Рим

Квінт Горацій Флакк

Еподи

ДО НАКЛЕПНИКА

Чого ж ти, псе, кусаєш перехожого?

А вовка що, не йме твій зуб?

Чому в мій бік не гавкаєш, не шкіришся?

Боїшся — можу й сам вкусить!

Я, мов рудий лаконець чи молос прудкий,

Що з пастухами здружені,

За звіром по заметах сміло кинуся,

Хоч би який то був хижак.

А ти, заскавучавши, миттю ж і затих:

Недогризок обнюхуєш.

Гляди ж, бо на лихого й сам у гніві я

Свій гострий ріг підточую,

Мов на Лікамба зять його зневажений,

Мов Гіппонакт — на Бупала.

А вже, коли хто вкусить, чи ридатиму,

Як той дітвак беззахисний?

ДО РИМЛЯН

Куди, куди, злочинці? Нащо знов мечі

Ви з піхов добуваєте?

Чи мало крові розлилось латинської

Морями й суходолами?

Не з тим, щоб вежі Карфагена грізного

Спалив нарешті римлянин,

Щоб войовник — британець, досі вільний ще,

В кайданах через Рим пройшов,

А щоб на радість парфам доконав себе

Наш Рим рукою власною.

Таж ні вовки, ні леви не живуть отак:

Там свій свого не їсть живцем.

Чи шал сліпий вас гонить, чи богів рука,

Чи злочин? Дайте ж відповідь!

Мовчать. А на обличчях — ніби смерті знак:

Бліді й заціпенілі всі.

Так — так, жорстока доля римський люд жене

І братовбивства гріх страшний,

Відколи без вини тут пролилась, було,

Проклявши внуків, Рема кров.

ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ

Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління,

Під власною вагою велет Рим паде.

Той, що ні марси не в змозі його подолати сусідні,

Ані Порсена, грізний вождь Етрурії,

Ні заповзятий Спартак, ні Капуї заздрісна мужність,

Ані непевні в час повстань аллоброги,

Той, що його не скорив германець блакитноокий,

Ні Ганнібал, проклятий нашим прадідом.

Ми доконаєм його, зіпсуте наскрізь поріддя,

І знов тим краєм тільки звір блукатиме,

А переможець — дикун — о горе! — в дзвоні копита

Крізь пожарища Риму на коні промчить.

Виритий Ромула прах — на сонце з тіні могили —

Розвіє з вітром — гріх і глянуть! — варвар той.

«Що, — запитаєте ви, чи всі загалом, чи лиш кращі, —

З того нещастя що нас може вибавить?» —

Іншої ради нема: як, було, ті фокейці, проклявши

Свою вітчизну, свій поріг, богів своїх,

Геть подалися собі, покинувши навіть святині,

Щоб вовкулака та кабан селились в них,

Так ото й вам треба йти, куди лиш ноги несуть вас,

А серед моря — хвилі та вітри рвучкі.

Годитесь ви на таке? Чи порадить нам хтось розумніше?

То в чім загайка? Ось і віщий птах злетів.

Спершу клянімось, однак: лиш тоді ми могли б повернутись,

Коли з дна моря скелі, мов губки, спливуть.

Тільки тоді ми змогли б навернути вітрило додому,

Як шпиль Матіну в бистрий Пад зануриться,

Чи Апенніни стрімкі позбігають до моря, а звірі

Незвично між собою попаруються:

Олень у колі тигриць буде пари шукать, а голубка,

Шуліку полюбивши, зрадить голуба,

Віл же, як свій при своїм, побіч лева довірливо стане,

В солону хвилю поміж риб козел пірне.

Після таких заклинань, що додому нам шлях загородять,

Рушаймо, друзі, хай не всі, та в жменьці тій

Будуть найкращі між вас, а хто вже розм’як у зневірі,

В постелі клятій хай боки відлежує.

Ви ж, котрі духом міцні, полишіть оцей смуток жіночий —

Крилом — вітрилом промайнем повз берег той,

Де коловий Океан, а там — острови благодатні,

Поля чудові, тож пливім, пливім туди!

Де плодоносить земля, не торкана плугом, а лози —

У злоті китиць, хоч ростуть без догляду,

Де ряснотою плодів маслини гордяться, а смокви —

В плодах, як у намисті, й через край пливе

Мед із дуплистих дубів, де з гір легкою стопою

Біжить, сміється, грає джерело дзвінке.

Там з пасовища коза до дійниці спішить без принуки,

Тужавим вим’ям горда, йде вівця до рук.

Там із ревінням ведмідь не обходить під вечір кошари,

Земля гадюччям тайкома не їжиться.

Різне побачимо там, зачаровані, де над лугами

Похмурий Евр не плеще дощовим крилом,

Там, де вагоме зерно не всихає у спрагненій ниві,

Бо впору сонце, впору й дощ Юпітер шле.

Пошесть худоби не їсть, і немає такого світила,

Яке б отарі влітку допікало там.

Плеса дзеркального там не гойднуло весло аргонавта,

Блудниця із Колхіди не дійшла туди.

Тих берегів не досяг ні бувалий плавець фінікійський,

Ні ті, що з Одіссеєм цілий світ пройшли.

Ті береги відділив Юпітер для чесного люду,

Як міддю осквернився вік із золота,

Мідний — залізом їдким; туди — я віщую — побожним

До втечі рятівної шлях намічено.