Греція

Теокріт

Чарівниця

Лаврове віття подай, кохан-зілля чи є, Фестілідо? Все принеси і накрий мені пурпурним чашу цю руном; Милого зрадника мужа я хочу привабить додому. День бо збігає дванадцятий вже, а його все немає… Мертва я тут чи жива, — він не хоче довідатись навіть. В двері невірний ні разу не стукнув… Ах, іншу оселю Легкий Ерот розчинив перед ним і ясна Афродіта… Треба побігти мені до палестри того Тімагета Завтра — побачить, спитать його — довго ще мучити буде? Зіллям ото цілу ніч чаруватиму. Весь час, Селено, Ясно світи. Шануватимем ми тебе, ночі богине, Вкупі з Гекатою темнопідземною, що по кривавих Чорних калюжах простує, що пси її навіть бояться.

Радуйсь, Гекато престрашная… вже до кінця подай поміч, Зіллю цьому давши силу — не гіршую, ніж чаклування Кірки, Медеї і з пишним волоссям рудим — Перімеди. Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене. Ячного треба насамперед борошна. Сип, Фестілідо! Порайсь жвавіше, яка немоторна, мов з неба упала! Може, і ти з мене, дівчино, також зловтішне глузуєш?… Сип, увесь час примовляючи: «Дельфіса сиплю кістки я». Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!… Стало від Дельфіса лихо, за Дельфіса лаврове віття В полум’я кину… і також як лавр той тріщить, спалахнувши Сильно, а потім зникає, що й попелу вже не помітиш, — так от нехай і Дельфіса тіло це полум’я знищить.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!… Як оцей віск, що з богинею дивною я розтопляю, — так от нехай умліває з кохання і Дельфіс Міндієць. Як оце міднеє коло кружляє, невпиннеє рухом, так же нехай він навколо домівки моєї никає. Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!… Висівки сиплю в огонь. А ти, Артемідо, міцніший Зрушила б вмить діамант та ще може твердішую силу… Фестілідо, про нас оце в місті собаки завили;

На перехресті богиня: жвавіш у мідницю погрюкай… Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!… Ось уже море заснуло, затихли вітри говірливі, Тільки у мене на серці давно вже нема відпочинку — вся я палаю коханням до того, що замість дружини Славнопочесної в домі покритою дівкою стала. Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!… Тричі роблю я зливання і тричі богиню благаю — хто б там не був з ним: хлопець, дівча, — нехай він забуде, Хай він покине їх так, як Тесей десь на острові Дії Пишну красуню з волоссям хвилястим забув Аріадну. Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!…

Є у аркадян трава, що від неї усі скаженіють Прудкоскачущі лошата в горах і гарячі лошиці, так я жадаю побачити Дельфіса, щоб він до мене, шалом кохання захоплений, швидко прибіг із палестри.

Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене… От цю лямівку з плаща свого загубив отут Дельфіс — Я її всю пошматую і в полум’я хижеє кину…

Ой, ой, жорстокий Ероте, немовби болотна п’явиця В тіло всмоктавшися, кров мою чорную тягнеш та тягнеш… Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене… Ящірку дрібно розтерши, я завтра отруту зготую, Нині ж візьми, Фестілідо, і цвітом оцим понамазуй В домі у нього одвірки й поріг, поки ніч ще надворі… (Як же туди я все прагну, а й слова відтіль не почуєш…) Мажучи ж, дівко, приказуй: «Кістки я Дельфіса мажу». Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене… Служниця виходить.

Ось і сама я лишилась; кохання своє як оплачу? Як і з чого я почну? Хто наслав мені лихо це тяжке? Так почалося: з кошем священним ішла тут Анакса В гай, Артеміді присвячений. Всякого звіра була там Сила велика круг Діви навколо, ішла і левиця… Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… Нянька моя щаслива тепер у Елісії вже Тевхаріла, що проживала близенько, просить і благать мене стала похід отой подивитись піти урочистий. Нещасна, з нею пішла я, прибравшись в хітон мій легенький, розмайний, — хвиля морськая немовби на тілі, — і в плащ Клеарісти, Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… Вже з половину дороги пройшли ми від дому Лікона, — Дельфіса раптом побачила… Він з Евдаміппом стояв там, Ніжний пушок на щоках золотистий, волосся виткеє… Груди лисніли в них блиском ніжнішим за тебе, Селено, Тільки побачила, — так і зомліла, а біднеє серце Битись ураз перестало, рум’янець пропав, вже ж дивитись Годі було на той похід святий. Як додому вернулась, то вже не знаю. Захворіла мов на сухоти я тяжко.

В ліжку пролежала довго, й десятая днина минула… Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… Тіло пожовкло, так ніби фарбоване тапсосом стало. Падати стало волосся і схудла я так, що лишилась Шкіра сама та кістки. Вже до кого тоді не зверталась, — жодної відьми, чаклунки та й всіх шептунів не минала, — все було також даремно. А час пробігав: не вертався. Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено. Цій я служниці, нарешті, у щирому слові призналась: Ой, вже ж найди, Фестілідо, ти ліків, щоб хворість цю змити: Всю захопило кохання мене. Я благаю, послухай, Швидше біжи до палестри і там того Дельфіса вижди… Завжди він там пробуває: туди йому любо ходити.

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… Якщо самого побачиш ти Дельфіса, пошепки, нишком Скажеш, що «кличе Сімега», і цим його скоро приманиш. Так я сказала; служниця пішла й незабаром вернулась З Дельфісом ясноблискучим. Лише я помітила, як він Ноги — одну за одною — через поріг переносив…

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено.

Вся похолола, мов сніжна стала, чоло заросилось потом, немовби на листі уранці роса виступає. Слова сказати, та навіть і звуку добути такого Я неспроможна була, — от як сонна дитина мурмоче, Неня коли їй присниться. Застигла я, мов воскова вся. Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… Глянувши, він, о лукавий, спустив свої очі додолу, В крісло вмостився і, сидячи так, розпочав говорити: «В дім твій закликаний перш, ніж прийшов сюди сам я, Сімето. Також мене попередила й ти, як і я у змаганні Гарного хлопця Філіна оце переміг цими днями».

Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… «Отже, і сам би прибув, присягаюсь Солодким Еротом, Ночі цієї, з двома чи трьома з юнаків тих завзятих, Яблук сховавши за пазуху, щирих дарів Діоніса, Голову віттям сріблястим тополі на честь Геркулеса Красно квітчавши, стрічками — цвітом червоним — увивши». Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… «Якби мене прийняла, то ото було б мило. Красивим Хлопцем метким називає аджеж мене наше юнацтво. Довго й не був би я: тільки один поцілунок схопити… Якби ж на засув міцний ти взяла уночі свої двері, Конче тоді б ліхтарі посвітили в роботі сокирам»… Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… «Нині ж насамперед мушу уславити вічну Кіпріду, Потім тебе привітать, що Кіпріди могутнюю силу Маєш, бо з полум’я пристрасті вирвала, в дім свій позвавши Дельфіса, що не згорів ще з кохання; Ерот бо сильніше Полум’я часто здіймає, аніж той Гефест Ліпарійський». Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено… «Шал той палючий і дівчину мучить в її спочивальні, Також і жінку одружену будить в постелі затишній В домі родиннім»… Отак говорив, а я, імовірно Взявши за руки, на ліжко м’якеє його похилила, Тіло, від тіла огнем розпалившись, кохання жадало, Жар спалахнув на обличчях, в нестямі уста зашептали… Тільки чи варто про те говорити, ласкава богине, Найголовніше те сталось: обидва дійшли раювання… Потім весь час цим коханням я тільки жила і лихого Слова про нього не мовила я. Та от вчора уранці В той час, як коні, із хвиль Океану піднявшись у небо, Дивну Еос світлорукую шляхом блакитним помчали, — мати Філісти-флейтистки у хату заскочила нашу… Саме вона до своїх балачок додала, що мій Дельфіс Знов закохався, але в юнака чи дівча, то не може Знати достотно вона, а напевне відомо таке їй: Чистим вином наливав він Еротовий кубок кохання. Все поспішав прикрашати оселю, привабну для серця. Так говорила сусідка, і все це — на горе — правдиве… Тричі бувало й частіш він на день все до мене заходить, З маззю дорійською часто посудинку він залишає, Йдучи в палестру… а от вже дванадцятий день я не бачу Дельфіса: мабуть, ото учащає до іншої втіхи.

Нині ж я зіллям його причарую; а як не покине мучити, — Мойрою свідчуся — двері Аїда відчинить…. Маю я пляшку з отрутою щонайсильнішою, якось З краю далекої Сірії жінка мені залишила…

То наближається час на блакить Океану, богине, коней твоїх вже звернути; сама я терпітиму горе, Так, як і досі терпіла. Прощай, ясновида Селено, зорі небесні, прощайте: ваш похід небесний скінчився!