Джеймс-Метью Баррі

Пітер Пен і Вендіз (уривок)

Усі діти, крім однієї-єдиної на світі дитини, рано чи пізно виростають. Венді знала це напевно. З’ясувалося це ось так. Коли їй було два роки, вона грала в саду. Їй потрапила на очі дивовижно красива квітка. Вона її зірвала й побігла до мами. Напевно, Венді в той момент була дуже гарненькою, тому що мама, місіс Дарлінг, вигукнула:

- Як же шкода, що ти не залишишся такою назавжди!

Ото й усе. Та з цього моменту Венді знала, що вона виросте. Людина звичайно здогадується про це, коли їй виповнюється два роки.

Мама у Венді була незвичайною. По-перше, вона була вродливою. Подруге, у правому куточку її рота ховалася в неї особлива, майже невловима посмішка. Венді ніяк не вдавалося її впіймати. Посмішка показувалася - і тут же ховалася, наче її і нема. І ще було в маминому характері щось таке. ну, прямо дивовижне, майже чарівне. Я вам зараз постараюся пояснити. Знаєте, бувають такі скриньки. Відкриєш одну, а в ній - друга, а в другій - третя. І завжди залишається ще одна скринька про запас, скільки ти не відкривай.

Тато, містер Дарлінг, так оженився на мамі. Якось майже цілий десяток юнаків зненацька помітили, що вони хочуть узяти її за дружину.

Вони тут же побігли їй освідчуватися. А тато найняв візника й усіх випередив. Таким чином, мама дісталася йому. Усе, крім тої самої посмішки й найостаннішої скриньки.

Мама дуже поважала тата, тому що він працював у банку й розумівся на таких речах, як відсотки й акції, а в цьому найчастіше розібратися просто

неможливо. Та він говорив: «Проценти зростають» чи «Акції падають» - з таким виглядом, що кожен би став його поважати.

До речі, Венді з’явилася першою, а потім уже Джон, а згодом - Майкл.

Коли Венді з’явилася на світ, батьки довго радилися, як їм бути - чи залишити її, чи кому-небудь віддати, тому що прогодувати дитину не така вже дешева річ.

Містер Дарлінг сидів на краєчку постелі й рахував, а місіс Дарлінг дивилася на нього з умовлянням.

-Не перебивай, - просив він. - У мене в кишені фунт і сімнадцять пенсів та два шістдесят на роботі. Я перестану пити каву в обідню перерву, та твої вісімнадцять, та ще фунт, котрий ти позичила сусідові, та вирахувати сім... Чому плаче дитина? Отже, сорок дев’ять та вирахувати дитину. Ось бачиш, ти мене збила! Коротше, як ти думаєш: ми можемо прожити на дев’ятсот дев’яносто сім фунтів на рік?

-Зможемо, зможемо, - завірила його місіс Дарлінг. Бо дуже вже їй хотілося залишити собі дівчинку.

-Не забувай про свинку, - попередив він її. - На свинку - фунт, на кір - півтора, та й коклюш обійдеться не менше за вісім шилінгів.

Ті ж переживання виникли, коли з’явились Джон і Майкл. Та їх теж залишили в домі.

І незабаром їх можна було побачити на вулиці. Усі троє поважно простували в супроводі няні.

Місіс Дарлінг любила, щоб усе в будинку було, як треба, а містер Дарлінг любив, щоб було не гірше, ніж у людей. Тому вони аж ніяк не могли обійтися без няні. А втім, позаяк вони були бідні (діти ж бо просто розоряли їх на молоко), за няню в них була Нена - великий чорний собака-водолаз. До того, як Дарлінг найняли її до себе на службу, вона була просто нічиїм собакою. Правда, вона дуже дбала про дітей узагалі, і Дарлінг познайомилися з нею в Кенсінгтонському парку. Там вона проводила своє дозвілля, заглядаючи в дитячі візочки. Її страшно не любили недобросовісні няньки, яких вона супроводжувала до дому і скаржилася на них їх господаркам.

Нена виявилася не нянею, а чистим золотом. Вона купала всіх трьох. Уставала вночі, якщо хто-небудь із них хоча б ворухнеться уві сні. Будка її стояла прямо в дитячій. Вона завжди безпомилково відрізняла кашель, не вартий уваги, від кашлю, при якому горло необхідно обв’язати старою вовняною панчохою. Нена вірила в старі випробувані засоби на кшталт листя ревеню і не довіряла всім цим новомодним розмовам про мікроби. Було приємно бачити, як вона вела юних Дарлінгів до дитячого садка, вишикувавши в лінію за зростом і несучи в зубах парасольку на випадок дощу. Безсумнівно, Нена була зразковою нянею. І містер Дарлінг прекрасно це знав, хоча іноді й турбувався, чи не шепочуться з цього приводу сусіди.

Він все-таки займав певне становище в Сіті й не мав про це забувати. Часом йому здавалося, що Нена недостатньо їм захоплюється.

-Що ти, Джордже, - намагалася переконати його місіс Дарлінг. - Нена від тебе в повному захваті, - при цьому вона робила непомітний знак дітям, щоб вони були особливо ласкаві з батьком.

Часом в дитячій відбувалися танці. Іноді в них брала участь й Ліза, єдина служниця в будинку. Ох, як бувало весело! Веселіше за всіх витанцьовувала сама місіс Дарлінг. Вона так присідала і крутилася, що видно було тільки ту саму усмішку. Якби в той момент зненацька наскочити на місіс Дарлінг, може, і вдалося б нарешті піймати цю усмішку. Важко було уявити собі більш просту й щасливу сім’ю до того, як з’явився Пітер Пен.

Місіс Дарлінг вперше виявила його, коли впорядковувала думки своїх дітей. Хіба ви не чули? Це звичка всіх хороших матерів. Коли діти заснуть, матері проводять прибирання в їх думках, наводять там порядок і кладуть усі думки по місцях. Коли дитина прокидається, то всі примхи лежать складені на дні її голови, а зверху покладені добрі почуття, гарненько провітрені й вичищені за ніч. І ще в думках у кожної дитини є її власна країна Небувалія, і найчастіше - це острів, дуже яскравий і кольоровий, із кораловими рифами, зі швидкохідним кораблем на горизонті, з дикунами і гномами. І більшість із цих гномів - кравці. Є там ще печери, на дні яких протікають річки, і принцеси, котрі мають шістьох старших братів, і занедбана хатина в лісі, і ще - дуже стара бабуся, і ніс у неї гачком. З оцим було б не так складно впоратися, та це не все. Там ще поміщається перший день навчання в школі, і ставок, і вбивці, і вишивання хрестиком, і дієслова, що вимагають давального відмінка, і недільний пудинг, і три пенси, які дадуть, коли молочний зуб висмикнути самому, і так далі, і так далі.

Звичайно, в уяві кожного - своя країна Небувалія. Наприклад, у своїй країні Джон жив у перевернутому човні, Майкл - у вігвамі, а Венді - в курені з міцно зшитих один з одним великих листків, і до того ж у неї був ручний вовк, якого батьки покинули в дитинстві. Але попри невеликі розбіжності острови Небувалії схожі один на одного, як брати, в яких завжди однакові носи. На цих чарівних берегах діти, граючи, вічно витягують на берег свої рибальські човни. Ми з вами в дитинстві теж там побували. Дотепер до нашого слуху доноситься шум прибою, але ми вже ніколи не висадимося на тому березі.

Іноді, подорожуючи думками своїх дітей, місіс Дарлінг натикалася на незрозумілі слова, і самим приголомшливим було слово «Пітер». Вона особисто не знала жодного Пітера, та в думках Джона й Майкла він опинявся нерідко, а в голові у Венді це слово траплялося просто на кожному кроці. Ім’я це було написано там більшими літерами, ніж всі інші слова. Придивляючись до нього, місіс Дарлінг з’ясувала, що воно виглядає якось дуже дивно й зухвало.

-Так, Пітер дуже зарозумілий, - зізналася Венді зітхнувши, коли мама запитала її про нього.

-Але хто ж він, донечко?

-Він просто Пітер Пен, матусю. Ти ж знаєш.

Спочатку місіс Дарлінг ніяк не могла згадати нікого з таким ім’ям. А потім, подумки полинувши у своє дитинство, вона раптом згадала якогось

Пітера Пена, про якого говорили, що він живе там, де феї. Маленькою, вона, звичайно, у це вірила, але тепер заміжня й розумна жінка рішуче сумнівалася в існуванні такого персонажа.

-Окрім усього іншого, - зауважила вона Венді, - йому вже давно пора подорослішати.

-Ой ні, він не росте, - поділилася з нею Венді. - Він такий, ну, такий, як я.

Місіс Дарлінг вирішила порадитися з містером Дарлінгом. Але він тільки поблажливо посміхнувся.

-Згадаєш мої слова. Це якась дурниця, котру Нена вбила їм в голову. У собаки цілком могла з’явитися така фантазія. Не звертай уваги. Минеться.

Але це ніяк не миналося. І незабаром нестерпний хлопчисько смертельно перелякав бідну місіс Дарлінг.

Якось вранці Венді відкрила місіс Дарлінг дещо, що надзвичайно її стурбувало. У дитячій на підлозі з’явилося листя, якого там не було, коли діти лягали спати. Місіс Дарлінг безуспішно намагалася відгадати цю загадку, коли Венді вимовила з поблажливою посмішкою:

-Певно, це знову Пітер.

-Про що ти говориш, Венді?

-Як тільки не соромно не прибрати за собою! - продовжувала Венді, зітхнувши. Вона була дуже охайною дівчинкою.

Венді пояснила самим буденним тоном, що, мовляв, Пітер іноді з’являється вночі в дитячій і сідає на краєчок її ліжка, і грає на своїх дудочках. Вона при цьому не прокидається, і невідомо, звідки вона про це знає. Просто знає, і все.

-Що за дурницю ти кажеш, сонечко! Як же можна увійти в будинок не постукавши?

-По-моєму, він з’являється через вікно.

-Але, рідненька, ми адже живемо на третьому поверсі!

-А хіба листя не валялося біля вікна, мамо?

Так і було. Листя знайшли якраз біля вікна. Місіс Дарлінг розгубилася. Венді говорила з такою впевненістю. Рішуче не було жодної можливості пояснити їй, що все це вона побачила вві сні.

-Донечко, чому ти мені про це раніше не сказала? - вигукнула місіс Дарлінг.

-Я забула, - відповіла Венді безтурботно. Вона поспішала до сніданку.

Може, це все-таки був сон? А як же тоді листя?

Місіс Дарлінг розглянула його уважно. Це було висохло листя. І місіс Дарлінг могла б заприсягтися, що в Англії такі дерева не ростуть. Вона обповзала всю підлогу зі свічкою в руці, намагаючись виявити сл іди. Про всяк випадок вона подлубала коцюбою в камінної трубі й постукала по стінках каміна. Вона спустила з вікна спальні мотузку до самої землі, але ніхто по ній не вліз.

Звичайно, дочці все наснилося.

Але їй нічого не приснилося. Це з’ясувалося наступного дня ввечері. Можна сказати, що з цього дня й почалися пригоди дітей сім’ї Дарлінгів. Хлопці вже вляглися спати. У Нени був вихідний, і місіс Дарлінг сама їх викупала, і поклала в ліжко, і заспівала кожному пісеньку. Поки вони один за одним не відправилися в країну сновидінь.

Усе виглядало таким затишним і таким надійним, що місіс Дарлінг посміхнулася своїм недавнім страхам. Вона сіла з шитвом біля каміна. У каміні ще горів вогонь. Дитяча була освітлена трьома каганцями. Місіс Дарлінг несподівано задрімала над сорочкою, яку вона шила для Майкла. Їй навіть почав снитися сон. Їй привиділося, ніби острів Небувалія підплив зовсім близько до будинку й дивний хлопчик із цього острова з’явився в них у будинку. Вона не стривожилася, бо обличчя його здалося їй знайомим. Їй снилося, що він злегка розсунув завісу, яка приховує острів Небувалія, і що Венді, і Джон, і Майкл по черзі заглядають у щілинку.

Сам по собі сон міг виявитися справжньою дрібницею. Та справа-то в тому, що, поки він їй снився, вікно в дитячій розчинилося і хлопчик, що з’явився на підвіконні, зіскочив на підлогу. За ним услід у вікно влетіла якась дивна цяточка світла завбільшки з ваш кулак. Це цяточка, як жива, заметушилася по кімнаті. Мабуть, вона й розбудила місіс Дарлінг. Здригнувшись, вона прокинулася й відразу ж побачила хлопчика, і якимось чином моментально зрозуміла, що це Пітер Пен. Між іншим, якби ми з вами опинилися в кімнаті, ми б відразу побачили, що він чимось дуже нагадує ту саму загадкову її посмішку, про яку ми говорили спочатку.

Узагалі-то він був гарненьким хлопчиком, одягненим в одяг із сухого листя і прозорої смоли.

Його рот був повний перлинних молочних зубів. Жоден ще не випав. І це її налякало. Як же так, адже він був такою ж дитиною з молочними зубами ще в часи її дитинства!

Коли хлопчик помітив, що в спальні доросла людина, він сердито оскалив на неї всі свої перлинки.