне, як в серці твоєму є шана якась до Амати, — Цими словами гіркими тебе заклинаю: в нещасній Старості нині мені ти єдина надія і захист;

Честь ти й держава Латина, і дому єдина підпора.

Лиш одного я прошу: відмовся із тевкрами битись.

Знай-бо, яка б тебе доля у тому бою не постигла,

Буде й моя вона: кину з тобою і я осоружний

Світ цей, не буду як бранка на зятя Енея дивитись».

Матері слів цих Лавінія слухає й росить сльозами

Щоки гарячі; палка соромливість вогняним рум’янцем

Личко розпалене вкрила. Немов хто багрянцем кривавим

Кість би слонову торкнув, або у трояндах рожевих

Ніжно б лілеї умить забіліли, така була барва

Личка дівочого. Серце у нього щемить від кохання,

Очі втопив у дівоче лице; і ще дужче жагою

Битви палає і коротко так до Амати він мовить:

«Мамо, коли я на Марсів завзятий двобій вирушаю,

Не проводжай ти сльозами мене, цим віщанням журливим, —

Турн все одно-бо від смерті не вільний. Ти зараз, Ідмоне,

Перекажи владареві фрігійському слово немиле:

Тільки-но виїде завтра рожева Аврора на обрій

У колісниці багряній, нехай не веде своїх тевкрів

Він на рутулів, хай рать відпочине й фрігійська й рутульська;

Нашою кров’ю ми долю війни вирішаймо; на тому

Полі обом нам дружини Лавінії треба шукати».

Так він промовив, і швидко додому вернувся й, звелівши

Коні собі привести, аж зрадів, як до нього заржали.

В дарі величнім Пілумнові їх ще дала Орітія,

Білі, біліші від снігу, від вітру прудкіш. Довкола

Стали і жваві погоничі їх і, простягти долоні,

Груди поплескують, чешуть їм шиї гривасті. А сам він

Панцир вдягає на плечі, що золотом сяє й металом

Білим, а потім ще меч він бере в свої руки і щит свій;

Червоногривий шолом і той меч, який Давнові-батьку

Викував бог, повелитель вогню, і у хвилях стігійських

Загартував ще розжарений. Списа міцного своєю

Дужою взяв він рукою; той спис на середині самій

В залі стояв, на колону могутню опертий; з аврунка

Актора був це трофей. Ним із силою Турн потрясає

Й мовить: «О списе мій вірний, мойого бажання ніколи

Ще ти не зрадив; настала хвилина рішуча; то Актор

Мав тебе дужий, тепер ти у Турна в правиці. Вчини ж бо,

Щоб повалився у порох півмуж той фрігійський, а сильні

Руки мої, з нього панцир ізнявши, самого роздерли,

Кучері ж, звиті гарячим залізом і міррою злиті,

Геть забруднили». Отак він шаліє, лице облилося

Жаром, аж іскрами сипле, а очі вогнем розгорілись.

Страшно реве, наче бик, коли перший він бій починає,

Впреться ногами у пень і пробує гнів свій зігнати,

Та лиш вітрам посилає удари або розкидає

Купи сипкого піску, готуючись герць починати.

Та одночасно і грізний Еней, у Венериній зброї,

Запал до бою в собі нагнітає й роз’ятрює гнів свій,

Радий, що може таким договором війну закінчити.

Друзів він тим потішає своїх і сумного Іула,

Страхом повитого, і про свою їм нагадує долю,

Каже мужам занести його згоду Латину цареві,

Певного миру умови від нього йому пред’явити.

Вранці, лиш заграва рання верхів’я гірські золотити

Світлом взялася, а з глибу морського вже сонячні коні

Вийшли і з ніздрів, угору піднятих, сипнули промінням, —

Тут же, під мурами міста великого, міряли поле

Й підготовляли для бою й рутули, і тевкри, і ватру

В самій середині, й спільним богам вівтарі із дернини;

Воду несли і вогонь, а на них фартухи пурпурові

Й зелень на скронях. Із брами густими спливають рядами

Збройні авзонські полки. А з противного боку троянське

Військо й тірренське, всілякого роду, озброєні, наче

Грізний їх Марс викликає до бою. Поміж тисячами,

Сяючи золотом та багрецем, їх вожді пробігають.

Був тут Мнестей, Ассарака нащадок, хоробрий Азілас,

Славний був витязь комонний Мессап, покоління нептунське.

Знак лиш дали, і кожен зайняв своє місце. Вбивають

Ратища в землю й щити опирають. Цікаве жіноцтво

Вибігло й чернь безборонна, і древні діди теж обсіли

Башти й покрівлі домів, інші товпляться в брамах високих.

Зверху гори, яка нині Альбанською зветься, — тоді ще

Імення не мала, ні слави й хвали, — в тому часі Юнона,

Все оглядаючи перед собою, на поле дивилась.

Бачила там і лаврентів ряди, і троянців загони,

Й місто Латина. Богиня до Турна, сестри, теж богині,

Що під опікою в неї озера і ріки шумливі

(Сам бог Юпітер її наділив, ефіру владика,

Честю цією за те, що забрав її цноту дівочу),

Так промовляє: «Німфо, окрасо річок, наймиліша

серцю моєму, ти знаєш про те, що з усіх латинянок,

Тих, що в Юпітера, духом великого, мали невдячне

ложе, тебе я єдину взяла і з охотою в небі

Місце дала тобі. Знай же про біль твій, щоб ти не жалілась

Потім на мене, Ютурно. Лиш поки здавалось, що доля

Лагідна й Парки на те дозволяють, щоб справи латинські

Добре стояли, я Турна і мури твої боронила.

Нині я бачу, що цей молодець на зустріч невірній

долі іде, що день Парки і сила ворожа вже близько.

Я на цю битву й на ці договори не можу дивитись.

Ти, якщо маєш відвагу що вдіять для брата, то швидко

Йди туди, так і належить сестрі. Але, може, ще прийдуть

Кращі часи для нещасних». Заледве сказала слова ті,

Сльози рясні у Ютурни з очей полилися. Без ліку

Б’є кулаками себе вона в груди свої благородні.

«Це не на сльози пора, — їй Сатурнова донька Юнона

Каже, — йди швидше і брата рятуй, якщо можна, від смерті,

Може, війну ще продовжиш, укладений договір зірвеш.

Я тобі раджу, відважся». Дала настанови й лишила

У сумніві, дуже схвильовану, з раною в серці, у смутку.

Ідуть тим часом царі. Премогутню особу Латина

Четверо коней везуть; оздобою скроней у нього —

Променів двічі по шість золотих, а це доказ, що Сонце —

Предок його. Турн парою білих на повозі їде

Й широколезими має списами двома. З того боку

Батько Еней — цей початок всього покоління народу

Римського — зоряним сяє щитом, світить зброєю неба;

Поряд — Асканій, ця друга надія великого Риму.

З табору вийшли; і жрець в білій шаті пригнав щетинясту

свинку, й ягницю вовнисту до ватри жертовної гонить.

Всі, повертаючи очі до сонця ясного, що сходить,

З рук обсипають крупами солоними жертву, мечами

Кінчики шерсті з чола цих тварин обтинають і ватру

З жертвенних чаш поливають. Тоді витягає із піхов

Меч свій побожний Еней і таке до богів шле благання:

«Сонцю і Земле, за вас стільки горя устиг я зазнати,

Свідками будьте молитви моєї, і ти, всемогутній

Батьку, і ти, його вірна дружино, Сатурнова донько,

Будь ласкавіша, володарко неба, до мене, й ти, Марсе,

Батьку преславний, що війнами з волі своєї керуєш.

Вас я, джерела й річки, закликаю і всі, скільки є вас,

Сили божисті високого неба і сині морської!

Все ж, як мене Турн авсонський в двобої тепер переможе,

Вийти повинні подолані в місто Евандра. З земель цих

Вийде й Іул; хай потім ніколи енейці не сміють

Напади збройно чинити й пустошити ці володіння.

А коли нашого Марса до нас Перемога прихилить, —

Скорше я так сподіваюсь, хай божа така буде воля, —

Не накажу я, щоб піддані тевкрам були італійці,

Й царства для себе не прагну. Тоді хай обидва народи,

Жоден не здоланий, злучаться разом, на рівних началах.

Дам лиш обряди й богів, а зброя Латинові-тестю

Й влада хай тестю належить. Столицю для мене збудують

Тевкри, і назву Лавінія дасть їй». Еней так промовив.

Зараз по ньому Латин, правицю до зір простягнувши

Й очі до неба підносячи, так говорить починає:

«Я присягаюсь, Енею, так само землею і морем,

Й зорями, й дітьми Латони, й дволикого Януса ім’ям,

Силами божими й храмом святим невблаганного Діта, —

Батько, що громом союзи освячує, хай це почує.

Руку кладу на жертовник, боги і цей жар мені свідки, —

Зірвано мир і союз італійський не буде повіки.

Доля яка не була б, жодна сила не змінить моєї волі ніколи, хоча б затопило потопом всю землю, хоч провалилося б небо у Тартар. Так, як цей скіпетр, — Він-бо, до речі, тримав своє берло в правиці, — ніколи віття зеленого з себе не пустить і тіні не кине з часу, як в лісі від пня його стято і він під залізом, бідний, гілля — своїх рук — і листя — волосся — позбувся. Деревом був він, а нині митцева рука його вбрала в мідну оздобу й латинським батькам віддала, щоб носили». Цими словами вони закріпляли свої договори, знаттю оточені. Стали тоді за обрядом тварини різати над жаром і нутрощі їм ще живим виривати, і на жертовники ставили посуд, наповнений ними.

Все ж той двобій ще спочатку здавався рутулам нерівним, тим-то чуттями всілякими їхні серця хвилювались.

Надто ж тепер, як побачили зблизька, що сили тут різні. Страх цей підсилив і Турн, що убік відійшов і смиренно шану віддав вівтарю, свої очі додолу спустивши.

Щоки запалилися в нього і постать юнацька ослабла.

Бачить Ютурна-сестра, що те хвилювання народу дужче росте, починає мінятися, і падає настрій, — втиснулась межи ряди, у середину, постать Камерта взявши на себе. Він з предків своїх був славетного роду, славен хоробрістю батька і сам у боях заповзятий. Входить вона у середину, цілі своєї свідома, — сіє між воями вісті всілякі і так промовляє:

«Як вам не сором, рутули, за стільки таких ось героїв

Слати одного на загибель? Чи силою й кількістю, може,

Ми їм не рівня? Ось тут усі троянці, а з ними аркадці

Й лави етрусків, що з Турном змагатись їм доля судила.

Як доведеться нам битись, то їх лише стільки, що ледве

Вистачить у битві на нас уполовину. Він, справді, по смерті

Сяде між тими богами, яким вівтарям посвятився,

Виросте в славі і житиме вічно в устах свого люду»;

Ми ж батьківщину загубимо зате і змушені будемо гордим служити владарям, ми, що тут на полях так вигідно розташувались». Від мови цієї юнацькі все дужче й дужче уми гарячаться, вже ремствують усі між рядами. У лаврентійців, також і латинців, міняється настрій. Ті, що кінця сподівались війні і вбачали у тому свій порятунок, вже рвуться до бою і прагнуть умову ту скасувати, і Турна недолі усі співчувають.

Ще додає їм щось більше Ютурна й з високого неба знак посилає, що жоден сильніше від нього не зрушив так італійських сердець і не звів їх оманним видінням: жовтий орел-бо Юпітера, в сонце рожеве злетівши, птиць надбережних зігнав цілу зграю, гучну і крилату. Раптом спустився на хвилі, поганець, ухопивши у кігті лебедя дужого. Пильно зорять італійці: усі птахи з криком вернулись з утечі — невидане диво! — й повітря крилами вщент затемнили, мов хмара, і ворога гонять, поки не здався він силі й, самим тягарем утомившись, випустив здобич із кігтів у річку і в хмарі сховався. Гучно тоді усі рутули знак віщий вітають, до бою руки випрямлюють. Перший Толумній-авгур тоді мовив:

«Це було саме оте, чого часто в обітах просив я,

Це віщування приймаю, боги його нам посилають.

Тож під моїм усім проводом зброю беріте, нещасні,

Ви, яких зайда поганий війною лякає, як птахів

Тих слабосилих, і нищить насиллями вам узбережжя.

Скоро втече він на море глибоке і з вітром помчиться,

Станьте лиш ви однодушно у лави густі і цареві,

Взятому у вас, допомогу подайте».

Слова ці сказавши, вибіг вперед він і списа з розгону на ворога кинув.

Свиснув той спис і в льоті розрізав повітря. Це сталось миттю; і миттю крик величезний зчинився, змішались усі їх ряди, усі серця запалилися в тім хвилюванні. Спис той вдаряє туди, де навпроти у лавах ворожих дев’ять стояло братів, надзвичайно красивих; зродила вірна їх жінка єдина, тірренка, Гілліпу-аркадцю.

З них одному (це прегарний юнак був, у зброї блискучій) саме в тім місці, де золотом шитий вперізує ремінь, там, де під боком кінці два придержує пряжка, пробило ребра й на жовтий пісок повалило. Загін кинувсь братній. Хлопці завзяті, розпалені жалем, схопили раптово з піхов мечі, підіймають списи й вирушають наосліп.

З другого боку побігли ряди лаврентійські, а звідти ринуть троянці, мов повідь нестримна, а там агілліни, з ними аркадці у зброї барвистій. Одне лиш бажання усіх огорнуло — зустрітися збройно. Розкинули зовсім усі вівтарі, і всіляке знаряддя летить ураганом аж попід небо, йде дощ із заліза; а там прибирають вогнища й посуд. Латин утікає й богів із собою усіх забирає, що їх, не уклавши союзу, зганьбили. Інші вози запрягають, ще інші — стрибають на коней, битись готові й мечі повиймавши. Мессап же бажає договір цей розірвати, тому на тірренця Авлеста — той був царем і мав царську відзнаку — конем напирає прямо на нього. А той, відступаючи, впав нещасливо, та на вівтар, що був ззаду, зваливсь головою й плечима. Просить пощади, нещасний. Мессап же тієї ж хвилини спис свій, мов сволок великий, згори із коня заганяє глибоко в нього і так промовляє:

«Своє він уже має!

Це одна з кращих богам буде жертва».

Сюди італійці збіглись громадою, зброю стягнули ще з теплого тіла. Тут Коріней захопив з вівтаря головню розжарілу й з неї вогнем обсмалив обличчя в Ебуза, що ладивсь вдарити його. Борода загорілася буйна в троянця, чад розійшовся з горіння. Він зараз стрибнув і рукою лівою ворога, що розгубився, ухопив за чуприну, гне його ниць і колінами тисне додолу, і гострий меч заганяє під ребра. Там меч простягнув Подалірій, Альса бажаючи вбити, пастуха, що у перших був лавах. Альс же сокирою зразу розсік від чола все обличчя до підборіддя йому, і кров’ю, що хлинула з рани, ворогу тіло й озброєння все водночас орошає. Спокій того огорнув непорушний, заснув він залізним сном, і тьма навік-віки закрила ясні йому очі.

Благочестивий Еней, безборонну простягти правицю й знявши шолом з голови, своїм голосом дужим закликав:

«Гей, ви куди біжите, який знову тут розбрат зчинився?

Стримайте гнів свій, ми договір склали і миру умови

Стверджені вже. Я один маю право боротися збройно,

Отже, дозвольте мені ви й не бійтесь, рукою твердою

Згоду скріплю я, — жертва ця Турном мені завинила».

В мить ту, як він говорив це і так їм пояснював справу, з свистом крилата стріла прилетіла і вцілила мужа.

І невідомо, з якої руки вона вийшла, чи, може, з вихром яким долетіла, хто дав таку славу рутулам. Випадок простий, чи бог який, може. Непам’ять закрила славу велику тієї пригоди, й ніхто не хвалився потім, що він заподіяв Енеєві рану. Побачив Турн, що Еней уступає з рядів бойових, і вожді всі тут розгубились, і в нього надія вогнем спалахнула. Коней і зброї жадає, на повіз вискакує гордо, і, віжки тримаючи, мчить, і багато хоробрих героїв шле на той світ, півживими багато волочить, і трощить повозом все, і списами, у втечі здобутими, мече. Так, розгулявшись над водами зимного Гебру, кривавий Марс гуркоче щитом, учиняючи битву, і гонить коней, ті ж швидше за Нота й Зефіра несуться по полю — стогне, копитами бита, Фракії дальня країна, і божі супутники з чорним обличчям гасають навколо — Жах, і Підступ, і Гнів. Отак же і Турн, запалившись, коней, паруючих потом, крізь січу жене по ворожих трупах, що смерть прийняли жалюгідну, і з глумом толочить. Бистрі копита росою кривавою бризкають рясно, кров’ю просякнутий місять пісок у гонитві шаленій. Смерті віддав він Стенела й Таміра із Фолем, ізблизька двох цих убивши, а третього здалека вцілив. Так само з віддалі вбив двох Імбраса синів — і Лада, і Главка.

В Лікії виховав сам їх Імбрас, дав однакову зброю,

Чи то боротися пішими в битві, чи верхи з вітрами

Йти в перегони. Мчить в битву Евмед уже з другого боку,

В війнах славетний боєць, нащадок старого Долона;

Ймення по дідові мав він, по батькові силу і мужність.

Батько його, ішовши розвідником в табір данайський,

Повіз Пеліда за це зажадать в нагороду наваживсь;

Іншу за сміле бажання Тідід йому дав нагороду —

Більше ніколи йому не захочеться коней Ахілла.

Здалека Турн, його в чистім побачивши полі, відразу

З віддалі списом легким аж до нього досяг і затримав

Повіз двокінний; зіскакує він з колісниці, й підходить

До півживого — упав той на землю, — й ногою на шию Став, і з правиці його вихоплює меч полум'яний, Глибоко в горло вганяє і так промовляє до нього: «Лежачи міряй, троянче, Гесперії ниви, що взяти Мав ти війною! Така нагорода усім, що посміли Збройно на мене напасти, — міста вони так закладають». Шле він йому в товариство Асбіта — пробив його списом, — І Сібаріса, й Хлорея, й Дарета, за ним Терсілоха, Далі й Тімета, що скинув з хребта його кінь норовистий.

Наче едонський Борей по глибинах Егейського моря Гучно повіє, і там, де вітри напирають і хвилі Котяться до узбережжя, а хмари тікають із неба, Так перед Турном, куди б не звернувся, ряди відступають. Гонить його й самого той розгін, так що спереду вітер, Взустріч вдаряючи, чуб на шоломі йому розвіває.

Стерпіть такого розгону й навальної буйності тої Довше не може Фегей, до повоза кинувсь рукою Правою кінську хапає вузду при запіненім роті І завертає розігнані коні. Повис він на дишлі Й тягнеться так, а спис його вістрям широким сягає, Перебиває там панцир подвійний, де він відслонився Й дряпає тіло йому. Він же щит перед себе поставив, Вийняв кинджал і кинувсь на ворога, щоб рятуватись.

Але як колесо й вісь у розгоні його зачепили І стрімголов повалили на землю, то Турн, налетівши, Голову поміж шоломом і верхнім панцира краєм Легко мечем відрубав, на піску залишаючи тулуб.

В час той, як смерть розсівав над рівнинами Турн переможний, Вірний Ахат, і Мнестей, і з ними Асканій Енея, Кров’ю облитого, в табір приводять, а він за собою Ноги заледве волік, підпираючись списом довжезним.

В люті стрілу він заломану пробує видобути з рани Й просить, щоб, як тільки можна, скоріш подали йому поміч, Щоб розтяли йому рану мечем і до глибу розкрили сховок стріли і щоб знову негайно пустили до бою.

Вже десь знайшовся Япіг, син Іаса, з усіх наймиліший Фебові, й той, в превеликій до нього любові, умінням обдарував його радо своїм, давши дар віщування, Й гру на кіфарі, і стріли швидкі. Щоб продовжити далі Батькові дні його віку останні, він вирішив силу зілля і вміння лікарське пізнати і тихій, без слави, праці віддатись. Еней, зіпершись на спис величезний, Стогнучи тяжко, стояв. Юнаки позбігались до нього, Був біля нього й Іул посмутнілий. Але їхні сльози Не зворушили його. А старець тим часом, напнувши й підперезавши свій плащ за звичаєм давнім пеонським, Довго рукою цілющою й Фебовим зіллям могутнім Пильно трудився, і марно стрілу правицею в рані Він ворушив, і сильними марно старався кліщами Вістря вхопить — не щастило ніяк. Аполлон не схотів-бо На поміч прийти. А в битві на полі чимраз жахливіше, Ближче все й ближче нещастя, туман уже небо вкриває, Видно вже вершників близько, і стріли густим уже градом Сиплються в табір. Вже неба сягають розпачливі крики Тих, що бороняться, й тих, що в завзятім бою загибають.

Врешті, Венера, зворушена горем таким надаремним Сина свого, ясенець із Крітської Іди зриває, Що соковитим вкривається листям і цвітом багряним. Знають те листя і дикі козулі, як стріли крилаті Вб'ються в хребет їм. Венера його принесла, заховавши В темній хмарині обличчя, й заправила в чаші блискучій Воду цим зіллям таємно, щоб силу їй дати лікувальну, Соків іще додала, і амброзії крапель цілющих, І панацеї, пахучої масті. Тією водою У рані, нічого не знаючи, миє Япіг довголітній.

Раптом весь біль із тіла зникає, й затрималась кров десь В рані глибокій. Стріла без чиєїсь тоді допомоги Йде за рукою й сама випадає. І знов йому давні Сили вернулися. «Мужеві зброю чимшвидше подайте, Чом стоїте так?» — гукає Япіг і завзяття до бою Перший йому додає: «Не людська в тому сила, Енею, І не лікарське уміння, й не руки мої тобі поміч Цю подають; діє вища тут сила якась божественна Й шле на ще більше тебе вона діло!» Він, жадібний бою, Зараз литки в золоті наголінники сильно обвивши, Ждати вже довше не хоче, вимахує списом. Як панцир Був уже в нього на плечах і щит його звичний при боці, В зброї увесь, він Асканія, щиро обнявши, голубить, Палко цілує його з-під шолома і так промовляє: «Доблесті, хлопче, і праці тяжкої від мене учися, Щастя ж — від інших. Правиця моя у боях цих для тебе Захистом буде і до нагород приведе до великих. Запам'ятай же тепер, — як досягнеш дозрілого віку Й приклади близьких згадаєш, і те хай в душі твоїй встане, Що показав тобі батько Еней і Гектор, твій дядько».

Так промовляє могутній герой і виходить із брами Й списом в руці потрясає великим; Антей із Мнестеєм Тиснуться вслід, вся громада велика, лишаючи табір, Струменем рине. Пил очі засліплює, бита ногами Стогне земля. І побачив їх Турн, як навпроти із валу Сходили; бачать авзонці, і трепет холодний пройняв їх Аж до кісток. А найперша з латинів Ютурна, почувши І розпізнавши той гул бойовий, стала з страху тікати. Він же по полю, як вихор, летить і веде за собою Чорну від куряви рать. Часом так до землі крізь сузір'я Хмари ввірвуться, і йде хуртовина із повного моря Прямо на сушу, і серце давно в хліборобів нещасних передчуває те все і щемить; а лихі буревії Ліс вивертають і засіви стелють, все нищать довкола; Шум перед тим ураганом вітри аж на берег доносять. Так і ретейський вожай свій виводить загін на вороже Військо, що вийшло навпроти; ідуть вони муж коло мужа В лавах густих. Тімбрей вбив мечем Озіріда страшного, Вбив і Архета Мнестей, Епулона Ахат, а Уфента вбив Гіант; ще й Толумній загинув, віщун, той, що перший Кинув свій спис у ряди ворогів. І жахливий до неба Крик залунав; рутули, до втечі звернувшись на полі, Так утікали, що курява встала за ними. Не хоче Навіть тікаючих бити Еней, ні на тих нападати, Що в рукопашну ідуть, ні на тих, що на віддалі спритно Кидають списи; він тільки в цій куряві темній шукає Турна, за ним лише стежить і з ним лиш боротися бажає. Саме цього боячись героїня Ютурна найбільше, Раптом Метіска, погонича Турна, додолу скидає, Вирвавши віжки у нього, й лишає його, і коли з дишлем він покотився, сама його місце займає й керує, Віжки хвилясті вхопивши до рук і узявши в Метіска голос, і вигляд, і зброю. Як ластівка чорна влітає Десь на подвір’я велике господаря можного й пурха скрізь по високій світлиці, шукаючи корму скупого, Щоб прокормити крикливе гніздо, й то в просторих щебече портиках, то над басейном, — так само Ютурна женеться Кіньми поміж ворогами й на бистрій своїй колісниці Все облітає й то тут, а то там тріумфуючим брата Виявить, але до бою його допустити не хоче, Лиш манівцями далеко літає. Еней же так само З другого боку зважає на витівки ті й не спускає мужа з очей, і його в розмаїтій рядів мішанині голосно кличе. І скільки на ворога оком не кидав І перейняти на бігу не старався він коні крилаті, Стільки ж і повіз вертала Ютурна. І що тут робити? Лютість у серці даремно у нього кипить, і безладно журні думки в’ялять йому мозок. Мессап легконогий, Випадком мавши в лівиці два списи, залізом окуті, Раптом націлився одним з них і в нього упевнено кинув. Втримавсь Еней і, прикрившись щитом, схилився на коліно. Спис, проте, в леті вершечок шолома відбив і відкраяв гребінь у воїна. Гнівом він зразу скипів, як угледів підступ довкола й побачив, що Турнові коні тікають Із колісницею, й щиро взивав він до свідків, що згоду Зламано, — і до Юпітера, й до вівтарів він звертався.

Врешті, до бою рушає в середину саму, — й сприяє Марс йому в цім, — і страшну, без розбору, тоді різанину чинить і гніву своєму вже віжки цілком попускає.

Хто ж із богів ті страхіття мені оспіває, й жахливе кровопролиття, й загибель героїв по цілому полю, Що заподіяв то Турн їх сам, то володар троянський? Але невже побажав ти, Юпітере, щоб між собою Бились народи, що в вічному мирі їм жити подобало? Довго не гаючись, з розмаху зразу ж рутула Сукрона — Перший цей бій був, що тевкрам дозволив устояти в полі, — Вдарив Еней поміж ребра, де смерть досягає найшвидше, Й немилосердний свій меч заганяє в самісінькі груди. Турн же Аміка скидає з коня, й, підійшовши, вбиває Списом, а брата Діора мечем, і обом відгинає Голови й, кров'ю омиті, чіпляє обидві на повіз. Той убиває Талона, й Таная, й героя Цетега, Трьох їх кладе він в одному бою, ще й сумного Оніта, — Це Ехіонів нащадок, а мати його — Перідія.

Цей убиває лікійських братів із землі Аполлона і юнака, що даремно ненавидів війни, Менета, Родом з Аркадії, а ремеслом було в нього рибальство Над узбережжями рибної Верни. Була там у нього Убога хатина, не знав він, сердешний, високих порогів, Батько на найманім полі орав. Мов пожежа, що огорне Висохлий ліс з двох боків, і тріщить у нім галуззя лаврове, Чи як в стремлінні швидкому з гірських верховин у долину З клекотом спінені ріки біжать і на власній дорозі Нищать усе і руйнують, — так само, з не меншим розгоном Турн і Еней розгулялись у бої. І гнівом палає У кожного серце, аж рве йому груди, що зроду не знають, як то подоланим бути, й тепер, що є сили, на рани Рвуться. Муррана, що рід від царів латинських виводив, З діда і прадіда кожне в тім роді ім'я було царське, З повозу вбив сам Еней, великий пославши на нього скелі відламок, і сторчголов кинув його він на землю. Той під ярмо і під упряж упав, і по ньому проїхав Повіз, і в бігу копитами коні його потоптали, З пам'яті те упустивши, що він їх хазяїн. А Гілла, Що безугавно гасав і бундючно хвалився, перестрінув Турн і списа у скроні встромив йому, золотом криті, — Вгруз він у мозок йому крізь шолом. І тебе, наймужніший З греків Кретею, правиця твоя не спасла перед Турном. Не захистили й Купенка боги, як Еней появився.

Груди свої він під спис, окутий залізом, підставив, — Й щит не поміг йому мідний, сердезі. Еоле, й тебе ж бо Бачило поле Лаврента, як падав в бою ти й далеко Землю прикрив своїм трупом; ти впав, хоч полки арголійські Не подолали тебе, і навіть Ахілл не звитяжив, Той, що Пріамове царство розбив. Тут чекала на тебе Смерть; там, у Лірні під Ідою, дім твій стоїть величавий, А в лаврентійській країні могила. Врешті, війська всі стрілися тут у бою, як дарданські, так і латинські.

Тут і Мнестей, і завзятий Серест, і Мессап був, приборкач коней, і мужній Азілас, й етруські фаланги, були тут І аркадійські Евандра полки. І на що кому сила лиш дозволяє, так бореться кожний герой сам за себе; тут ні перерви нема, ні спочинку, кипить бій великий.

Тут саме мати-красуня Енеєві думку послала, Зараз, щоб якнайскоріше до мурів ішов і на місто військо своє скерував і заколот вніс між латинян Нападом бистрим. І от між рядами він Турна шукає, Водить очима навколо й бачить, що місто спокійне і не зачеплене боєм. І задум ще більшої битви перед очима його виринає: Мнестея, й Сергеста кличе до себе, й Сереста хороброго, трьох полководців, З ними виходить на горб, а за ними підходить і решта воїнів-тевкрів, але ні списів, ні щитів, хоч як тісно, не відкладають. І тут на високім горбі поміж ними Мовить Еней: «Негайно виконуйте те, що скажу я. З нами Юпітер сьогодні. Ніхто не наважся баритися В цьому для всіх несподіванім ділі. Я місто сьогодні Знищу, причину війни, саме серце держави Латина з димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі, як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди бути слухняними. Маю чекати я, поки захоче Турн воювати із нами й, побитий, знов бій починати? Тут, громадяни, війни проклятущої корінь і доля». Факели дайте й вогнем примусьте додержати слова».

Так промовляє, і всі в перегони, в строю клиновиднім, Збитою лавою ринуть до мурів. Знайшли десь драбини Раптом, вогонь десь з'явився ту ж хвилю. Одні добігають Вже аж до брам і вбивають там перших, які нагодились, Кидають інші списи і стрілами небо закрили.

Перший Еней між всіма до мурів простяг свою руку, Й голосом дужим вину на Латина складає, і кличе У свідки безсмертних богів, що вдруге він змушений битися, Знов вороги італійці, що договір другий зірвали.

Між громадянами, страхом пройнятими, розбрат зчинився. Тож одні радять відсунути засуви, брами відкрити перед дарданами й тягнуть самого царя аж під мури, інші беруться за зброю і мури біжать боронити.

Так-то пастух, який бджоли знайшов десь у скелі шпаристій, Димом гризучим підкурить, вони ж, боячися за власну долю, розлазяться скрізь по восковому табору швидко Й люто дзижчать, а чад по їх житлу розходиться чорний, Глухо гуде тоді в скелі, і дим аж під небо несеться.

Ще одне горе спіткало бездольних латинян, що місто все до живого наповнило смутком. Як тільки цариця Глянула з даху оселі, що ворог вже тут і займає мури, і вже над домами літають вогні, і не видно жодних рутульських рядів, і Турна немає із військом, — Раптом здалось їй, сердешній, що в битві юнак вже загинув;

І, збожеволівши з болю, кричить, що всьому вона винна, У ній-бо причина всього, і лихо все вийшло від неї. Довго вона так голосить в тяжкім нерозвійному смутку, рве на собі свої шати багряні, умерти готова, — Й високо зашморг під сволоком в'яже і гине нужденно. Тільки-но вчули це горе латинські жінки безталанні, Першою коси русяві свої Лавінія-донька рвати почала і лиця рожеві свої роздирати.

Стогін лунає з оселі, й навколо юрба шаленіє.

Чутка страшна розійшлася по місту, і всі занепали духом. Надходить Латин, одіння своє розірвавши, — Вбили нещасного доля дружини й столиці руїна.

Голову пилом бруднить він свою, оскверняє сивизну, Сильно винує себе, що дарданця Енея раніше Він не прийняв і зятем своїм не назвав добровільно.

Турн же тим часом, воюючи в полі далекім, щоразу менше тікаючих гонить, все слабшає в нього завзяття;

Коней утомлених швидкість чимраз його менше втішає. Вітер несе йому крики з сліпим перемішані жахом.

Насторожив свої вуха і чує він з міста непевний клекіт і шум невеселий. «Ой горе! Яка-то жалоба мури міські стурбувала і що це за крики до мене З міста сюди долітають?» Отак він промовив до себе Й, віжки міцніш натягнувши, ураз зупинився безпорадний. Тут-то сестра, що Метіска, погонича, постать прибрала та керувала і кіньми, і віжками, й повозом, стала так промовляти до нього: «Відціль ми на плем'я троянське вдаримо, Турне, де шлях нам звитяга вказала, а там є інші, які оборонять покрівлі свої власноручно».

Там нападає Еней на італів і з ними воює,

Ми ж з цього напряму тевкрам завдаймо жорстоких ударів,

— Ти з цього бою не підеш, згубивши людей або славу».

Турн їй на це:

«Сестро, давно я пізнав, що ти хитро умову зірвала

Й перша в бої ці вмішалась, та марний обман твій, богине;

Хто ж тебе слав із Олімпу й трудів заповів тобі стільки?

Чи щоб жахливу ти бачила смерть безталанного брата?

Що тепер діять і як нам велить рятуватися доля?»

Бачив на власні я очі Муррана — а більшого друга

В мене немає — як кликав мене він на поміч, великий —

Муж той сконав від великої рани. Загинув, сердега,

Там і Уфент, ганьби щоб не бачити нашої — тевкри

Тіло забрали і зброю його. Хай домівки руйнують?

Ще лиш бракує цього. Чи правиця моя не докаже,

Що помиляється Дранк? Чи, може, втечу тепер звідси,

Й свідком ще буде земля ця, як Турн утікає? Чи дуже

Тяжко вмирати? Батьків моїх духи, ох, будьте до мене

Ви хоч прихильні, як з неба боги вже такі не ласкаві.

Чистою з вами душею з’єднаюсь без цеї провини;

Не покажуся ніколи негідним батьків моїх славних».

Ледве промовив це, Сак над’їжджає крізь військо вороже, <strong>650</strong>

Кінь його піною вкритий, стрілою ворожою тяжко

Зранений вид; він влетів і по імені Турна благає:

«Турне, одна лиш надія в тобі — над своїми ти зглянься!

Все, наче грім, розбиває Еней і загрожує збройно

Замки італів найвищі в руїну усі обернути.

Вже смолоскипи летять на покрівлі; до тебе обличчя

Й очі до тебе звертають латини; не відає навіть

Сам цар Латин, кого з вас обрати за зятя, союзом

З ким поєднатись. А ще, на добавок до того, цариця,

Що найвірніша була тобі, руки на себе наклала

Й, пойнята страхом, втекла з цього світу. А там при воротях

Сам лиш Мессап і завзятий Атінас повздержують наступ.

Лавами <em>їх</em> вороги навкруг обступили густими,

Вістрями їжиться нива залізна. Ти ж в травах порожніх

Крутишся возом».

Картина оця, така різнорідна, аж приголомшила Турна, і, дивлячись вдаль непорушно, мовчки стояв він. Все разом у серці однім вирувало — сором великий, і змішане з смутком безраддя, й кохання, що так шалено у грудях буяло, й свідомість одваги.

Щойно розвіялась мла, і до світла вернувсь його розум,

Очі палаючі він до мурів тоді повертає

З серцем тривожним і, ставши на повіз, на місто велике

Дивиться пильно. Під небо там знявся пожар, цілу вежу

Вже охопив і по поверхах грає; ту вежу, яку він

Сам збудував, бруси позбивавши, і витягнув вгору,

Сподом колеса підвів, ізверху містки приладнавши.

«Сестро, ось-ось моя збудеться доля — мене ти не стримуй.

Підемо ми, куди бог закликає і доля незламна.

Зважився я позмагатись з Енеєм і зважився в вічі

Глянути смерті гіркій. Безславного, сестро, ніколи

Ти не побачиш мене. Лиш шалом цим дай відшаліти».

Так промовляє і, скочивши з повоза, мчить через поле,

Через ворожі ряди і вихор летючої зброї,

В смутку сестру залишивши, й ряди бойові розриває

В бігу швидкому. Як з верху гори десь відірветься скеля,

Вітром відламана, що її злива підмиє, чи років

Давність, підкравшись, потроху розточить, і в прірву глибоку

Раптом летить із великим розгоном гора зрихлявіла,

Скаче по ґрунту і все, загортаючи, рве за собою —

Ліс і худобу, й людину, — прорвавши ряди бойові,

Турн так до мурів міських полетів, там де густо спливала

Кров’ю земля й де свистіли списи у повітрі. Рукою

Знак подає він і так промовляє: «Спиніться, рутули,

Стримайте зброю й латини, яка не була б уже доля,

Буде моя вона. Сам я повинен, по правді, за всіх вас

Змити за зламане слово вину й розв’язать все залізом».

Всі відійшли із середини й місце йому уступили.

Батько Еней, ім’я Турна почувши, свій замок лишає,

Мури лишає високі, і всі на путі перепони

Геть усуває, і, всякі свої відкладаючи справи, <strong>700</strong>

Радості стримать не може, лиш брязкає зброєю грізно,

Наче Афон, або Ерікс, або й Апеннін сам, наш батько,

Буйно дубами шумить і веселе чоло, оповите

Снігом, до неба підносить. Уже і рутули, й троянці

Навперегін, уже очі й італи на нього звернули,

Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили,

Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом

Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв

Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу

Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом.

Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами

З віддалі кинули й наскоком в бій рукопашний вступили —

Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала;

Вої ж удари мечів ще подвоюють — щастя і мужність

Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій

Чи на верхів’ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись,

Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху

Їх пастухи відступають, і вся череда заніміє;

В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають,

Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує.

І з величезною міццю вони себе ранять взаємно

Й колють рогами, впираючись, дужими; кров’ю рясною

Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає.

Так поміж себе й троянець Еней, і син Давна геройський

Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба,

Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє

Й долі дві різні обох <em>їх</em> кладе, кого бій цей погубить,

Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Турн — він гадає,

Що це безкарно обійдеться все — і вгору піднісши

Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці

Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає

Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би

В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі

Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра,

Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку

У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він,

Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней,

То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома

Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало,

Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він

Зброю Вулкана божисту, меч людський розбивсь від удару,

Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки.

Турн, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім,

І то сюди, то туди він непевні заточує кола;

Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули

Шлях перед ним — і звідси — болото велике, а звідти —

Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою

Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,

Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами

В п’яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака <strong>750</strong>

Оленя в закруті річки догонить, або в загороду

З пір’я червоного гавкотом вже зажене безугавним,

Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,

Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.

Скорий умбрієць, проте, біля нього, вже дише на нього,

Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами, —

Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий

Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо

Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому

Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,

Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий. Еней же

Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.

Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує, й Турнові вже наступає на п’яти, хоч сам весь у ранах. П’ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули. Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться: бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.

З листям гірким на гіллях там росла випадково маслина, Фавнові-богу присвячена здавна. Те дерево дуже всі моряки шанували, й був звичай такий, що на ньому Богу Лавренту дари і обіцяну одіж, як з моря хто урятується, вішав. Та пень той священний зрубали тевкри, щоб місце для бою було. Спис стримів там Енеїв, там він застряг, як летів, і стирчав у гнучкому корінні. Тут Дарданід нахилився й хотів його вирвать руками, щоб досягнути того ним, кого був ніяк не спроможний в бігу догнати. І от тоді Турн, непритомний зі страху: «Зглянься, — благає, — о Фавне, і ти, милосердная Земле, зброю підтримай мою, шанував-бо місця я священні, ті, що їх так зневажають війною Енеєві люди».

Мовив він так і не марно по божу звернувсь допомогу. Бо хоч і довго Еней над корінням цупким клопотався, вирвать не міг його, — так, мов зубами, там спис той тримало. Поки завзято він там налягав і мозолився тяжко, вигляд Метіска, візниці, знов Давнова доня прибрала й братові меч подала. Обурило дуже Венеру те, що наважилась німфа на діло таке, тож підходить і з-під коріння глибокого спис вона той витягає.

Ті ж, озброєнням горді обидва й піднесені духом, цей — у надії на меч свій, а другий — на спис і відвагу, — стали один проти одного й Марсовим дишуть змаганням.

А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала з хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній: «Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті? Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом рідним цієї країни судилось Енеєві бути.

Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш? Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних? Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати Турнові вирваний меч, — бо Ютурна чи має без тебе силу яку, щоб знов переможені сил набирали? Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання: хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги. Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти, дім руйнувати, весілля мішати зі смутком, — цього я більш не дозволю». Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька очі додолу спустила та й каже: «Тому, що я знала, Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна на небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч, правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше — зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату; та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала стріли. Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь і ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я, — й жодним одвічним законом тут доля не в’яже нікого, — лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.

«Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям, — хай вже так буде, — як згоду й закони складуть, не наказуй ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення, мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись. Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно, Римський хай рід італійською доблестю буде могутній. Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом».

Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи: «Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость, гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки! Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну. Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче. Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці, й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись, тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян.

«Вийде відціль таке плем’я, з авзонською змішане кров’ю, що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить. Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде». Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила, й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів.

Все це скінчивши, щось інше вже батько снує в своїх мислях: хоче із бою від брата відкликати зовсім Ютурну.

Дві є, як кажуть, потвори, прокляттями їх називають — Ніч породила-бо їх безпросвітня й тартарську Мегеру з ними, і шиї такими ж гадюками їм обкрутила, й крила дала їм, мов вітер. Вони до порога приходять і до престолу Юпітера, грізної влади, і острах множать у смертних нужденних істотах, як цар над богами пошесть жахливу і смерть насилає й лякає війною ті городи, які чимсь завинили. Одну із них бистру з неба високого сам посилає Юпітер, звелівши знаком зловісним Ютурні з’явитись. Вона полетіла й вихром швидким опустилась на землю. Неначе крізь хмари парф чи кідон з тятиви, натягнувши, стрілу посилає, в жовчі отруйній намочену, й та невидимо зі свистом в пітьмі летить і рани з собою несе невигойні.

Так же і Ночі дочка ізнялась і злетіла на Землю. Щойно ілійське побачила військо і Турна загони, раптом змінилась на птаха малого, що десь в гробовищах, сидячи пізно вночі, або на покрівлі високій, скиглить у пітьмі зловісно. Тож вигляду цього прибравши, Турнові перед очима то в цей, то у той бік потвора з шелестом шумним шугає і крилами в щит ударяє. Вражений цим, він незнане до того відчув оніміння, волос наїживсь од жаху, і голос у горлі осікся.

Щойно почула сердешна Ютурна здаля і впізнала

В люті потвори свистіння, куйовдить розпущені коси,

Нігтями ранить сестра свої лиця й сама себе в груди

Б’є кулаками. «Мій Турне, чим може тобі помогти ще

Рідна сестра? Що, жорстокій, мені залишилось? Яким-бо

Хистом продовжу тобі я життя? Чи зможу я встоять

Перед такою потворою? Я вже ось-ось залишаю

Збройні ряди. Не лякайте мене ви, о птахи огидні,

Я пізнаю вже удар ваших крил, і <em>їх</em> шум смертоносний

Добре я чую, і вже розумію суворі накази,

Дані Юпітером великодушним. Таку нагороду

Він за невинність дівочу дає? Нащо дав він безсмертя?

Нащо він смерті можливість відняв? Коли б тільки могла я

Біль цей безмежний урвать, в царство тіней полинути з братом

Бідним моїм. Я безсмертна? Що з того, мій братику рідний,

Що мені миле без тебе? Коли ж та земля підо мною,

Врешті, розступиться й пустить на той світ богиню до тіней?»

Тільки промовила, й голову синім плащем заслонила,

Й, гірко ридаючи, в річку глибоку богиня пірнула.

Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим,

Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці:

«Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись

Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся,

В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом,

Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?»

Той же, лише головою хитнувши: «Не грізне, зухвальче,

Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене,

Грізний Юпітер». І більше ні слова, оглянувсь на давній

Камінь великий, — він в полі межею стояв випадково,

Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве

Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила.

<strong>900</strong> Він же у руку тремтячу вхопив, і, розбігшись, підскочив

Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім

Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику

Кидав, вхопивши з землі, — затремтіли коліна, й застигла

Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Турн у повітря

Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив

Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок

Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби

Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги

Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше

В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили,

Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить.

Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку

Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить

Успіху. Всякі чергуються в серці його почування.

То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху

Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару.

Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати,

Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею.

Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний,

Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись

Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах

Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі, —

Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, й несе він

Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні

Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає.

Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю

Турн величезний звалився. Із зойком зірвались рутули,

Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся

Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі

Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягши,

Так промовляє: «На що заслужив я, приймаю, не буду

Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,

Згадка про батька зворушить тебе, то благаю, — у тебе

Теж був старий такий батько Анхіс, — ти над старістю Давна

Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,

Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти, —

Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку.

Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже

В злобі своїй». Суворий Еней зупинивсь, озирнувся

Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова

Серце м’якшити йому, коли зверху плеча він побачив

Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі

З хлопця Палланта, що Турн йому рани завдав, перемігши,

Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку.

Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну,

Пам’ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим

Грізно він скрикнув: «То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга,

Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією

Раною, мститься Паллант, випускаючи кров цю злочинну».

<strong>950</strong> Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі

Меч заганяє. А в Турна ослабло й застигло все тіло,

Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.

ПРИМІТКИ

КНИГА ПЕРША

1. У заспіві, в якому стисло викладається тема «Енеїди» та міститься традиційне звертання до музи, Вергілій не згадує імені свого героя, бо кожен римлянин прекрасно знав, що з Трої до Лацію прибув саме Еней.

2. Землі лавінські — територія міста Лавінії на західному узбережжі Лацію, заснованого, за легендою, Енеєм на честь Лавінії, дочки царя Латина, з якою він одружився після переможної війни з Турном.

7. ...родоначальники Альби й мури походили Рима. — Місто Альба-Лонга, засноване сином Енея Асканієм, стало столицею Лацію. Тут довгі роки правили нащадки другого сина Енея — Сільвія (від Лавінії). Засновниками ж Рима, за переказом, були брати-близнята Ромул і Рем, сини царівни з Альби-Лонги Реї Сільвії і бога Марса.

12. Карфаген заснували фінікійські колоністи з міста Тіра в IX ст. до н. е. (814 р.). Отже, зіставлення часу падіння Трої, яке мало місце в кінці XII ст., з заснуванням Карфагена — явний анахронізм.

20. ...вирвуть колись із корінням твердині тірійські... — Натяк на зруйнування Карфагена римлянами в 146 р. до н. е.

24. ...за любих аргейців. — За греків. Юнона була на стороні греків під час Троянської війни. В «Енеїді» вона далі переслідує троянців.

26. ...присуд Парісів... — Троянський царевич Паріс присудив яблуко краси Венері, через що викликав гнів Юнони і Мінерви, які претендували на титул найкрасивішої богині.

28. ...й шана, яку Ганімед тепер має. — Предок Енея Ганімед був поставлений виночерпієм богів замість дочки Юнони — Геби.

34. Свою розповідь починає Вергілій не від падіння Трої, а з часу, коли троянці на сьомому році блукання наближалися до Італії. Попередні події викладені в II і III книгах у розповіді Енея.

97. За Гомером («Іліада», V, 329 і далі), Еней загинув би від меча грецького героя Діомеда, сина Тідея, коли б його не врятувала Венера.

176. Блага Церери — зерно, хліб, їжа.

182–183. Двосрядні судна — так звані біреми — кораблі з двома ярусами весел.

184. Зброя Каїка — на кормі корабля вміщували для його відзнаки зброю.

215. ...Вакхом старим... — тобто старим вином.

268. Ілійська держава — Троя, яка мала ще іншу назву — Іліон.

273. ...племені Гактора... — троянцям, що походять від троянського героя Гектора.

273–274. Цариця й жриця — Рея Сільвія, мати Ромула і Рема. Амулій, який скинув з престолу в Альба-Лонзі свого брата і батька Реї Сільвії Нумітора, посвятив її у весталки, що мусили давати обітницю безшлюбності для того, щоб від неї не було законного спадкоємця.

282. ...народові в тогах. — Тога — національний одяг римлян.

287. Цезар — тут Октавіан Август, усиновлений Гаєм Юлієм Цезарем.

290. ...з трофеями Сходу. — Поет має на увазі перемоги Октавіана над єгипетською царицею Клеопатрою.

294. ...замкнені будуть жахливі ворота Війни — відчинені двері храму Януса показували, що римська держава веде війну, зачинені — що мирний час.

297. ...сина шле Майї... — тобто бога Меркурія, вісника богів.

337. Котурн — високе мисливське взуття.

395. ...птах... Юпітерів... — орел.

410–411. Венера у хмару їх загорнула... — Аналогічно в «Одіссеї» Гомера (VII, 39 і далі) Афіна окутує Одіссея туманом, щоб він непоміченим увійшов до міста і палацу Алкіноя.

443. ...швидкого коня голова пишногрива... — Голова коня була викарбувана на карфагенських монетах як емблема міста.

455 і далі. За допомогою опису картин у карфагенському храмі, які зображають сцени Троянської війни, Вергілій пов’язує «Іліаду» і «Енеїду». Опис творів образотворчого мистецтва модним був в александрійській поезії.

505. Сіла у храмі. — Вергілій переносить на карфагенські стосунки римський звичай вести засідання сенату в храмах богів.

534. Неповний вірш. Таких в «Енеїді» — 58.

555. Батечко тевкрів — Еней, проводир троянців.

593. Мармур пароський — мармур із острова Пароса вважався найкращим.

661. ...двоємовних тірійців... — Римляни вважали карфагенян віроломними.

665. ...стріл не боїшся Тіфея. — Стріли Тіфея — громи Юпітера. Названі так тому, що Юпітер уперше громом убив велетня Тіфея. Цим порівнянням зображено всемогутність бога любові.

740–741. Іопас грав... — Іопас оспівує виникнення світу і життя на землі, подібно, як Орфей в «Аргонавтиці» Аполлонія Родоського.

751. Син Аврори — Мемнон, ватажок ефіопів.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

6. Фебове світло — сонячне світло, сонце.

21. ...злочином брата... — Пігмаліона, що вбив чоловіка Дідони Сіхея.

58. Закононосна Церера. — Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури і норм шлюбного життя. Ліей — Вакх, що вважався богом родючості й зростання.

90. Жінка Юпітера — Юнона.

94. Твій син — Купідон.

128. ...підступ її зрозуміла. — Підступ Юнони, яка хотіла затримати Енея в Африці і не пустити в Італію.

144–146. Аполлон узимку перебував у Лікії, в Малій Азії, а влітку на острові Делосі, де його прихід вітали співами й танцями.

166. Землю, як найдавнішу з богинь, подібно Юноні, вважали покровителькою шлюбного життя.

167–168. У цьому шлюбі блискавка була замість весільного смолоскипа і плач німф заміняв весільні співи.

208. Вакха ленейського дар — вино.

216. Тюрбан меонський — фрігійська шапка із стрічками, яку підв’язували під бородою. ...від мазей вологий... — Намазувати волосся пахучими мазями вважалося ознакою розніженості, непристойності.

227–228. ...два рази вирвала цілим із грецької січі. — Раз від меча Діомеда («Іліада», V, 311 і далі), другий раз, коли греки руйнували Трою.

241. ...взяв гілку... — палицю, повиту зміями (атрибут Меркурія).

258. ...від діда по матері... — Атлант був дідом Меркурія.

473. Помсти богині — фурії.

512–513. Зливає воду... — тобто воду з Авернського озера, де, за віруваннями стародавніх греків і римлян, був вхід до підземного царства.

514. ...мідним серпом його зжавши... — Міді приписували особливе значення при чаклуванні.

515. ...кидає й наріст з лошачого лоба... — Лоша, як гадали в античності, приходило на світ з наростом на лобі, в якому містилася клейка речовина, вживана для любовних чарів.

600. ...посікти на кусочки... — як Медея, що, втікаючи з Ясоном із Колхіди, зупиняла батька, який гнався за нею, шматочками тіла свого брата.

601–602. ...печеню дати на стіл... — як Атрей подав братові Фієсту спечених його синів або Прокна чоловікові Тереєві печеню з тіла сина.

623. ...між народами нашими... — римлянами і карфагенянами.

624. ...колись месник повстане! — Ганнібал, вождь карфагенян у Другій Пунічній війні (218–202 рр. до н. е.).

637. ...стігійському... Юпітеру... — Плутонові, підземному богу.

698–700. Згідно з поглядами стародавніх греків і римлян, померла людина була немовби жертвою, принесеною богам потойбічного світу. Тим-то покійникам обтинали пасмо волосся, подібно, як жертовним тваринам відрізували на лобі трохи шерсті. А що Дідона вмирає передчасно, Прозерпіна, володарка підземного світу, відмовляється прийняти це пасмо, Юнона ж, охоплена співчуттям до цариці, посилає Іріду покласти край мукам нещасної жінки.

КНИГА ШОСТА

21. ...сім діток щороку — Андроген, син Міноса, переміг на всіх афінських іграх; афінський цар Егей убив його з заздрощів. За це афіняни змушені були посилати на Кріт щороку сім юнаків і сім дівчат на поїдання Мінотавру.

23. Кносійська земля — острів Кріт.

25. ...двообразний вид Мінотавра... — з головою і хвостом бика.

27. Мова йде про крітський лабіринт.

30. Дедал дав Аріадні нитку, щоб вивести Тесея з лабіринту.

57. ...дарданську стрілу напутив... — Ахілл — онук Еака, загинув від стріли Паріса.

63. Маються на увазі Юнона, Мінерва і Нептун.

71. Величавий храм спорудив Аполлонові імператор Август на Палатинському пагорбі, немовби виконуючи обітницю Енея.

74. Ворожби на листочках — так звані «Сівіллині книги», в яких містилися висловлювання — пророцтва Кумської Сівілли, що їх роз’яснювала спеціальна колегія жерців.

89. Другий Ахілл — Турн, син богині Венілії.

92. Пророкується звертання Енея до Евандра по допомогу.

93–94. Війна точитиметься за Лавінію — дочку Латина, наречену Турна.

97. ...з грецького міста. — Тобто з грецького міста Палантея (Евандр був вихідцем з Греції).

124. ...за вівтар держався... — Вівтаря торкався той, хто просив у богів покровительства.

134. Два рази... Стікс пропливти... — за життя і після смерті.

137. ...гілля... золотеє... — Золота гілка у сказаннях багатьох народів — чарівний талісман, який відкриває дорогу до скарбів, надр землі тощо.

149. ...тіло померлого друга... — тобто стерничого Палінура.

190. ...голубів пара... — Голуб — птах, присвячений Венері.

203. ...на двоприродному дереві — дерево, що мало гілки і звичайні, і золоті.

217. ...кипариси смутні... — Кипарис — символ смутку і скорботи. Стародавні греки і римляни вішали кипарисову гілку біля дверей будинку, де хтось помер, а кипариси садили край могил.

242. З Авернського озера піднімались шкідливі випари, що не дозволяли навіть птахам пролітати над ним. Через те греки назвали його озером «без птахів».

249–250. ...для неньки мстивих богинь... — Матір’ю фурій була Ніч, дочка Хаоса, сестрою — Земля.

252. ...для Стіксу владики... — для Плутона.

257. ...з приходом богині — Гекати, яка відкриває вхід до підземного світу.

289. ...тритілесної постаті тінь — Геріон.

324. Присягати підземною річкою Стіксом було найсвященнішою присягою. У поемі Юпітер не раз присягається Стіксом.

365. ...до Велінського порту... — порту міста Велії, яке було засноване в 543 р. до н. е., отже, Вергілій допустився тут анахронізму.

381. Автор має на увазі мис Палінура в Луканії.

395. Тартарійська собака — Цербер, страж пекла.

397. Дітова жінка — Прозерпіна. Її хотіли викрасти Тесей і Пірітой.

КНИГА СЬОМА

КНИГА ВОСЬМА

Після заснування міста римляни, в яких не було жінок, запросили на свято сусідів-сабінян. Під час видовища вони силоміць захопили сабінянок. Тоді обурені сабіняни пішли на Рим війною, але викрадені жінки втрутилися в бій і припинили війну. Потім дві держави — римська і сабінська — злилися в одну.

КНИГА ДЕВ’ЯТА <em>49</em>. <em>Кінь фракійський</em> — в значенні швидкий кінь, тому що коні з Фракії (теперішня Болгарія) славилися швидкістю.

52. ...списа... метнув... — Кинути спис на чужу територію означало оголосити війну.

64. Рутул — Турн.

87. ...юнакові дарданському... — Енеєві.

100. ...дарданців вождя... — Енея.

104. Стігійський брат — Плутон, володар підземного царства.

109. ...матір від суден... — Кібелу.

112. Хори ідайські — почет богині Кібели.

120-122. Троянські кораблі перетворюються у морських німф.

138. ...що відібрало дружину, — Власне, наречену, Лавінію.

138-139. Зміст: не одному ж спартанському цареві Менелаю та його братові Агамемнону з Мікен помщатися за викрадення Єлени, дружини Менелая.

151. Палладій — пенати Трої.

178. Іда мислива — німфа Іда любила мисливство.

215. Коли людину з якихось причин не можна було поховати, то в пам’ять її ставили порожню гробницю (кенотаф).

223. ...парость цареву шукати... — Сина Енея Асканія.

359-366. Евріал надіває обладунок рутулів, щоб його вороги не пізнали і прийняли за свого.

448. Енеїв дім — римляни.

449. Батько римський — Август.

506. Черепаха — бойовий прийом римських легіонерів: римські солдати тримали над головою щити так, що краї їх заходили один за один і могли захистити від будь-якої зброї.

530. Треба розуміти рухливі башти, що з’єднувалися з укріпленнями мостами.

563. Юпітерів зброєносець — орел.

564-565. Марсів вовк — вовки були присвячені богові Марсу, батькові Ромула і Рема, вигодуваних вовчицею.

582. Іберійський пурпур — тобто іспанський, що відрізнявся від східного темнішим кольором.

583. ...в матері в гаї... — у німфи Талії, в якої від Зевса народились сини-близнята Паліки. Біля ріки Сімета між містами Єнною і Сіракузами в Сицилії з кратера підіймалась вулканічна пара, що пояснювали гнівом цих близнят; їх умилостивили людськими жертвами, тому вівтар Паліків названий «вмилостивленим».

598. ...полонені двічі... — вперше, за міфом, Трою підкорив Геркулес, вдруге — греки в Троянську війну.

610. ...списом обернутим... — тупим кінцем списа.

642. ...предку богів... — Юлія Цезаря і Августа вважали богами, бо походили вони від сина Енея — Юла.

705. Фаларика — важкий спис із залізним наконечником, часто з горючим матеріалом. Кидали на ворога з допомогою метального апарата.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

52. ...владі небесній... — тобто небесним богам; Паллант тепер перебуває у владі підземних, а не небесних богів.

94. ...зброю спустивши додолу. — Зброя, опущена вниз, — ознака жалоби. На знак печалі римляни повертали й щита нижньою частиною вгору.

96. Еней говорить, що йому доведеться оплакувати ще багатьох інших мерців.

100. ...посли... із маслиновим віттям... — У послів звичайний знак миру.

114. ...присудив себе смерті... — тобто було б справедливіше, щоб Турн пішов сам на смерть замість тих, про поховання яких ідеться.

168. ...вольсків... — тут італійських племен.

178. Правиця твоя... — правиця Енея.

179. ...цим завинила. — Тобто Еней повинен відомстити за батька й сина.

181. ...цю вість... — що Турна вбито.

223. ...царицине ймення... — Амати, матері Лавінії, нареченої Турна.

227. ...з міста великого... — з Аргіріпи (Арп).

240. ...із етольського міста... — з міста Діомеда.

242. Венул — посол до Діомеда.

260. ...зірка Мінерви зловісна, і скелі евбейські... — Грецькі кораблі, які поверталися з-під Трої, потерпіли від бурі під впливом лиховісної зірки Мінерви і розбились біля острова Евбеї при мисі Кафареї.

262. ...до стовпів Протея. — До єгипетських берегів, куди поїхав Менелай у погоні за своєю дружиною Єленою, перенесеною в Єгипет.

265. Локри — дружинники Аякса, сина Ойлея. Сам Аякс загинув, а вони, врятувавшись, оселилися в Африці.

272. ...птицями понад річками ширяють... — Всі супутники Діомеда були перетворені в птиць.

276. Діомед у бою під Троєю поранив богів Венеру і Марса.

285. Іди земля — Троя.

286. Міста інахійські — міста Інаха, зокрема Аргос.

286. Дардан — збірно, замість троянці.

308. ...на поміч етольську... — на поміч Діомеда.

316-317. ...із рікою Туською... — з Тібром, що протікає по землі етрусків.

358. ...його заклинаймо... — тобто Турна, щоб він відмовився від шлюбу з Лавінією для користі батьківщини.

400. ...народу, побитого двічі... — тобто троянців.

403. Цим образом змальована відмова Діомеда допомогти італійцям. Посли до Діомеда повинні були підійти до цієї річки, де жив Діомед.

427. ...в поміч не прийдуть Етол нам і Арпи... — етолієць Діомед і його місто Арпи.

576. Довга палла — плащ римлянок.

599. Турма — підрозділ римської кінноти.

658. Порівнюються італійські амазонки з фракійськими.

661. Амазонка Пентесілея, що допомагала Пріамові, була вбита Ахіллом.

737. Флейта крива — фрігійська флейта з загнутим верхнім кінцем.

772. Стріли гортінські — зроблені в м. Гортіні на о. Кріті, що славився своєю зброєю.

777. Наголінники чужосторонні — тобто його ноги були у варварському (не римському) одінні — це був одяг на кшталт наших штанів.

785. На горі Соракті жив італійський бог Вейовіс, що ототожнювався з Аполлоном.

788. Жерці босими ногами повинні були проходити по гарячому жару.

857. Фракійка — німфа Опія.

913. ...до хвиль іберійських... — іспанських, для позначення заходу, куди зайшло сонце (Феб).

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

3. ...обіцянку... — перемогти Енея.

9. ...до царя... — до Латина.

13. Готуй же, мій батечку, жертву... — Будь-якому договору передували релігійний акт жертвоприношення і молитва.

32. ...від зятя... — від Енея.

52. Натяк Турна на допомогу Енею з боку Венери в Троянську війну.

90. ...бог, повелитель вогню... — Вулкан.

98. ...півмуж той фрігійський... — Еней. Так негативно характеризують його вороги.

117. ...міста великого... — Лаврента.

136. Сестра Турна — Ютурна була водяною німфою і однією з незліченних коханок Юпітера.

163-164. ...Сонце — предок його. — Мати Латина, німфа Маріка, була дочкою бога Сонця (Феба).

192. Еней бажає бути лише верховним жерцем, а Латин повинен далі царювати.

198. ...й дітьми Латони... — Аполлоном і Діаною.

331. ...над водами Гебру... — У Фракії, улюблене місцеперебування Марса.

396-397. ...тихій, без слави, праці віддатись. — Медицині, про яку мало говорять. Римляни вважали медицину безславним заняттям. Лікарями були раби.

401. ...за звичаєм давнім пеонським... — за звичаєм божественного лікаря Пеона.

412. Ясенець, або діктамн — рослина з гори Дікти на Кріті, яка мала властивість видаляти з людського тіла сторонні предмети.

419. Панацея — універсальний лікувальний засіб.

456. Ретейський вожай — Еней (від миса Ретей у Троаді).

539. ...не захистили й Купенка боги... — Купенк був жерцем.

701. ...Апеннін... батько... — бог Апенінського хребта.

740. ...зброю Вулкана... — зброю Енея.

750-751. ...в загороду з пір’я червоного... — такі загороди з червоного пір’я робили мисливці, щоб залякати звіра.

754. Скорий умбрієць — мисливський собака з області Італії — Умбрії. Такі собаки вважалися найкращими для полювання.

794-795. Еней після смерті має стати богом, якого в Італії оточуватимуть особливою шаною.

841. Юнона мала в Римі особливе вшанування.

857. ...парф чи кідон... — парфяни і крітяни славилися стрільбою з лука.

Викладено за книгою: Вергілій. Енеїда / Пер. М.Білик. — К.: Дніпро, 1972.