Греція

Плутарх

Александр Македонський

(уривки)

4. Зовнішній вигляд Александра найдостовірніше передають статуї, виконані Лісіппом. Був це єдиний скульптор, якого цар вважав гідним творити його зображення. Цей художник зумів точно відтворити те, що згодом наслідувало багато наступників і друзів Александра — легкий нахил шиї ліворуч і лагідність погляду. Апеллес, малюючи Александра в образі Громовержця, не зумів передати кольору його шкіри, бо надав їй відтінку темнішого, смуглявішого, ніж вона була насправді. Як повідомляють, Александр мав ясну шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в рожеву. Шкіра Александра дуже приємно пахла, і з його уст і всього тіла виходили такі пахощі, що навіть його одяг був ними просякнутий, — таке я вичитав у «Спогадах» Арістоксена. Причиною цього був склад його тіла, яке мало в собі багато тепла й вогню, бо, на думку Теофраста, приємний запах виникає внаслідок випаровування вологи під впливом тепла. Ось чому найбільше пахощів, до того ж найприємніших, припадає на сухі й жаркі країни, бо сонце витягує з поверхні тіл вологу, яка спричиняє загнивання. Цією теплотою тіла, напевне, пояснюється схильність Александра до п’янства і гніву.

Ще хлопчиком Александр виявив велику стриманість: хоч і мав він запальну й непогамовну вдачу, але був байдужий тілесних утіх і віддавався їм дуже помірковано. Честолюбністю Александра пояснюється те, що мислив він не на свій вік поважно і благородно. Не ганявся він за будь-якою славою й не шукав її аби-де, на відміну від Філіппа, який, немов софіст, хизувався своїм хистом красномовства і на монетах увічнював перемоги своїх колісниць на перегонах у Олімпії. Тим-то Александр, коли друзі запитали його, чи не хоче він узяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх (а бігав він швидко), відповів: «Так, якщо тільки моїми суперниками будуть царі». Взагалі, Александр не любив атлетів. І хоч він нерідко влаштовував змагання трагічних поетів, флейтистів, кіфаредів і рапсодів, а ще частіше різного роду полювання та бої на палицях, проте не виявляв ніякогісінького зацікавлення до кулачних боїв.

5. Коли за відсутності Філіппа в Македонію прибули перські посли, приймав їх і пригощав Александр. Перебуваючи в їхньому товаристві, він привернув їх до себе як своєю привітністю, так і тим, що не задавав їм дитячих або беззмістовних запитань, а розпитував їх про довжину доріг, про способи подорожування у глиб Персії, про самого царя, його ставлення до ворогів, про збройні сили й могутність Персії. Посли дивувалися його розважливості і дійшли висновку, що уславлена доблесть Філіппа — це ніщо в порівнянні з полум’яним духом і жадобою великих подвигів цього юнака. І справді, кожного разу, коли приходило повідомлення про те, що Філіпп завоював якесь відоме місто або здобув велику перемогу, Александр слухав це без радості, а перед своїми ровесниками навіть нарікав: «Хлопці, мій батько встигне все захопити, так що не залишить мені з вами ніякої змоги здійснити великий і блискучий подвиг». Він мріяв не про втіхи й багатство, а про доблесть і славу і вважав, що чим більше одержить від батька в спадщину, тим менше залишиться зробити йому самому. Переконаний, що з ростом македонської могутності стає все менше для нього можливостей проявити себе великими діяннями, він хотів успадкувати царство, сповнене не багатства, розкошів і втіх, а битв, війн і змагань за славу.

Освітою Александра займалося багато вихователів, наставників і вчителів, на чолі яких стояв родич Олімпіади Леонід, людина суворих звичаїв. Сам Леонід не цурався назви вихователя, вважаючи це звання прекрасним і почесним. Але інші з поваги до нього і з уваги на його родинні зв’язки з царським домом називали його керівником і наставником Александра. Зрештою, роль і звання вихователя присвоював собі й Лісімах з Акарнанії, людина не дуже освічена, але через те, що він сам себе називав Феніксом, Александра — Ахіллом, а Філіппа — Пелеєм, його високо цінували, і серед вихователів він займав друге місце.

6. Одного разу якийсь фессалієць Філонік привів Філіппу коня Букефала, щоб продати його за тринадцять талантів. Вийшли вони на відкрите поле, щоб випробувати коня, але він виявився неприборканим і взагалі непридатним для їзди. Він не дозволяв нікому сісти на себе верхи, не слухав голосу нікого з почту Філіппа й перед усіма ставав дибки. Розгніваний Філіпп звелів забрати Букефала як коня дикого й необ’їждженого. Тоді присутній там Александр заволав: «Якого чудового коня втрачають ці люди, котрі через свою безпорадність і боягузтво не можуть його приборкати». На це Філіпп спершу мовчав, та коли Александр ще кілька разів повторив те саме й далі висловлював своє незадоволення, озвався: «Ти докоряєш старшим, начебто більше тямиш у верховій їзді і краще вмієш обходитися з конем». — «З цим принаймні я впораюсь краще, ніж будь-хто інший», — відповів Александр. «А якщо не даси ради, то яку кару ти згоден прийняти за свою самовпевненість?» — запитав Філіпп. «Клянусь Зевсом, — сказав Александр, — я заплачу ціну коня». Усі заливалися сміхом, потім батько з сином побились об заклад на гроші, рівні ціні коня. Александр миттю підбіг до коня, схопив його за вуздечку й повернув мордою до сонця. Він, очевидно, помітив, що кінь полошився, бачачи перед собою свою власну тінь, яка лягала на землю й хиталася. Деякий час Александр біг поряд з конем і гладив його рукою, а коли побачив, що той перестав боятися й дихає на повні груди, спокійно скинув із себе плащ, скочив на коня і впевнено сів. Спочатку злегка натягнув повід і без ударів і крику стримував ще хвильку на місці. Помітивши, що кінь заспокоївся і рветься бігти, Александр попустив віжки й помчав уперед, заохочуючи його голосом і ударами ніг. Філіпп і його почет спершу мовчали, охоплені тривогою, та коли юнак уміло повернув коня й під’їхав на ньому до них, гордий і щасливий, всі привітали його радісними вигуками, а Філіпп, кажуть, розплакався від радості. Коли Александр зістрибнув з коня, батько поцілував його в голову і сказав: «Сину мій, шукай царства більш підхожого тобі, Македонія для тебе замала».

7. Приглядаючись до впертої й непіддатливої на будь-яке насильство вдачі сина, Філіпп помітив, що з ним легше домовитись за допомогою розумного слова, ніж вдаватися до примусу, тому сам старався більше переконувати його, аніж наказувати йому. Філіпп не бажав довіряти навчання й нагляд за сином самим тільки вчителям музики та інших предметів загальної освіти, вважаючи, що це справа дуже складна і, як каже Софокл: «Кермо потрібне тут й уздечка не одна».

Тим-то цар запросив до себе найзнаменитішого й найвченішого з грецьких філософів — Арістотеля, а за навчання винагородив його в спосіб якнайкращий і гідний величі цього вченого. Філіпп відбудував рідне місто Арістотеля Стагіру, яке колись сам зруйнував, і повернув туди жителів, котрі втекли звідти або перебували в рабстві. Для занять і розмов Філіпп призначив Арістотелю й Александрові гай біля Мієзи, присвячений німфам, де й досі показують кам’яні лави, на яких сидів Арістотель, і тінисті місця для прогулянок. Александр, очевидно, вивчав у нього не тільки науку про мораль і державу, а й познайомився з менш доступними й глибшими основами знання, які філософи називали «усними» та «захованими» і не розголошували їх. Відправившись уже з військом в Азію, Александр дізнався, що Арістотель деякі галузі науки опублікував у книгах, і тоді написав йому листа, сміливо виступаючи на захист філософії. Зміст листа такий: «Александр Арістотелю шле привіт! Ти поступив неправильно, опублікувавши дещо з наук, призначених лише для усного викладання. Чим тоді ми будемо відрізнятися від інших людей, якщо ті самі науки, на яких ми виховувалися, стануть доступними всім без різниці? Я волів би перевершувати інших не стільки владою й могутністю, скільки знанням того, що в житті найкраще. Будь здоров!» Заспокоюючи ображене честолюбство Александра, Арістотель виправдовує себе, що ці науки і видані, і разом з тим не видані. І справді, його метафізичні дослідження були з самого початку призначені винятково для вчених і зовсім не годяться ні для викладання, ні для самостійного вивчення.

Мені здається, що і любов до медицини прищепив Александру не хто інший, як Арістотель. Бо Александр цікавився не тільки теорією цієї науки, а навіть, як можна висновувати з його листів, допомагав хворим друзям, призначав їм різні способи лікування й харчування. Окрім того, він від природи любив літературу і багато читав. Він вважав і говорив, що читання «Іліади» — це засіб виховання в собі військової доблесті. Примірник видання, виправленого Арістотелем і відомий під назвою «Іліада в скриньці» Александр, за словами Онесікріта, завжди мав при собі і клав разом з кинджалом під подушку. Оскільки в глибині Азії він не мав напохваті ніяких книжок, то велів Гарпалу прислати їх йому. Тоді той послав йому твори Філіста, чимало трагедій Евріпіда, Софокла й Есхіла, а також дифірамби Телеста й Філоксена. Александр спочатку захоплювався Арістотелем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо, як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а другому — відчуттям краси життя. Пізніше, однак, цар ставився до філософа з недовірою, щоправда, не настільки, щоб йому шкодити, але брак того теплого почуття, яким сповнені були початкові взаємини Александра з учителем, був явним доказом відчуження, що виникло потім між ними. Проте природжений і прищеплений йому з ранніх років запал і тяга до філософії не погасли в душі Александра.

Коли Філіпп відправлявся в похід проти візантійців, Александрові виповнилось усього шістнадцять літ. Незважаючи на це, батько залишив його правителем Македонії й передав йому керівництво державними справами й печатку. Тоді Александр підкорив медів, які повстали проти македонян, захопив їхнє місто і, вигнавши звідти його мешканців та заселивши переселенцями з різних міст, назвав Александрополем. Брав він участь і в битві біля Херонеї проти греків і перший, як кажуть, напав на священний загін фіванців. Ще й досі показують старий дуб біля річки Кефіса, званий дубом Александра, під яким тоді стояв його намет. Неподалік знаходяться могили загиблих македонян. За все це Філіпп, зрозуміло, дуже любив сина і навіть радів, коли македоняни називали Александра своїм царем, а Філіппа полководцем.

Але незлагоди в царській сім’ї, викликані одруженнями й любовними пригодами Філіппа, лихоманили не лише жіночу частину його дому, а й саму державу; це призводило до численних скарг і гострих чварів, які посилювались крутою вдачею Олімпіади, жінки ревнивої і схильної до гніву. Вона-бо безугавно підбурювала сина проти батька. Найяскравіший вияв знайшли ці родинні непорозуміння з вини Аттала на весіллі Клеопатри. З цією молодою дівчиною Філіпп задумав одружитися, закохавшись у неї, незважаючи на свій немолодий уже вік. Отож Аттал, дядько Клеопатри, напідпитку під час учти закликав македонян просити богів, щоб від шлюбу Філіппа з Клеопатрою народився законний спадкоємець престолу. Скипівши гнівом, Александр закричав: «А я що, проклятий негіднику, по-твоєму, незаконнонароджений?» — і жбурнув у Аттала чару. Тоді Філіпп кинувся на сина з оголеним мечем, але на щастя обох цар від сп’яніння й гніву спіткнувся і впав. Александр, глузуючи з батька, сказав: «Ось вам, люди добрі, чоловік, який хотів переправитися з військом з Європи в Азію, розпластався на підлозі, переправляючись від ліжка до ліжка». Після цієї п’яної сварки Александр забрав Олімпіаду й завіз її в Епір, а сам жив в Іллірії. У цей час до Філіппа приїхав корінфянин Демарат, друг дому, який користувався правом говорити правду цареві. Після перших привітань і виразів приязних почуттів Філіпп запитав його, чи дружно живуть між собою греки. «Якраз тобі, Філіппе, найменше личить турбуватися про Грецію, тобі, що у власний дім вніс стільки розбрату й біди». Ці слова змусили Філіппа опам’ятатися, він послав по Александра і за посередництвом Демарата умовив його повернутися додому.

З афінянами Александр уклав мир, хоч вони надмірно співчували нещасній долі Фів, бо, справляючи таїнства, перервали на знак жалоби свято й подавали всебічну допомогу втікачам із Фів, які шукали притулку в Афінах. А повівся він так або тому, що вдовольнив свій гнів, немов лев кров’ю свою жадобу, або тому, що хотів протиставити страхітливій і нелюдській дії помсти якийсь людяний вчинок; так чи інакше, він не тільки пробачив афінянам усі їхні провини, а й наказав їм стежити уважно за становищем у країні. За його задумом, Афіни мали правити Грецією на випадок, якби з ним сталося якесь нещастя.

Греки, зібравшись на нараду на Істмі й ухваливши йти війною разом з Александром на персів, вибрали його своїм вождем. Тоді до нього приходило багато державних діячів і філософів з поздоровленнями. Александр сподівався, що так само зробить і Діоген із Сінопи, який у цей час проживав біля Корінфа. Але Діоген, ніскільки не звертаючи уваги на Александра, не рухався з Кранія. Тому цар сам подався до нього. Діоген лежав і грівся на сонці. При наближенні стількох людей філософ злегка підвівся й поглянув на Александра. Цар привітався з Діогеном і запитав, чи не має він до нього якогось прохання. На це мудрець відповів: «Відійди трохи вбік, не заслоняй мені сонця». Ця відповідь, кажуть, справила на Александра глибоке враження. Він був подивований гордістю й величчю духу цього чоловіка, який його так злегковажив. Відходячи, Александр сказав своїм супутникам, що сміялися й глузували з філософа: «Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном».

Бажаючи одержати оракул бога Аполлона щодо свого походу, Александр прибув у Дельфи. Якось так вийшло, що тоді випали «нещасні» дні, в які було заборонено давати віщування. Спочатку Александр послав по пророчицю, щоб вона з’явилась до нього. Оскільки вона відмовлялась прийти, посилаючись на закон, Александр пішов по неї сам і силою доставив її у храм. Тоді жриця, підкоряючись настирливості царя, вигукнула: «Ти непереможний, сину мій!» Почувши таке, Александр сказав, що йому більш не потрібні віщування, бо вже одержав бажаний оракул.

Коли Александр вирушив у похід, божество послало йому чимало призвісток, серед яких була така дивна: в місцевості Лібетра статуя Орфея, виконана з кипарисового дерева, вкрилася в ті дні густим потом. Усі боялися цього знамення, але Арістандр заспокоював їх, заявляючи, що Александр здійснить блискучі і гідні оспівування подвиги, через які доведеться поетам і музикантам добряче попотіти й потрудитися.

15. Кількість війська Александра становила, згідно з даними тих, що подають найменше число, тридцять тисяч піхотинців і чотири тисячі вершників, а за даними тих, що подають найвище число, становила сорок три тисячі піхотинців і п’ять тисяч вершників. <...> Незважаючи на те, що Александр вибрався в похід скромними засобами, він не зійшов на корабель, поки не розглянув майнові справи своїх друзів: кому подарував земельний маєток, кому — село, кому — прибутки з якогось поселення або гавані. Коли таким чином усе царське майно було розподілене й роздане, Пердікка запитав Александра: «А що ти, царю, залишаєш собі?» — «Надію», — відповів на це Александр. «У такому разі, — сказав Пердікка, — дозволь і нам, хто вирушає з тобою, пристати до неї». І коли Пердікка відмовився від подарованого йому майна, за його прикладом зробили те саме деякі з друзів Александра. А тим, хто просив і приймав його добродіяння, він давав дуже радо й таким чином пороздавав майже все, що йому належало в Македонії.

З такою рішучістю і з таким настроєм Александр переправився через Геллеспонт і зупинився біля Іліона. Тут він приніс жертви Афіні і влаштував узливання на честь загиблих героїв. Біля надмогильного пам’ятника Ахілла він, відповідно до звичаю, намастив тіло олією і голий змагався з друзями в бігу, потім поклав вінок на могилу і назвав Ахілла щасливим, тому що за життя він мав вірного друга, а після смерті великого співця своєї слави. Коли цар ходив по Іліону і оглядав його славетні пам’ятки, хтось запитав його, чи не хоче він побачити ліру Александра. Цар відповів, що вона його не цікавить, але він шукає ліру Ахілла, під звуки якої той оспівував славу й подвиги богатирів.

20. У війську Дарія був Амінт, утікач з Македонії, який чудово знав вдачу Александра. Тепер, бачачи, що Дарій, вирушивши в похід проти Александра, наміряється увійти у вузькі гірські проходи, Амінт радив йому залишатися на місці і дати бій на розлогих і відкритих рівнинах, де можна б розгорнути велике військо проти незначних сил противника. На це Дарій відповів, що він боїться, аби ворог не вирвався з його рук і Александр не втік від нього. «Щодо цього, царю, ти можеш бути спокійний, — сказав Амінт, — він напевно піде проти тебе і, можливо, вже йде». Проте докази Амінта не переконали Дарія, і він, згорнувши табір, рушив проти Александра в Кілікію. Тим часом Александр також ішов йому назустріч, прямуючи в Сірію. Темної ночі вони розминулися і потім обидва повернули назад. Александр, радий щасливій нагоді, старався чимскоріше заскочити противника у гірських тіснинах, а Дарій намагався вивести своє військо з міжгір’їв і повернутися на рівнину, де перед цим стояв табором. Нарешті він зрозумів, що припустився помилки, вступивши собі на шкоду в місцевість, замкнену морем, горами й річкою Пінар, яка текла посередині. Тому ця місцевість не годилася для використання кінноти, до того ж військо було розірване на частини, зате для дій нечисленних сил ворога тут було дуже зручно. Це місце для битви подарувала Александрові щаслива доля, але до перемоги привів не стільки щасливий випадок, скільки полководницький талант царя. Бо хоч перси чисельністю набагато переважали його військо, він не дав оточити себе, мало того, сам обійшов із своїм правим крилом ліве крило ворожого війська, ударив на персів збоку і примусив їх тікати. Александр бився у перших лавах і був поранений мечем у стегно. Поранив його, за словами Харета, сам Дарій, бо між ними зав’язався рукопашний бій. Однак Александр у листі Антипатру, описуючи цю битву, не називає того, хто його поранив. Написав тільки, що був поранений кинджалом у стегно, але рана не була небезпечна.

Александр здобув блискучу перемогу, перебивши більше ста десяти тисяч ворогів, але самого Дарія захопити йому не пощастило. Бо той випередив його на чотири чи п’ять стадіїв. Та колісниця й лук Дарія стали здобиччю Александра, і з тим він вернувся до своїх. Тут він побачив, що македоняни виносили з перського табору цінні речі, яких було там вдосталь, хоч більшу частину свого обозу перси залишили в Дамаску і до місця битви прийшли порожнем. Намету самого Дарія македонські воїни не чіпали й залишили його Александрові. А було в ньому повно челяді, повно дорогого посуду та грошей. Александр негайно скинув із себе зброю і передусім пішов у лазню зі словами: «Ходімо, змиємо після битви з себе піт у лазні Дарія.» На це хтось із друзів Александра заволав: «Не Дарія вже, а Александра. Адже власність переможених повинна належати переможцям і називатися їхнім ім’ям.»

Коли Александр побачив усілякий посуд — дзбани, тази, флакони, причому все майстерно виконане із щирого золота, коли почув духм’яні пахощі, коли, нарешті, зайшов у головний намет, який вражав своїми розмірами й висотою, чудовими ліжками, столами, столовим прибором, — цар поглянув на своїх друзів і сказав: «Оце я розумію, оце значить царювати.»

21. Александр уже збирався обідати, коли його повідомили, що між полоненими є мати, дружина й дві незаміжні дочки Дарія, які, побачивши Дарієві колісницю й лук, залементували і били себе в груди, переконані, що цар загинув. На якийсь час Александр впав у задуму, схвильований більше їхньою недолею, аніж своїм щастям. Потім він послав до них Леонната з дорученням передати, що Дарій не загинув і їм нема чого боятися його, Александра, тому що війну за владу він веде тільки з Дарієм, а в їх розпорядженні буде все те, чим вони користувалися за панування Дарія. Слова ці видалися жінкам доброзичливими і благородними, а ще більш людяними видались їм його вчинки. Він-бо дозволив їм поховати загиблих персів, усіх, кого вони забажали, використавши для цього шати й прикраси з військової здобичі. Александр не позбавив сім’ю Дарія почестей, які вона мала раніше, не зменшив кількості слуг, а засоби на їхнє утримання навіть збільшив. Найбільшим і найпрекраснішим добродіянням з боку Александра вони вважали те, що їм, жінкам знатним і цнотливим, а тепер бранкам, не довелося ні почути лихого слова, ні щось підозрювати, ні боятися чогось образливого. Можна було подумати, що вони перебувають не у ворожому таборі, а в якійсь священній і неприступній оселі, далеко від людських очей, під надійним захистом. Якщо вірити розповідям, дружина Дарія була найбільшою красунею серед жінок, як і Дарій був найвродливішим і найвищим на зріст серед чоловіків; а дочки їхні були схожі на батьків. Однак Александр, очевидно, вважаючи, що царю більш до лиця володіти самим собою, ніж перемагати ворогів, не доторкнувся ні однієї з них, і взагалі не знав до одруження іншої жінки, крім Барсіни. Барсіна, яка після смерті Мемнона стала вдовою, потрапила в полон під Дамаском. Вона одержала грецьку освіту, мала приємну вдачу. Батько її був нащадком Артабаза, який був сином царської дочки. Як розповідає Аристобул, Парменіон намовив Александра зблизитися з цією гарною і благородною жінкою. Дивлячись на інших вродливих і ставних полонянок, Александр жартома казав, що вигляд персіянок — це мука для очей. Протиставляючи їхній привабливій зовнішності красу свого самовладання і стриманості, він проходив мимо них байдуже, немов мимо краси неживих статуй.

22. Одного разу Філоксен, який стояв на чолі прибережних військ, написав Александрові, що якийсь Феодор, тарентинець, має на продаж двох хлопців незвичайної вроди і запитує царя, чи не бажає він їх купити. Александр був украй обурений змістом цього листа і не раз нарікав перед друзями, запитуючи, чи справді Філоксен такої поганої думки про нього, що так безцеремонно пропонує йому таку гидоту. Самого Філоксена він гостро вилаяв у листі й наказав відправити до біса того Феодора разом з його товаром. Так само здорово попало від нього Гагнону, який написав, що наміряється купити й доставити йому славнозвісного в Коринфі хлопця Кробіла. Коли Александру стало відомо, що македоняни Дамон і Тимофій, які служили у війську під орудою Парменіона, збезчестили жінок якихось найманців, він письмово наказав Парменіонові, щоб той, коли це виявиться правдою, розправився з ними як з дикими звірами, породженими на згубу людям. У цьому ж листі він писав і про себе такими словами: «Ніхто не може твердити, що я або бачив дружину Дарія, або хотів її бачити, мало того, я навіть не дозволяв нікому говорити про її красу.»

Він також повторював, що сон і любовна пристрасть особливо переконують його в тому, що він смертний, бо відчуття втоми й любовна жага походять від тієї слабості людської природи.

Александрові була властива стриманість у їжі. Доказом цього є, між іншим, його послання до Ади, яку він назвав своєю матір’ю і призначив царицею Карії. З прихильності до нього вона щодня посилала йому добірні страви й печива, а згодом і своїх найкращих кухарів і пекарів. Александр відповів їй, що вони йому не потрібні, бо він має неперевершених кухарів і пекарів, яких йому подарував його вихователь Леонід, а саме: для сніданку — нічна прогулянка, для обіду — скромний сніданок. «Цей вихователь, — казав він, — частенько приходив до мене, відкривав скрині з моєю постіллю й одягом, перевіряючи, чи, бува, мати не поклала туди якісь ласощі або ще якийсь непотріб.»

23. Та й до вина його тягло менше, ніж це декому здавалося. А склалася така думка тому, що він любив засиджуватись на учтах, однак не стільки пив, скільки розважався розмовою, до того ж за кожною чарою залюбки виголошував довгу промову. Додаймо, що це бувало тоді, коли він мав достатньо вільного часу. Але коли його кликали справи, то не могли його затримати, як це мало місце в інших полководців, ні вино, ні сон, ні розваги, ні веселощі, ні театральні вистави. Доказом цього служить його життя, яке, хоч і тривало недовго, але було заповнене багатьма видатними подвигами. У вільний час, тільки-но прокинувшись, він передусім приносив жертви богам, потім снідав сидячи; решту дня проводив на полюванні, розглядав судові справи, давав розпорядження для війська або читав. Під час походу, коли не треба було поспішати, він управлявся в стрільбі з лука або вискакував на ходу в колісницю чи зіскакував з неї. Часто для розваги він полював на лисів або птахів, як це можна дізнатися з його щоденника. Зупинившись де-небудь, він купався або намащував тіло, водночас розпитуючи тих, що розпоряджалися кухарями й пекарями, чи все приготовлено як слід до обіду. Обідати він починав пізно, коли вже сутеніло. Подиву гідною була його турботливість і увага, яку він приділяв столу, та й дбав він про те, щоб усіх угощали однаково й нічим не легковажили. Як було вже сказано, через свою балакучість він мав звичку засиджуватись за чарою вина. Взагалі, він був найпривітніший з усіх царів і сповнений особливої привабливості, але за бенкетним столом робився неприємним через свою чванькуватість і ставав схожим на простого воїна, причому і сам не знав міри в самовихвалянні і любив слухати слова облесників. Через те найповажніші з гостей опинялися в незручному становищі, бо суперничати з підлесниками їм було не до душі, а відставати від них у похвалах не хотілося: перше здавалося принизливим, друге пахло небезпекою. Після випивки Александр ішов у лазню, потім спав до полудня, а бувало, що не прокидався й цілий день.

Він не був ласий на вишукані страви: навіть дуже рідкісні фрукти або рибу, привезені з-за моря, роздавав друзям, часто нічого собі не залишаючи. Але обіди в нього були чудові, і відповідно до його успіхів зростали й витрати на них, які врешті-решт сягнули десяти тисяч драхм. Поза цей рубіж вони не вийшли; на стільки ж було визначено витрати для тих, хто приймав Александра в себе.

26. Коли Александрові принесли скриньку, ціннішого від якої нічого не було знайдено серед коштовностей і речей Дарія, він запитав своїх друзів, яку цінність слід, на їх думку, покласти в цю скриньку. Друзі радили по-різному, тоді він сам сказав, що зберігатиме в ній «Іліаду», і зразу її туди поклав. Це підтверджує багато письменників, які заслуговують довіри. Якщо правдою є те, що повідомляють, посилаючись на Геракліда, александрійські вчені, то Гомер був для Александра справді корисним і невідступним супутником у його походах. Розповідають, між іншим, що Александр після завоювання Єгипту задумав побудувати там велике й багатолюдне грецьке місто і назвати його своїм ім’ям. За порадою будівничих він уже відміряв і обгородив місце для майбутнього міста, аж раптом уночі побачив дивний сон. Йому приснився поважний, сивочолий старий, який підійшов до нього і вимовив такі віршові рядки:

Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,

Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос.

Прокинувшись, Александр негайно вирушив на Фарос, який тоді ще був островом, розташованим трохи північніше від Канопського гирла Нілу. Сьогодні він з’єднаний з материком насипом. Александр оглянув місцевість і оцінив її дуже вигідні дані. Острів являв собою смугу землі, схожу на досить широку косу; він відділяв велике озеро від моря, яке утворює тут зручну гавань. Александр заявив, що Гомер гідний подиву в будь-якому відношенні, а крім того, він ще й мудрий будівничий. Цар наказав негайно накреслити план міста, враховуючи особливості місцевості. Оскільки напохваті не було крейди, будівничі набрали борошна й намітили ним на чорній землі рівнини вигляд міста. Цар був задоволений плануванням, аж раптом з ріки й озера хмарою знялась незліченна кількість птахів різних порід і різної величини, налетіла на це місце й видзьобала все борошно. Александр засмутився, розцінюючи це як лиховісне знамення. Але ворожбити заспокоїли його, пояснюючи, що засноване ним місто буде процвітати і годувати людей різних країн. Александр наказав керівникам будівництва почати роботу, а сам вибрався в далеку дорогу до храму Аммона. Подорож була дуже довга, важка й виснажлива. Вона була небезпечна з двох причин: по-перше, через брак води, бо впродовж багатьох днів довелося йти пустелею, по-друге, подорожніх серед безмежних і глибоких пісків міг би заскочити шалений південний вітер. Кажуть, що колись давно цей вітер налетів на військо Камбіса і, піднявши й женучи перед собою маси піску, засипав тоді й поховав п’ятдесят тисяч чоловік. Усі ці труднощі майже кожен брав до уваги, але Александра неможливо було відмовити від раз прийнятого рішення. Бо доля, яка сприяла його прагненням, виробила в ньому впертість. Його жадоба до подвигів, підсилювана честолюбством, зробила його непереможним на війні з ворогами та допомагала йому долати простір і час.

27.Щасливий перебіг подорожі всупереч неймовірним труднощам більшою мірою зміцнив у людей віру в божественну турботу про Александра, ніж усі пізніші віщування. Більш того, саме завдяки цьому переконанню зросла віра в правдомовність оракулів. Насамперед пішов рясний і тривалий дощ, який звільнив учасників походу від страху перед муками спраги. Внаслідок дощу розпечений пісок зробився вологим і не грузьким, повітря стало чистішим, легше стало дихати. Потім, коли віхи, розставлені для провідників, зникли і подорожні почали безладно блукати, не знаючи дороги, раптом з’явилися круки і взялися вести похід. Вони то швидше летіли вперед, коли люди встигали йти вслід за ними, то сповільнювали політ, чекаючи на тих, що відставали. Але найдивовижніше в цьому всьому, за розповіддю Каллісфена, було те, що ці круки навіть уночі кликали людей, що заблукали, і своїм карканням виводили їх на правильну дорогу.

Коли Александр щасливо пройшов через піщану пустелю й досяг мети своєї мандрівки, жрець Аммона привітав його, поздоровляючи від імені бога, неначе сина. Александр запитав, чи не уник кари хтось із убивць його батька. Але жрець порадив йому не блюзнити, бо батько його не з числа смертних. Тоді Александр інакше висловив своє запитання і поцікавився, чи всіх убивць Філіппа бог покарав. Далі запитав про свою владу: чи призначено йому стати володарем усіх людей. Бог відповів, що це йому призначено і що за Філіппа повністю відомстили. Александр підніс богу чудові дари, а людей щедро наділив грішми. Так пише про ці відповіді бога Аммона переважна більшість письменників. Сам Александр у листі до матері писав, що одержав деякі таємні пророцтва, про які розкаже їй одній, коли приїде. Дехто ж повідомляє, нібито жрець, аби підкреслити свою прихильність до Александра, хотів привітати його по-грецьки: «О, пайдіон!» («О, дитино!»). Але внаслідок чужоземної вимови, замінивши кінцевий звук «н» на «с» сказав: «О, пайдіос!» («О, сину Зевса!»). Александру припала до вподоби ця помилка, і звідси розійшлася чутка про те, що бог привітав його як сина Зевса. Кажуть також, що Александр слухав у Єгипті філософа Псаммона і з його викладу він найбільше вподобав твердження про те, що всіма людьми править бог, бо закладена в кожній людині здатність керувати й панувати є божественного походження. Сам Александр міркував з цього приводу глибше і казав, що бог — це спільний батько всіх людей, але передусім своїми дітьми він вважає найкращих з них.

28.Взагалі, до негреків Александр ставився зверхньо і поводився з ними так, немов був упевнений, що він походить від богів і є сином бога, а перед греками помірковано й обережно видавав самого себе за бога. Тільки в листі до афінян у справі Самосу він так писав: «Я нізащо не віддав би вам це вільнолюбне і славне місто, але володійте ним, якщо одержали його від тодішнього вашого володаря, якого звали моїм батьком». А мав він на увазі Філіппа. Однак, пізніше, коли, поранений стрілою, він терпів муки, то сказав: «Оце, мої друзі, тече звичайна кров, а не Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих».

Одного разу, коли сильно загриміло і всі злякались, присутній там софіст Анаксарх озвався до Александра: «Очевидно, ти не здатний зробити щось таке, сину Зевса?» Александр у відповідь на це розсміявся і сказав: «Та я й не хочу наводити жах на своїх друзів, як ти мені радиш. Адже тобі не до вподоби мої обіди, тому що ти бачиш на столах рибу, а не голови сатрапів». І справді, Анаксарх, кажуть, коли одного разу Александр послав Гефестіону рису, висловився в подібний спосіб, насміхаючись і глузуючи з тих, хто заради слави наражає своє життя на небезпеку і не шкодує для цього зусиль, а втіх і насолод зазнає не більше від звичайних людей. Зі сказаного ясно випливає, що Александр не вірив у своє божественне походження й не хизувався ним, але користувався цією вигадкою як засобом для уярмлення інших народів.

75.Зрештою, з того часу, як Александра обхопив страх перед надприродними знаменнями і мучив його душу, навіть найбуденніше і найнезначніше явище йому здавалося

чудом і якоюсь призвісткою. Тому-то царський палац кишів людьми, які приносили жертви, виконували очищальні обряди і провіщали майбутнє. Воістину, велика біда — невіра в богів і нехтування їх знаками, але не менш страшна і забобонність, яка сповнює душу божевільним страхом. Тим не менш, коли прийшла відповідь оракула Аммона в справі Гефеста, він припинив жалобу і знову почав влаштовувати жертвоприношення та великі бенкети. Одного разу він справив розкішний бенкет на честь Неарха і його супутників. Після бенкету викупався, як це було його звичаєм перед спанням, і вже мав лягати в ліжко, але на прохання Медія пішов ще й до нього на бенкет. Там він пив усю ніч і весь наступний день, поки його не почало лихоманити. То неправда, що Александр випив «чару Геракла» й відчув гострий біль у спині, немов від удару списа — все це вигадки деяких письменників, які вважають своїм обов’язком надати великій драмі трагічного і зворушливого закінчення. Арістобул пише, що Александр у нестерпних муках від лихоманки відчув сильну спрагу й випив багато вина, після чого почав марити і на тридцятий день місяця десія помер.

76. У царському щоденнику є такий опис його хвороби. Вісімнадцятого числа місяця десія Александр у лазні після приступу лихоманки заснув. На другий день він викупався, пішов у спальню і провів там увесь день, граючи в кості з Медієм. Увечері після купелі він приніс жертву богам і повечеряв. Уночі його знову сильно лихоманило. Двадцятого числа він викупався, приніс богам жертву і, лежачи в лазні, проводив час у розмові з Неархом, слухаючи його розповідь про плавання по Великому морю. Двадцять перше число Александр провів так само, але гарячка посилилась, і вночі йому стало гірше. На другий день його далі мучила лихоманка. Його перенесли й поклали біля великого басейну, де він розмовляв зі своїми полководцями про заміщення вільних посад у командному складі й велів призначити на них перевірених людей. Двадцять четвертого числа він знову мучився від сильного приступу лихоманки. Його на руках піднесли до жертовника для жертвоприношення. Найвищим своїм воєначальникам він наказав залишитися на ніч у царському палаці, а таксіархам і пентакосіархам переночувати поза палацом. Двадцять п’ятого числа його перенесли в іншу частину палацу. Тут він трохи поспав, але лихоманка не залишала його. Коли до нього прийшли воєначальники, він уже втратив дар мови. У такому ж стані він перебував двадцять шостого числа, так що македоняни гадали, що він уже неживий. З криками вони підійшли до дверей палацу і погрозами змусили охорону відчинити двері. Коли їм відчинили, вони в самих хітонах по одному всі пройшли мимо ліжка царя. Того самого дня Пітона й Селевка відправили в храм Серапіса запитати, чи не слід перенести туди Александра. Бог наказав залишити його на місці. Двадцять восьмого числа під вечір Александра не стало.

77. Так майже слово в слово написано в царському щоденнику. Підозріння про отруєння Александра спершу зовсім не існувало. Лише через шість років Олімпіада внаслідок доносу наказала багатьох стратити, а останки Іола, який на той час помер, викинути з могили за те, що нібито саме він подав Александрові отруту. Дехто твердить навіть, що не хто інший, як Арістотель намовив Антипатра скоїти цей злочин, і що взагалі він подбав про отруту. Кажуть, що таке розповів Гагнометід, який у свою чергу буцімто чув це від царя Антигона. А за отруту правила, як кажуть, холодна, мов лід, вода, що краплями стікає з якоїсь скелі поблизу Нонакріди. Там її збирають і зберігають в ослиному копиті. Ні в чому іншому зберігати цю воду не можна, тому що вона своїм крижаним холодом і їдкістю нищить будь-який посуд.

Однак, більшість письменників вважає цю розповідь з отрутою суцільною вигадкою. Найпереконливішим доказом цього є, на їхню думку, та обставина, що воєначальники сперечалися потім протягом кількох днів про владу, не турбуючись про тіло Александра, яке тим часом лежало непоховане. Незважаючи на те, що це було в країні, де панує нестерпна спека, на тілі не видно було ніяких ознак розкладу, а залишилось воно чистим і непошкодженим.

(Пер. Й.Кобіва)