Греція

Теокріт

Тірсіс, або пісня

(бл. 310-250 рр. до н.е.)

Поет еллінської доби, засновник жанру ідилії («картинка»), де предметом зображення була простота і природність невибагливого побуту, переважно з життя вівчарів, козопасів та рибалок. Його ідилії поклали початок буколічній пастушій поезії.

<strong>Тірсіс</strong>. Шумом утішно-солодким, Козарю мій,

Та онде хвоя рівно шумить над водою.

Та солодко теж і сопілка грає твоя.

Нагороду узяв би ти другу за Паном.

Якби козла захопив він рогатого — взяв би козу ти;

Якби козиця йому присудилася — ялова вийшла б

Кізка твоя; коли ж кізка недоєна, м’ясо хороше.

<strong>Козар</strong>. Пісня, пастуше, твоя подає мені більше насолоди,

Ніж дзюркотіння струмка, що по скелях донизу збігає.

Музи коли б одержали як нагороду ягницю,

Взяв би ягнятко ти в дар; а коли би вони забажали

Взяти ягня — ти тоді дістав би, напевне, ягницю.

<strong>Тірсіс</strong>. Може, для Німф, ради них, ти, Козарю, на пагорку цьому,

Де тамариски, мені на сопілці заграв би?

Сідай тут, граючи; я ж ото там буду стадо своє доглядати.

<strong>Козар</strong>. Ні, нам не можна опівдні, вівчарику, ні, нам не можна

Грати, бо Пана тоді боїмося ми.

Саме по ловах Пан у цей час спочиває, натомлений.

Дуже він лютий,

Завжди кипить в ньому гнів, роздуваються ніздрі від гніву…

Ти от про Дафніса муки, мій Тірсісе, правда, співаєш?

Отже, до Муз ти пастуших так високо вгору піднісся.

Сядьмо отут під в’язом розложистим, проти Пріапа,

І проти Німф, отих наших джерельних, саме де місце

Наше пастуше й дуби… О, коли б заспівав ти для мене,

Як ще співав був, з Хронідом змагаючись, хлопцем лівійським,

Тричі козу, в якої двійнята, я дам подоїти.

Козликів двох нагодує й на день іще дасть дві дійниці.

Келеха, воском хорошим улитого, дам немалого.

На дві він ручки, новий, ще різця ніби чути від нього.

Зверху по вінцях його своїм стелеться листом і в’ється

Плющ із безсмертниками переплетений… Кожне колінце

Кетяг ягід спуска… їх красується барва шафранна.

Далі на кубку, мов витвір божественний, жінка пригожа,

В пеплосі гарнім, покрита наміткою… Поруч же неї

Пишноволосі такі, один одного два чоловіки

Словом вражають по черзі. Та жінка щось мало їх слуха.

Зараз на одного ніжно подивиться й мило всміхнеться,

Потім вже інший їй став до вподоби, а в них від кохання

Спухли повіки й не варт коло спору їм так упадати.

Поруч рибалку старого зображено й берег високий;

Дикая скеля; на скелю той невода тягне щосили

Дуже старий і, здається, натомлений працею надто.

Скажеш: всю силу, яка тільки є в нього, дід витрачає:

Всі бо на шиї, ось, бач, понапружились жили і м’язи.

Хоч і старий, а працює, як сильная ніби людина.

Трохи лиш оддаль від діда, що, стомлений, невода тягне,

Гронами сад-виноград темно-синіми дивно рясніє.

Хлопчик єдиний малий доглядає, зверху горожі

Сидячи. Ззаду ж кружляють лисиці. Ось перша на лозах

Нишпорить, грона достиглі грабуючи. Друга до торби

Підступ лихий скерувала. Втече вона — гадка в лисички —

Це не уперше лишить на сніданок ввесь хлопцю скоринку.

Він же з стеблин ситняку й асфоделевих в’яже хорошу

Пастку — ловить сарану й не клопочеться стільки про торбу,

Навіть про весь виноград, як втішається з сітки своєї.

Скрізь же акант ще гнучкий округ келеха стелеться й в’ється.

Дивная річ — отой келех! Вразить твою мусить він душу.

<em>Я</em> в Калідоні віддав перевізнику кізку за нього,

Навіть до того ж додав ще великеє сиру кружало.

Келеха губи мої не торкалися: так і стоїть він

В мене неторканий, чистий. Потішений був би ти дуже.

Так заспівай же скоріш мені милозвучної пісні.

Справді, кажу я… Заводь же, хороший мій, пісню такую

Ти ж не ховаєш про той світ: в Аїді бо все позабудеш.

<strong>Тірсіс</strong>. Музи, пастушу почніть, знов, любії, пісню пастушу!

Тірсіс я, з Етни-гори, і це — втішная Тірсіса пісня.

Де ж ви були, коли Дафніс конав, де були ви, о німфи?

Понад Пенейськими хвилями або під Піндом високим?

Вас не було понад виром бурхливої хвилі Анапу,

Етна не бачила вас, і ні Акіду води священні,

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Навіть шакали за ним і вовки за ним навіть тужили.

З лісу великого лев по померлому в тугу вдавався.

Там і корови, й бики біля ніг його, там круторогі,

Там і бички, і телиці мугикали сумно й журливо.

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Першим прибути Гермес поспішив з гори: «Дафнісе! — мовив:

Хто так тебе виснажа, так, хороший мій, мучить коханням?»

Всі вівчарі, козарі поприходили, чередники всі.

Всі про лихую причину питалися. Був і Пріап там.

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Мовив так: «Гинеш чому це ти, Дафнісе? Дівчина ж біга

Скрізь по криницях усіх, по гаях тебе темних шукає,

Бігає… Ах, бідолашний коханцю, ти розуму збувся.

Був ти воловий пастух — на козиного враз перевівся».

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Бачить козиний пастух, як козинеє грає весілля,

Так вболіває очима: чом цапом я сам не вродився?..

Так ото й ти: аби вздрів — витанцьовують славно дівчата;

Теж вболіваєш очима: мене ж чому з ними немає?

Музи, пастушу почніть, любії, пісню пастушу!

Дафніс мовчав, чередник бідолашний… Мовчки в собі сам

Люту любов відбував, відбував свою долю до смерті.

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Також тоді і Кіпріда з’явилася мила й ласкава,

Мила й ласкава — та в серці сховалося в неї лихеє.

Мовила: «Ти похвалявся, мій Дафнісе, збити Ерота?

Отже, зараз ти сам поразки зазнав від Ерота».

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Тут уже й Дафніс сказав: Невблаганна, люта Кіпрідо,

Гнівом пройнята Кіпрідо, ненависна людям Кіпрідо.

Ти бо гадаєш, що вся вже снага моя зникла без сліду,

Ні!.. І в Аїд на біду лиш Еротові Дафніс одійде!..

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу! — Ой ви, вовки, ой шакали, ведмеді, ви в скелях, печерах!

Дафніс-пастух, я вітаю вас: годі вже вкупі по нетрях,

Темних лісах, по гаях пробувати вам… Будь, Аретусо,

Будь же здорова. Річки, які з Тімбріду, котите води,

Дафніс я той, чередник, що корів своїх тут випасав був.

Дафніс я той, що бичків та телят малих тут напував був.

Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!

Пане, ой Пане! Як гори Лікейськії, Менал великий

Зараз відвідуєш ти — на Сіцілію острів навідайсь.

Гору високу покинь ти Геліки і дивну могилу

Лікаоніда також, що дивуються їй і блаженні.

Музи привітні, пастушу доспівуйте пісню, пастушу,

Владарю наш, ти прибудь, принеси її, милоголосу,

Воском міцну, біля губ іще звивану гарну сирингу.

Бо мене тягне Ерот, у Аїдову тягне оселю.

Музи привітні, пастушу доспівуйте пісню, пастушу!

Цвітом фіалки, реп’ях, одягнись тепер, терен — так само.

Цвітом нарцисовим хай ялівцю зарясніє галуззя.

Все бо нехай навпаки відбувається; хвоя уродить

Груші нехай… аджеж Дафніс впокоївся… Олень хай ловить

Пси поміж гір, соловей сперечається хай із совою…

Музи привітні, пастушу доспівуйте, пісню пастушу!

З цим і замовк. Афродіта життя молоде оновити

Сильно бажала, та зовсім у Мойр не лишилося пряжі.

Дафніс спустився у вир Ахеронту, і прірва ковтнула

Хлопця, улюбленця Муз, не ворожого також і Німфам.

Музи привітні, пастушу доспівуйте, пісню пастушу!..

Ну, а тепер ти козу приведи сюди. Дай і дійницю:

Муз молоком ушаную. Навік ви радійте, о Музи,

Вам увесь час я співатиму пісні, і навіть ще краще.

<strong>Козар</strong>. Повні хай будуть уста твої, Тірсісе, медом хорошим

Повнії свіжим… І їсти тобі тільки ягід Егільських,

Винних, солодких. Співав ти уміліше, аніж цикада.

Ось тобі келех, бери! А який запашний він — ти чуєш? —

Здасться тобі, ніби Ори його в джерелах обмивали.

Ну, ти, Кіссето, підходь подоїтися. Ви ж не стрибайте,

Кізоньки, дуже, щоб той не підвівсь до вас цап бородатий.

(Пер. Ф.Самоненка)