Болгарська народна казка

Сильний горобець

Якось один горобець сидів на старому терновому плоті й низав собі намисто. Раптом одна намистинка впала й загубилася між терня. Горобець її шукав, шукав, не знайшов та й каже:

-Гей, плоте! Найди мені намистинку, а то я звелю вогню, щоб він тебе спалив!

-Піди та звели! — засміявся пліт.

-Гей, вогонь, спали-но цей пліт! — сказав горобець вогню.

-Овва! Я палю буки — великі дерева, нащо мені палити цей спорохнілий терновий пліт, ще поколюся, — відповів вогонь.

-А я піду до річки й скажу їй, нехай вона тебе загасить! — розсердився горобець.

-Іди кажи, — засміявся вогонь.

Полетів горобець до річки та й гукає:

-Гей, річечко, піди погаси вогонь!

-От чого захотів! — сказала річка. — Я течу по таких гладеньких білих камінцях, так їх гарно мию і голублю, так радію, що вони білі та чисті. Навіщо ж мені кидати мої камінці і йти гасити вогонь? Ще попече, забруднить мене! Вогонь не зробив мені нічого поганого, і я не хочу його чіпати.

-Я скажу буйволу, щоб тебе випив! — вигукнув горобець.

-Ну то й кажи! — засміялася річка й поспішила далі своєю дорогою.

Побачив горобець буйвола, що пасся на луці, підлетів, сів йому на роги й процвірінькав:

-Буйволе, випий цю річку, будь ласка!

Махнув буйвол хвостом, прогнав муху зі своєї спини, а тоді й каже горобцю:

-Я не можу її випити! Я сьогодні напасся на такій хорошій зеленій траві, і мені не можна пити воду, бо живіт заболить.

Розсердився горобець і погрожує:

-От я піду до вовка, покличу його, нехай він тебе з’їсть!

-Хочеш — гукай! — сказав буйвол і знову почав пастися.

Знайшов горобець вовка та й каже:

-Гей, вовчику! Піди з’їж того буйвола!

-А навіщо він мені? — засміявся вовк. — Я їм молоденьких, м’якеньких ягнят, їхнє м’ясо солодке й смачне, не те, що кисле буйволяче.

-А я піду до пастуха, нехай він на тебе нацькує собак! — зацвірінчав сердито горобець.

Страшно зареготався вовк і так глипнув на горобця налитими кров’ю очима, що той з ляку полетів до пастуха.

-Пастуше, прошу тебе дуже, нацькуй своїх собак на вовка. Нехай вони його роздеруть!

-Мої собаки їдять жирну юшку, я варю її щоранку, а щовечора даю їм по великому шматку хліба. Навіщо їм псувати зуби об погане, жилаве вовче м’ясо?

-От я скажу мишам, нехай вони погризуть твою торбу з їжею! — розсердився знову горобець і загукав:

-Гей, мишки, ідіть погризіть торбу в цього пастуха!

-Ми зараз їмо білу пшеницю, — обізвалися миші, — не хочемо гризти торбу, щоб не псувати собі зуби.

-Ось я скажу котові, нехай він вас поїсть.

-Хочеш, то й кажи йому! Як кіт нас знайде, нехай тоді й поїсть! — засміялися миші.

-Ще й як знайде! — огризнувся горобець і полетів до кота. Сів на вікно й цвірінькає:

-Котику-воркотику, іди поїж мишей, вони зараз пшеницю їдять.

-Зараз не можу, — обізвався кіт. — Господиня смажить на обід такі смачні котлети, і мені зовсім не до мишей.

-А я скажу господині, хай вона тебе вперіщить кочергою по голові, — цвірінькнув горобець, підлетів і сів жінці на плече. — Господинечко, он глянь, кіт хоче поїсти котлети, які ти смажиш на обід своїм дітям.

Схопила господиня кочергу і спересердя вдарила кота по спині. Кіт кинувся на мишей, миші почали гризти пастухову торбу, той нацькував собак на вовка, а вовк перелякався й кинувся на буйвола. Буйвол мерщій до річки, побачив чисту, бистру воду й захотів пити і випив би всю річку, якби та не подалася гасити вогонь. А вогонь, щоб зовсім не згаснути від води, поспішив спалити пліт. Тернові гілки були сухі, швидко запалали й погоріли. Тоді горобець знайшов свою намистинку, гордо сів і спокійно донизав собі намисто.