Греція

Гомер

Одіссея

ПІСНЯ ПЕРША

Зміст

На Олімпі зібралися на раду боги. Вони вирішують долю Одіссея, якого переслідує Посейдон і затримує німфа Каліпсо. Він має повернутися на батьківщину, на острів Ітаку. Афіна з’являється перед сином Одіссея Телемахом в образі Одіссеєвого товариша і радить йому відвідати Пілос і Спарту, щоб довідатися про долю батька, а також позбутися женихів Пенелопи, які розпоряджаються у домі Одіссея. Телемах після розмови з матір’ю і женихами думає про майбутню подорож.

В. 1-15

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши, Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив, В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею, Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне: З’їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,

Що понад нами, — за те дня повернення він їх позбавив. Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.

Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої, Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись. Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини, Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла, В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.

ДРУГА ПІСНЯ

Зміст

Телемах наказує зібрати громадян Ітаки на збори і вимагає, щоб женихи полишили дім Одіссея. Женихи поводять себе зухвало. Ментор, друг Одіссея, звертається до співгромадян і дорікає їм, що вони байдуже ставляться до сина Одіссея. Лаокріт з власної волі розпускає збори. Афіна, прибравши вигляд Ментора, обіцяє Телемахові дати корабель. Евріклея, царська ключниця, споряджає Телемаха, який відпливає до Пілоса.

В.1-15

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста, З ложа свойого підвівся улюблений син Одіссеїв, В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив І, до намащених ніг підв’язавши сандалії гарні, Вийшов зі спальні своєї, достоту на бога подібний. Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їм Довговолосих на збори негайно скликать археїв. Ці їх скликали, а ті — на площу збиралися швидко. Щойно посходився люд і натовп зібрався великий,

Вийшов на площу і він, тримаючи спис мідногострий. Був він не сам — услід йому бігли два пси прудконогі.

Чаром божистим його опромінила з неба Афіна, — Сів він на батьківськім місці, старшина ж уся розступилась.

В. 267-285

Так він молився. До нього наблизилась тихо Афіна, Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа, І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим: «Ні слабодухим, ані нерозумним не будь, Телемаху.

Силу й відвагу міцну від батька свого перейнявши, — Те, чим всього досягав і ділом він завжди, і словом; Буде й для тебе тоді твоя путь не безплідна й не марна. А як не син ти його і не з лона родивсь Пенелопи, То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш. Рідко, проте, до батьків бувають подібними діти.

Гірші здебільша вони, а кращих таки небагато. Отже, якщо слабодухим ані нерозумним не будеш

І Одіссеєва тяма ще зовсім тебе не покине, Є цілковита надія, що сповниш своє ти завдання. А про дурних женихів, про їх каверзи, їх забаганки Ти не турбуйся, — цілком нерозумні вони і неправі. Навіть не знають, нещасні, що смерть і чорна їх доля Близько за ними стоїть і в день їх єдиний загубить».

ПІСНЯ П’ЯТА

Зміст

На раді богів ухвалюють відправити Гермеса до німфи Каліпсо з наказом відпустити Одіссея. Каліпсо допомагає Одіссеєві побудувати плота, споряджає усім необхідним у дорозі. Через чотири дні Одіссей залишає Огігію. На вісімнадцятий день мандрів Посейдон насилає бурю, під час якої Одіссей ледве не загинув. Його рятує німфа Левкотея. Бурхливі хвилі виносять його до берегів Схерії. Знесилений Одіссей ховається у купу сухого листя, щоб захиститись від нічного холоду, а Афіна навіває йому глибокий сон.

В.228-278

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста, Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе, Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння, Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила, І почала Одіссея відважного в путь виряджати. Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну, З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд. Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній Острова край повела, де великі зростають дерева — Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі, Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний. Тож показавши йому, де великі зростають дерева,

Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла. Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота: Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття, Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він. Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла, Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи: Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.

Розміру саме такого, яким досвідчений тесля Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, — Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки. Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши, Густо підпори і дошки великі на них настеливши, Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила, Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати. Огородив його далі він віттям вербовим навколо, Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту. Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла. Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею. Линви до рей прив’язав, а до низу — канати й колоди, Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне. День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу. П’ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо, В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу. Міх йому з гарним вином у запас положила богиня, Другий — з водою міх величезний, із їжею третій Шкіряний, а в ньому ще й ласощів різних багато.

Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала, Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий. Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, — Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса Та у Ведмедицю, — інші ще Возом її називають. Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона, Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний. Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла, Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.

В.297-327

Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, — Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа: «Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною? Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала, Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись, В морі біди натерплюся, — усе це збувається нині. Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні Подуви враз розбудив, — це, напевне, моя вже загибель! Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю На рівнині полягли біля Трої в догоду Атрідам!

Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би В день той, коли незліченні троянці мене закидали Мідними списами біля убитого сина Пелея, — З честю й мене поховали б, славу я мав би в ахеїв.

Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться».

Щойно він вимовив це — і з шумом страшним величезна Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.

Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних Переламало якраз посередині щоглу високу;

Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.

Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою. Виринуть швидко хвиля велика йому заважала Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.

Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.

Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте не забув він, Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши, Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.

Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.

ПІСНЯ СЬОМА

Зміст

Одіссей, за допомогою Навсікаї, дочки феакійського царя Алкіноя, ніким не помічений потрапляє до палацу. Він падає до ніг цариці Арети з благанням допомогти повернутися на Ітаку. Алкіной, який влаштував для гостей банкет, запрошує Одіссея до столу. Після банкету Одіссей розповідає цареві й цариці про свої пригоди; як він відплив з острова Огігія, як опинився у Схерії, як йому допомогла Навсікая. Алкіной обіцяє доставити Одіссея на батьківщину.

ПІСНЯ ВОСЬМА

Зміст

Алкіной звертається до громадян, які зібралися на площі, пропонуючи спорядити корабель, на якому Одіссей вирушить додому. На обіді, влаштованим Алкіноєм, присутні вельможі й корабельники. Всіх гостей своїм співом розважає аед Демодок. Спів про троянського коня і подвиги ахейців розчулив Одіссея. Алкіной співчутливо поставився до царя Ітаки і просить його розповісти про свої пригоди.

В. 65-82

Крісло окличник йому Понтоной срібнокуте поставив, Спиною серед гостей до колони його притуливши, Потім формінгу дзвінку на кілку дерев’янім повісив Над головою його й показав, як дістати рукою Струни; кошика з хлібом на гарнім столі він поставив, Тут же і келих з вином, щоб пив, коли серце запрагне. Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили, Муза співця надихнула мужів оспівати славетних Співом, що слава його до широкого неба сягала, Про Одіссеєву сварку з Ахіллом, Пелеєвим сином, Як на розкішній учті богів вони злими словами Лаялись несамовито, й мужів володар Агамемнон Нишком радів, що знатні ахеї отак посварились.

Бо як ознаку добра сповістив йому в храмі Піфійськім Феб-Аполлон, коли в бога спитати поради ступив він Через поріг кам’яний, — то з волі великого Зевса Був лиш початок нещасть, що найшли на троян і данаїв.

В.474-520

От до окличника тут звернувсь Одіссей велемудрий, Зрізавши м’яса шматок із хребта білоіклого вепра, Вкритого жиром, та більшу частину собі залишивши: «На ось печеню, окличнику, і віднеси Демодоку, Хай покуштує, й зажурений рад я його вшанувати. Шану й повагу людей, що живуть на землі цій, усюди Мають аеди, сама-бо їх муза безсмертна навчила Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем’я». Так він сказав, і окличник герою-співцю Демодоку В руки те м’ясо відніс, — і взяв цей, радіючи духом. Зразу ж до страв приготованих руки усі простягнули. А після того, як голод і спрагу вони вдовольнили, До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий: «Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, — Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька, Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш, Що учинили й зазнали чого, й як було їм сутужно, Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це. Отже, про те заспівай, як Епей із Афіною разом Під Іліоном коня дерев’яного постать зробили, Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували. Врешті коли і про це ти мені проспіваєш докладно, Зараз же перед всіма я людьми розповім, що, напевно, Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче».

Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхненний, З того почавши, як враз на свої добропалубні судна Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши, Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста, Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.

Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно, Сидячи там навкруги, і на троє думки їх ділились: Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню, Чи, затягнувши наверх, з високої скинути скелі. Чи залишити це диво як жертву богам милостиву. Саме останнє оце і було те, що статися мало, Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме Постать велику коня дерев’яного, де заховались Кращі з аргів’ян, готуючи смерть і загибель троянцям. Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували, З схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши. Як — хто куди — плюндрувати розбіглися місто високе, Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним. Там він, — співав той, — наважився стати до бою страшного І переміг при сприянні великої духом Афіни.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

Зміст

Розповідь Одіссея про пережите: відплиття від Трої, битва з кіконами, зустріч з лотофагами, прибуття до країни кіклопів. Одіссей з товаришами потрапляє до печери кіклопа Поліфема, який, заваливши вхід брилою, споживає людей як вечерю. Одіссей, опоївши велетня вином, від якого той засинає, випікає йому єдине око, вибирається разом із супутниками з печери і відпливає від острова. Поліфем просить свого батька Посейдона помститися Одіссеєві за образу.

В. 181-243

Швидко дістались ми так недалекої тої країни, Обік побачили там, край скелі над морем, високу, Лавром порослу печеру. До неї збиралися на ніч Кіз і овечок багато. Навкруг простягався високий Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.

Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари Сам випасав собі, інших оподаль. Ні з ким він не знався У самотині своїй і ніяких не відав законів.

Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться, Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину, Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.

Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишитись При кораблі й стерегти корабля свого якнайпильніше;

Сам же, дванадцять обравши між ними, супутців найкращих, Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта, Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.

З шани до бога — й жерця ми й дружину його пощадили Й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.

Отже, за те мені він дорогих надавав подарунків: Гарного вибору золота сім тоді дав він талантів, Подарував і кратеру, із срібла усю, і, до того ж, Чистим, солодким вином, цим питвом божественним, дванадцять Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те В цілому домі з служниць і челядників досі не відав, Тільки він сам і люба дружина, і ключниця вірна.

Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне, Досить було лише келих один його влити на двадцять Мірок води, і запах навколо такий від напою

Йшов божественно солодкий, що втриматись годі від нього. Міх я великий вином тим наповнив та інших припасів В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню, Дикого велетня, що ні законів, ні права не знає.

Швидко добралися ми до печери, але не застали Велетня в ній, — десь пас він отару свою густорунну. От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати: Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним: Старші — окремо, окремо від них середульші й окремо — новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно, Глеки й дійниці були приготовані там для удою. Товариші почали всіляко мене умовляти, — сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних. Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще, — хотілось побачити його, чи не дасть мені сам він гостинця? Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним. От ми розклали вогонь і жертву принесли й самі вже, сиру набравши, поїли й ждати в кутку посідали, Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок Дров він сухих, щоб мати на чому вечерю варити.

З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери. Ми ж із перестраху всі аж у найдальший зашилися закут. Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок, Тих, що доїти їх мав, а самців — баранів із козлами — Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.

Потім камінь підняв величезний і вхід до печери Ним завалив, — не могли б того каменя зрушити з місця Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні, — Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.

Ледь з досвітньої мли заясніла Еос розоперста. Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок, Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив він сніданок. Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару, Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.

З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару в гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати, як би помститися, якщо подасть мені ласку Афіна.

Серцю моєму таке найкращою видалась рада: Біля кошари лежала кіклопова палиця довга — Стовбур сирої маслини, — зрубав її він, щоб ходити З нею, як всохне вона. Виглядала ж та палиця, наче Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім, Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозять, — Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.

Кия із сажень завдовж од неї тоді відрубав я й товаришам передав, обстругати його наказавши. Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити. Потім старанно його заховав я під гноєм, якого Дуже багато було понакидано скрізь по печері.

Товаришам після того звелів жеребки я тягнути, хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши, В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине. Випали тим чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними. Ввечері й він надійшов й отару пригнав пишнорунну. Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру, сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого, передчуваючи щось, чи бог його так напоумив.

Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним. Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих, Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко. Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю. Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього, З темно-червоним вином дерев’яний підносячи дзбанок: «Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського, — сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянув на мене й вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш. Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати З інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!» Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно вподобав те він солодке питво, і ще зажадав його вдруге.

«Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішити, бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне в гронах розкішних дають, що примножує Зевс їх дощами. Це незрівнянне вино, це нектар, це амбросія справжня!» Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою. Тричі підносив я й тричі в глупоті своїй випивав він.

А як вино уже зовсім йому затуманило розум, я із солодкими знову до нього звернувся словами: «Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти. Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати, Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають». Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним: «Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я Товаришів його всіх, — оце тобі й буде гостинець». Так він сказав, похитнувся й навзнак упав й, зігнувши Набік грубезну шию, лежав й відразу всевладний Сон подолав його. З горла у нього з вином випливали М’яса людського шматки, — сп’янівши, почав він блювати. Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову Він розігрівся як жар, а тим часом відваги словами товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку. Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти, Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж товариші поставали — бог дав їм одвагу велику.

Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно в око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху, Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають, Взявшись обабіч і жваво він крутиться сам безустанно.

Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили велетню око, і пасока тепла струмила навколо.

Жаром горящих зіниць обсмалило й брови, й вії. Лопнуло яблуко очне й коріння його аж сичало. Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру суне гарячими у воду холодну й сичить те залізо, Гартом узяте, — стає-бо воно ще міцнішим від того. Так від оливного кия й око його засичало.

Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері. З ляку ми кинулись врозтіч усі й зразу він вирвав з ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту. З люттю від себе її жбурнув обома він руками Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір’ях.

Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались. Вхід обступили в печеру й стали розпитувати, що з ним: «Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас? Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє? Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить!» У відповідь так із печери волав Поліфем премогутній: «Друзі, Ніхто й не насильством мене він, а підступом губить!» Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате: «Що ж, коли сам ти й ніхто насильства тобі не вчиняє, То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна, — краще ти батька свого, владику благай Посейдона!» Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось, Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним. Стогнучи тяжко і в корчах увесь, аж звиваючись з болю, Камінь руками намацав кіклоп й відсунув від входу, Сів посередині в дверях й широко руки розставив, Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.

От якого він дурня знайти у мені сподівався! Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі, щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я — йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось. Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу: Гарних, ставних там чимало було густорунних. Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю. Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям вербовим з ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому. Я їх по троє зв’язав, — ніс когось під собою середній. Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.

Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я… Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий. Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим Я заховався й, вп’явшись руками у шерсть божественну, Так і тримався терпеливо, відважного сповнений духу. Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста, стали на пашу тоді барани й козли пориватися, а неподобні матки замекали голосно в стійлах — понабухало в них вим’я. А їхній господар, жорстоким мучений болем, усім баранам, що ішли повз нього, спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний, що під грудьми в баранів густорунних підв’язане крилось. Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю й мною обтяжений, я ж — передумав тоді вже багато. Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній: «Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній ти із печери? Раніш не ходив-бо від інших позаду. Перший на луки ти жвавими кроками біг у ніжнолистих пастися травах, перший збігав й до хвилі річної, першим також поспішав до кошари своєї вернутися ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш, мабуть, ти ока господаря, — злий чоловік його випік з товаришами лихими, вином мій стуманивши розум. Клятий Ніхто! Не втече він, кажу, від загибелі злої! Мав би ти розум такий, як у мене, й вмів би хоч слово вимовити, ти б розказав, де від гніву мого він сховався. Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба всю цю печеру оббризкав, — тоді б я своє заспокоїв серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв». Так промовляючи, він барана випускає за двері.

Щойно ми вийшли з печери й поодаль кошари спинились. Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших. Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих, їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати на корабель свій. Нас радо супутники любі вітали — тих, що уникнули смерті, — й загиблих оплакали гірко. Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха моргнувши, я не дозволив, — загнати звелів пишнорунну отару на корабель і чимдуж на плань відпливати солону.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали й веслами, сидячи в ряд, по сивих ударили хвилях. А на таку ж відплинувши віддаль, що поклик ще чути, до Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати: «Гей ти, кіклопе! Не зовсім беззахисний муж той, у якого Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко! Так і належить помститися тобі за лихі твої вчинки, нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз’їдати не посоромився! От Зевс і боги тебе всі й покарали!» Так я промовив. Його ж іще більше злоба охопила. Верх од гори одломив він великої й так його кинув, Що поблизу корабля темноносого впав той уламок. Ледве в стерно кермове кам’яна не вдарила брила. Завирувало все море від скелі, що впала у воду, — з шумом до берега нас понесло тоді водоворотом. Моря приливом нас знову до самої суші пригнало. Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею я відштовхнув корабель, а супутникам кивнув головою, Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм, щоб із біди врятуватися. Аж гнулись вони — веслували.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

Зміст

Телемах повертається з мандрів і посилає Евмея сповістити Пенелопу. Одіссей зустрічається з сином і відкривається йому. Вони вирішують, як позбутися женихів. Один з женихів, Антіной, підбурює інших здійснити замах на Телемаха. Пенелопа, довідавшись про змову женихів, намагається вплинути на Антіноя. Афіна навіює сон Пенелопі й перетворює Одіссея на старця.

Мовивши так, він од нього прийняв мідногострого списа й через камінний поріг увійшов Телемах тоді в хату.

З місця свого підвівся перед ним Одіссей, його батько. Та Телемах його стримав й мовив, озвавшись до нього: «Гостю, сиди! Для себе ми й інше тут знайдемо місце в нашій хатині. Ось чоловік цей мене десь посадить». Так говорив він і сів той на місце своє. Свинопас же Свіжого віття накидав, овечим накрив його руном. Сів на цім місці тоді й улюблений син Одіссеїв.

Потім у мисках дерев’яних подав свинопас їм печене м’ясо, яке від вечері вчорашньої в нього лишилось. У кошики плетені хліба з верхом поклав їм небавом. У чаші кленовій вино розмішав їм, як мед той, солодке. Справивши все це, він проти божистого сів Одіссея.

Тут Одіссея жезлом золотим доторкнулась Афіна. Випраним чисто плащем й хітоном вона йому спершу Плечі укрила й осанку ставну й моложавість вернула. Знову смуглявий він став і повніш заокруглість лиця. Чорною знов бородою усе обросло підборіддя.

Все це зробивши, вона відійшла, Одіссей же в хатину знов повернувся. Дуже здивований син його любий Вбік свої очі відвів, боячись, чи не бога він бачить.

Врешті озвався й слово до нього промовив крилате: «Зараз ти іншим здаєшся, мій гостю, ніж був ти раніше. Інше маєш одіння й зовсім не те твоє тіло. Чи не один ти з богів, що простором небес володіють? Зглянься на нас і дозволь принести тобі жертву священну й золоті коштовні дарунки. О, змилуйсь над нами!» У відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий: «Ні, я не бог, і чому до безсмертних мене ти рівняєш? Батько я твій, за якого в зітханнях ти стільки скорботи терпиш весь час і насильств від людей зазнаєш ти зухвалих!» Мовивши це, почав цілувати він сина й струмили з лиця його сльози на землю, що стримував їх він до того.

«Зараз, мій сину, одверто всю правду тобі розповім я. Славні мене привезли мореплавці-феаки, що й інших переправляють по морю людей, хто до них прибуває. Спав на швидкім кораблі я, вони ж провезли мене морем, і на Ітаку зсадили, й дарів надавали коштовних — міді, й золота, й безліч усяких тканин й одежі. Все це лежить у печері заховане з волі безсмертних. Нині ж сюди я прибув за пожадливим словом Афіни — обміркувати удвох, як лихих ворогів нам позбутися. Перелічи ж мені зараз усіх женихів, щоб докладно з певністю знав я — і скільки їх є там, і що то за люди. Отже, я в серці своїм бездоганним усе розсудивши, зважу тоді, чи здолали б одні ми з тобою, без інших, справитися з ними, чи й інших покликати нам доведеться».

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

Зміст

Одіссей з Телемахом готуються до бою з женихами й виносять зброю з їдальні. Одіссей, невпізнаний, розмовляє з Пенелопою й запевняє її, що чоловік незабаром повернеться.

«Гостю мій любий! З людей, захожих з далекого краю. Гість розумніший, любіший до дому мого не приходив. Те, що розказуєш ти, і доладне усе й зрозуміле. Є в мене жінка стара, досвідчена й мудра душею. За Одіссеєм нещасним ходила вона й годувала. У той день прийнявши на руки, як мати його породила. Ноги вона тобі вмиє, хоч силами дуже ослабла.

Встань, Евріклеє розумна, та ноги помий однолітку

Твого господаря. Мабуть, такими уже й в Одіссея

Стали і ноги і руки, як в бідного цього чужинця.

Швидко-бо в горі і злигоднях старіє смертна людина».

Так промовляла вона. Затуливши руками обличчя,

Сльози гарячі старенька лила й говорила журливо:

«Горе, дитино моя! Я ж безсила! Найбільше із смертних

Зевс тебе досі ненавидить, хоча його вірно й шануєш!

Хто-бо із смертних де-небудь такі громовержцеві тучні

Стегна палив, хто приносив добірні такі гекатомби,

Як доставляв йому ти, благаючи щиро притому

Старість безжурну зустріти й славетного виховать сина?

Та в одного лиш тебе день повернення Зевс одбирає.

Може, служебні жінки й з Одіссея, що в дальніх блуканнях

До іменитих заходив домів, так само глумились,

Як безсоромно ці суки із тебе знущаються зараз.

Ти, уникаючи їхніх зневаг і образ, не дозволив

Навіть обмить їм тебе. Я ж готова для тебе зробити

Те, що звеліла Ікарія мудра дочка Пенелопа.

Ноги тобі я помию не тільки задля Пенелопи,

А й для самого тебе. Печаллю глибокою дух мій

В грудях схвильований. Слухай уважно, що буду казати.

Скільки чужинців нужденних сюди не заходило досі,

На Одіссея ніхто, признаюся, не був такий схожий:

Постаттю, голосом, гостю, як ти, навіть ноги ті самі».

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

«Всі це, старенька, кому нас доводилось бачити разом,

Кажуть водно, що дуже один на одного схожі

З вигляду, як і сама зауважила ти справедливо».

Так він сказав, а старенька, узявши блискучу мідницю,

Що умивали в ній ноги, холодної досить вливає

В неї води і гарячої ще додає. Одіссей же,

Сівши до вогнища, швидко від світла у тінь відвернувся, —

В думці побоювавсь він, щоб старенька, вмиваючи ногу,

Шраму на ній не впізнала, — усе тоді б зразу розкрилось.

Ближче вона підійшла, щоб помити. І зразу впізнала

Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.

В.468-486

Жінка старенька тим часом, до шраму торкнувшись руками,

Зразу впізнала його — і ногу із рук упустила.

Впала в мідницю нога Одіссеєва, й мідь задзвеніла,

Посуд убік нахиливсь, і на землю вода розлилася.

Радість і сум охопили їй душу, наповнились зразу

Очі сльозами, і голос дзвінкий мов застряг їй у горлі.

До підборіддя його доторкнувшись, вона говорила:

«Ти ж — Одіссей, моя люба дитино! А я не впізнала.

Поки ноги не торкнулась мого владаря дорогого!»

Мовила й на Пенелопу своїми зиркнула очима,

Наче сказати бажала, що тут чоловік її любий.

Та ж ні поглянуть в цей бік не могла, ані щось зауважить,

Їй-бо Афіна думки одвела. Одіссей же рукою

Правою раптом за горло стару Евріклею вхопивши,

Лівою ближче до себе її притягнув і промовив:

«Неню, невже погубить мене хочеш? Сама ж ти своєю

Груддю мене згодувала! <em>Я</em> ж, безліч нещастя зазнавши,

Аж на двадцятому році вернувся до рідного краю.

А як усе ти збагнула, що бог тобі вклав у глиб серця,

То вже помовч! Щоб у домі про мене ніхто не дізнався!»

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

Зміст

Служниця Евріклея сповіщає Пенелопу про повернення Одіссея. Пенелопа не одразу впізнає свого чоловіка. Одіссей відкривається дружині, спершу переконавшись у її відданості. Одіссей і Пенелопа довго розповідають один одному про своє життя під час розлуки. Вранці Одіссей йде до батька.

В. 25-240

В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:

«<em>Я</em> не жартую, дитя моє любе, але ж бо насправді

Дома вже твій Одіссей, кажу тобі, він повернувся, —

Це той чужинець, якого у домі так всі зневажали.

Знав те давно Телемах, що він повернувся додому,

Тільки розважно дотримував батькових намірів тайну,

Щоб на зухвалих мужів він помститися міг за насильства».

Вчувши таке, Пенелопа зіскочила радісно з ліжка,

Няню стару обняла й, не ховаючи сліз на повіках

І промовляючи, з словом до неї звернулась крилатим:

«Люба матусю! Як щиру ти правду мені розказала

Й справді додому, як мовила ти, чоловік мій вернувся, —

Як же тоді сам-один на стількох женихів безсоромних

Міг би він руку підняти? Тож завжди їх тут цілий натовп!»

В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:

«Цього не знаю, не бачила, тільки убиваних стогін

Чула сама. У збудованих міцно покоях сиділи

Ми перелякані, двері на засуви щільно замкнувши,

Поки з моєї кімнати мене Телемах не покликав,

Син твій послав його батько мене тою ж миттю покликать.

<em>Я</em> Одіссея в господі знайшла, — він стояв над тілами

Вбитих, круг нього вони на долівці, утоптаній твердо,

Всюди валялись. Ти, все це побачивши, серцем раділа б.

Кров’ю і брудом забризканий, був він на лева подібний.

Зараз всі разом лежать вони біля дверей на подвір’ї

Купою: тим-то великий вогонь розпалив — обкурити

Дім наш прегарний; мене ж до тебе послав він — покликать.

Швидко-бо йди, щоб до милого серця обом вам нарешті

Радість прийшла, бо надто багато ви горя зазнали.

Нині-бо справді збулись-таки давні твої сподівання:

Ось — і живий, і здоровий — до вогнища він повернувся

Й дома тебе і сина знайшов. Завдали йому лиха

Тут женихи, та помстився на них він у власній господі».

Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:

«Люба матусю! Не час іще надто радіти й хвалитись!

Знаєш сама ти, який він у домі цім був би жаданий

Всім, особливо ж мені і сину, що ми породили.

Тільки не дуже то все вірогідне, що ти розказала,

Мабуть, то хтось із богів повбивав женихів гордопишних

В гніві на злі їх учинки та їхню пиху нестерпиму.

Не шанували нікого вони із людей земнородних,

Хто б не зайшов до них — злидень який чи людина статечна.

От за зухвалість таку і прийшлося їм зле. Одіссей же

Шлях до Ахеї згубив поворотний і сам десь загинув».

В відповідь їй тоді мовила няня, стара Евріклея:

«Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!

Тут чоловік твій; до вогнища він повернувсь, а ти й досі

Віри не ймеш! Яке недовірливе серце у тебе!

Отже, ознаку тобі я скажу, яку легко впізнати:

Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив,

Мила я ноги йому і, побачивши шрам, тобі хтіла

Зразу ж сказати. Та рота рукою мені затулив він

І не дозволив сказати, — завбачливий був, обережний.

Швидше-бо йди, — готова я дати себе у заставу,

А як обманюю — хай жалюгідною смертю загину!»

В відповідь їй тоді мовила так Пенелопа розумна:

«Люба матусю! Хоча б і яка будь досвідчена, важко

Замисли вічноживущих богів наперед угадати.

Ну ж бо ходімо, проте, до сина мого, щоб побачить

Вбитих мужів-женихів і глянуть на того, хто вбив їх».

Мовивши так, зійшла вона з верхніх покоїв. Та дуже

Серцем вагалась — здаля розмовляти з своїм чоловіком

Чи підійти і, взявши за руку, чоло цілувати.

Переступивши поріг кам’яний, увійшла до господи

Й сіла у світлі вогнистім вона супроти Одіссея,

Біля стіни. А він, на колону зіпершись високу

Й погляд свій опустивши, сидів і чекав, що дружина

Скаже поважна, його на власні побачивши очі.

Довго мовчки сиділа вона із сполоханим серцем —

То, йому дивлячись в очі, знайомі знаходила риси,

То у лахмітті брудному його не могла упізнати.

Врешті озвавсь Телемах, і так він до неї промовив:

«Матінко, горенько-мати! Яке в тебе серце не чуле!

Нащо мого ти сторонишся батька? Чому з ним не сядеш

Поруч, ні слова не скажеш йому, ні про що не спитаєш?

Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б

Одаль свого чоловіка, що стільки зазнавши недолі,

Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!

Завжди у тебе було твердіше від каменю серце!»

Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:

«Любий синочку! Серце у грудях моїх мов отерпло,

Слова не можу промовити я, ні про що запитати,

Ні теж поглянути прямо в обличчя. Якщо ж таки справді

Це Одіссей і додому вернувсь він, то зможемо легко

Ми упізнати самі одне одного. Є в нас ознаки,

Нам лиш відомі обом, а від погляду інших укриті».

Тут усміхнувся незламний в біді Одіссей богосвітлий

І Телемахові зразу ж він слово промовив крилате:

«Що ж, Телемаху, облиш свою матір в світлиці, дозволь їй

Ще перевірить мене — хай упевниться краще небавом.

Поки брудний я увесь, у рванім лахмітті на тілі,

Мною гордує вона й не може мене упізнати.

Ми ж порадьмось тим часом, щоб вийшло усе в нас найкраще.

Навіть коли лиш одну хтось уб’є між народом людину

І небагато хто месником може постати за неї,

Все ж утікати він мусить, вітчизну покинувши й рідних.

Ми ж тут понищили всю країни опору, найкращу

Молодь Ітаки цілої. Над цим подумати треба».

Знову на це тоді мовив йому Телемах тямовитий:

«Сам те розваж, мій батечку любий, тож, кажуть, найкращий

Розумом ти між людей — щодо цього ніхто уже інший

З смертних людей змагатись, напевне, з тобою не зможе.

Ми ж тоді підем з тобою завзято, і нам, запевняю,

Все ж не забракне відваги, наскільки в нас вистачить сили».

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

«От що скажу я тобі, й це, по-моєму, буде найкраще:

Спершу помийтесь гарненько, в хітони тоді одягніться

Й хатнім служницям скажіть у свої прибиратись одіння.

Хай божественний співець, узявши формінгу дзвонисту,

Всіх тоді нас поведе у танці, веселощів повні,

Так, щоб почувши їх, кожен вважав — тут весілля справляють,

Чи подорожній ішов би, чи хто б то не був із сусідів.

Треба, щоб чутка про вбивство мужів-женихів не раніше

Містом полинула нашим, аніж ми укритися встигнем

У загородній наш сад багатодеревний. Отам-то

Ми поміркуєм, яку допомогу нам дасть Олімпієць».

Так він сказав, і вони наказу послухали радо.

Спершу помились гарненько й хітони тоді одягнули,

Вбрались ошатно й жінки; узяв і співець божественний

Дзвінкоголосу формінгу, й у всіх розбудив він бажання

Солодкомовного співу й веселого, жвавого танцю.

Ходором дім весь великий ходив з тупотіння гучного

Ніг чоловіків у танці й жінок, підперезаних пишно.

Тож не один говорив, почувши, що діється в домі:

«Заміж, мабуть, таки хтось довгосватну взяв володарку!

Ну ж і зухвала! Не вистачає у неї терпіння

Дбать про великий цей дім, поки муж її вернеться шлюбний».

Так не один говорив, не знаючи, що воно сталось.

А Еврінома, ключниця, в домі тим часом помила

Великосердного плоть Одіссея і маслом натерла,

Зверху чудовий накинула плащ і хітон надягнула,

Вроди на голову вдосталь злила йому діва Афіна,

Вищим зробила на зріст і повнішим і кучері пишні,

Мовби вінок з гіацинтів, йому над чолом спорядила,

Наче тямущий митець, що золотом срібло вкриває

Й, різних умінь від Гефеста й Паллади Афіни навчений,

Радує око тонкими утворами свого мистецтва, —

Так вона вродою плечі окрила й чоло йому гоже.

Вийшовши з купелі, був на безсмертних він виглядом схожий.

Знов після того у крісло, з якого встав нещодавно,

Сів навпроти дружини і так він до неї промовив:

«Дивна ти жінка! Між кволих жінок — тобі найтвердіше

Серце дали божественні висот олімпійських осельці.

Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б

Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі,

Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!

Що ж, постели мені ложе, матусю, нехай вже окремо

Ляжу собі, — адже серце у жінки цієї залізне!»

Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:

«Дивний же й ти! Не заношусь нітрішечки я, не гордую,

Ні теж занадто гнівлюсь. Пам’ятаю я добре, яким ти

На кораблі довговеслім відплив од своєї Ітаки.

Так, Евріклеє, вигідне сама постели йому ложе

В спальні, впорядженій добре, що сам же її будував він.

Ліжко внести йому та приготуй на нім постіль вигідну —

Ложе м’яке, й покривала, й світлисте до них узголів’я».

Мовила так, щоб випробу мужу вчинити. Та гнівно

Відповідав Одіссей занадто розумній дружині:

«Жінко, яке ти колюче для серця промовила слово!

Хто ж бо то ліжко моє переставив? Та це було б важко

Й дуже умілій людині. Хіба що з богів хто, прийшовши,

Легко його при бажанні на інше посунув би місце.

А з-поміж смертних нікому, хоча б він і в розквіті сил був,

Не пересунуть його, є-бо певні ознаки в тім ліжку,

Вміло змайстрованім, — сам я, не інший хто, все спорядив це.

Кущ густолистий маслини у мене стояв на подвір’ї,

Пишний, квітучий, із стовбуром грубим, немовби колона.

Спальню круг нього я став будувати, аж поки й докінчив,

Щільно клав мур з камінців та й покрівлю ізверху поставив,

Двері міцні приладнав, до одвірків їх щільно пригнавши.

Потім з маслини тієї верхівку відтяв густолисту.

Пень обрубав, обтесавши до кореня мідяним стругом,

Якнайстаранніше брусся я вирівняв пильно по шнуру,

Злагодив ліжку підпору і свердлом усе просвердлив я.

З цього почавши, став ліжко робити, аж поки докінчив,

Золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю,

Ремінь воловий, у пурпур забарвлений, вздовж натягнувши.

Ось я відкрив тобі ліжка ознаки. Проте ж бо не знаю,

Жінко, чи й досі там само воно, чи хто вже на інше

Місце його переніс, від оливного пня відділивши».

Так він сказав, а у неї і серце й коліна зомліли,

Як пригадала ознаки, що так розповів він докладно.

Сліз не ховаючи, швидко підбігла до нього й, за шию

Міцно обнявши й цілуючи голову, так промовляла:

«О Одіссею, не гнівайсь на мене! У всьому ти завжди

Був розумніший за всіх. Уділили скорбот нам богове, —

Заздро було їм, щоб разом зазнали ми в юності втіхи

І на поріг би щасливої старості разом ступили.

Отже, не сердься тепер і не ремствуй на мене занадто,

Що не відразу, як глянула, щиро тебе я вітала.

Завжди-бо серце у мене холонуло в грудях на думку,

Щоб не прийшов і не звів який-небудь мене ошуканець

Словом лукавим, — багато ж людей є, лихих на пораду.

Тож і народжена Зевсом Єлена аргейська, напевне,

Не поділила б кохання і ложа з чужинцем, якби лиш

Знала вона наперед, що ахеїв сини войовничі

Мають додому, на землю вітчизни, її повернути.

Хтось із богів на учинок її наштовхнув непристойний;

Не допускала раніш вона в серце засліплення й вади

Злої, що й наші від неї усі почалися нещастя.

Перелічив ти мені усі безперечні ознаки

Нашого ліжка, що інший ніхто його з смертних не бачив,

Ти лиш та я, та одна лиш служниця моя Акторіда,

Та, що віддав мені батько, коли я сюди від’їжджала, —

Двері вона стерегла до затишної нашої спальні.

Переконав ти мене, хоч серце у мене й не чуле!»

Так вона мовила, він же не міг уже стримать ридання, —

Сльози ллючи, обнімав свою вірну й розумну дружину.

Як мореплавцям жадана земля, що з’явиться врешті

В час, коли добре збудовані сам Посейдон серед моря

Вщент розіб’є кораблі, злим вітром і хвилею гнані,

Й мало хто з тих мореплавців на берег із сивої піни

Випливе з тілом, яке солоний намул роз’їдає,

Й вийде на землю жадану він, радий, що лиха уникнув, —

Радісно так їй було на свого чоловіка дивитись,

Рук вона білих від шиї його не могла відірвати.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

Зміст

Душі женихів потрапляють до Аїда, зустрічають там ахейських вождів Ахілла й Агамемнона. Агамемнон шанобливо висловлюється на адресу Одіссея і його вірної дружини

В.205-360

Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром

В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши,

Сам Лаерт пильнував його, трудячись у ньому старанно. Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова, Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують Слуги, що всяку виконувати мусять хазяйську роботу, Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким Опікувалась Лаертом у полях цих, далеко від міста.

З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся: «Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу. Випробу я учиню у нашого батька тим часом — Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі, Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?» Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю. Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти. Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий, Ні служників, ні синів його, — всі повиходили з саду Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник Обгородить, — де шукать, їм показував Долій старенький. Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре, Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому, Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись, Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний. Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий, Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний, Став під високою грушею й слізьми гіркими умився. Потім у серці своєму і в мислях почав розважати — Кинутись прямо на батька, обнять, цілувати й відразу Все розказать, як прийшов він, як у рідну вернувся вітчизну, Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити. Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще: випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові.

З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий, Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши. Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив: «Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина — Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні, Ні теж смоковниця — тут без твого не росте піклування. Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися: Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість Випала тут, — увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті. Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає, І рабського в тебе нічого нема, — лиш побачити варто Вигляд і постать твою, — скоріш на державця ти схожий. Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся І ліг у постелю м’яку, як людині старій подобає. Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто: чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш? Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно: справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі? Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно відповідати, ні слів моїх слухати, коли розпитати хотів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще, чи уже досі помер і домує в оселі Аїда?»

Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай. Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну милу прибув, — із людей, з далекого краю захожих, гість миліший ніколи до дому мого не приходив. Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще, ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий. Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно, став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я — золота гарного виробу сім йому дав я талантів, дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих, дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок, стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів; жінок, крім того, чотири тямущих в усякій роботі й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав». Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько: «Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш, тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують. Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши. От якби дома застав живим ти його на Ітаці, то відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши, як і належить віддячити тому, хто перший почав це. Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто: скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти гостя бездольного, сина мого, якщо був це насправді він, бідолашний? Мабуть, від отчизни і від друзів далеко риби у морі десь з’їли його, чи, може, на суші став він поживою звірів і птиць. Не оплакала мати, не спорядила із батьком, — ми ж разом його породили; і Пенелопа розважна, із віном багатим дружина, не голосила, як личить, над ложем свого чоловіка, вій не закрила йому, як це подобає для вмерлих. Отже, по правді скажи мені все, щоб знав я напевно: хто ти і родом відкіль? В якій виростав ти родині? Бистрий де корабель, що й тебе сюди віз, і з тобою товаришів богорівних? Чи, може, лише як супутник плив ти в чужім кораблі, що, тебе ізсадивши, від’їхав?» Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий: «Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповів я. Родом я з Алібанта, а дід Поліпемоном звався, сам же Еперітом звуся; якесь божество проти волі до берегів цих мене із Сіканії вітром загнало.

Свій корабель я близько поля далеко від міста поставив. Що ж до твого Одіссея, то рік уже п’ятий минає, як відбув він відтіля і з вітчизни моєї від’їхав, муж бездольний; щасливу пташки йому путь віщували, справа злітаючи. Тим-то радів я, його виряджавши, з радістю і він відпливав. Сподівались обоє не раз ми ще зустрічатись гостинно й дарунками щедро мінятись». Мовив це, і чорна хмара печалі Лаерта окрила, попелу в жмені обидві брудного, мов кіптява, взявши, голову сиву свою він посипав, стогнучи тяжко.

Захвилювалось і синове серце: на любого батька глянув лише — і гостро у ніздрях йому защипало. Кинувсь до нього, обняв він його і, цілуючи, мовив: «Батечку мій! То ж я є той самий, про кого питаєш! Аж на двадцятому році вернувся я до рідного краю. Годі, утримайсь від сліз і плачу, і гіркого стогнання. От що тобі я скажу: нам треба чимдуж поспішати. Вчора усіх женихів повбивав я у нашому домі, злочин караючи їх і ганьбу, для серця нестерпну». У відповідь знову озвався до нього Лаерт і промовив: «Ось якщо справді це ти, мій син Одіссей, повернувся, певну ознаку мені покажи, щоб повірити міг я». Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий: «Спершу очима своїми на шрам ти оцей подивися — то на Парнасі кабан мене білими іклами ранив на полюванні. Це ж ти мене й мати поважна послали, щоб я Автоліка, батька матусі, навідав, — одержати мав я дарунки, що, бувши у нас, мені обіцяв він. Далі дерева тобі у саду я, доглянутім добре, всі покажу, що мені дарував ти. Хлоп’ям ще їх назви в тебе питав я, садком за тобою йдучи; повз дерева так ми проходили і ти пояснив мені кожного назву, подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток, сорок смоковниць; ще лоз виноградних мені обіцяв ти дати рядків п’ятдесят, таких, що весь рік безнастанно тут плодоносять, — і зараз ті грона ростуть розмаїті, і кожному інша від Зевса пора визрівання спадає». Так він сказав, а в старого і серце і коліна зомліли, як пригадав лиш ознаки, що той розповів так докладно. Любого сина обняв він руками і сам знепритомнів. Світлий його підхопив Одіссей, у нещастях незламний. А як прийшов він до пам’яті і дух в його серце вернувся, відповідаючи, так він одразу почав говорити: «Зевсе, наш батечку! Є ще боги на Олімпі високім, раз женихи за надмірне зухвальство своє поплатились.

Зараз же страх мені серце проймає, щоб часом не збіглися всі ітакійці сюди незабаром та щоб поголоски не порозносили зайвої скрізь по містах кефаленських». Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий: «О, не турбуйся! Тепер нема чого клопотатись!»

Краще ходімо до оселі, від саду ж вона недалеко. Я Телемаха туди і чередника, і свинопаса вирядив, щоб якнайшвидше вечерю для нас готували».