Ептон-Білл Сінклер

Гномобіль (уривок)

Дівчинка блукала лісом. Мабуть, у цьому лісі Каліфорнії росли найвищі у світі дерева. Принаймні дівчинка ніколи нічого подібного не бачила. Вона все йшла та йшла, мов зачарована, ледве вірячи своїм очам.

Правда, в машині була вже розмова про величезні червоні дерева, про гігантських кондорів, але тоді дівчинка не звернула жодної уваги на ці слова. Машина неслася по шосе, подеколи завертаючи на крутих поворотах, спускаючись і піднімаючись по гірських ухилах. Назустріч машині випливало яскраве весняне сонце. Але раптом сонце зникло, настали сутінки, почувся урочистий шелест. І ось вони вже в лісі, створеному з найбільших і дивовижних створінь на світі.

Машина зупинилася, всі вийшли з неї, і завдяки щасливому випадку дівчинка залишилася одна, віч-на-віч із лісом.

Якби поруч йшла мама, було б зовсім нецікаво, бо вона весь час говорила б: «Елізабет, не забрудни туфлі» або: «Дивися під ноги, тут можуть бути гримучі змії».

У самого шосе росло немислимо велике дерево. У ньому було спеціально випиляне дупло, а в дуплі розташувалося маленьке кафе, де можна посидіти за столиком, випити пива чи газованої води. Кафе називалось «Вір — не вір», так, принаймні, значилось на вивісці. Крім напоїв, там продавалися листівки з видом на це кафе, і мамина приятелька, міс Джеліф, надумала надіслати своїм друзям таку листівку. Мама допомагала їй вибрати найкращу, шофер заправляв машину, тому-то Елізабет і залишилась одна й могла тепер без перешкоди милуватися деревами й бродити серед величезних стовбурів.

Дерева-гіганти ніби виходили їй назустріч одне за іншим, і кожне нове дерево було ще прекрасніше за попереднє; вони точно зачаровували й вабили її вглиб лісу. Деякі були до того великі, що п’ятдесяти дівчаткам прийшлося б узятися за руки, щоб окружити комель. Кора в дерев була сірувато-коричнева, з глибокими жолобками. На вид вона була м’якою, здавалося, що її можна стиснути пальцями, мов губку, та насправді вона була твердою, як залізо.

При ходьбі нога глибоко входила в м’який килим — це був килим із пилу, котрий тисячоліттями осідав із цих древніх дерев. Між могутніми стовбурами росли зелені тендітні кущики; на їх гілочках грали відблиски сонця, слабкі, тьмяні, котрі ледве доходили сюди; саме сонце при цьому здавалося дуже далеким і якимось неживим. Повсюди панували сутінки й чувся шурхіт, і було якось святково-урочисто й трохи сумно.

Ця дивовижна краса захопила Елізабет; вона повільно рухалася, м’яко ступаючи, зачарована й відчужена від усього іншого. Дерева були не схожі одне на інше. Ті, що росли далі, здавалися більшими від тих, біля котрих вона зупинялась. Елізабет виросла в місті й бачила дерева тільки в парках. І раптом вона опинилась у новому для неї несподіваному світі, й усе тут було якось не за правилами.

Можливо, тому-то, що з нею відбулося далі, не дуже здивувало її. Якби тут, у лісі, їй зустрілися найбільші у світі створіння, чому б тут не опинитися й найменшим? Усе, що завгодно, могло трапитися там, де ти зіштовхнувся сам на сам із мільйонами років історії і де сили природи розкуті й не стримуються нічим.

Елізабет набрела на дерево з більшим випаленим дуплом, чорним по краях. Дупло було таких розмірів, що мамин лімузин цілком міг у нього в’їхати й навіть не подряпався б анітрохи. Вона стала вдивлятися, та всередині було зовсім темно, і їй стало страшно. Так нічого й не побачивши, вона навшпиньках спробувала обійти дерево кругом. З іншого боку стовбура був пагорб. На пагорбі цвіли красиві квіти — азалії, росли папороть і щавель. А з листя виглядало чиєсь малесеньке личко. Воно було величиною з твій кулак (якщо тільки в тебе кулаки не дуже великі) і могло б виявитися писочком білки, чи сови, чи, нарешті, ведмежатка. Та нічого подібного: це було справжнє людське обличчя, тільки крихітне. З яскравими рум’яними щічками, з крихітними голубими очками, з волоссям пшеничного кольору. Над усім цим спинався коричневий гостроконечний ковпачок. Це було явно перелякане личко. Елізабет завмерла. Обоє дивилися один на одного не відриваючись.

Нарешті крихітний чоловічок заговорив тонким високим голоском.

«Я тебе не боюсь, — сказав він.»

Й Елізабет поспішила завірити його:

«А тобі й нічого мене боятися.»

Чоловічок довго із серйозним виглядом вивчав дівчинку й нарешті сказав:

«Ти ніби хороша людина.»

«Мама мною майже завжди задоволена, — відповіла дівчинка.»

Маленький чоловічок придивився до неї ще пильніше й задав запитання:

«Ти нікому не робиш боляче?»

«Спеціально — ніколи, — відповіла Елізабет.»

«І ти не спилюєш дерева?»

«Ні! Чесне слово, я в житті не зрізала жодного дерева.»

«А будеш спилювати, коли виростеш?»

«Та ні ж, правда ні. І взагалі це не жіноча справа.»

Здавалося, чоловічок залишився задоволений.

«У тебе гарне плаття, — сказав він тут же. — Де дістають такі речі?»

«Це плаття з магазину на П’ятій авеню. У Нью-Йорку, — додала вона.»

Чоловічок похитав головою:

«Я все життя прожив у цьому лісі. Я багато чого не знаю.»

«Я впевнена, — сказала Елізабет ввічливо, — що ти знаєш масу цікавого.»

«Я б із задоволенням поговорив із тобою… — відповів чоловічок. І додав із хвилюванням: — Якби тільки я був упевнений, що мені можна з тобою розмовляти.»

«А чому — не можна?»

«Ти перша велика людина, з якою я розмовляю. Мені цього ніколи не дозволяли.»

«Хто ж тобі забороняє?»

«Глого.»

«Хто такий Глого?»

«Мій дідусь.»

«А чому він не дозволяє тобі розмовляти з людьми?»

«Він каже, що всі вони вороги.»

«Та ні, що ти!»

«Вони вбивають дерева! Вони нищать ліс, а це означає смерть.»

Елізабет задумалася.

«Хто знає, може, ти правий, — сказала вона. — Тільки, чесне слово, я за все життя не пошкодила жодне, навіть найменше деревце, а великому-то що я можу зробити?»

«Але ж ти виростеш, чи не так? Ти ж поки що не доросла людина. Скільки тобі років?»

«Дванадцять.»

«Невже тобі тільки дванадцять? Ти така велика!»

«Навпаки, кажуть, що я занадто маленька для свого віку. А скільки тобі років?»

«Минулого тижня виповнилося сто.»

«Але ти зовсім не видаєшся старим!»

«Глого більше тисячі років.»

«О, як це чудово! Він, напевно, такий же давній, як ці дерева.»

«Ці дерева виросли ще до того, як народився дідусь мого дідуся. Ніхто не знає, скільки їм років.»

Елізабет знову подивилася на дерева. Так, значить, вони і справді надзвичайно старі! Її погляд спрямувався до неба, рухаючись по корі гігантської колони, яка все червонішала й червонішала, віддаляючись від землі, тяглася вгору, вгору, досягаючи мало не даху всесвіту. Гілки дерев, розкинувшись і сплітаючись одна з одною, утворили щось подібне до купола. І був цей купол так високо, що знизу важко було зрозуміти, з якого матеріалу він побудований. Там, нагорі, мерехтіло сонячне проміння, спалахуючи то червоним, то зеленим, золоте, чарівне, зачароване. Її погляд зісковзнув униз по стовбуру, до величезної основи дерева. На тому місці, де в нього вдарила блискавка, виднівся шрам — сильне потовщення кори, яке зміцнило дерево, щоб воно не загинуло від покалічення. За деревом був пень, із нього піднімалися молоді пагони. А далі лежало дерево, що впало, яке було схоже на колону, звалену тисячу років тому.

«Який дивовижний ліс! — мовила Елізабет. — Я так рада, що приїхала сюди. Скажи мені, будь ласка, хто ти такий?»

«Дідусь каже, що ми — гноми.»

«Я читала про гномів, тільки я не знала, що вони є насправді.»

«Я є насправді, — сказав гном.»

«Певно, гноми дуже добрий і вихований народ. А багато вас тут?»

«По-моєму, нас тут тільки двоє — Глого та я.»

«О боже мій! А куди ж поділася решта?»

«Я не знаю. Вони зникали один за одним бозна-куди. Глого каже, це через те, що люди вирубали ліси.»

«Який жах! Я ніколи не думала про це.»

«Глого вельми стривожений. Його багато що бентежить, тільки він не говорить мені, що саме. Я так через нього непокоюся! Я навіть вирішив, що треба порадитися з великою людиною. Ти не могла б дати мені пораду?»

«Певна річ, тільки не забудь, що я ще маленька, — попередила Елізабет. — Я ще не в усьому розбираюся. Але те, що я сама розумію, я тобі обов’язково поясню.»

«Ти можеш собі уявити людину, яка весь час сидить похмура, мовчить і нічого не їсть?»

«Можу. Так було з моєю тіткою Женев’євою. До неї приводили стільки лікарів! Говорили, що це фахівці.»

«І що ж вони визначили?»

«Вони сказали — неврастенія. А мама сказала: „Це у неї світова скорбота".»

«Я навіть і не вимовлю таке слово, — проказав гном.»

«Дорослі завжди так. Вигадують такі довгі слова, які тільки лякають.»

«І що ж вони прописали твоїй тітці?»

«О, всякі різні рецепти, і грязьові ванни, і масаж. Вони гріли її електрикою і давали таблетки. Тільки нічого не допомагало. А потім вони веліли їй змінити обстановку. А мама сказала, що вона їм просто набридла.»

«Ну й допомогла їй зміна обстановки?»

«Не знаю. Вона зараз у Європі. Надсилає листівки.»

«Цікаво, допомогла б Глого зміна обстановки? Ми тут у всіх навколишніх лісах уже побували.»

«Я думаю, за тисячу років устигнеш обійти всі ліси. Можливо, йому треба харчуватись якось інакше? До речі, що ви їсте?»

«Ми їмо насіння папороті.»

«А що п’єте?»

«Росу.»

«Ой як цікаво! Це, напевно, смачно, тільки, мабуть, росу й насіння довго збирати, чи не так?»

«У гномів багато вільного часу.»

«Можливо, Глого насправді перейти на іншу їжу? А може, йому треба побачити світ?»

«А як це зробити? — занепокоєно запитав гном.»

Самозваний лікар замислився.

«Ось послухай, що я скажу тобі про мого дядька Родні. Ми їдемо в гості до нього та до його батька, мого дідуся. Вони живуть у великому місті, воно називається Сіетл. Може, ти не знаєш, що таке місто? Це таке місце, де живе безліч людей. Родні старший від мене, але не набагато. Він навчався в коледжі і знає більше, ніж я. І він добрий. І ніколи не спиляв жодного дерева. Може, Глого захоче з ним познайомитися?»

«Не знаю, — сказав гном. — Це буде нелегко влаштувати.»

«Родні — я кличу його так, без „дядька", щоб він не здавався сам собі занадто старим. Він дуже кумедний. Він розповідає стільки потішних історій, що Глого було б із ним весело. І до того ж у нього є гроші, а в мене немає.»

«Що таке гроші?»

«Гм-м, важко пояснити. Ну, за це можна отримувати різні там речі і взагалі за все платити. Так прийнято в нас, людей. Гроші потрібні для того, щоб показати Глого світ.»

Гном задумався:

«А Родні приїхав би сюди познайомитися з Глого?»

«Звичайно. Він точно не знайомий із жодним гномом. Йому буде дуже цікаво.»

«Знаєш що: краще поки нічого не говорити Глого. А то він ще розгнівається, може навіть утекти в ліс і там сховатися так, що його не розшукаєш. Постарайся привезти сюди Родні, і ми влаштуємо, щоб Глого випадково зустрівся з ним.»

«Чудово! — вигукнула дівчинка.»

«Як ти думаєш: коли він зможе приїхати?»

«Завтра ми сподіваємося дістатися до Сіетла. Я поговорю з Родні, і ми приїдемо через три дні. Якщо рівно через три дні нас тут не буде, значить, його немає в місті, або він хворий, або що-небудь із ним трапилося. Тільки ти не хвилюйся.»

«Ти точно повернешся?»

«Звичайно. Це все дуже цікаво. І повчально. Це навіть мама визнала б, якби вона тільки повірила мені. Але їй поки краще не говорити. Вона вважає, що в мене занадто розвинена уява. Вона скаже, що я тебе вигадала, і тільки розсердиться на мене.»

Зненацька Елізабет замовкла. Можливо, вона подумала, що недобре маленькій дівчинці стільки знати про свою маму.

Цієї миті лісову тишу порушила автомобільна сирена.

«Наша машина гуде, — сказала Елізабет.»

«Це такий будиночок, який швидко проноситься повз ліс? А чому він їде?»

«У нього є мотор. Родні тобі пояснить краще за мене. У нього є своя машина, на ній ми і приїдемо. Тепер мені треба йти, а то мама подумає, що я загубилася. Вона мене кличе.»

Здалеку чулися голоси. Елізабет притиснула пальці до губ і подала у відповідь сигнал.

Чоловічок заткнув вуха.

«Ой, який страшний звук!»

«Я тобі подам такий же сигнал, коли приїду. А як тебе звуть?»

«Бобо.»

«Бобо і Глого. Які гарні імена. А мене звуть Елізабет.»

«Дуже довге ім’я, — сказав Бобо і спробував його повторити. — Я вивчу його до твого повернення. Але ти напевно приїдеш?»

«Приїду! — крикнула Елізабет. Вона вже бігла до своїх. — До побачення, Бобо!»

Маленьке кругленьке личко сховалося за кущами, а Елізабет поспішила туди, де її чекали дві стурбовані дами.

«Ох! — жахнулася мама. — Ти зіпсувала туфлі. — І додала: „Ти що, не знаєш, що тут водяться гримучі змії?"»

Міс Джеліф сказала:

«Ти могла б випити склянку содової всередині дерева.»

«А я хочу навчитися пити росу прямо з квітки.»

Мама зітхнула і, сідаючи в машину, сказала:

«У цієї дитини занадто розвинена уява.»