Чарльз Діккенс

Цвіркун за вогнищем - Казка про сімейне щастя (уривок)

Почав чайник! І не кажіть мені про те, що сказала місіс Пірібінгл. Мені краще знати. Нехай місіс Пірібінгл твердить хоч довіку, що вона не може сказати, хто почав перший, а я скажу — чайник. Чи мені не знати! Почав чайник на цілих п’ять хвилин — за маленьким голландським годинником із глянцевим циферблатом, що стояв у кутку, — на цілих п’ять хвилин раніше, ніж застрекотав цвіркун.

Так, так, годинник уже закінчив бити, і маленький косарик із косою в руках, нервово смикаючись управо-вліво на його верхівці перед мавританського палацом, устиг скосити добрий акр уявної трави, перш ніж цвіркун почав повторювати за чайником!

Я зовсім не впертий. Це всім відомо. І не будь я впевненим у своїй правоті, то в жодному разі не став би сперечатися з місіс Пірібінгл. Ні за що не став би. Але треба знати, як було насправді. А було так: чайник почав на добрі п’ять хвилин раніше від того, як цвіркун подав ознаки життя. І, будь ласка, не сперечайтеся, а то я скажу — за десять!

Дозвольте, я поясню, як усе сталося. Це давно б треба зробити, з перших же слів, — адже коли про те розповідаєш, потрібно починати із самого початку, та як почати з початку, не почавши з чайника?

Річ у тім, що чайник і цвіркун надумали влаштувати своєрідне змагання — позмагатися в мистецтві співу. І ось що їх до цього спонукало і як усе сталося.

Під вечір — а вечір був сльотавий — місіс Пірібінгл вийшла з дому і, стукаючи по мокрому камінню дерев’яними сандаліями, що залишали по двору незліченні сліди, схожі на неясне креслення першої теореми Евкліда, попростувала до діжки й налила з неї води до чайника. Потім вона повернулася додому, вже без дерев’яних сандалій (при цьому вона набагато зменшилася в зрості, бо сандалі були високі, а місіс Пірібінгл маленька), і поставила чайник на вогонь. Тут вона втратила душевну рівновагу або, можливо, тільки засунула її десь на хвилинку, тому що вода була страх яка холодна й перебувала в тому слизькому, слизькуватому, імлистому стані, коли вона ніби набуває здатності просочуватися рішуче всюди, і навіть за металеві кільця дерев’яних сандалій; так от, значить, вода замочила ніжки місіс Пірібінгл і навіть заляпала їй литки. А якщо ми пишаємося, і не без підстав, нашими ніжками й любимо, щоб панчішки в нас завжди були чистенькі та охайні, то витримати таку прикрість нам дуже важко.

А тут іще чайник опирався й комизився. Він не давав повісити себе на верхню поперечину; він і чути не хотів про те, щоб слухняно всістися на купі вуглинок; він весь час клював носом, як п’яний, і заливав вогнище, ну просто дурень, а не чайник! Він марудився, і шипів, і сердито плював у вогонь. На довершення всього і кришка, ухилившись від пальчиків місіс Пірібінгл, спочатку перекинулася, а потім із дивною завзятістю, гідною кращого застосування, боком пірнула у воду й пішла на саме дно чайника. Навіть корпус корабля «Ройал Джордж» не так запекло опирався, коли його тягли з води, як впиралася кришка цього чайника, коли місіс Пірібінгл витягувала її догори.

А чайник далі злився й опирався; він зухвало взявся в боки ручкою і з нахабною насмішкою задер носик на місіс Пірібінгл, ніби кажучи: «А я не закиплю! Нізащо не закиплю!»

Однак до того часу місіс Пірібінгл уже знову повеселішала, змахнула попіл зі своїх пухлявих ручок, поплескавши їх одна об одну, і, розсміявшись, усілася біля чайника. Між тим веселе полум’я так піднімалося й опадало, спалахуючи й заливаючи світлом маленького косарика на верхівці голландського годинника, що здавалося, мовби він стоїть як укопаний перед мавританського палацом, і все навкруги недвижне, крім полум’я. Проте косарик рухався, — його зводили судоми двічі за секунду, точно й неухильно. Коли ж годинник зібрався бити, то на його страждання стало прямо таки страшно дивитися, а коли зозуля визирнула з-за дверцят до палацу й прокувала шість разів, він так дрижав при кожному «ку-ку!», немов чув якийсь потойбічний голос або наче щось гостре кололо йому литки.

Переляканий косарик отямився тільки тоді, коли годинник перестав під ним трястися, а скрегіт і брязкіт його ланцюгів і гир остаточно припинився. Не дивно, що він так розхвилювався: цей дрижачий, кістлявий годинник — не годинник, а справжній скелет! — здатен на будь-кого нагнати страху, коли почне клацати кістками, і я не втямлю, як це людям, а особливо голландцям, прийшла думка винайти такі годинники. Кажуть, що голландці люблять убирати свої нижні кінцівки у просторі «футляри», для котрих не шкодують тканини, отже, їм безумовно не слід залишати свої годинники настільки неприкритими й незахищеними.

Тоді-то, зауважте собі, чайник і вирішив приємно провести вечір. Тоді й з’ясувалося, що чайник трохи напідпитку і йому захотілося похизуватися своїми музичними талантами; щось нестримно заклекотіло в його горлі, і він уже почав видавати поривне дзвінке пирхання, яке відразу обривав, немов ще не вирішивши остаточно, чи варто йому зараз показати себе компанійським хлопцем. Тоді після двох-трьох марних спроб заглушити в собі прагнення до товариськості він відкинув усю свою похмурість, усю свою стриманість і завів таку затишну, такою веселу пісеньку, що жоден плакса-соловей не зміг би його наздогнати.

І таку просту пісеньку! Так ви зрозуміли б її не гірше за будь-яку книжку — можливо, навіть краще, ніж деякі з відомих нам із вами книжок. Тепле його дихання виривалося легкою хмаринкою, весело і граціозно піднімалося на кілька футів і плавало там, під склепінням вогнища, немов по своїх рідних, домашніх небесах, і чайник співав свою пісеньку так весело й бадьоро, що все його залізне тільце гуло й підстрибувало над вогнем, і навіть сама кришка, ця недавня бунтівниця-кришка — ось як впливають хороші приклади! — почала витанцьовувати щось на зразок джиги й стукати по чайнику, немов юна й недосвідчена тарілочка, котра ще не второпала, для чого в оркестрі існує її власний близнюк.

Немає жодних сумнівів у тому, що пісня чайника була піснею призову і привітом, зверненим до когось, хто пішов із дому і хто зараз повертався до свого маленького затишного будиночку на хрускотливий вогник. Місіс Пірібінгл знала це, знала, коли сиділа в задумі біля вогнища.

Нині темна ніч, співав чайник, на дорозі купи прілого листя, і внизу — тільки бруд і глина, а вгорі — туман і темрява; у вологій та невиразній імлі лише одне світле місце, але ці відблиски зорі — оманливі; небеса червоніють у гніві; це сонце з вітром разом там тавро випалили на хмарках, на винуватицях негоди; довгою чорною габою тікають удалину поля, віхи інеєм покрилися, але розмерзлася земля; лід не лід, він змішаний із водою, вода та лід — одне; все навколо змінилося, все не те, що повинно бути, але їде, їде, він їде!

Ось тут, коли ваша ласка, цвіркун і справді почав наслідувати чайник! Він так голосно підхопив приспів на свій власний торохкітливий лад — торох, торох, торох! — його голос настільки вражаюче не відповідав його зросту порівняно з чайником (який там зріст! ви навіть не могли б роздивитися цього цвіркуна!), що коли б він тут же розірвався, як рушниця, в котру заклали завеликий заряд, коли б він загинув на цьому самому місці, доторохтівшись до того, що тільце його розлетілося на сотню шматочків, то це здавалося б вам природнім і неминучим кінцем, якого він сам щосили прагнув.

Чайникові більше вже не прийшлось співати соло. Він продовжував виконувати свою партію з неослабним завзяттям, але цвіркун перехопив роль першої скрипки та втримав її. Боже ти мій, як він торохтів! Тонкий, різкий, пронизливий голосок його дзвенів по всьому будинку і, напевно, навіть блимав, як зірка в мороці, за стінами. Іноді на найгучніших звуках він пускав раптом таку невимовну трель, що мимоволі здавалося — сам він високо підстрибує в пориві натхнення, а потім знову падає на ніжки. Проте вони співали одностайно, і цвіркун, і чайник. Тема пісеньки залишалася тою самою ж, і змагаючись, вони співали все голосніше, й голосніше, й голосніше.

Чарівна маленька слухачка (вона дійсно була чарівна й молоденька, хоч і схожа на пампушку, але це, на мій смак, не біда), чарівна маленька слухачка запалила свічку, кинула погляд на косарика, що встиг скосити цілу копицю хвилин на верхівці годинника, і стала дивитися у вікно, але нічого не побачила в темряві, крім свого личка, відображеного в склі. А втім, на мою (та й на вашу думку, будь ви на моєму місці), скільки б вона не дивилася, вона не побачила б нічого більш приємного. Коли вона повернулася й сіла на колишнє місце, цвіркун і чайник усе ще продовжували співати, несамовито конкуруючи один з одним. Чайник, вочевидь, мав одну слабкість: він нізащо не бажав визнати себе переможеним.

Обидва вони розхвилювалися, мов на перегонах. «Торох, торох, торох!» — цвіркун вирвався на цілу милю вперед. «Гу, гу, гу—у!» — відстав чайник, гудучи далеко, як велика дзиґа. «Торох, торох, торох!» — цвіркун завернув за ріг. «Гу, гу, гу-у-у!» — чайник женеться за ним по п’ятах, навіть не думаючи здаватися. «Торох, торох, торох!» — цвіркун бадьорий, як ніколи. «Гу, гу, гу-у-у!» — чайник повільний, але завзятий. «Торох, торох, торох!» — цвіркун ось-ось випередить його. «Гу, гу, гу-у-у!» — чайника не обігнати.

Нарешті вони зовсім заплуталися в метушні й суєтності змагання, і знадобилася б голова більш ясна, ніж моя або ваша, щоб розібрати, чи чайник торохтів, а цвіркун гудів, або торохтів цвіркун, а гудів чайник, або вони разом обоє скрекотали й гуділи. Але в одному немає сумніву: і чайник, і цвіркун ніби злили воєдино якимось лише їм відомим способом свої затишні домашні пісеньки й обоє разом послали їх удалину на проміння свічки, що проникало через вікно на дорогу…