Греція

Сапфо

(кінець VII — початок VI ст. до н.е.)

Видатна поетеса з острова Лесбос, керівниця літературного гуртка молодих жінок, яких навчала музиці, віршуванню, танцям. Творчу спадщину складають гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні й елегії, які відзначаються силою і щирістю почуття, заснованого на власному досвіді.

* * *

Барвношатна владарко, Афродіто, Дочко Зевса, підступів тайних повна, Я молю тебе, не смути мені ти Серця богине, але знов прилинь, як колись бувало: Здалеку мої ти благання чула, Батьківський чертог кидала й до мене На колісниці золотій летіла ти. Міцнокрила горобина зграя, її несучи, над землею темною, наче вихор, мчала в ефірі.

Так мені являлася ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

«Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш?»

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Пейто повинна

У ярмо любовне тобі?

Зневажив хто тебе, Сапфо?

Хто тікає — скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,

Хто не любить нині, полюбить скоро,

Хоч ти й не схочеш…»

О, прилинь ізнов, од нової туги Серце урятуй, сповни, що бажаю, Поспіши мені, вірна помічнице, На допомогу.

* * *

До богів подібний мені здається Той, хто біля тебе, щасливий, сівши, Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить твій принадний усміх: від нього в мене Серце перестало б у грудях битись; Тільки образ твій я побачу — слова Мовить не можу.

І язик одразу німіє, й прудко Пробігає пломінь тонкий по тілу.

У вухах чути шум, дивлячись, нічого Очі не бачать.

Блідну і тремчу, обливаюсь потом, Мов трава пожовкла, безсило никну, От іще недовго й, здається, має

Смерть надлетіти…

* * *

Діви Нереїди, нехай щасливо

Вернеться мій брат у країну рідну,

Все, що тільки він серцем забажає,

Все йому сповніть!

Чим грішив колись — хай в непам’ять піде, Хай радіють зустрічі друзі давні,

Вороги — смутяться.

Нехай їх краще зовсім не буде!…

Хай сестру свою нині він вшанує,

Хай без вороття проминеться горе…

І мені-бо часто смутила серце

Братня неслава, —

Як усюди йшов поговір про нього

І лихі обмови — на втіху

Тільки що змовкали — мені здавалось —

Знову починались…

О, почуй, богине, втиши печалі,

Зло втопи в нічній темряві похмурій, Відведи від нас всі нещастя, будь нам ти оборона!

* * *

Прагну тільки померти я…

У хвилину прощання, ридаючи, Говорила вона мені: «Сапфо, бідні з тобою ми! Ні, не можу тебе я покинути!»

Я ж тоді відказала їй: «Мила, їдь собі з радістю, Лиш мене не забудь, пригадай лише, Що була мені люба ти, Не забудь і того, що нам

Довелося зазнати прекрасного.

Як колись запашні вінки

І з троянд, і з фіалок ми

Навесні заплітали й квітчалися,

Як квітками й зелом густим,

Мов намистом із зелені,

Шию ніжну собі ти прикрасила,

Як колись поливала ти

Золоті свої кучері

Ароматного мира струмочками, Як рукою прекрасною Простягала ти келиха —

І солодкий напій я тобі лила…»

* * *

…І до нас із Сард

Часто лине думками

Арігнота.

В ті часи, як із нами жила вона,

Мов богиня була ти їй.

Як вона твої співи

Полюбила!

Та Селеною рожевоперстою

Між жінками лідійськими,

Як між зорями, нині

Вона сяє.

Промениста Селена освітлює

Хвилі моря солоного

І заквітчані луки

І поляни.

Все розквітло, росою посріблене: Пишнобарвний троянди цвіт, Запашна конюшина

Та медунка.

І самотньо блукає вночі вона, —

До Аттіди думки летять,

І спокою нема їй —

Сум на серці.

Кличе нас вона марно, без відгуку:

Ніч не хоче принести нам

Тих благань, що за морем

Чуйно ловить…

* * *

Дай мені в хвилини благань узріти

Образ милий твій, всемогутня Геро,

Ти, якій славетні царі Атріди

Палко молились.

Тут вони, по ратних трудах з-під Трої Пливучи, зійшли на священний берег, у час, коли свій шлях довести до цілі їм не щастило.

Тут вони благали тебе і Зевса

Помогти й принадного Діоніса,

Нині ти й мені поспіши на поміч

Знову, богине.

* * *

З Кріту ти сюди завітай, богине,

У храм святий, де яблунь квітучі віти

Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине

Ладану подих.

Де вода біжить джерелом холодним З-під розлогих яблунь, де укрили густо Землю всю троянди, а шелест листя Сон навіває.

Де весна, прибравши барвистим цвітом Щедро луг зелений, у священній тиші, Ледве трав торкаючись, благодатним Леготом дише.

(Пер. Г.Кочура)

Там вінок надівши з весняних квітів, Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо, Золотосяйні.

* * *

Кажуть ті — піхота найкраща в світі, Ті — кіннота, інші — військові судна, Я ж кажу: найкраще є те на світі,

Що полюбив ти.

Впевнитись у цім дуже легко можуть

Всі, хто хоче, бо між жінок найкраща

Чарівна Єлена свого лишила

Славного мужа.

Поплила по сивому морю в Трою,

Батька-матір рідних, дочку єдину —

Всіх забула, всіх, в дурмані любовнім

Розум згубивши.

Бо жінок, які у житті сприймають

Легко все, привабити також легко.

Ось і Анакторію я згадала,

Мрію далеку.

О, наскільки глянуть було б миліше

На ходу принадну її і світлий

Усміх, ніж лідійські вози й піхоту

Бачити в битві!

* * *

Яблуко спіле смачне там на гілці собі червоніє

Ген, аж на самім вершечку — забув садівник обірвати.

Ні, не забув — не зумів він того досягнути вершечка.

* * *

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити

Ласку весни,

Розкіш, красу,

Сонця ясне

Проміння.

Не в силах ткати я —

Серце болить,

О рідна мамо!

Жагою, мов вогнем,

Мучить мене Кіпріда ніжна.

(Пер. А.Содомори)