Алан-Александр Мілн

Вінні-Пух і всі-всі-всі (уривок)

Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.

Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.

Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:

— Вінні-Пух!

Коли я вперше почув його ім’я, то дуже здивувався і сказав:

— А я гадав, він хлопчик.

— Він і є хлопчик, — сказав Крістофер Робін.

— То чому ж ти називаєш його Вінні?

— Я не називаю.

— Невже?

— Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?

— Еге, тепер розумію, — швиденько погодився я.

Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора…

— А як із казочкою? — спитав Крістофер Робін.

— Що з казочкою? — спитав я.

— Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!

— Може, й міг би, — сказав я. — Тільки якої ж йому хочеться і про що?

— Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!

— Та знаю, знаю!

— То розкажи, татусю, будь ласка, — попросив Крістофер Робін.

— Гаразд, спробую.

— І я спробував…

Колись, давно-давно, — здається, минулої п’ятниці — у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.

— Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? — спитав Крістофер Робін.

— Ніскілечки! — буркнув хтось баском.

Одного разу Вінні-Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!

Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.

Спершу він подумав так:

«Оте жжжжжж! — то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання — це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!»

Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:

— А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!

Тут він підвівся і сказав:

— А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так!

І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:

І ведмедики, й ведмеді

Люблять мед і все на меді.

Жжи! Жжи! Жжи!

Чому це так, скажи?

От він видерся ще трохи вище… і ще трохи вище… а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:

От якби ведмедики,

От якби

Та були всі бджолами!

(Трим-би-би!)

Тоді б вони свої хати

Перестали витягати

На дуби.

Би!

І тоді — коли б це

Та якби —

Бджоли були нами!

(Трим-би-би!)

Лазити б не треба

Трохи не до неба —

На дуби!

Би!

Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку — і…

Трррісь!!!

— Рятуйте! — крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.

— Ех, навіщо я… — пробурмотів він, пролетівши наступних п’ять метрів і бемцнувшись об третю гілку…

— Та я ж не хотів робити ніякої шко… — спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку, — я ж тільки хотів…

— Звісно, краще було б не… — тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.

— А все через те, — нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п’ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, — все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!

Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.

— Про мене? — схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.

— Авжеж, про тебе.

Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.

Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.

— Доброго ранку, Крістофере Робіне, — сказав Вінні-Пух.

— Доброго ранку, Вінні-Пуше, — сказав Крістофер Робін.

— Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?

— Повітряної кульки?

— Еге. Я оце саме йшов і думав: «Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?» Мені було просто цікаво знати.

— А для чого тобі повітряна кулька? — спитав Крістофер Робін.

Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:

— Мед!

— Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?

— Я ходжу! — сказав Пух.

А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже — так тому й бути — прихопити додому обидві кульки — і зелену, і синю.

— Яка тобі більше до вподоби? — запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха.

Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.

— Так отож, — сказав він. — Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?

— А самого тебе вони не помітять під кулькою? — поцікавився Крістофер Робін.

— Може, помітять, а може, й ні, — сказав Вінні-Пух. — Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Він подумав ще хвильку й додав:

— Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.

— Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку, — сказав Крістофер Робін.

На тому й погодилися.

Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.

Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.

Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба — біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.

— Ураааа! — закричав Крістофер Робін.

— Що, гарно? — відгукнувся згори Вінні-Пух. — Ну, на кого я схожий?

— На ведмедя, що летить на повітряній кульці, — відповів Крістофер Робін.

— А на хмарку? — стривожено запитав Вінні-Пух, — на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?

— Не дуже.

— Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав, — хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.

Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду — гай-гай! — ніяк не міг.

Урешті Вінні-Пух не витримав:

— Крістофере Робіне! — голосно прошепотів він.

— Що таке?

— Бджоли начебто щось запідозрили!

— Що саме?

— Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!

— Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?

— Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:

— Крістофере Робіне!

— Що?

— У тебе вдома є парасолька?

— Аякже!

— Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: «Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!..» Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!

Крістофер Робін подумки засміявся: «Ех ти, дурненьке ведмежа», — та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.

І подався додому по парасольку.