Микола Носов

Пригоди Незнайка та його друзів (уривок)

В одному казковому місті жили коротунчики. Коротунами їх називали тому, що вони були дуже маленькі. Кожен коротун був зростом із невеликий огірок. У місті в них було дуже красиво. Навколо кожного будинку росли квіти: маргаритки, ромашки, кульбаби. Там навіть вулиці називалися іменами квітів: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. А саме місто називалося Квітковим містом. Воно стояло на березі струмка. Цей струмок коротуни називали Огірковою рікою, бо на берегах струмка росло багато огірків.

За річкою був ліс. Коротуни робили з березової кори човники, перепливали через річку й ходили в ліс по ягоди, гриби, горіхи. Збирати ягоди було важко, адже коротуни були крихітні, а по горіхи й зовсім доводилося лазити на високий кущ та ще тягнути з собою пилку. Жоден коротун не зміг би зірвати горіх руками — їх треба було пиляти пилкою. Гриби теж пиляли пилкою. Спиляють гриб під самий корінь, потім розпиляють його на частини й тягнуть по шматочках додому.

Коротуни були неоднакові: одні з них прозивалися малюками, а інші — малючками. Малюки завжди ходили або в довгих штанах навипуск, або в коротеньких штанцях на підтяжках, а малючки полюбляли носити платтячка з пістрявої, яскравої матерії. Малюки не любили вовтузитися зі своїми зачісками, і тому волосся в них було коротке, а в малючок волосся було довге, мало не до пояса. Малючки дуже любили робити різні красиві зачіски, волосся заплітали в довгі коси й у коси вплітали стрічки, а на голові носили бантики. Багато малюків дуже пишалися тим, що вони малюки, і майже зовсім не дружили з малючками. А малючки пишалися тим, що вони малючки, і теж не хотіли дружити з малюками. Якщо яка-небудь малючка зустрічала на вулиці малюка, то, вгледівши його здалека, зараз же переходила на інший бік вулиці. І добре робила, бо серед малюків часто траплялися такі, які не могли спокійно пройти повз малючку, а неодмінно скажуть їй що-небудь образливе, навіть штовхнуть або, ще того гірше, за косу смикнуть. Звичайно, не всі малюки були такі, але ж цього на лобі в них не написано, тому малючки вважали, що краще заздалегідь перейти на інший бік вулиці й не потрапляти їм на очі. За це багато малюків називали малючок задаваками — вигадають же таке слово! — а багато малючок називали малюків розбишаками й іншими прикрими прізвиськами.

Деякі читачі відразу скажуть, що все це, напевно, вигадки, що в житті таких малюків не буває. Але ніхто ж і не каже, що вони в житті бувають. У житті — це одне, а в казковому місті — зовсім інше. У казковому місті все буває.

В одному будиночку на вулиці Дзвіночків жило шістнадцять малюків-коротунів. Найголовнішим із них був малюк-коротун на ім’я Знайко. Його прозвали Знайком за те, що він знав дуже багато. А знав він багато тому, що читав різні книжки. Ці книжки лежали в нього й на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком. У його кімнаті не було такого місця, де б не лежали книги. Від читання книжок Знайко став дуже розумним. Тому всі його слухалися й дуже любили. Одягався він завжди в чорний костюм, а коли сідав за стіл, одягав на ніс окуляри й починав читати яку-небудь книжку, то зовсім ставав схожий на професора.

У цьому ж будиночку жив відомий доктор Пігульчин, який лікував коротунчиків від усіх хвороб. Він завжди ходив у білому халаті, а на голові носив білий ковпак із пензликом. Жив тут також славнозвісний механік Гвинтик зі своїм помічником Шпунтиком; жив Сахарин Сахаринич Сиропчик, який прославився тим, що дуже любив газовану воду з сиропом. Він був дуже статечний. Йому подобалося, коли його називали на ім’я та батькові, і не подобалося, коли хто-небудь називав його просто Сиропчиком. Жив ще в цьому будинку мисливець Кулька. У нього був маленький собачка Булька і ще була рушниця, яка стріляла корками. Жив художник Тюбик, музикант Гусля та інші малюки: Поспішайко, Буркун, Мовчун, Пончик, Розгубко, два брати — Либонько та Мабутько. Але найвідомішим серед них був малюк на ім’я Незнайко. Його прозвали Незнайком за те, що він нічого не знав.

Цей Незнайко носив яскравий блакитний капелюх, жовті, канаркові, брюки й помаранчеву сорочку із зеленим галстуком. Він узагалі любив яскраві фарби. Убравшись таким папугою, Незнайко цілими днями тинявся містом, складав різні небилиці і всім розповідав. Окрім того, він постійно ображав малючок.

Тому малючки, побачивши здалеку його помаранчеву сорочку, зараз же повертали назад і ховалися по домівках. У Незнайка був друг на ім’я Гунько, який жив на вулиці Маргариток. З Гуньком Незнайко міг базікати годинами. Вони двадцять разів на день сварилися між собою і двадцять разів на день мирилися.

Особливо прославився Незнайко після однієї історії. Якось він гуляв містом і забрів у поле. Довкола не було ні душі. У цей час летів хрущ. Він зосліпу налетів на Незнайка й ударив його по потилиці. Незнайко стрімголов покотився на землю. Тієї ж миті жук відлетів і зник удалині. Незнайко схопився, став озиратися врізнобіч і дивитися, хто це його вдарив. Але навкруги нікого не було.

«Хто ж це мене вдарив? — думав Незнайко. — Може, зверху впало що-небудь?»

Він задер голову й подивився вгору, але вгорі теж нічого не було. Тільки сонце яскраво сяяло над головою в Незнайка.

«Отже, це на мене з сонця щось звалилося, — розсудив Незнайко. — Напевно, від сонця відірвався шматок і вдарив мене по голові».

Він пішов додому й зустрів знайомого, якого звали Скельцин.

Цей Скельцин був знаменитим астрономом. Він умів робити зі скалок битих пляшок збільшувальне скло. Коли він дивився в збільшувальне скло на різні предмети, то предмети здавалися більшими. З декількох таких збільшувальних стекол Скельцин зробив велику підзорну трубу, в яку можна було дивитися на Місяць і на зірки. Таким чином він зробився астрономом.

— Слухай, Скельцин, — сказав йому Незнайко. — Ти розумієш, яка історія вийшла: від сонця відірвався шматок і вдарив мене по голові.

— Що ти, Незнайку! — засміявся Скельцин. — Якби від сонця відірвався шматок, він розчавив би тебе вщент. Сонце ж бо дуже велике. Воно більше всієї нашої Землі.

— Не може бути, — відповів Незнайко. — По-моєму, сонце не більше від тарілки.

— Нам тільки так здається, тому що сонце дуже далеко від нас. Сонце — величезна розпечена куля. Це я в свою трубу бачив. Якби від сонця відірвався хоч маленький шматочок, то він зруйнував би все наше місто.

— Овва! — відповів Незнайко. — А я й не знав, що сонце таке здоровенне. Піду-но розповім нашим — може, вони ще не чули про це. А ти все-таки подивись на сонце в свою трубу: раптом воно насправді щербате!

Незнайко пішов додому і всім, хто дорогою зустрічався, розповідав:

— Браття, ви знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю. Ось воно яке! І ось, браття, від сонця відірвався шматок і летить прямо до нас. Скоро він впаде і всіх нас задавить. Жах що буде! Ось підіть запитайте Скельцина.

Усі сміялися, бо знали, що Незнайко базіка. А Незнайко побіг щодуху додому й закричав чимдуж:

— Браття, рятуйся! Шматок летить!

— Який шматок? — питають його.

— Шматок, братці! Від сонця відірвався шматок. Скоро бабахнеться — і всім буде кінець. Знаєте, яке сонце? Воно більше всієї нашої землі!

— Що ти вигадуєш!

— Нічого я не вигадую. Це Скельцин сказав. Він у свою трубу бачив.

Усі вибігли на двір і стали дивитися на сонце. Дивились, дивились, доки з очей не потекли сльози. Усім зосліпу стало здаватися, ніби сонце насправді щерблене. А Незнайко кричав:

— Рятуйся хто може! Біда!

Усі стали хапати свої речі. Тюбик схопив свої фарби й пензлик, Гусля — свої музичні інструменти. Лікар Пігульчин кидався по всьому будинку й розшукував похідну аптечку, яка десь загубилася. Пончик схопив калоші й парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайка:

— Заспокойтеся, браття! Нічого страшного немає. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Усе це він вигадав.

— Вигадав? — закричав Незнайко. — Ось підіть запитайте Скельцина.

Усі побігли до Скельцина, і тоді з’ясувалося, що Незнайко насправді все вигадав. Ну і сміху тут було! Усі сміялися з Незнайка й говорили:

«Дивно, як це ми тобі повірили!» — «Буцім я не дивуюся! — відповів Незнайко. — Я ж і сам повірив».

Ось яким чудакуватим був цей Незнайко.