Рим

Квінт Горацій Флакк

Оди

(65 — 8 рр. до н. е.)

Видатний римський поет, твори якого повністю дійшли до нас: еподи, дві збірки сатир, чотири книги од, ювілейний гімн, дві книги послань. «Еподи» (вид. 31—30 рр. до н. е.), 17 віршів, що також називались ямбами, написані під впливом Архілоха, різноманітні за змістом: відчай і зречення від дійсності, якій протиставляються острови Блаженних; усвідомлення відповідальності за долю суспільства і критика морального занепаду сучасників; оспівування принад сільського життя тощо. «Сатири» спершу не призначались для друку. В 35 р. до н. е. Горацій об'єднав 10 віршів у книгу з посвятою Меценату. Повсякденні явища, буденні події слугують матеріалом для бесід автора з читачем, чому він і назвав їх «повзаючими по землі». Досить критично і самокритично Горацій піднімає соціальні і філософські проблеми, зображує слабкість людини і примхливість долі, постаючи спостережливим і глибоким знавцем людської природи. «Оди», збірка ліричних віршів (вид. 23 р. до н. е.), задумувалась Горацієм як підсумкове для його поетичної діяльності трикнижжя, але на прохання імператора Августа він описав військові подвиги його пасербів і, уклавши останню, четверту, книгу, видав її 13 р. до н. е. В «Одах» найбільш повно розкрито ідейний зміст поезії Горація — уславлення Августа і його політики, оспівування Риму і високої місії поета, заклик дотримуватися «золотої середини», тема ж неминучої смерті римується з закликом насолоджуватися скороминучими радощами життя, ловити миті кохання. З 20 по 13 рр. до н. е. з'явилися дві книги Горація «Послання». Написані гекзаметром, вони стали досконалим втіленням епістолярного жанру в поезії. Горацій вводить читача у свій внутрішній світ, розповідає факти своєї біографії, змальовує свою зовнішність, щоб, заслуживши довіру сучасників, навчити їх жити правильно у складний час. Серед «Послань» найвідомішим є «Послання до Пісонів» («Мистецтво поезії»), в якому Горацій формулює своє розуміння літератури і поетичної творчості, викладає важливі естетичні принципи і дає практичні поради початківцям. Усвідомлення відповідальності поета як вчителя і наставника народу, точність і майстерність володіння словом, глибина думок і неперевершена образність їх втілення зробили поезію Горація зразком ліричних творів у Європі. Ода Горація «До Мельпомени», відома під назвою «Пам'ятник», що повинна була завершити III книгу «Од», започаткувала традицію літературних пам'ятників, серед яких найбільш відомі вірші Державіна і Пушкіна.

КНИГА ПЕРША

ДО МЕЦЕНАТА

Глянь, нащадку ясний давніх володарів,

Меценате, хвало й захисте любий мій,

Глянь довкіл: багатьом — тільки б у куряві

Коней гнати стрімких; вихором — колесом

Лиш мету обігнуть — пальмова гілка вже

Мчить їх ген, до богів, світу керманичів.

Цей — на все йти готов, тільки б до почестей

Люд квірітів хисткий втретє підняв його.

Той — гребе та гребе й сипле у засік свій,

Що з лівійських токів літом змести вдалось.

Хто ж оре залюбки батьківський лан, того

Ти й за Аттала скарб не підіб’єш на те,

Щоб кіпрійським судном він борозну пливку

Вів, лякаючись хвиль моря Міртойського.

Хай-но вдарить крилом до Ікарійських вод

Африк буйний — купець марить селом своїм,

Хвалить спокій, та ось — вже він судно слабке

Знов ладнає: не звик, ситий, до голоду.

Є такий, що й за дня добрим вином старим

Сам гоститися рад, келих по келиху,

Зручно лігши собі то під суничником,

То при тихім струмку в закутку милому.

Інших — табір зове; співом ріжка й сурми

Манить їх на війну — для матерів усіх

Щонайтяжчий проклін. Ну, а мисливцеві —

Любо спати й в снігу — що йому пестощі?

Він про жінку й забув: там, бач, на лань напав

Вірний пес, а кабан — он уже сіті рве.

Я — з плющем на чолі, мудрих ознакою,

Стану побіч богів; я од юрби майну

В тінь гаїв, де в танку німфи з сатирами

Мірно й легко пливуть, хай лиш Евтерпа нам

Флейту дасть голосну, хай Полігімнія

Ніжно струни напне, по-еолійському.

Ще ж коли мене й ти лірним співцем назвеш,

Я торкнуся зірок гордим чолом своїм.

ДО АВГУСТА

Досить градом сік, засипав снігами

Батько весь наш край і на страх для Риму

Свій же храм вразив, понад ним багряну

Знявши правицю.

Що, як прийде знов — хвилювались люди —

Грізних з’явищ вік і ті сльози Пірри,

Дні, коли Протей своє стадо вигнав

З моря — на гори?

Між густе гілля, на верхів’ї в’яза,

Де лиш птах сідав, повтикались риби.

Море грало скрізь, і пливли над лісом

Сарни лякливі.

Жовтоводий Тібр — це при нас було вже —

Враз на Рим помчав через лівий берег,

Щоб владичий дім і святиню Вести

Хвилею збити.

Так надмірно мстив проти волі Батька

Тібру гнівний бог, покотивши хвилю

Ген до тих святинь, коли вчув дружини

Ілії скарги.

Буде знать про те, як точили в Римі

Не на персів ніж, а на свого брата,

Наша юнь; її ж, — через чвари предків, —

Так нині мало!

Рине вниз наш Рим. До якого ж бога

Має вдатись люд? І яким ще співом

Нині вже глуху до благань тих Весту

Дівам схиляти?

Хто ж за ті гріхи понесе покуту

З волі Батька, хто? Появись, благаєм,

Ти, що блиск рамен оповив у хмару,

Фебе — пророче!

Може, ти до нас, Еріціно, прийдеш:

Поруч — Купідон і веселі жарти?

Може, спом’янеш позабутих внуків,

Праотче Марсе?

Вже давно — гай-гай! — наситився грою

Ти, що любиш клич і шоломів сяйво

Й грізний вид бійця, що зійшовсь віч-на-віч

З ворогом лютим.

Може, ти явивсь, легкокрилий сину

Майї, мов юнак, мов земна людина,

Й те ім’я прийняв, що тобі дали ми, —

«Цезаря месник»?

Щирим серцем дбай про народ Квіріна,

Вік із ним живи, й хоча ми спіткнулись, —

Нас не кинь в біді, не спіши злетіти

З подувом вітру

В вись небесну; тут, поміж нами слався,

Тут очолюй нас, опікуне — батьку.

Хай не сміє перс, коли ти при владі,

Край наш топтати.

ДО РЕСПУБЛІКИ

О кораблю, вже знов хвиля несе тебе

В море! О, не туди — в гавань мерщій заходь,

В гавань! Глянь же на себе:

Вже без весел боки твої.

Африк щоглу твою, глянь, надломив уже,

Снасті стогнуть — риплять, пов’язі — порвані,

Днище тесане, й те вже

Ледве зносить напір страшний

Моря.

Ні парусів — буря зірвала їх, —

Ні богів на кормі, щоб у біді новій

Їх благать, тож не в пору

Славним родом пишаєшся —

Із понтійських лісів: що мореплавцеві

З тих оздоб дорогих — мало він вірить їм.

Тільки б ті буревії

В гру свою не втягли тебе!

Ти ще вчора мені був тягарем важким,

Нині — радість моя, нині ти клопіт мій…

Пильним будь на розводді,

Де Кіклади стрімкі блищать!

ДО ПАРІСА

На ідейськім судні з дому гостинного

Віроломний пастух морем Єлену віз,

Та, скувавши вітри, долю сумну з глибин

Так йому віщував Нерей:

«Знай: в годину лиху жінку везеш собі —

Рушить Греція вся, склавши обітницю

Геть стоптати твій шлюб, а заразом — усе

Давнє царство Пріамове.

Піт вже, бачу, — гай-гай! — з коней, з людей струмить,

Бачу, скільки смертей вже спричиняєш ти Трої!

Щит свій, шолом, повіз і гнів святий

Вже Паллада готує в бій.

Тут Венера тобі — вже не заступниця:

Як на лірі не грай ніжних пісень жінкам

На солодкім ладу, як не причісуйся —

Від списів і від кноських стріл

Спальня не вбереже: вдарить і там гроза,

Мужній воїн Аянт хутко й туди вбіжить.

І хоч пізно, а все ж, о перелюбнику,

Вкриє пил твої кучері!»

Ось Лаертів Улісс — рід він твій вигубить.

Ось пілоський владар — Нестор. Ти бачиш їх?

Тут грозить тобі Тевкр, із Саламіну вождь,

Там — бувалий в боях Сфенел,

Перший серед візниць, хай лише віжки він

Візьме в руки міцні. Ось Меріон, а це —

Невгамовний Тідід, дужчий за батька, взявсь

Наздогнати тебе будь-що.

Олень так на долах вже й про траву забув,

Вовка вчувши здаля, він що є духу мчить,

Як тікатимеш ти, зблідлий, задиханий,

Не такий, як ото при ній.

Хай гнівливий Ахілл і кораблі його

Для фрігійських жінок чорний відстрочать день,

Низка зим промайне — й весь Іліон в огні

Запалає ахейському.»

ДО МУЗИ

І страх, і тугу, Музам довірившись,

Пущу з вітрами — хай по воді морській

Розвіють їх: не хочу й чути,

Хто там на півночі острах сіє,

Кого боїться в Скіфії Тірідат.

Пімплейська Музо, діво, заслухана

В струмки дзвінкі, сплети віночок

Нині для Ламії з сонцелюбних

Духмяних квітів. Що ж бо хвала моя,

Мій спів без тебе? Славить тобі його

Лесбійським плектром личить. Музо,

Й сестрам твоїм на ладу новому.

ДО ДРУЗІВ

Лише фракійці б’ються, вино п’ючи,

Для втіхи дане; варварський звичай цей

Забудьте, хай не бачить крові

Вакх, бо він любить і міру, й згоду.

Ганьба та сором — серед світильників

І вин добірних перським ножем грозить!

Безбожні свари ті облиште

Й ляжте, на лікоть опершись, друзі!

Ждете, щоб з вами я і собі надпив

Того фалерну? — Хай-но признається

Брат Опунтійської Мегілли,

Хто йому в серце влучив стрілою.

Баришся, бачу... Що ж, то не питиму,

Хоч як благайте. Кожна любов твоя

Вогнем не ницим, не ганебним

Палить тебе, й благородній тільки

Здаєшся звабі. Ну-бо, шепни мені —

Мовчати вмію... О нещасливцю мій!

Яка ж тебе Харібда мучить,

Гідного кращих дарів любові!

Яка ворожка протверезить тебе

Фессальським зіллям, знахар чи бог який?

З оков триликої Химери,

Друже, тебе вже й Пегас не вирве.

ДО АПОЛЛОНА

Про що благає Феба промінного

Співець, як тільки в храмі вино йому

Прозоре ллє? — Співець не хоче

Ні калабрійських отар добірних,

Ні жнив багатих, слави Сардінії,

Не прагне грошей, кості слонової,

Ні тих лугів, де тихий Ліріс

Хвилею мляво свій берег лиже.

Каленські грона той, кому дано їх,

Нехай зрізає, щоб попивав собі

Купець із чаші золотої,

Вдало продавши товар сірійський.

Не раз на рік він, любленець долі, плив

Судном безкарно через Атлантику.

Мене ж тим часом лиш оливки,

Мальви легкі та цикорій живлять.

Одне прошу лиш: хай у здоров’ї я,

Латони сину, тішусь майном своїм.

А світлий розум мій і ліра

Хай не лишають мене й на старість.

ДО ЛІРИ

Ждуть пісень од нас, і якщо не рік лиш

Те, що ми в гайку на дозвіллі склали, —

Довго буде жить, — на ладу латинськім

Грай нині, ліро!

Вперше струн твоїх дотикавсь лесбієць,

Мужній воїн той, коли бій влягався

Чи коли судно завертав під берег,

Бурею гнане, —

Славив Вакха, Муз і Венеру владну

З тим, хто все при ній — пустотливим сином,

Славив Ліка він, його чорні очі

Й кучері темні.

О дзвінка красо Аполлона! Втіхо

За столом богів, насолодо в праці!

Грай мені! Тебе, гомінку, співець твій

Кличе побожно.

ДО СЕБЕ САМОГО

Нечасто й скупо я шанував богів

У дні блукання, хибної мудрості

Служитель ревний; нині ж мушу

Вивести човен на ту дорогу,

Яку покинув. Сам же Дієспітер,

Що тільки хмари тне блискавицею,

Сьогодні з громом при погоді

Коней прогнав — і стряслася глухо

Земля незрушна, води річок пливких

І Стікс, а далі — й Тенара край сумний

Здригнувсь, і ген, аж до Атланта,

Все загуло. Так боги міняють

Нужду на велич, гордої слави блиск —

На тлінь ганебну. Доля, крилом б’ючи,

Вінок зірве з одного, хижа,

Й іншого ним увінчає радо.

КНИГА ДРУГА

ДО АЗІНІЯ ПОЛЛІОНА

З часів Метелла розбрат кривавий наш,

Причини воєн, хід їх і наслідки,

І долі гра, й вождів угоди,

Вісниці лиха нового, й зброя

В крові ще теплій, ще не відомщеній, —

Те все, непевне, викласти взявся ти,

На стежку ставши, де зрадливо

Тліє під попелом жар палючий.

Трагічна Муза хай на короткий час

Покине сцену, поки опишеш нам

Діяння ті — й меті високій

Знову служитимеш на котурнах,

О Полліоне, славний захиснику

Сумних підсудних, курії раднику!

Тобі ж далматська перемога

Лавром безсмертним чоло вповила.

Вже наче й нині чую ріжків хрипких

Відлуння грізне, ніби й сурма гучить,

Від блиску зброї он лякливо

Дибиться кінь, полотніє вершник.

Здається, чую голос вождів самих

На полі бою, в куряві, в славі їх...

Скорився світ, усе схилилось,

Осторонь — тільки душа Катона.

Юнона й інші, афрам прихильніші,

Боги, в безсиллі кинувши їх колись,

Югурті вже дають у жертву

Внуків його переможців славних.

Яке ще поле, вкрите могилами,

Полите кров’ю, нині не свідчить всім

Про чвари наші, про падіння

Веж гесперійських, медійцям чутне?

Які ще води, ріки які страшних

Не знали воєн? Де є ще море те,

Яке б латини не багрили?

Де є той край, що не пив їх крові?

Та, занедбавши звичний свій лад легкий,

Не снуй вже стільки. Музо, жалю того —

В печерах тінявих Діони

Вдармо по струнах веселим плектром!

ДО ДЕЛЛІЯ

В біді від смутку ти вберегти зумій

Погідний дух свій, в щасті — від радості,

Котра, бува, й межі не знає,

Деллію милий, бо ти ж із смертних —

І ним зостанеш, хоч і сумуй весь вік,

А хоч при святі все попивай собі

Фалерну кращого, старого,

В затінку десь у траві здрімнувши.

Для кого, друже, глянь, із тополею

Могутня сосна в тіні одній злились

Гостинно так, а цей струмочок

Змійкою в’ється, дзюрчить — для кого?

Олій пахучих, вин і троянд, які

Недовго квітнуть, ти нам подать вели,

Ще поки доля й вік сприяє

Й чорну снують іще Парки нитку.

Бо все покинеш: дім і лани усі,

І ту садибу, що золотавий Тібр

Омив, а стіг твого багатства

Вже не тебе — спадкоємця втішить.

Чи ти — потомок древнього Інаха,

Чи то з низів ти, вбогий, — під небом цим

Ти — тільки гість і тільки жертва

Орка, який співчуття не знає.

Туди, до нього, суджено всім піти:

Стрясають урну — жереб і наш колись

Із неї випаде — і човен

Нас повезе у вигнання вічне.

ДО ЛІЦІНІЯ МУРЕНИ

Хочеш, друже мій, правильніше жити —

Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний

Берег не впирайсь, боячись надміру

Темної бурі.

Золотій середині хто довіривсь,

Той не стане жить ні в злиденній хижі,

Ні палацом він у людей не буде

Заздрість будити.

Вітер дужче гне щонайвищу сосну,

Для стрімкіших веж — і падіння важче,

Де верхів’я гір — ось туди й вогненна

Б’є блискавиця.

В час лихий — надій, остороги — в щасті

Не втрачає той, хто до змін раптових

Дух привчить зумів. Нам Юпітер зиму

Шле, але й сам же

Весну шле в свій час. Тож біда — не вічна;

Феб не день при дні напинає лук свій:

Мить настане — й він передзвоном ліри

Музу пробудить.

Ось тому кріпись у лиху годину,

В скруті мужнім будь, а коли попутні

Враз подмуть вітри — не забудь згорнути

Повне вітрило.

ДО МЕЦЕНАТА

Як на лірній струні можуть укластися

Довголітня війна в дикій Нуманції,

Грізний вождь Ганнібал, море Сіцілії,

Кров’ю пуна забарвлене,

Гурт лапітів лихих, п’яний Гілея шал,

Чи титани — брати, діти Землі, що їх

Сам Геракл подолав; мало не впав тоді

Весь Сатурна палац ясний.

Краще ти розкажи, о Меценате, нам

Про звитяжні бої Цезаря Августа,

Про ворожих вождів — як через Рим вони,

Грізні, шию схиливши, йшли.

Я ж — так Муза велить — голос Лікімнії

Буду славити, я — й полиск очей її,

Й душу, вірну тобі, бо ж за любов твою

Вміє тим же віддячитись.

Личить їй у танку кроком легким іти,

Бути першою в грі, личить вітати їй

Барвне коло дівчат, радісно славити День,

Діані присвячений.

Чи ж за всі ті скарби, що Ахемен їх мав,

За врожай золотий поля фрігійського

Ти б оддав хоч один волос Лікімнії,

Чи за весь Аравійський край,

В ту хвилину, коли хилить плече своє

Для цілунків палких, то жартома тебе

Відсторонить, щоб ти силою вирвав їх,

То щоб їх домогтись самій?

ДО ПОСТУМА

Гай-гай, спливають, Постуме, Постуме,

Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам —

Чоло старечі зорють зморшки,

Смерть кам’яна не вповільнить кроку.

Хоч день при дневі триста волів даруй —

Не схилиш Орка: чи ж не в його краю

Тритілий Геріон і Тітій,

Велетні дужі — в полоні Стікса,

Ріки сумної? Раз ми вже плід земний

Взяли в поживу, значить, і нам усім

Пливти по ній, чи ми всесильні

Світу сього, чи селяни вбогі.

Хоча й уникнем Марса кривавого

Й сліпого гніву хвиль Адріатики,

Хоча й удома пересидим

Вітряні дні, а то й цілу осінь —

А все ж побачим темну, безрадісну

Коціта хвилю, дочок Данаєвих

Безславний рід і вічну працю

Сина Еолового — Сізіфа.

Усе покинеш — землі й житло своє,

Й дружину милу, ну а з дерев усіх

З господарем короткочасним

Лиш кипарис осоружний піде.

А спадкоємець — ширша душа його —

Нетерпеливо сотню замків зірве

І бризне з амфор на долівку Цекуб,

Окраса обідів жрецьких.

ПРО РИМСЬКУ РОЗКІШ

Вже й плугу тісно: то під палаци йде

Колишнє поле, то вже ставок на нім,

Немов Лукрін широкий, плесом

Сяє; де в’язи росли, там нині —

Платан безшлюбний. Мирт і фіалки там,

І все, що пахне, все, що милує зір,

Цвіте і в’ється, де недавно

Щедрі оливки зривав господар.

І лавр тінистий замість намету вже

При спеці служить... Так не велося в нас

Ані при Ромулі прадавнім,

Ні при нестриженому Катоні.

Майно приватне завжди дрібним було,

Значним — суспільне. Не будував ніхто

Для себе портиків просторих,

Щоб уже й тінь свою влітку мати.

Дернова стріха — так і закон велів —

Була в повазі. Мармуром тесаним

На кошт суспільний прибирали

Тільки святині й міські будівлі.

ДО МЕЦЕНАТА

Чому так тужиш, так мене мучиш ти?

Богам немило, важко й мені було б,

Якби, мій захисте, окрасо,

Вмер, Меценате, раніш од мене.

Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки

Раніше, взявши й частку мого єства —

Каліка, сам собі немилий,

Я залишився б… та ні: в цю днину

Й мене б не стало: я ж не давав тобі

Кривої клятви — йтиму — бо, йтиму я

Шляхом останнім із тобою,

Друже, коли б ти не став на нього.

Ні гнів Химери вогненнодишної,

Ні міць Гіанта, хай і сторукий він, —

Ніщо, ніщо нас не розлучить:

Так Справедливість, так Парка хоче.

Чи Терези мигтіли вгорі тоді,

Як я родився, чи Скорпіон лихий

Мені заблиснув, чи володар

Західних вод — Козерог — іскрився

Світила наші — зірки моя й твоя —

На диво схожі: згубну Сатурна лють

Юпітер, сяючи, від тебе

Геть одігнав і поквапній смерті

Крило вповільнив; тричі театр увесь

Тоді, піднявшись, гучно вітав тебе.

І я під деревом, що впало,

Згинути мав, та правиця Фавна,

Що нас хоронить, паству Меркурія,

Удар відбила. Тож пригадай собі

Про храм обіцяний, про жертви,

Я ж посвячу лиш овечку скромну.

ДО ЗАХЛАННОГО

Не блищить ні в золоті

У мене стеля, ні в слоновій кості,

Ні колон із Африки

Гіметський мармур синявий не тисне;

Не зайняв палацу я,

Атталовим назвавшись спадкоємцем,

І не тчуть із пурпуру

Лаконки вільні шат ясних для мене —

Щире серце й хист зате

До пісні маю. Сам багач зі мною,

Вбогим, хоче знатися;

І ні богів, ні до богів близького

Друга не турбую вже:

Кутком сабінським я цілком щасливий.

Дні ж усе летять, летять…

То вповні місяць, то ізнов щербиться.

Ти ж на дім новий собі

Громадиш мармур, хоч за крок до смерті.

Ще й в шумливе море там,

У Байях, берег вперто висуваєш,

Видно, й суходіл тобі

Тісним здається. Ба! Й цього не досить:

Із сусідніх наділів

Зриваєш межі, тільки б ширший кусень

Поля там урвать собі

В свого ж клієнта, — і сумне подружжя

З дітьми світ за очі йде,

Божків родинних тулячи до серця.

Ні один палац, однак,

Не жде вельможі, багача так певно,

Як Плутона дім, куди

Йдемо ми, смертні. То куди ж ти рвешся?

Всім же місце дасть земля,

Усіх окриє — жебрака й вельможу.

Прометея хитрого

Харон не вивіз із пітьми й за злото.

Тантал там і син його,

Зухвальці — в путах. Орк і тих, що в праці

Спину гнуть увесь свій вік,

Іде звільняти — званий і незваний.

ДО МЕЦЕНАТА

Незнаним досі, дужим крилом сягну

Висот ефірних — я, двоєубразний

Співець, і кину людні землі,

Звившись, для заздрості недосяжний,

Понад містами. Ні, я не вмру — таки, —

Хоча й з убогих — я, що на поклик твій

Спішу, мій любий Меценате, —

Стіксова хвиля мене не займе.

Уже пружніють, тоншають ноги, вже

Взялись лускою, вже — наче лебідь я:

Вже білий пух на пальцях бачу,

Вже за плечима я чую крила.

Ще мить — і злину, наче Дедала син,

Співучим птахом — ген, де Босфор шумить,

Де Сірти спрагнені гетульські

Й ген, де простори гіперборейські.

Мене впізнають колх і дакієць той,

Що перед Римом так бадьорить себе,

Далекий скіф, ібер, а далі —

Той, який в Родані гасить спрагу.

Тож геть скорботу! Нинішній похорон —

Це лиш омана; плач — не до речі тут!

Облиш ті зойки. Нащо стільки

Шани порожній моїй могилі?

КНИГА ТРЕТЯ

ДО ХОРУ ЮНАКІВ І ДІВЧАТ

Не вам ця пісня, невтаємничені,

Не вам тут місце! Ви ж — занімійте всі:

Служитель Муз, у віщі струни,

Хлопці й дівчата, для вас я вдарю.

Лякливим людом правлять володарі,

Юпітер — ними, бо ж поборов колись

Гігантів славно й з того часу

Порухом брів він керує світом.

Бува, хтось ширший наділ землі собі

Під сад межує; цей, благородніший,

На полі Марсовім шукає

Почестей; той виділятись прагне

Життям зразковим; інший пишається

Гуртом клієнтів. Грізная смерть між тим

Вельмож і вбогих рівним правом

Кличе: їх жереби — в спільній урні.

Коли злочинець чує, що меч над ним

На нитці висне — страви Сіцілії

Смаку до ласощів не збудять,

Сну не поверне йому ні ліра,

Ні спів пташиний. Сон цей легкий зате

Хатини вбогі радо відвідує

І берег тінявий, і паділ,

Де під Зефіром хвилюють трави.

Хто тим, що має, вміє обмежитись,

Той під час бурі хвиль не лякається,

Коли, звістуючи негоду,

Гед настає, чи Арктур заходить.

Ні лоз нищитель, град, не страшний йому,

Ні примхи ґрунту: то він розмок увесь, —

Маслина скаржиться, — то висох,

То заморозив її узимку.

Вже й рибам тісно: море все вужчає,

Бо наглядач он квапить рабів гуртом

У воду звалювати брили;

Тут — і хазяїн землі, що нею

По горло ситий; страх же й привиддя злі —

За ним, як тіні: зійде Журба гризька

На мідноковану трирему,

Сяде й за вершником, чорнодумна.

Якщо й фрігійський мармур відради нам

Не дасть, ні пурпур — хоч і затьмарює

Небесні зорі, — ні фалерну

Сік, ані нард найцінніший перський,

То нащо домом, що за зразком новим

До хмар сягає, очі б колов я всім

Чи діл сабінський на багатства,

Повні турбот, я міняв би — нащо?

ДО РИМСЬКОГО ЮНАЦТВА

Хай вчиться радо зносити злигодні

Юнак, суворим військом гартований,

Хай списом він, умілий вершник,

Страх наганяє на диких парфів.

Під голим небом хай у тривогах він

Життя проводить; хай на сам вид його

З ворожих стін цариця скрушно

Мовить дочці — нареченій: «Горе!

Коли б не зваживсь юний обранець наш,

Який так мало досі боїв пізнав,

Того страшного в гніві лева

Роздратувати собі на згубу!»

Лягти за край свій — любо і почесне!

А смерть нещадна й за втікачем майне.

Ген понад юрми та багна лине. Й мовчанка вірна високо ціниться: якби хто зрадив невтаємниченим Церери таїнства — з таким я в хаті б одній не селивсь, не сів би. Вразить, буває, з підлим і чесного, та Кара, хоч вона й кульгає, рідко злочинника з рук упустить.

ДО АВГУСТА

Хто твердо й чесно йде до мети, тому ні люд, у чварах скорий до злочину, ні погляд грізного тирана думки не збурять, ні Австер буйний, нестямний владар пінної Гадрії, ані правиця Батька гримучого:

Хай світ завалиться — уламки

Вб’ють його, все ж не навчивши страху.

Так Поллукс, кажуть, так і Алкмени син

Сягнули неба, зоряних веж його.

Між ними й Август там на ложі

Нектар до вуст піднесе пурпурних.

За мужність, Вакху, так і тебе везли

Твої тигриці, хоч не бували ще

В ярмі; так Ромул наш уникнув

Орка на Марсових дужих конях,

Коли Юнона мову ось так вела

Богам на втіху: «Трою зруйновано

З вини того судді — злочинця

Й жінки заблудлої; край для помсти

Мені й Мінерві даний відтоді ще,

Як нагороди Лаомедонт не дав

Богам належної — для помсти

З людом усім і вождем лукавим.

Та вже не сяє гість горезвісний той

Лаконській кралі. Зброєю Гектора

Підступний рід Пріама нині

Вже не долає ахейців мужніх.

Минулись чвари — з ними й виснажлива війна вляглася. Тут же і гнів тяжкий, забувши й ненависть, оддам я Марсові внука, що жриця з Трої мені зродила. Хай він увійде вже в ясні оселі, хай і нектару смак пізнає там — його вітати в колі блаженних богів я згодна, щоб лиш між ними — Римом і Троєю — шаліло море; будь-де вигнанці ті хай благоденствують, щоб тільки

Там, де Паріс і Пріам зотліли,

Стада гуляли, звір щоб ховав собі

Малят безпечно, — хай у віках стоїть

У сяйві слави Капітолій,

Рим хай закони дає мідійцям,

Хай всім на острах ширить ім’я своє

Аж ген, де хвилі моря Середнього

Від Африки Європу ділять,

Ніл де, розлившись, поля годує.

Хай має звагу нехтувать золотом,

Що під землею, — краще — бо там йому,

Ніж має жадібність будити

Смертних, що й з храмів його зривають.

А стріне межі в світі широкому —

Нехай відважно списом торкнеться їх,

Щоб бути там, де палить сонце,

Й там, де в імлі все й дощах сльотливих.

Проте квірітам я пророкую це

При тій умові, щоб не взялись вони

Чи в шану предкам, чи в полоні

Мрій відновити дідівську Трою: розпочалося б Трої життя нове в лиху годину — до перемоги я,

Юпітера сестра й дружина,

Знов проти неї вела б загони.

Хай мідні стіни тричі сам Феб кладе

Довкола неї — тричі зруйнують їх

Мої аргосці; полонянка

Три рази мужа й синів оплаче».

Але ці речі — не для грайливих струн!

Куди ти, Музо! Вже ж не тобі звіщать

Слова богів! Не здрібнюй, вперта,

Велич таку на ладу легкому.

ДО КАЛЛІОПИ

Протяжну пісню, о Калліопо, нам

Заграй на флейті, з неба прилинувши,

Або дзвени на струнах ліри Феба,

Або ж заспівай нам дзвінко.

Ви чули? Що це? Може, лиш я піддавсь

Омані милій? Бачиться, йду вже я

На звуки ті крізь гай священний,

Гомін джерел чую, вітру подих.

Колись, малим ще, я й за Апулію

Якось — то вибіг; потім, наломлений,

На схилах Вольтура здрімнувся,

Й там мене вкрили голубки листям, немов у казці. Знали про диво те в гірських оселях на Ахеронтії,

В лісистій Бантії, в Форенті,

Де простяглися доли врожайні,

Що я безпечно серед ведмедів спав

І змій отруйних, бо ж усього мене

Окрив і мирт, і лавр священний,

Смілого з ласки богів хлопчину.

Я ваш, Камени, ваш — чи до гір зійду, між люд сабінський, чи полюблю колись Пренест холодний, чи пологий Тібур, чи Байї, струмками славні.

Хто вашим танцям, вашим джерелам друг, — той з-під Філіппів цілим вернувсь, того

І кляте дерево не вбило,

Й при Палінурі не вкрила хвиля.

Тому-то, Музи, поки зі мною ви, —

Босфором грізним радо плистиму я,

Піском палючим ассірійським

Я залюбки мандрувати буду.

Побачу брита — гостеубійника,

Й того, що кров’ю коней впивається —

Конкана, — й лучника гелона;

Гляну й на скіфську ріку спокійно. Як лиш когорти, втомлені битвами, Великий Цезар знов по містах розвів, аби задумане звершити — з ним ви в Піерії вже, в печерах: прихильну раду там залюбки йому подаєте ви. Знаєм: послав колись летючу блискавку, повергши гурт нечестивих і злих Титанів той бог, якому й мати земля стійка підвладна, й море; бог, що і тіней світ, і всіх людей, і всіх безсмертних під справедливим тримає берлом. Чимало страху все-таки й він зазнав од тих могутніх, юних, задирливих — обох братів, що завзялися Пелій знести на Олімп лісистий.

Та що зарадять — грізний Порфіріон, Тіфой чи Мімант, чи Енкелад, що рве дерева з коренем, чи дужий Рет, коли дзвоном щита їх стріла сама Паллада? Тут і Вулкан при ній, нестямний в битві, славна Юнона тут, Олімпу владарка, а побіч — той, хто з плечей не знімає лука, хто миє в чистих водах Касталії волосся буйне, хто собі й Лікію лісисту, й рідний гай делоський облюбував — Аполлон Патарський.

Сама ж од себе валиться міць сліпа, росте — розважна: їй же боги самі сприяють радо, не злюбивши міць, що на гріх підбиває душу. Гіант сторукий — доказ живий того, чи Оріон ще, знаний мисливець той,

Що прагнув чистої Діани —

Й смерті зазнав од стріли меткої.

І над синами — велетами Земля,

Простягшись, тужить: громом дітей її

У темінь загнано глибинну —

Струмінь вогню не прошиє Етни,

Клювать печінку не перестане там

Орел, каратель хтивого Тітія,

Там триста пут залізних в’яже

Спраглого любощів Пірітоя.

ДО РИМЛЯН

Безвинно будеш, Риме, покутувать

Батьків провину, поки святинь своїх

Не відбудуєш, поки пилу

Й диму з обличчя богів не зчистиш.

Ти доти владар — поки богів слуга;

У тім — початку, в тім і кінця шукай:

Боги зневажені злощасний

Край гесперійський не раз карали.

В лиху годину проти парф’ян ми йшли:

Пакор з Монезом двічі побили нас,

І на скупе намисто, горді,

Римську ясну насиляли здобич.

В часи усобиць мало не впав наш Рим: ішли вже даки, вже єгиптянин плив — рядами суден цей грозив нам, ті — вже виймали стрілу летючу.

Гріхом багатий, вік наш насамперед сплямив подружжя, сім’ї, домів уклад; і вже рікою пролилися біди на край та на весь народ наш.

Ледь-ледь дозрівши — в танці вабливому дівча вже вправне, вже воно знається на різних тонкощах кохання, змалку — бо марить гріхом солодким.

Заміжня — тут же, в колі бенкетному, гульвіс шукає — й першому — ліпшому, ліхтар одсунувши проворно, вже подає ту соромну втіху.

Ото з-за столу, з мужем умовившись, встає швиденько — хай лиш гендляр кивне або ж іспанський мореплавець, ласий купець на такі-от речі.

Невже в подібних сім’ях та юнь росла, що кров’ю пунів море забарвила, зламавши Пірра й Антіоха, і Ганнібала, в бою страшного?

Були це діти воїнів-ратаїв, що твердь сабельську в поті чола свого весь день лупали й на веління владної матері хмиз носили,

Коли подовжить тіні верхів гірських

Західне сонце, зніме ярмо з волів

І, віз до заходу звернувши,

Ніч приведе, благодатну пору.

Чого не сточить згубного часу плин?

Батьки минулись, гірші, ніж предки їх,

На світ привівши нас, марніших,

Ми ж — іще гірше дамо поріддя.

ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ

Цезар, мов Геракл, — щойно чув ти, люде, —

Взявсь добути лавр, що платиться смертю,

Ось — між нами він, берегів іспанських

Славний звитяжець!

Мужу хай навстріч вибіга дружина,

Радо шле богам рятівним подяку;

І сестра вождя, й у святкових стьожках,

Як і годиться, —

Матері тих дів і того юнацтва,

Що вберіг він; ви ж, о полеглих діти

Та вдовиці їх, — не зроніть сьогодні

Слова сумного.

Хай цей світлий день, моє справжнє свято,

Думи геть жене — не боюсь убивці,

Не боюся чвар, поки світом править

Цезар великий.

Хлопче! Квітів нам, запашного нарду,

Вин, що знають час заворушень марсів!

Може, ще й Спартак по путі не вгледів

Дзбана якого.

Хай спішить — гукни — і Неера жвава,

Сплівши вмить вузлом свій чорнявий волос,

А якщо, бува, воротар упреться —

Не задирайся:

Сивизна війне — й остигає в серці

До сварок, до звад молодечий запал.

Як скипів би я, молодий ще, в пору

Консула Планка!

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,

Вищий од пірамід царських, простоїть він.

Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі,

Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —

Часу біг коловий — в прах не зітре його.

Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потемками

Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік — жрець до Капітолію.

Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись

Давн за владаря був серед полів сухих, —

Будуть знати, що я — славний з убогого —

Вперше скласти зумів по-італійському

Еолійські пісні. Горда по праву будь,

Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,

Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Хто відчув у колисці ще,

Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій, —

Вже того не вславлятимуть

Ні кулачні бої, ні переможний біг

Колісниці ахейської.

Ні в делійськім вінку гордо не стане він,

Вождь, в яснім Капітолію

Після вдалих боїв, де він мечем своїм

Збив погрози володарів.

Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі

В еолійських піснях йому

Славу вічно живу — славу співця дадуть.

Молодь Рима, владики міст,

В миле коло співців нині й мене взяла,

Вшанувавши мій хист — і ось

Вже не жалить мене заздрість уїдлива.

Ти, що звук чарівний дала

Лірі цій золотій, Музо Піерії,

Ти, що й тих безголосих риб

Наділити б могла голосом лебедя,

Твій це дар, що на мене всяк

Пальцем вкаже: «Це він, римських пісень творець»

Що творю я, що милий всім,

Коли так — то це твій, твій, Мельпомено, дар.

ДО ЛОЛЛІЯ

Не відлунає — вір мені — те, що я,

При гомінливім Авфіді зроджений,

Співав, зріднивши небувало

Віщі слова з передзвоном ліри.

Хоч перше місце древній Гомер посів,

Та не забуті — Піндар, Алкей грімкий,

Сумний кеосець, не затих ще

Струн Стесіхора поважний гомін,

Ні те, що жартом Анакреонт співав,

Не вмерло нині. Досі так солодко

Бринить струна, що їй звіряла

Тугу свою еолійська діва.

Чи лиш Єлену Лакедемунянку,

Волоссям пишним зваблену й одягом,

Розшитим золотом, і царським

Почтом, отак засліпив коханець?

І Тевкр не вперше вміло стрілу пускав

Кідонським луком. Троя не раз була

В облозі. Не одні лиш, дужі,

Ідоменей і Сфенел бували

В боях, що гідні слави пісенної.

Суворий Гектор і Деїфоб палкий

Не вперше за жінок цнотливих

Та за дітей прийняли удари.

Жили герої й до Агамемнона,

Та ніч бездонна їх, неоплаканих,

Забутих криє: не складав їм

Жоден співець голосної пісні.

Безвісна мужність — як і безділля те,

Що йде в могилу. Тож не мовчатиму

Про тебе, Лоллію, не дам я

Заздрій Мовчанці звести безкарно

В бліду непам’ять стільки трудів твоїх!

Ні сили духу, ні прозорливості

Тобі не бракне як у щасті,

Так і в біді — до кінця ти чесний.

Обман жадливий строго караючи,

Принаді грошей не піддавався ти;

Не одного лиш року консул —

Доти ще й будеш ним, поки судиш,

Над зиском чесність високо ставлячи,

Дари злочинця геть одкидаючи,

І поки честь, мов зброю світлу,

Гордо нестимеш крізь люд зіпсутий.

Не той щасливий, в кого достатки є, —

Це лиш омана. Славу щасливого

По праву дай тому, хто вміє

Божі дари споживать розумно,

Кому й убогість буде за подругу,

Зате неслава — гірша за смерть саму.

Такий за друзів, за вітчизну

Голову й нині складе безстрашно.