Роберт Бернс

Джон Ячмінь

Зійшлись колись три королі

Суміжних володінь

І поклялись, заприсяглись,

Що згине Джон Ячмінь.

Взяли, ввергли його в ріллю,

Втовкли аж у глибінь

І поклялись, заприсяглись,

Що там йому амінь.

Прийшла весна веселая

З теплом, з дощем рясним,

І Джон Ячмінь піднявся знов

На диво їм усім.

Настало літечко жарке —

Стоїть Ячмінь, як гай,

Пустив уси, немов списи —

Ніхто не зачіпай!

Настигла осінь клопітка —

Ячмінь мов зажуривсь

І головою сивою

Додолу похиливсь.

Змарнів, ізблід — звичайно, дід —

Немає вже снаги…

Отут на нього й завзялись

Злорадні вороги.

Ураз йому кривим ножем

Коліна підтяли,

На віз взяли, мотуззям стягли,

На кару повезли.

Додолу скинули, та й ну

Ціпами обкладать,

На вітер винесли, та й ну

Угору підкидать.

Шпурнули в воду бідака,

У темну холодінь:

Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,

Хоч потопай, хоч плинь!

Знов вийняли на білий світ,

Та мало ще наруг,

Знов шарпали, вгадавши в нім

Життя найменший рух.

Пекли сердегу на вогні,

Аж мозок з кості сплив,

А там мірошник у млині

Ще й жорнами чавив.

А потім з серця кров взяли,

Кружляти почали…

Пили, пили — що більш пили,

То веселіш були.

Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,

І добра в нього кров:

Ковтнеш її хоч крапельку,

То всіх би поборов!

Ковтнеш її — журба сплива,

А радість ожива,

Ковтне її сумна вдова,

І серце їй співа!

Чарками дзень, чарками дзінь —

Здоров був, Джон Ячмінь!

Хай родить рід твій задля всіх

Потомних поколінь!