Антон Чехов

Ванька

Ванька Жуков, дев’ятирічний хлопчик, відданий три місяці тому в науку до шевця Аляхіна, в ніч під Різдво не лягав спати. Дочекавшись, коли господарі й підмайстри пішли до заутрені, він дістав із хазяйської шафи пляшечку з чорнилом, ручку із заржавілим пером і, розклавши перед собою зім’ятий аркуш паперу, став писати. Ще до того, як вивести першу літеру, він кілька разів лякливо озирнувся на двері й вікна, покосився на темний образ, по обидві сторони якого тягнулися полиці з колодками, і переривчасто зітхнув. Папір лежав на лаві, а сам він стояв перед лавою на колінах.

«Любий дідусю, Костянтину Макаричу!» — писав він. — «І пишу тобі листа. Вітаю вас із Різдвом і бажаю тобі всього від Господа Бога. Нема в мене ні батька, ні матінки, тільки ти в мене один залишився».

Ванька перевів очі на темне вікно, в якому миготіло відображення його свічки, і живо уявив собі свого діда Костянтина Макарича, що служив нічним сторожем у панів Живаревих. Це маленький, худенький, але надзвичайно спритний і рухливий дідок років 65-ти, з вічно усміхненим обличчям та п’яними очима. Удень він спить у людській кухні або теревенить із куховарками, вночі ж, закутаний у просторий кожух, ходить навколо садиби і стукає у своє калатало. За ним, опустивши голови, чимчикують стара Каштанка й песик В’юн, прозваний так за свій чорний колір і тіло, довге, як у ласки. Цей В’юн надзвичайно шанобливий і ласкавий, однаково розчулено дивиться як на своїх, так і на чужих, але кредитом не користується. Під його шанобливістю і смиренністю ховається саме єзуїтське єхидство. Ніхто краще його не вміє вчасно підступитися й хапнути за ногу, забратися в льодовник або вкрасти в хлопа курку. Йому вже не раз відбивали задні ноги, разів зо два його вішали, щотижня шмагали до напівсмерті, та він завжди оживав.

Тепер, напевно, дід стоїть біля воріт, мружить очі на яскраво-червоні вікна сільської церкви і, притупуючи повстяниками, теревенить із челяддю. Калатало його підв’язане до пояса. Він сплескує руками, щулиться від холоду і, по-старечому хихочучи, щипає то покоївку, то куховарку.

«Чи тютюнцю нам понюхати?» — каже він, підставляючи бабам свою тютюнницю.

Баби нюхають і чхають. Дід невимовно тішиться, заливається веселим сміхом і кричить:

«Віддирай, примерзло!»

Дають понюхати тютюну й собакам. Каштанка чхає, крутить мордою і, ображена, відходить убік. В’юн же з чемності не чхає і крутить хвостом. А погода чудова. Повітря тихе, прозоре й свіже. Ніч темна, але видно все село з його білими дахами й цівками диму, що йдуть із коминів, дерева, посріблені інеєм, кучугури. Усе небо всипане веселими мерехтливими зірками, і Чумацький Шлях вимальовується так ясно, неначе його перед святом помили й потерли снігом…

Ванька зітхнув, умокнув перо й продовжував писати:

«А вчора мені була прочуханка. Хазяїн виволік мене за волосся на двір і відлупцював ременем за те, що я качав їхнє дитиня в колисці й ненароком заснув. А на тижні господиня звеліла мені почистити оселедець, а я почав із хвоста, а вона взяла оселедець і йогойним писком почала мене в пику тикати. Підмайстри з мене насміхаються, посилають до шинку за горілкою і велять красти в господарів огірки, а господар б’є чим попало. А їжі катма ніякої. Уранці дають хліба, в обід кулешу й до вечора теж хліба, а щоб чаю або капусняку, то господарі самі рубають. А спати мені велять у сінях, а коли дитиня їхнє плаче, я зовсім не сплю, а гойдаю колиску. Любий дідусю, зроби божу милість, візьми мене звідси додому, на село, катма ніякої моєї можливості… Уклоняюся тобі в ніжки й буду вічно Бога молити, відвези мене звідси, а то помру…»

Ванька покривив рота, потер своїм чорним кулаком очі і схлипнув.

«Я буду тобі тютюн терти, — продовжував він, — Богу молитися, а коли що, то всип мені по перше число. А якщо думаєш, роботи мені катма, то я Христа ради попрошуся до прикажчика чоботи чистити, або замість Федька в підпаски піду. Дідусю милий, чортма ніякої можливості, просто смерть одна. Хотів було пішки на село бігти, так чоботів катма, морозу боюся. А коли виросту великий, то за це саме тебе годуватиму й образити нікому не дам, а помреш, стану за упокій душі молити, все одно, як за мамку Пелагею.

А Москва місто велике. Будинки все панські й коней багато, а овець нема й собаки не злі. Із зіркою тут хлопці не ходять і на клірос співати нікого не пускають, а раз я видів в одній крамниці на вікні гачки продаються прямо з ліскою і на всяку рибу, дуже добірнії, навіть такий є один гачок, що пудового сома втримає. І видів такі лавки, де рушниці всякі на манер панських, так що либонь карбованців сто кожна… А в м’ясних крамницях і тетеруки, і рябчики, і зайці, а в якому місці їх стріляють, про те сидільці не оповідають.

«Любий дідусю, а коли в панів буде ялинка з гостинцями, візьми мені золочений горіх і в зелену скриньку заховай. Попроси в панянки Ольги Гнатівни, скажи, для Ваньки».

Ванька гарячково зітхнув і знову втупився у вікно. Він згадав, що за ялинкою для панів завжди ходив до лісу дід і брав із собою онука. Веселий був час! І дід кректав, і мороз кректав, а дивлячись на них, і Ванька кректав. Бувало, перш ніж вирубати ялинку, дід викурює трубку, довго нюхає тютюн, посміюється із змерзлого Ванюшки… Молоді ялинки, оповиті інеєм, стоять непорушно й чекають: якій із них помирати? Коли це по заметах летить стрілою заєць… Дід не може, щоб не крикнути:

«Тримай, тримай… тримай! Ах, куций диявол!»

Зрубану ялинку дід тягнув до панського будинку, а там бралися прибирати її… Більше всіх клопотала панянка Ольга Гнатівна, улюблениця Ваньки. Коли ще була жива Ваньчина мати Пелагея і служила в панів покоївкою, Ольга Гнатівна годувала Ваньку льодяниками і знічев’я вивчила його читати, писати, рахувати до ста й навіть танцювати кадриль. Коли ж Пелагея померла, сироту Ваньку випровадили в людську кухню до діда, а з кухні в Москву до шевця Аляхіна.

«Приїжджай, любий дідусю, — продовжував Ванька, — Христом-богом тебе молю, візьми мене звідсіля. Зглянься ти наді мною, сиротою нещасним, а то мене всі б’ють і їсти страшенно хочеться, а нудьга така, що й сказати не можна, все плачу. А допіру господар колодкою по голові вдарив, так що впав і насилу оговтався. Пропаще моє життя, гірше собаки всякого… А ще вклоняюся Альоні, кривому Єгорці й кучеру, а гармонію мою нікому не віддавай. Залишаюся твоїм онуком Іваном Жуковим, любий дідусю, приїжджай».

Ванька згорнув учетверо списаний аркуш і вклав його до конверта, купленого напередодні за копійку… Подумавши трохи, він умокнув перо й написав адресу:

На село дідусеві.

Потім почухався, подумав і додав: «Костянтину Макаричу». Задоволений тим, що йому не завадили писати, він надів шапку і, не накидаючи на себе шубейку, прямо в сорочці вибіг на вулицю…

Сидільці з м’ясної крамниці, яких він розпитував напередодні, сказали йому, що листи опускаються в поштові скриньки, а із скриньок розвозяться по всій землі на поштових трійках із п’яними ямщиками і дзвінкими дзвониками. Ванька добіг до першої поштової скриньки і сунув дорогоцінного листа в щілину…

Заколисаний солодкими надіями, він через годину міцно спав… Йому снилася пічка. На печі сидить дід, звісивши босі ноги, і читає лист куховаркам… Поблизу печі ходить В’юн і крутить хвостом…