Рим

Публій Овідій Назон

Фасти

(43 р. до н. е. — 18 р. н. е.)

Знаменитий римський поет, славу якому приніс уже перший твір, три книги «Любовних елегій». Залишаючись в межах жанру, розвиваючи традиційні мотиви і ситуації, Овідій вносить в елегію нову тональність — іронію, риторичність, дотепність. Байдужий до політики і офіційної ідеології, Овідій створює дидактичну поему «Наука кохання» — відверту пародію як на моральну законотворчість Августа, так і на численні сучасні трактати — «Науки». «Фасти» («Римський календар») Овідія стали спробою упорядкування за місяцями всіх знаменних і пам'ятних дат римського календаря, пояснення їх назв і походження. «Метаморфози» («Перевтілення») — міфологічна поема, метою якої є зв'язний і послідовний опис багаточисельних епізодів міфології і римських легенд, що розповідають про перетворення героїв, починаючи з виникнення світу і закінчуючи чудесним перетворенням Юлія Цезаря на зірку. Поеми мали надзвичайний успіх у сучасників. Овідія почали порівнювати з Вергілієм і Горацієм, коли неочікувано у 8 р. до н. е. спеціальним указом Августа поета вислали у далеку окраїну Римської імперії — місто-фортецю Томи (сучасна Констанца в Румунії). Тут пройшли останні 10 років життя Овідія, якому так і не дозволили повернутись. Причини покарання, як і наказу про вилучення книжок поета з бібліотек, залишились невідомими. В останнє десятиліття Овідій написав п'ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта». Страждання і горе поета, відірваного від рідних і вітчизни, вилились у щирих і сповнених глибокого почуття поетичних рядках. Овідій, як і Вергілій, справив надзвичайний вплив на європейську літературу. Його ліричні твори дали імпульс для розвитку середньовічної поезії трубадурів і труверів. Данте поставив його поряд з Гомером і Горацієм.

КІНЕЦЬ АРІАДНИ (III, в. 459-516)

Ніч упаде — в небесах ти побачиш вінець Аріадни.

Злочин Тесеїв її в божеське лоно привів.

Вже проміняла на Вакха коханця вона голосного, Що до потвори дала нитку йому провідну.

Щасна подружжям новим, говорила: «Пощо я ридала?

Чей же на щастя мені випала зрада його».

Лібер тим часом, на Інді розніжений люд перемігши, Здобич привіз дорогу від узбережжів Зорі.

Серед індійських красунь-полонянок при нім щонайкраща, Божеським люба очам, донька самого царя.

Плаче ізнов Аріадна, блукаючи берегом моря, І, незачісана, так скаржиться словом гірким: «Знову почуєте, хвилі, колишні жалі-нарікання, Знов, надбережні піски, приймете сльози мої! Я нарікала раніше: „Кривоприсяжний Тесею!” Але тим самим і Вакх — горе моє! — завинив. Нині скажу я: Жінки! Не звіряйтесь на власне подружжя — Уділ занедбаний мій — все, що спіткається й вам.

О, коли б доля моя простувала тією ж тропою, Що на ній стала колись, я б уже з світу зійшла. Вакху, для чого мене ти знайшов на тих пісках безлюдних? Хай би я вмерла тоді, догорювавшися вкрай.

О легковажний, ще легший, ніж кучері власні на скронях, Вакху, якого тепер в горі я знаю до дна!

Як же наважився ти, привівши наложницю-бранку, Шлюбне, таке дороге, ложе своє захитать!

Де ж твоя вірність? Твої обітниці? Твоє присягання? Лихо моє, скільки раз маю я те повторять?

Ти ж винуватив Тесея, його ошуканцем назвавши — Присуд самому собі виніс єси у той час!

Хай же не взнає ніхто, хай у тузі німій догорю я, Хай не подумають: я варта зневаги була.

Надто Тесей! Хай ніколи не взнає про Вакхову зраду, Хай не вважає тебе спільником діла свого…

Хоч би віддав ти свій запал якійсь білотілій коханці; Часом бувають такі серед чужинних людей.

Але даремно кажу… вона мила тобі і смуглява… Як не замажуть тебе чорні обійми її!

Вакху! Знайди свою вірність! Вернись до подружніх обіймів! Я ж тобі вірна була! Мужа я звикла любить.

Матір ганебно колись принадили роги бичачі. Я полюбила твої — шана мені і хвала…

Хай же мене обмина теє лихо. Ти ж сам признавався, Що невитравним чуттям завжди до мене горів.

Чи ж дивуватись, що ти мене палиш? В огні народившись, В отчій правиці твердій ти врятувався з огню.

Ти мені небо колись обіцяв і чертоги нагорні, Нині ж — які з твоїх рук маю я взяти дари?!» Вилилась скарга до краю. А ззаду, йдучи узбережжям, Лібер давно наслухав ті безнадійні слова.

От у обійми бере її, сльози цілунками сушить… «В небі ми будемо вдвох!» — каже дружині своїй. — Ложем поєднані спільним, поєднані будем найменням:

Лібера — маєш навік зватись, кохана моя!

От запорука тобі: поглянь же на цю діадему —

Дивний Вулканів утвір, дар Афродіти тобі…»

Так він мовляє і дев’ять перлин на вогні обертає;

В небі вінець золотий сяє дев’яткою зір.

Переклад М.Зерова