Рим

Публій Овідій Назон

Філемон і Бавкіда (VIII, в. 611-724)

Так закінчив Ахелой. Те, що він розповів, надзвичайно всіх здивувало. Один лиш наважився сміятися з цього, впертий отой богоборець, Іксіона син невгамовний: «Вигадки, що розповів Ахелой: вже надто могучі в тебе боги олімпійські, як можуть всі речі зміняти». Всі остовпіли, і ніхто з них промови не міг ухвалити. Перший Лелег серед всіх нарешті мовчання порушив, розумом зрілий і віком: «Безмірна небесная влада, краю нема і кінця їй; схотіли безсмертні — і сталось.

Сумнів твій тут не до речі. Ось слухай. На горах Фрігійських поруч із дубом стоїть стіною обведена липа.

Бачив це місце я сам, бо Піттей посилав мене в край той дальній, на ниви Пелопа, колись його роду підвладні, — нині болото; де край був залюднений — птиці лишились. В людському образі раз завітав сюди з сином Юпітер, з Атлантіадом, своїм жезлоносцем небесним на крилах.

Сотні осель обійшли олімпійці — благали спочинку, в сотнях осель олімпійців не пущено.

Радо зустріли їх лиш пенати одні, очеретом болотяним вкриті. Жив там старий Філемон і побожна стара з ним Бавкіда.

Там оселились вони, ще за літ молодих поєднавшись, там і постарілись, в тій самій хаті. Жили-бідували, але на те не вважали, і вбожество їх не гнітило.

Слуг би ти в них не знайшов; їх двоє жило на господі, хазяйнували самі і самі ж собі вірно служили.

Ледве безсмертні боги завітали до вбогих пенатів, голови низько схиливши, в тісненькі просунулись двері, — тут Філемон їх запрошує поруч сідать на ослоні, а працьовита Бавкіда рядном той ослін покриває.

Потім до огнища йде і в попелі ще не холоднім жар вигрібає, кори докидає і листу сухого, трудно і пильно старечим диханням огонь здобуває, зносить з гори після того трісок та всілякого хмизу. Дрібно ламає його, під казан мідяний підкладає і ту, що з грядок поприносив господар, городину чистить. А Філемон бере вила двозубі тим часом у руки і зараз хребтину задимлену з чорного балка здіймає.

З тої свинини, що довго про свята держали під дахом, він невеличкий шматок відриває і варить в окропі.

Щоб не знудилися гості, щоб час їм минав веселіше, розпочинають старенькі розмову. Прип’яті за вушко, висіли в хаті ночовки; мерщій наливають водою, вишнім богам присувають — обмити натомлені ноги. Ліжко було в них старе, з вербового дерева збите, був і сінник з осоки, на вербовій простелений рамі. Ковдрою вкрила сінник господиня, — так тільки у свята ліжко вона застилала, хоч ковдра, стара і дешева, тільки й придатна на те, щоби ліжко вербове вкривати. От прилягли олімпійці. Приносить тоді господиня стіл, але стіл шкутильгає на ногу; малий черепочок вирівняв ногу старому служаці, а м’ята зелена зверху старанно його для почесної учти натерла. Ставить тоді господиня двокольорові маслини, терен осінній смачний, прозорим налитий розсолом, редьку, цикорій і сир, а з сиром одцідженим поряд — яйця, що в попелі злегка спекла для гостей подорожніх. Все те на глиняній чистій посуді. Вино розмішали в глинянім чистім кратері, поставили букові кубки, пильно, уважно натерті пахучим зсередини воском. Хутко потому на стіл і гаряча з’явилася страва, з нею і вино молоде… Трохи згодом все те одсувають, щоб переміну нову на тісному столі розмістити. Тут і горіхи, і фіги, і фініки сушені в зморшках, сливи солодкі, пахучі, у кошику яблука стиглі, а посередині меду стільник. І миліші від страви — щира і щедра гостинність та ясні обличчя старечі.

От примічають старі, що, як стане кратер порожніти, то вже й не знають, відкіль самохіттю вино прибуває. Вражені дивом таким, затремтіли старі богобійні, просять чудесних гостей пробачити за страву убогу… Був на господі у них ще й гусак, що за сторожа правив, — сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним. Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих, поки не вдався до гостей та й під ноги до них не забився.

Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу: «Так, ми безсмертні боги, — прорекли. — Ми йдемо покарати селище ваше за гріх і блюзнірство. Та ви не страшіться: кара на вас не впаде. Отже, вашу оселю лишіть і разом з нами ідіть на шпилі й полонини нагірні». Божому слову коряться старі і, щосили обпершись на подорожні ціпки, помаленьку збираються вгору.

Вже недалеко були й від вершини гірської, — так, певне, пущена з луку стріла долетіла б, — оглянулись — горе! Все, що в долині було, затяглося болотом, і тільки їхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву, поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким, як та хатина мала, що й для них затісною здавалась, храмом величним стає: замість сох піднеслися колони, замість гнилої соломи блищить непідроблене злото, різьблені двері важкі і мармуром висланий ґанок.

Чують ласкаві слова — син Сатурна до них промовляє: «Праведний старче, і ти, достойна та праведна жоно! Що б ви хотіли від нас?» Поспитавшися ради в дружини, спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним: «Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;

Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного, дайте і вмерти одразу обом, щоб мені не прийшлося бачити дружини в огні, та і їй щоб мене не ховати». Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали, поки точилось життя. Раз, знеможені віком і кволі, вийшли із храму на ґанок вони; обступили їм пам’ять давні події; стоять, розмовляють; аж бачить Бавкіда: зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка криється листом — і от вже шумить верховіття над ними. Поки ще можна було, розмовляли обоє, а потім: «Друже, прощай», — проказали, і вже одночасно корою їхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя. Так повідали мені старі та шановані люди.

Правду святу говорили. Я бачив вінки там на вітті, і, начіпляючи свіжу свою плетеницю, промовив: «Люди, шануйте богів, то й вам тоді шана довіку».

Переклад М.Зерова