Михайло Лермонтов

Парус

В блакитному тумані моря

Біліє парус самітний.

Чого шукає він в тім просторі?

Чом в ріднім краї він чужий?

Лютує хвиля, вітер грає,

І щогла гнеться і тріщить;

Та й там він щастя не шукає,

А й не од щастя він біжить.

Вода під ним — блакить прозора, над ним — проміння виграє, а він благає бур у моря, немов спокій у бурях є.

***

З дубової гілки зірвався листочок незнаний і в степ покотився, суворими бурями гнаний, засох і зів’яв він од холоду, спеки і горя, і от докотивсь наостанку до Чорного моря.

Край Чорного моря чинара розкидала віти, і вітер літає до неї в гіллі гомоніти; на вітті зеленому райські гойдаються птиці, співають пісень їй про славу морської цариці.

І кволий мандрівець до кореня їй припадає, з глибокою тугою захисту молить-благає, і каже їй так: «Я дубовий листочок нещасний,

В суворому краї розцвів та й опав я дочасно.

Давно я світами без цілі блуджу самотою,

Засох я від спеки, зів’яв я без сну й супокою;

Укрий подорожнього в шату свою смарагдову,

За те не одну я повім тобі повість чудову».

«Нащо ти мені? — молода йому мовить чинара. —

Ти жовтий, зів’ялий і листю моєму не пара.

Ти світу набачивсь? Та що ті казки і билиці?

Мені надокучили співи і райської птиці.

Іди собі далі, мандрівче, тебе я не знаю,

Я в пестощах сонця, для нього живу й процвітаю;

І віття своє підіймаю у небо просторе,

А корінь мій миє студеною хвилею море».