Греція

Гесіод

Роботи і Дні

(кінець VIII — початок VII ст. до н. е.)

Видатний творець дидактичного епосу. Повністю збереглися епічні твори «Теогонія» і «Роботи і дні», частково — «Каталог жінок». «Теогонія» («Походження богів») — це перша спроба систематичного викладу та генеалогічного впорядкування старогрецької міфології. «Роботи і дні» — дидактична поема, яка містить практичні поради хліборобам в їх повсякденній важкій праці, а також вислови, які розкривають психологію працелюбного селянина і засуджують неробство. «Каталог жінок» — своєрідне продовження «Теогонії», генеалогічний перелік смертних жінок, які від шлюбу з богами народили героїв — засновників іменитих родів. Гесіод, як зачинатель жанру настановчих поем, служив взірцем для подальшої дидактичної поезії.

І. ПАНДОРА

В. 42—105

Скриті безсмертні від смертних джерела життя. А то легко

Можна було б чоловікові протягом дня роздобути

Стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів.

Зараз над огнищем димним ярмо почепив би він зайве,

І перестали б робити воли та мули терплячі.

Тільки ж Кроніон ховає поживність від людського роду,

Гнівний за те, що його одурив Прометей хитродумний.

Саме тому і придумав він людям згубливі турботи…

Взявши вогонь, заховав. Але син Іапета відважний

Знов його вкрав для людей у премудрого владаря Зевса,

Укривши в порожній тростинці від Зевса, що бавиться громом.

Гнівно промовив до нього Кроніон, що хмари громадить:

«Син Іапета, за всіх найздібніший на вигадки хитрі!

Радий ти дуже, що викрав вогонь, обдуривши мій розум.

На превелике нещастя собі й поколінням майбутнім.»

«Замість вогню я пошлю їм біду! І нехай тоді нею

Тішаться в серці своєму і власну недолю полюблять!»

Мовивши так, засміявся родитель безсмертних і смертних.

Славному дав він Гефесту наказ, щоб той якнайшвидше

Землю змішав із водою, поклавши всередину людський

Голос і міць і з лиця уподібнивши вічним богиням

Красної дівчини постать принадну. Афіні казав він

Різних мистецтв научати, щоб ткала прегарні тканини,

А золотій Афродіті круг чола її розілляти

Любість, і болісну хіть, і гризоти, що тіло з’їдають.

Ще і гінцеві Гермесу, аргусовбивці, розум собачий

В неї велів він покласти й навички крутійської вдачі.

Так говорив — і безсмертні послухали владаря Зевса.

Чинячи волю Кроніда, славетний кульга обоногий

Зараз зліпив із землі соромливої дівчини образ,

Підперезавши її, красно вбрала богиня Афіна;

Діви Харіти й владарка Пейто начепили на неї

Щирого злота намисто, а Гори розкішноволосі

Всю її постать кругом весняними квітками прибрали.

Діва Паллада сама приладнала прикраси на тілі.

Аргусовбивця, гонець, наостанку поклав їй у груди

Мову облесну, всілякі омани і вдачу крутійську

З волі Кроніда, що тяжко громами гуркоче. Ще й голос

Дав оповісник богів і назвав ту він жінку Пандора,

Кожен-бо з тих, хто живе повсякчас на високім Олімпі,

Даром її дарував хлібоїдному людству на горе.

Здійснивши намір жорстокий, придуманий людям на згубу,

Бистрого вісника, аргусовбивця, до Епіметея

Батько богів посилає свій дар одвезти. І забувся

Епіметей, як йому Прометей говорив, щоб ніколи

Від Олімпійського Зевса не брати дарунку, а конче

Все відсилати назад, щоб не сталося людям нещастя.

Взяв він той дар, та й тоді вже побачив, що лиха здобувся.

Перше, давно, на землі проживали людські покоління,

Жодного лиха не знавши, не знавши важкої роботи,

Ані хвороб неприємних, що людям загибель приносять.

Покришку скриньки велику піднявши, та жінка всі біди

Порозпускала — і людям великі вчинила скорботи.

Тільки надія одна усередині скриньки, в міцному

Домі своєму лишилась, не встигши пурхнути назовні.

Перше-бо того Пандора накинула покришку скриньки

З волі егідодержавного Зевса, що хмари громадить.

Напасті інші без ліку кругом поміж нами блукають.

Повно-бо їх на землі, та й на морі великому повно.

Слабості всякі між люди і вдень, і вночі без зазову

З власної волі приходять, приносячи смертним нещастя

В тиші великій, не дав-бо їм голосу мудрий Кроніон.

Отже, не може ніхто ухилитись від присуду Зевса.

II. П’ЯТЬ ПОКОЛІНЬ

В. 109—201

Спершу безсмертнії боги, що їх на Олімпі оселя,

Рід золотий утворили людей, обдарованих словом.

Рід цей тоді існував, як владикою неба був Кронос.

Люди жили, мов боги ті безсумні і світлі душею,

Як від тяжкого труда, так і від горя далекі, однак.

Старість до них не зближалась. Могутні на руки й на ноги

Завжди на учтах вони веселились, не відавши лиха,

А помирали як сном опановані. Всяке добро їм

Дано було на пожиток. Без оранки поле родюче

Їм дарувало плодів рясоту. Лиш по власній охоті

В мирності серця робили вони, на всі блага багаті,

Власники стад незліченних, подібні до сонму безсмертних.

Час надійшов, і покрила земля покоління щасливе.

З тої пори його люди, із волі великого Зевса, —

Духи добра на землі і захисники смертного роду.

Все наглядаючи пильно — і правду й неправедні вчинки, —

Скрізь по землі вони ходять, одягнені легким туманом.

Дано їм право царське — роздавати нам всяке багатство.

Гірше далеко від першого друге людей покоління —

Срібне — створили безсмертні, що їх на Олімпі оселя:

До золотого воно не подібне ні тілом, ні духом.

Сотню-бо років при неньці турботній, під доглядом дбалим,

Хлопчик її виростав, безпомічний у рідному домі.

Як же до літ молодих і до розуму врешті доходив,

Жив після того недовго, велике приймаючи горе

Тільки з своєї провини. Ніколи-бо гордощам буйним

Впину ті люди не знали, богам не хотіли служити,

На земляних вівтарях учиняючи жертви блаженним,

Як земнорідним годиться, як звичай існує. Кроніон

Скрив під землею те плем’я, угніваний тяжко, що шани

Не віддавали блаженним богам, олімпійським владикам.

Отже, і це покоління безгранна земля поглинула.

Смертні тепер називають їх родом підземних блаженних:

Хоч вони й другі по черзі, одначе так само в пошані.

Знов же і третє коліно людей, обдарованих словом, —

Мідне — Кроніон створив, не подібне до срібного зовсім.

Із ясенів появились ті люди. Страшні і могучі,

Сіяли горе й насильство, Арея справляючи діло.

Хлібом не з зерна живились, душею твердіші за кремінь,

Хмурі й суворі. Велика була їх потуга. З плечей їх

Руки над тілом міцним нездоланної сили зростали.

Мідна була у них зброя, доми побудовані з міді,

Міддю й робили усе і не знали за чорне залізо.

Тільки ж загинули й ці від кривавих незгод та усобиць.

В дім навісний льодового Аїда зійшли безнайменно.

Отже, хоч вельми страшні ті були, а уникнути смерті

Їм не судилось, вони теж бо втратили сонце блискуче.

Слідом за тим, як покрилось і це покоління землею,

Знову ще інше, четверте, створив на землі хліборобній

Батько Кроніон-владар — справедливіше й краще від інших

Рід божественний славетних героїв, яких наші предки

На неосяжній землі величали колись півбогами.

Люта війна і страшні бойовища звели їх із світу.

Дехто на Кадмовім полі поліг коло Фів сімворітних,

Як за Едіпові вівці війна учинилась між ними.

Інші в крутих кораблях над безоднями млистого моря

В Трою походом пішли задля кучерів русих Гелени.

Там у кривавих боях і спіткала їх смерть поневільна.

Решту окремо від смертних, життя і домівку їм давши,

Зевс оселити призволив над гранями земного світу.

Там і понині живуть, острови населивши блаженних,

Близько глибоких вирів Океану, безсмертні душею,

Славні герої. Там щедро їх зерном, солодшим від меду,

Тричі на рік надаряє квітуче зарідливе поле.

Нащо ж судилося жити мені серед п’ятого роду?

Чом я раніш не помер або чом не родився пізніше?

Нині-бо плем’я існує залізне. Ні вдень, ні вночі вже

Не припочити йому від труда, не позбутися смутку,

Долі не має. Турботи тяжкі від богів йому дані.

Правда, до злого і тут прилучилось добро. Бо Кроніон

Згубить і це покоління людей, обдарованих словом,

Як у рожденних дітей сивина забіліє в волоссі.

Поки ж те буде, нема односердя між батьком та сином,

Гостю немилий господар, товаришу давній товариш,

Навіть не дружні брати між собою, як перше бувало.

Хутко безчестити стануть ці люди батьків староденних,

Вже-бо й тепер їм не раз домовляють образливим словом.

Горе злосливим! Забувають небесної помсти. Не знають

Дяку належну віддати батькам за труди виховання.

В злості один на одного похватні губити вітчизну.

Не полюбляють людей незрадливої присяги. Мужі

Праведні й добрі в погорді у них, а злочинця шанують.

Правого суду далекі, стида не плекають у серці.

Гірший і кращого мужа до зла і неслави призводить

Словом лестивої мови, брехливого свідчення словом.

Заздрість несита між людьми нещасними з зойканням диким,

З повним ненависті зором блукає, радіючи злому.

Десь недалеко той день, що з землі на вершину Олімпу,

Гожість прекрасного тіла укривши під одягом білим,

До несмертельного роду простуючи, кинувши людство,

Стид віддалиться і честь, і самі лиш остануться біди

Смертним рожденцям землі, і не буде на муки поради.

ЛІТО

В часі, коли зацвітає будяк і, на дереві сівши,

Безперестанно і густо з-під крил тріскотющих цикада

Ллє свою пісню дзвінку серед млосної літньої спеки, —

Кози бувають найгладші, вино здається найлуччим,

Повні жадання жінки, чоловіки украй нездолящі,

Тяжко їм Сіріус лютий коліна і голову сушить,

Аж пов’яває все тіло. Тепер відпочинь супокійне

І в холодку під скалою біблійським вином покріпися.

Доброго хліба візьми, молока від кози молодої,

М’яса шматок від телиці, що паслася в лісі на брості,

Або з козят-перваків. І все вином пломенистим

У холодку запивай, вдовольняючи серце їдою,

До пругкокрилого вітру Зефіра лице обернувши

Та до ясного ручаю, що вічно біжить на долину.

Тільки вино на три чверті, розводити треба водою.

Скоро почне Оріон убиватися в силу, негайно

Слугам скажи молотити священний ужинок Деметри

На уторованім добре току, де вітри провівають.

Зерно як слід переміряй, тоді позсипай його в станви,

А як готові запаси дома усі поскидаєш,

<em>Я</em> би порадив безхатнього сторожа взяти й бездітну

Наймичку — клопіт важкий, як у хаті слуга з немовлятком.

Пса-гострозуба дістань та й не жалуй його годувати,

Хай стереже він тебе від такого, що вдень спочиває.

Сіна й полови собі наноси, щоб було до нового

Мулам твоїм та волам. А потому хай слуги спочити

Мулів колінам дадуть і з волів поскидають їх ярма.

ПОРАДИ МОРЕПЛАВЦЕВІ

Може, бере тебе хіть по бурхливому плавати морю,

То пам’ятай: як жахна Оріонова сила скидає

З неба Плеяд і вони попадають у море туманне,

Сильно тоді починають усякі вітри буйнувати.

Отже, в той час не держи корабля на похмурому морі.

Припам’ятай мою раду й роби на твердім суходолі.

Витягни з хвиль корабель, обклади його міцно камінням,

Щоб не упав він від сили вогкої навального вітру,

Затичку в дні відоткни, бо згниє він від зливи Кроніда.

Снасті гарненько полагодь усі, позанось їх додому

І, позгортавши, сховай корабля мореплавного крила.

Зроблене міцно стерно почепи над димливим багаттям

Та й дожидай, поки прийде на плавання добра година.

Бистре судно тоді в море стягни, наладуй його кладдю,

Тільки такої бери, щоб додому з прибутком вернутись.

Так і наш батько чинив, нерозсудливий Персе, як плавав

На кораблі на морях, добуваючи чесно зарібок.

Так і сюди він прибув по широкопросторому морю

На чорнобокім судні, еолійську покинувши Кіму.

Не від дозвілля, добра чи багатства відтіль утікав він,

Тільки від бідності злої, що людям Кронід посилає.

Край Гелікона осів він у Аскрі, злиденній слобідці,

Прикрій в зимі, неприємній улітку, немилій ніколи.

Отже, затям собі добре, мій Персе, що в кожному ділі

Треба вважати на час, а найбільше за все — в мореплавстві.

ПОРАДИ

В. 274—334

Персе, візьми до душі й найкраще розваж моє слово:

Слухайся голосу правди та й думки не май про насильство,

Цей-бо закон для людей, встановив олімпієць Кроніон:

Риби і звірі, і птиці крилаті нехай безборонно

Нищать себе й поїдають — немає-бо правди між ними.

А чоловікові правду він дав, найкоштовніше благо.

Хто, усвідомивши правду, її привселюдно шанує,

Щастя дає тому Зевс, що далеко сягає очима.

Як же хто, свідчачи, каже неправду й клянеться брехливо,

Той справедливість порушив, самого себе загубивши.

Після такого й нащадки лишаться у світі нікчемні,

Хто присягає правдиво, у того й нащадки величні.

Мисливши щастя тобі, я скажу, нерозсудливий Персе,

Навіть громадою легко дійти до пороку лихого.

Рівні до нього стежки, та й оселя його недалеко,

А доброчесність від нас безсмертні боги відділили

Потом рясним: і стрімка, і висока до неї дорога,

Ще й грудувата спочатку, та скоро досягнеш верхів’я,

Стане легкою здаватись дорога, важка попереду.

Той є найкращий за всіх, хто в кожному ділі своєму

Сам собі раду дає, вибираючи завжди найкраще.

Рівно шаную й того, хто слухняний на добру пораду.

Хто ж ані сам не зміркує нічого, ні іншого слову

Дати уваги не хоче, той зовсім нікчемна людина.

Не забувай же мого заповіту, роби, не лінуйся,

Персе, нащадку богів, щоб на тебе довічну ненависть

Голод поклав, а Деметра у краснім вінку полюбила,

Щедра богиня, та й збіжжям твою виповняла стодолу.

Голод-бо завжди товариш тому, хто не хоче робити.

Люди й безсмертні однак ненавидять тих, хто в неробстві

Вік проживає, подібно до трутнів, позбавлених жала,

Що, не працюючи, бджіл працьовитих з’їдають роботу,

Хай тобі буде приязно добром невеликим рядити,

Щоб своєчасно стодоли твої наповнялися хлібом.

Все нам робота дає — і великі отари, й багатство;

Схочеш робити, то будеш багато миліший і людям

Та і безсмертним богам; бо ненависні їм — хто не робить.

Жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне.

Труд тобі хутко на заздрість ледачим добуде багатство,

А за багатством услід і достойність, і шана приходять.

Станеш ти богові рівний. Отже, найкраще для тебе,

Як від чужого добра відвернувши засліплений розум,

Будеш трудом добувати поживність, як я тобі раджу.

Стид неприємний іде невідступно услід за убогим,

Стид, що людині й безжалісно шкодить і дуже корисний.

Стид біднякові судився, відвага властива багатим.

Краще майно богодане, ніж те, що грабунком узяте.

Хто собі блага великі одвертим насильством захопить

Або здобуде лихим язиком, як це часто буває

З тими, у кого жадоба користі затемнює розум,

Даний людині, а стид відганяє від серця безстидство, —

Легко безсмертні того потьмарять, розхитають достаток

У чоловіка такого, й недовго він буде багатий.

Горе так само й тому, хто зло заподіє чужинцю

Або людині, що захисту просить, хто ступить на ложе

Рідного брата з подружжям його беззаконство чинити,

Хто в недоумстві сліпому покривдить сиріт малолітніх,

Хто свого батька старого, вражаючи словом ганебним,

Буде сварити на злому порозі похилого віку.

Сам-бо Кронід на такого гніватися буде та й конче

Кару на нього тяжку накладе за неправедні вчинки.

ХЛІБОРОБСЬКА РОБОТА

В. 448—492

Добре вважай, коли вперше ти крик журавлиний почуєш,

Що з висоти, із-за хмар аж, щороку до нас долітає.

Знак подає він орати, віщує зими дощової

Хмарну добу і хапає за серце людей безволових.

Дома у себе годуй у ту пору волів круторогих.

Слово не тяжко сказати: «Позич паровицю, сусідо».

Та й відказати не тяжко: «В роботі моя паровиця».

Інший, на умисли бистрий, говорить: «Зіб’ю собі воза».

Дурень, того і не знає, що в возі надоби багато,

Треба його наперед заготовити й скласти удома.

Тільки настане пора, що до оранки люди беруться,

Швидко тоді обертайтесь всі разом: раби і господар,

Землю, чи буде суха, чи вільготна, ори без упину.

Як тільки можеш, пильнуй, щоб рясниста пашня зародила. Зореш навесні, а вдруге улітку, та й будеш безпечний. Пар своєчасно засій, поки поле тобі не затвердло. Пар і в біді захистить, і маленьких дітей заспокоїть.

Отже, підземному Зевсу молись та й пречистій Деметрі, щоб наливалось повніше те зерно Деметри священне. Тільки до оранки станеш, молись, як узявшись рукою міцно за держално плуга, колючим штихом доторкнешся карку волів, щоб тягли за реміння граділь. А невільник із заступом трохи позаду хай лагодить птахам роботу, криючи зерно землею. Бо добрий порядок для смертних найкорисніший за все, а найгірше за все — безголов’я. Прийде пора — і достигле колосся поникне додолу, якщо Кроніон призволить щасливий кінець дарувати. Вибереш геть павутиння з глеків. І я маю надію, радісно буде тобі споживати добуті запаси.

Світлої діждеш весни при достатку й не будеш нікому заздрісно в руки дивитись. Ще й інший у тебе попросить. Як божественную землю ізореш на сонцезвороті, жатимеш сидьма свій лан, загортаючи мало рукою, пилом укритий, не дуже радіючи, зв’яжеш колосся та й понесеш у кошівці. Ніхто й не погляне на тебе. В тім неоднакова воля егідодержавного Зевса. Смертній людині нелегко збагнути його таємниці.

Як не зореш своєчасно, то от що тебе зарятує: в час, коли в брості дубовій кукукає перша зозуля, на незміренній поверхні земній звеселяючи смертних, хай засльотиться на три дні й дощить без упину, аж поки врівні волової ратиці стане, не вище й не нижче. Так от і пізній орач з орачем порівняється раннім.

Все це на пам’яті добре держи, щоб не скрилось од тебе ані народження світле весни, ні дощі своєчасні.

ЗИМА

Ти стережися, як можеш, днів Ленеона сутужних.

Згубні вони й для худоби, а надто, як землю затвердлу наморозь криє кілкою під подихом вітру Борея.

Він із Фракії, ховательки коней, на нас упадає, хвилю збиває на морі, реве по полях і дібровах. Безліч високогіллястих дубів і розпашистих сосен він, налетівши раптово, валяє на землю родючу в горах лісистих — і стогону повен весь ліс незліченний. Скулені звірі, хвости підібравши під себе, трясуться, навіть такі, що їх хутро щитить. Бо їх протинає холодом вітер жалкий, хоч які волохаті їх груди.

Навіть крізь шкуру вола він проходить: нема йому стриму. Кіз довгошерстних проймає! І тільки овечим отарам сила Борея не шкодить, бо дуже густа на них вовна — сила, що й діда старого здолає зробити моторним. Не протинає він також і дівчини ніжного тіла.

Вдома в ту пору вона зостається, біля милої неньки, ще не плекаючи в думці тривог золотої Кіпріди. Добре обмивши м’яке своє тіло і маслом натерши, мирно в далеких покоях лягає вона спочивати в дні зимові, коли в темнім дому, в непривітній оселі сумно безкостий сидить і сам собі ногу глодає. Сонце йому не покаже, куди вирушати на лови. Сонце мандрує тоді над містами й далеким народом чорних людей, а панеллінам — рідко коли засяє. Всі лісові населені — рогаті й безрогі — однаково, зуба не зводячи з зубом, ховаються в темрявих пущах та по глибоких байраках — одна їм турбота на думі: десь у норі земляній або в скельній печері безпечний захисток мати. А люди блукають тоді, як триногий: спина їм прикро надламана, очі понурені в землю. Смутно блукають, як він, уникаючи білого снігу.

Радив би я в тій порі, щоб від холоду тіло укрити плащ надягати м’який, а під нього хітон довгополий, добре підбитий густим пітканням по звичайній основі. В них одягайся тоді, щоб волосся тобі не тремтіло і не дибилось на тілі твоїм, настовбурчене прикро. Ноги у чоботи взуй із шкури вола, що убитий. Тільки до міри зроби і всередині виклади повстю. Шкури козят-перваків, коли стане робитися зимно, добре воловими жилами сам позшивай, щоб на спину мати вкриття від дощів. А на голову справ собі шапку з теплої повсті, пошиту до діла, щоб вуха не мокли. Ранки холодні в той час, як Борей упадає на землю. Ранками з зірного неба додолу на ниви щасливих сходить туман хлібодайний, віщуючи добре поліття. З рік, що течуть безнастанно, насичений повно водою й понад землею високо піднесений вітром бурхливим, іноді дасть він надвечір дощу, а буває, що й зникне, як із Фракії повіє Борей, наганяючи хмари.

Ти до туману роботу справляй і вертайся додому, не обняла щоб тебе коли-небудь та мряка небесна. Не замочила вбрання, не покрила вологою тіла.

Май острогу раз у раз, бо той місяць найтяжчий за цілу зиму; тяжкий для людей він, тяжкий для дрібної худоби. Вистачить паші волам половини тепер, але людям збільшену пайку давай — допоможуть в тім ночі великі.

ВИБІР ЖІНКИ

Зрілим ти станеш коли, то веди в свій будинок дружину. До тридцятьох як років небагато тобі залишилось чи недалеко за них перейшов — саме час цей для шлюбу. Жінка хай зріє чотири, на п’ятому ж році йде заміж.

Діву в дружини бери, щоб її ти навчив поведінки;

Ту вибирай переважно, до тебе живе щонайближче;

Добре раніш розпитай, не сміялись сусіди щоб з тебе.

Кращого, звісно, мужчині за жінку немає нічого добру, проте і немає вже гіршого лиха за жінку, що похітлива, така-бо його, хоч який він кремезний, палить без огнища, навіть і в старість жене передчасну.

(Пер. В. Свідзинського)