Рим

Публій Овідій Назон

Пігмаліон (X, в.243-297)

Пігмаліон, як побачив ганебне життя Пропетід всіх і, розпізнавши пороки, якими природа так щедро вдачу жінок наділила, в самотності жив, без дружини, й ложе у спальні його дожидало на подругу довго, а поміж тим він займався залюбки своїм дивним мистецтвом. Вирізьбив з кості слона білосніжну він постать жіночу. Світ ще такої не знав, і своє покохав він творіння.

Дівчини личко у неї, поглянеш — здається живою, ніби йти вона хоче, та тільки затримує сором.

Ось як мистецтво прикрилось мистецтвом! У подиві скульптор, захватом сповнює серце ті форми, що ніби вже дишуть. Часто до твору свого простягає він руку для проби: тіло чи кість перед ним? І не хоче признатись, що кість це. Ніжно цілує, здається, взаємно, до неї говорить, у руки бере, при тім вірить, що пальці натискують тіло, навіть боїться, щоб часом синяк не з'явився на шкірі.

То її пестить, то знову дарує приємні дівчатам речі: то раковин їй принесе, то камінців гладких, часом маленьких пташок і квіток різнобарвні букети, лілій, барвистих м’ячів чи янтарних сльозинок, що впали з дерева дів Геліяд. Її шатами теж прикрашає, персні на пальці дає їй і довге намисто на шию.

У вухах легенькі сережки, на грудях пов’язка звисає. Все це їй личить, одначе без шат вона також прекрасна. На килимах пурпурових він ніжно її укладає, назву дружини дає і похилену шию голубить на пухових подушках, ніби може вона це відчути. Свято Венери настало на всьому святкованому Кіпрі, падали в жертву принесені тут телички злоторогі, ранені в шию біленьку, і ладан курився довкола.

Жертву приніс і наш скульптор і біля жертовника потім, ставши, просить несміло: «Якщо ви, боги, всемогутні, дайте дружину мені (не наважився ту з кості назвати), щоб хоч подібна була до моєї зі слонової кості». Добре його зрозуміла присутня на святі Венера, знає, чого він бажає й посилає прихильне пророцтво: тричі вогонь запалав, підіймаючи полум’я вгору. У дім повернувшись, біжить він до любої статуї зразу, хилить на ложе, цілує — і теплою постать здається. Знову цілує її, доторкається грудей руками, чує — від дотику кість стає м’якша, і твердість зникає, пальцям його піддається, подібно як віск гіметтійський м’якне від променів сонця й роздавлений пальцем великим у різні згинається форми, придатний для всякого вжитку. У подиві й сумніві він, і радіє, й боїться обману, знову і знову кохану свою обіймає руками, тіло живе обіймає, під пальцями живчики б’ються!

Тут-то герой наш пафоський повними жару словами дякує щиро Венері і палко цілує нарешті губки не з кості, а справжні, і дівчина це відчуває. Вся червоніє й, несміло піднявши вгору очиці, небо побачила враз і коханого поруч із собою. Тут і Венера присутня на створеному нею весіллі. Після ж того, коли дев’ять разів місяць у повні з’явився, Пафос синок у них родився, від нього й острів так зветься.

Переклад Ю. Кузьми