Рим

Публій Овідій Назон

Дедал та Ікар (VIII, в. 183-234)

Довге вигнання і Крит зненавидів Дедал остаточно. Спомин про рідні місця сповиває йому тугою душу.

Море ж кругом не пускає, і сказав він: «Хоч землі і води Шлях закривають, та небо відкрите: туди й підемо ми. Всім володіє Мінос, та повітря йому не скорити».

Так він сказав і поринув думками в незнане мистецтво.

Вводить в природу нове. За порядком складає він пера: Спершу маленькі, а потім з малих виростають все довші, Ніби ростуть на горбочку. Колись пастушок таким чином Дудку собі укладав з очеретяних стебел нерівних.

Зв’язує пір’я нитками, основу ж їх зміцнює воском, Складені так вигинає, до лука подібними робить, Справжніми крила здаються. Ікар же, синок, стоїть поруч. Він-то не знає, нещасний, що згубу свою бере в руки.

З радістю ловить він пір’я, підняте легесеньким вітром, В руки бере жовтий віск і розмина його пальцем великим, Ігри його — перешкода у батьковій дивній роботі.

Врешті робота готова. Закінчено все остаточно.

Майстер узяв два крила і, зворушивши ними повітря, легко піднявся на них і повис, немов птах, над землею. Сина повчаючи, мовить: «Лети посередині, сину; крила обтяжить вода, якщо надто летітимеш низько. Високо теж не лети, бо попалить вогонь твої крила; Шляхом середнім лети. Не дивись на Воота ти зовсім. Теж оминай і Геліку і оголений меч Оріона; тільки за мною лети!»

Одночасно з повчаннями цими крила йому до плечей поприкріплював він незвичайні. Праця і всі ці повчання зволожили щоки старечі, руки у батька тремтять. Поцілунками ніжить він сина, сам несвідомий того, що востаннє дитя він цілує.

Вгору на крилах піднявся, летить перший, боїться за сина, так, ніби пташка, що вперше з гнізда повиводила діток;

Просить летіти за ним і пояснює згубне мистецтво. Крилами рухає сам і безупинно слідкує за сином.

Дивиться вслід їм рибалка, з дрижачою вудкою сівши, бачить пастух і орач, що спочить зупинився біля плуга — з дива німіють вони, їм здається, що бачать в повітрі справжніх всесильних богів. А тим часом вже батько із сином зліва залишили Самос і Делос, і Парос минули, справа лишились Лебінт і багата медами Калімна.

Хлопець Ікар захопився чудовим, сміливим польотом, вабить його висота, і притягує небо просторе, шлях свій угору веде, забуваючи зовсім про батька. Промені ж сонця гарячі розтоплюють віск ароматний, віск, який скріплював крила; з плечей опадають всі пера, руки позбавлені крил, не захоплюють більше повітря; батька він кличе в розпуці і падає в море блакитне. Море, що скрило Ікара, Ікаровим нині вже зветься.

Батько ж нещасний, що вже перестав називатися батьком, «Ікаре, — кличе, — озвись! Де шукати тепер тебе маю? Ікаре, де ти?» Аж бачить, що плаває пір’я на хвилях. Тут-то мистецтво своє проклинає він і сина хоронить в землю, яка з того часу ім'я загиблого носить.

Переклад Ю. Кузьми