Рим

Публій Овідій Назон

Ніоба (VI, в. 146-312)

Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка йде по фригійських містах, переповнює все доокола. Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування, Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сипілі. Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе: Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась. Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом, Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства Так не втішалась, — хоча й похвалялась усім цим, — як дітьми, славним потомством своїм. За зразок материнського щастя мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

Віща Тересія донька, Манто, якось раз оббігала вулиці міста всього. Покорившись божественній силі, Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди! Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона! Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши! Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».

Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні, ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

Ось і Ніоба, пишаючись, у почті жінок виступає, Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим, навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою, Так, що волосся в’юнке по обох заструміло раменах, станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком, — «Ну, чи не шал, — почала, — щоб богам, про яких тільки чули, шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько, Тантал, — єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу. Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї. Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь. Фригія переді мною тремтить. Під моєю рукою — Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими струнами, з людом її — у моєму й його володінні.

Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці — гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того, гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок, стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток, то чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині? Як же насмілились ви перевагу надати Латоні, Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого, щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна? Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води, — не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос. «Ти суходолом, — їй каже, — блукаєш, а я ось — морями», — й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила двоє дітей: це — потомства мого тільки сьома частина.

Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду, хто б сумнівався б у тім? Моя певність — потомство численне. Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може: хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше. Щедрі набутки мої поза межами страху: скажімо, вихопить Доля у мене когось із рясного потомства — не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать, як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна. Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято, шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону. Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта стала й словом таким до Діани звернулась і Феба: «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати, вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні засумнівалась і в тім, що богиня я: славлені вічно втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!

Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею) назвала майже бездітною — видно злобливий язик її батька!» Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові: «Досить! — сказав, — нарікання твої лиш затягують кару». «Досить! — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє, в хмару повиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

Поле широке й рівнинне було біля стін того міста. Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці; де яка брила була — під копитом дробилась у порох.

Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом на рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять. Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба в лоні своєму колись, — завертаючи круто по колу, так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила, скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки. Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо. Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли в сагайдаку, — за повіддя сіпнув. Так обачний керманич, хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший. Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна, свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла. Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій шиї коня — і гарячою кров’ю земля вже парує.

Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення — Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно, до боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі. Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах, щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита, наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила. Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись, разом на землю лягли, й очима, що вже пригасали, разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши. Глянув на те Апфенор і, до крові б’ючи себе в груди, кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі — й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє. Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені вирвавсь — і бризнула з кров’ю душа в неозоре повітря. Та ж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок, де починається литка і м’яко сплітаються жили. Поки рукою добуть намагається згубне залізо, друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір’я. Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! — мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати, — згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути, хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі? Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно. Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби, що розганяла жінок, які шану Латоні складали, й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав. Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі: «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь! Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю, серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши, я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража! Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!» Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута, й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби: в горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри. Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала зблідлим до брата лицем — і зів’яла, завмерла на ньому. Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну, змовкла нараз і, зігнувшись, конає від рани сліпої. Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом. Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла, вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає. Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало; сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба, в одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу з-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся, блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі — очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ. Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили. Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки, кроку не зробить нога, скам’яніли й нутрощі в неї. Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній і на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

Переклад А.Содомори