Рим

Публій Овідій Назон

Скорботні елегії

В ДОРОЗІ НА ЗАСЛАННЯ (І, 12)

Літера кожна, яку у цій книжечці ти прочитаєш,

В час народилась сумний шляху мого серед бур,

І Адріатики бачили води, як в люті морози

Серед розбурханих хвиль я, дрижачи, їх писав.

Також тоді, коли Істм, що моря розділив, проминули

І на вигнання мене інший вже віз корабель,

Я усе вірші творив серед дикого реву морського,

Думаю, що і Кіклад певне тоді здивував.

Зараз дивуюсь і сам, як талант мій тоді не загинув

В тих хвилюваннях душі, в тій скаженілості хвиль.

Чи з отупіння виходило те, чи з безумства — не знаю,

Тільки ця творчість моя пільгу несла для душі.

Часто трусивсь я непевний посеред дощу і туману,

Часто погрожував Понт, там, де Стеропи зоря.

День перетворював в ніч нам Боот — вартовий Ведмедиці,

То знову Австер лихий хвилі до зір підіймав.

Часто наш човен вода заливала, та пальці тремтячі

Навіть тоді спромоглись вірші писати якісь.

Ось заскрипіли канати, натягнені вітром північним,

Хвиля, неначе курган, з вигнутим встала хребтом.

Сам же керманич підняв до зірок свої руки з благанням

І, позабувши кермо, небу складає обіт.

Всюди, куди не погляну, лиш смерті примару я бачу.

Страхом скувало думки, страхом обнятий молюсь.

Може, до порту причалю, але я боюся і порту,

Суша таїть небезпек більше стократ, ніж вода.

Підступ лукавих людей так же само лякає, як море,

Здвоюють страх мій тепер меч і морська глибина.

Я боюся, що меч прагне крові моєї напитись.

Море ж у смерті моїй славу захоче здобуть.

Зліва — там варвари дикі, що вік весь в розбоях проводять,

Завжди на березі тім війни, убивства і кров.

В час, коли море хвилюють бурі в зимову негоду,

Пристрасті в їхніх серцях дужче бушують, ніж Понт.

Ти вже повинен простити мені, мій строгий читачу,

Те, що мій вірш, так як є, нижче твоїх сподівань.

Я ж не писав його в парку моїм, як раніше бувало,

Ні не сидів, як колись звик, на дивані м’якім.

Кидають мною розгнуздані хвилі в цю днину зимову,

Що на листку написав, схоплює сиза вода.

Люто так злиться зима і обурена, як я наваживсь

Вірші писати під звук диких ударів, погроз.

Хай вже зима переможе людину! Але одночасно

Я перестану писать, бурю хай спинить вона.

Переклад Ю.Кузьми

(III, 9)

Значить, і тут є міста — хто повірити б міг — і то грецькі. Хоч на землі тій довкіл варварська мова звучить.

Навіть сюди забрели у свій час поселенці з Мілета й тут, серед гетських осель, грецькі заклали доми.

Назва місцевості все ж од самих забудівель давніша. Тут був убитий Абсірт — відси й та назва пішла.

На кораблі, що зладнала його войовнича Мінерва,

Через лискучу гладінь досі неторкнутих вод,

Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея —

Згубниця — тихий затон потурбувало весло.

З пагорба крикнув тоді вартовий, спостерігши погоню:

«Ось він пливе! Я здаля парус колхідський пізнав».

Поки мінійці в страху від причалу відв’язують судна,

Поки гримлять якорі, вправним послушні рукам,

Б’є, спохватившись, вона себе в груди, свідома провини, —

Б’є себе — та, що пішла й піде на вчинки страшні.

Хоч не втрачає вона і в ту мить одчайдушної зваги,

Все ж на ту вістку і їй блідістю лиця взялись;

Глянувши лячно й сама на близьке вже вітрило:

«Кінець нам, —

Мовила, — батька будь-що треба затримати тут!»

Поки, стривожена вкрай, озирається, що тут робити,

Якось на очі їй брат саме тоді навинувсь.

Щойно на нього поглянувши, скрикнула: «Нам пощастило!

Ось же він, той, чия смерть буде рятунком моїм!»

Тут неповинному в бік вона лезо смертельне встромляє;

Він — і жахнутись не встиг, бо й не чекав на таке.

Потім мечем його тне й розкидає по куснях довкола

Так, щоб і тут, і десь там можна було їх найти.

Ще й на вершечку гори, щоб біліли, кладе його руки

Й голову стяту, в крові — батькові дороговказ.

Щоб у нежданній журбі, підбираючи залишки сина,

Батько повільно верстав цю найскорботнішу путь.

Ось чому, каже переказ, той край іменовано «Томи»;

Рідного брата свого тут порубала сестра.

Переклад А.Содомори

ЗИМА НА ЧУЖИНІ (III, 10)

Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона,

В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені, —

Знайте ж — під зорями, що не спускаються в море ніколи,

В дальній країні тепер я між чужинців живу:

Скрізь дикунів — савроматів, і бессів, і гетів племена —

Навіть не гідні мене їхні самі імена!

Поки ще тепле повітря — тим часом нам Істр оборона:

Хвилями плинними він запобігає війні.

Тільки ж надійде понура Зима і весь берег зашерхне,

І від морозу стає біла, мов мармур, земля, —

Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом,

Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей.

Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,

Твердне: суворий Борей робить довічним його.

Отже, і перший іще не розтане, як випаде другий,

У багатьох він місцях часто дворічний лежить.

І в Аквілону бурхливого сила така, що високі

Башти з землею рівня, рве на будівлях дахи.

Шкури на теплі штани від холоду злого рятують,

З тіла усього саме тільки відкрите лице.

Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,

І на морозі блищить, біла уся, борода.

Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши,

Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки.

Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть,

Чи як на озері тут воду копають крихку?

Навіть і сам, за ріку папірусодайну не вужчий,

Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль —

Істр — навіть він, від жорстокого вітру ізверху застигши,

Потай у море несе води блакитні свої.

Там он, де судна пливли, нині ноги ступають;

По хвилі, холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять;

Нині мостами новими, що виросли над течією,

Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.

Віри мені не піймуть; та ж нема за брехню нагороди,

Отже, здається мені, вірити свідкові слід:

Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,

Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.

Тут і не досить це бачити: йшов я по хвилі затвердлій,

І не змочила вода зовсім моєї ноги.

Навіть, Леандре, якби в цій протоці пливти довелося,

Певно б вона не була винна у смерті твоїй.

Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,

Бо навісної зими їх не пускає покров.

Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,

Хвиль би не збив і тоді на полоненій воді.

Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом,

І розтинати б весло скованих вод не могло.

Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно —

Деякі з них навіть там ще зберігали життя.

Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє

Чи над простором морським, чи над розливом ріки,

То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,

Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні —

Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,

Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.

Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних

Необоронене скрізь ворог добро забира,

Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу,

Всі ті достатки, які має злидар-селянин;

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;

Бачать востаннє вони рідні оселі й лани;

Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті:

Бо ж ту отруту страшну бистре залізо несе.

Те, що несила узяти з собою, — в дорозі лишають,

І безневинні хатки палить ворожий вогонь.

Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає,

І не веде борозни ратай, налігши на плуг;

Тут коли ворога бачать, або і не бачать — бояться;

Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.

Також солодкі в тіні не ховаються тут виногрона

І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.

Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій на чому

Слів написати своїй пані й підкинути їй.

Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.

Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.

Світ так безмежно-великий широко тут розіслався,

Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

Переклад ГКочура (III, 11)

Ти, що в нещасті моїм наді мною постійно глумишся

Й скільки б мене не чорнив, — мало все, підлий, тобі —

Скеля зродила тебе, молоком годувала тигриця,

Серце твоє, присягну, каменем стало давно.

Де твоїй злобі межа? Чи, гадаєш, не всі ще нещастя

Звідать судилось мені — хочеш помножити їх?

Понт мене бачить хмурний, Ведмедиці аркадської зорі,

Гола чужинна земля й вітер — Борей налітний.

З варварським людом я тут перекинутись словом не можу,

Все, куди оком не кинь, жахом наповнене тут.

Наче той олень прудкий, що потрапив у лапи ведмедя,

Наче вівця між вовків, що налетіли із гір.

Я, нещасливий, тремчу посеред войовничого люду,

Мовби постійно в мій бік меч душогубний упиравсь.

Хай в тому кара мала, що втратив кохану дружину,

Край свій і друзів близьких — хай цього мало мені, —

Все ж, коли б Цезаря гнів був єдиним моїм покаранням —

Чи замала це біда — звідати Цезаря гнів?

Є, проте, в Римі такий, хто живу мою рану вражає,

Брудом, меткий на язик, щедро зливає мене.

Всяк може в справі легкій спромогтись на таке красномовство;

Вже коли тріщина є, важко хіба розколоть?

Мужності треба на те, щоб міцну ще твердиню здобути,

А на руїну хистку піде й лякливий боєць.

Я вже не той, що колись, то чому ж мою тінь ти сьогодні

Топчеш? У порох німий каменем мітиш — чому?

Гектором був, — хто боровсь; кого ж коні гемонські в пилюці

Мертвого потім тягли, — Гектором той вже не був.

Так от і я — вже не той, кого знав ти колись — пам’ятай же! —

З того, що знав ти колись, — нині лишилася тінь.

Що ж ти на привид, на тінь посягаєш отруйливим словом,

Зліснику? Годі, молю, кривдити мани мої!

В чім винуватять мене, те за правду приймай, та не квапся

В похибці кожній моїй бачити злочин важкий.

Ось я розплачуюсь тут (насити свою злобу!) подвійно:

Мучить вигнання мене й місце вигнання того.

Й кат би, напевно, здригнувся, на долю мою позирнувши,

Ти лиш один заповзявсь горя додати мені.

В тебе й Бусірід повчитися б міг, як і той, хто повільно

Мірним вогнем розпікав черево мідне бика.

Той, хто такого бика сицилійському владарю зладив,

Кажуть, ще й так пояснив витвору свого користь:

«Те, що ти бачиш, — потрібна це річ, не суди надто строго,

Я для ужитку її — не для окраси робив.

Бачиш, он там у бика на правому боці дверцята?

Хочеш злочинця скарать — там його ти й зачини,

Й тут же вогонь розпали, та не буйний, а так, щоби жеврівсь, —

От і почуєш, як бик, мовби живий, зареве.

То ж не скупися, прошу, й за дарунок віддячся дарунком,

Щедру за винахід цей плату мені назначи».

Мовив на те Фаларід: «Винахіднику дивної кари!

Варто, щоб ти таки сам хист свій як слід оцінив».

Довго не думали, вмить, як повчив він, підсипали жару —

Бик той таки заревів… голосом майстра свого.

Про сицилійців розвівся я тут, серед гетів, сарматів, —

Слухай же знову мене, кривднику, хто б ти не був.

Жовч роз’ярілу свою пригасивши кров’ю моєю,

Як тільки можеш тепер горем моїм утішайсь!

Горя, щоправда, того на землі й на воді я вже звідав

Стільки, що й ти б подобрів, тільки почув би про все.

От хоч Улісса зі мною зрівняй, і побачиш: великий

Гнів був Нептуна, та все ж — більший Юпітера гнів.

Хто б ти, отже, не був, — моїх болісних ран не роз’ятрюй,

З виразок свіжих, молю, руки жорстокі зніми.

Щоб не росла з дня на день про вину мою чутка зловтішна, —

Дай же тій справі моїй, врешті, рубцем затягтись.

Що таке доля, згадай: то підніме, то кине людину.

Про переміни такі слід би й тобі пам’ятать.

Саме тому, що зазнав я таке, що й не снилось нікому,

Так заповзятливо ти взявся за справу мою.

Що ж, пощастило тобі — моїй долі ніхто не позаздрить:

Лихо не йде одинцем, надто ж — Цезаря гнів.

Щоб пересвідчивсь ти сам, що вже не видумки все це, а правда.

Я побажаю й тобі звідати кару мою.

(III, 13)

Знов, недоречно тепер, — нехай не було б його зовсім! —

З бігом часу настав день той, коли я народивсь.

Нащо вигнанцеві ти, безсердечний, примножуєш горе, —

Краще поклав би йому враз із життям моїм край.

Мав би ти сором якийсь, турбувався б хоч дещо про мене, —

З Риму на ту чужину, певно б, за мною не йшов.

Там, де ти вперше побачив мене, ще в дитячій колисці,

Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг.

Міг би в ту пору важку, коли Рим я покинути мусив,

Ти, як і друзі мої, сумно сказати: «Прощай!»

В Понті — не місце тобі; чи сюди, у краї щонайдальші,

Льодом окуті, й тебе Цезаря гнів скерував?

Почестей звичних і тут, на вигнанні, ждеш, нерозумний, —

Щоб із плечей, як було, білий мій одяг спадав?

Щоб у барвистих вінках по-святковому вівтар димився?

Щоб у врочистім вогні ладан п’янкий тріскотів?

Щоб запашним калачем зустрічав я прихід твій черговий?

Щоб шанобливо богам слав я палкі молитви? —

Інші настали часи, не такі мої справи, щоб міг я

Радо вітати тебе, як то бувало колись.

Про похоронний вогонь мені дбати б, а не про святковий,

Вівтар не квітом вінчать, а кипарисом сумним.

Ладан палити дарма: ним богів я і так не вблагаю;

В горі такому пусті навіть молитви слова.

Та коли ти вже прийшов, — єдине до тебе прохання:

В ті лиховісні місця більше, молю, не приходь, —

Поки я мучуся тут, де світу найдальший окраєць —

Понт, який носить ім’я невідповідне: Евксін.

(Ill, 14)

Радосте вчених мужів, благодійнику їх, опікуне,

Ти, хто для хисту й мого другом, порадником був!

Як розхваляв ти мене, поки щасен я був, — чи так нині

Дбаєш, щоб я, хай не весь, — часткою був серед вас?

Все ще творіння збираєш мої, крім «Мистецтва», звичайно,

Бо й для самого митця згубою стало воно.

Ти постарайся, прошу, вихователю юних поетів,

Щоб хоча ймення моє в Римі притулок найшло.

Бо ж не моїм книжечкам, а мені присудили вигнання,

Долі такої нічим не заслужили вони.

Часто в далеких краях, на вигнанні десь, батько блукає,

Дітям вигнанця, проте, в Римі дозволено жить.

Як і Паллада колись: не від матері, тільки від батька,

Й вірші зродились мої — кров моя, плід мій живий,

Їх довіряю тобі, а що й батька нема в них сьогодні, —

Значить, тим важчий стає твій, опікуне, тягар.

Чим заплямований я, — це лиш трьох моїх діток торкнулось,

Отже, про інших усіх — явно, безпечно піклуйсь.

Є ще в доробку моїм п’ятнадцять книг «Перевтілень»,

Що в похоронний мій день вихопив хтось із вогню.

Міг би й цей твір, якби сам я, на жаль, не загинув раніше,

Блиску свого досягти під щонайтоншим різцем.

Та між людей він іде і звучить на устах, недоладний;

Втім, чи насправді звучить серед людей щось моє?..

Й цю ще додай до тих книг, яка б не була вона, пісню,

Та чи судилося їй в Рим із країв тих дійти?

Хто її візьме до рук (та чи візьме?), хай зважить раніше,

Де й за яких я умов пісню сумну цю снував.

Хай поміркує над тим, що в чужому краю, на вигнанні,

Я укладав ті рядки — й буде ласкавий до них.

Ще й подивується: як це я зміг у такій ото скруті,

У невідступній журбі стилос узяти до рук? Хист у біді надломивсь. Він, щоправда, й колись не потужним бив джерелом, а лиш так, ледве помітно, струмивсь. Далі, марніючи, він без ужитку, без догляду сохнув, поки, занедбаний геть, зовсім таки не заник.

Тут нема книг, щоб натхнення мені та поживу давали, тут замість голосу книг — лук тятивою дзвенить. Нікому й вірші читать, а якщо б і надумав читати, — марно: з читання мого й слова не втямить слухач.

Та й самотою тут ніде побуть: на запорі ворота; а кругом міста біжить — захист від гетів — стіна. Слова шукаю, бува, чи то ймення якогось, чи назви, — поруч нікого нема, хто б мені те підказав.

Іноді мову про щось поведу — й раптом (сором казати!) слова бракує мені — чи й розмовлять розівчивсь? Скіфська й фракійська щоденно звучить у вухах моїх мова; мабуть, по-гетському я скоро й писати почну.

От і боюся, повір, щоб випадком понтійського слова серед латинських не стрів ти й поміж цих от рядків. Строго, проте, не суди, і на книжечку цю непримітну, знаючи долю мою, оком ласкавим поглянь.

(IV, 1)

Може, на похибку ти (й не одну) в книжечках тих натрапиш, — любий читачу, даруй, зваживши, де я писав.

Не задля слави старавсь — на вигнанні розради шукав я, щоб од усіх бідувань якось думки відвернуть.

Так от і каторжник той, у кайданах копаючи землю, хоч і невміло, проте, співом полегшує труд.

Пісню й човняр заведе, коли човен пливе проти хвилі, тіло подавши вперед, тягне по мулі в’язкім.

Так і весляр, до грудей раз у раз наближаючи весла, хвилю, що йде на судно, мірно, співаючи, б’є.

Так і пастух, то на посох опершись, то сівши на камінь, після спекотного дня дудкою тішить овець.

Так і служниця висновує з ниткою пісню тягучу, так вона день при дні працю скрашає свою. Кажуть, що й мужній Ахілл, як забрали йому Брісеїду, гнів свій і тугу свою гомоном струн гамував. Так і співучий Орфей, коли вдруге утратив дружину, вражений горем важким, зрушував скелі й ліси.

Муза рятує й мене: на шляху покарання, до Понту, з прогнаним тільки вона, вірна супутниця, йшла.

Їй лиш одній не страшні ані вбивці рука, ні ворожий меч, ні вітри, ні моря, ні найдикіші краї.

Знає, що я посковзнувсь, що не вчинок зловмисний зі світу звів передчасно мене — похибка прикра моя.

Муза ласкава тепер вже хоча б через те, що раніше разом зі мною й сама нашу ділила вину.

Нащо, на згубу собі, я правицю подав Пієрійським сестрам! Навіщо пізнав їхнє мистецтво святе!

Як мені бути тепер? Я ще й досі могутнім корюся: вражений пісні жалом, далі до пісні горнусь,

Так дуліхійців, було, вабив лотос, їм досі не знаний, хоч і до згуби їх вів, та смакували його.

Хто закохавсь, — чує сам, де біда його, й сам же до неї рветься, наосліп летить просто на згубу свою.

Так от і до книжок, до свого ж таки горя горнуся; вістря, в моїй же крові, я ще й до серця тулю.

Це заповзяття моє божевіллям годиться назвати.

Те божевілля, однак, дещо корисне мені:

Від споглядання біди відвертає мене віршування і з-перед зору мого темну розвіюю млу.

Так і вакханка не раз у священному шалі гасає по едонійських верхах, не відчуваючи ран.

Хай лише груди мої колихнуться під тирсом зеленим — понад нещастя людські духом і я піднімусь,

Що те вигнання тоді, що той берег похмурого Понта, що те гнівне божество? — Вище літає мій дух.

Наче летейський напій, щоб заснути, надпив я із кухля, так усі біди свої бачу неначе крізь млу.

Тим-то вшановую їх, геліконських сестриць, що зі мною йдуть на вигнання сумне, лиш би приспати мій біль.

На суходолі й морях не гордили вигнанцем — були з ним і на дорозі курній, і на помості судна.

Поряд були б лиш вони, бо всі інші боги з величавим Цезарем, всі як один, — горя бажають мені.

Й стільки послали вже лих, скільки є окрай моря піщинок, скільки у морі є риб, скільки — дрібної ікри.

Легше квітки навесні, у жнива — колоски врахувати, спілі плоди — восени, взимку — сніжинки легкі,

Ніж усе те, що я зніс, наблукавшись по цілому світу, поки той берег мене — лівий, Евксінський, прийняв.

Та не зазнав я добра, не поменшало й тут мого горя, навіть сюди забрела доля лиха мені вслід.

Бачу виразно тепер, яка нитка снується для мене з дня, коли я народивсь: темної пряжі вона.

Що тут людині грозить, — шкода слів, бо хоч я про ті речі мовив би правду святу, — віри не йняв би ніхто.

Важко, ой, важко тому, хто не сходив із уст всього Рима, між чужаками тепер — бессами й гетами жить!

Та чи життя це, скажіть, — при зачиненій брамі, за муром, де й оборонні вали — не запорука життя?

Ще в молодечі роки я цурався убивчої зброї, в руку важкого меча брав я хіба що на жарт.

Нині, хоча вже хилюсь і приховую сивінь шоломом, меч я при боці ношу, в лівій руці — маю щит.

Хай лиш тривогу звістить, на горбі причаївшись, дозорець, —

Тут же тремтливо до рук свій обладунок беру.

Ворог, тримаючи лук і отруйну стрілу наготові,

Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.

Мов кровожерливий вовк, що крізь зарості, через посіви

Тягне у темрявий ліс необережну вівцю,

Так і того, за ким браму міську не зачинено вчасно, ворог-дикун на коні, в полі спіймавши, жене.

Йде полоненик тоді, відчуваючи зашморг на шиї, йде або тут же його косить трійлива стріла.

Так я у дикім краю, його житель новий, проживаю, — й так мені тягнеться час, начебто вік тут живу.

І за таких от умов мене знову до святощів давніх муза-вигнанка веде — вірші снувати велить.

Тільки кому їх читать?! Перед ким виливати скорботу?

Хто розумітиме тут мови латинської плин?

Тож хоч-не-хоч сам собі і пишу я ту пісню, й читаю, тим-то її не страшить надто суворий суддя.

Часто себе ж я питав: «То для кого тепер ті старання?

Може, ту пісню сармат візьме до рук, може, гет?»

Часто ронив я сльозу на оте сумовите писання,

І від ридання не раз вогким робився сувій.

Серцем я рани старі, мовби щойно нанесені, чую —

От і по грудях струмить сліз ненастанний потік.

Поки пригадую все — ким я був колись, хто я сьогодні, як опинився аж тут, відки прибув я сюди,

Часто, впадаючи в шал, сам себе кленучи й ті старання, кидав усі ті пісні, згрібши їх, прямо в огонь.

Тож із писання всього хоч на ті, що зосталися, крихти оком привітним скинь, хто б ти, читачу, не був.

Зглянься на твір цей і ти, кого втратив навік я вже, Риме, — твір, що несе на собі барву вигнання сумну.

Переклад А. Содомори