Джанні Родарі

Пригоди Цибуліно (уривок)

Цибуліно був сином Цибулоне і мав семеро братів. Звали їх Цибулетто, Цибулотто, Цибулучча та іншими подібними іменами, найкращими в шановній цибулиній родині. Люди вони були, що й казати, хороші, але безталанні.

Та й не дивно. Де цибуля, там і сльози.

Жив Цибулоне з усією своєю родиною в дощаній халупі, не більшій від ящика для розсади.

Коли хто з панів потрапляв, бувало, на вулицю, то роздратовано морщив носа і велів візникові їхати швидше: «Пхе, як тхне цибулею».

Якось через те село мав проїздити правитель країни, сам принц Лимон. І його придворні побоювалися, щоб не постраждав від запаху цибулі принців ніс.

«— Ну що скаже принц, коли почує, як тхне від оцих злиднів?!»

«— Треба їх напахтити, — вирішив обер-камергер.»

І одразу ж послали з десяток солдатів Лимончиків, щоб напахтити бідноту. Цього разу солдати облишили свої шаблі та гармати, а взяли на плечі лише обприскувачі з одеколоном, амброю, фіалковими пахощами та найкращою трояндовою водою з Болгарії.

Солдати вигнали надвір Цибулоне з його синами і всією ріднею, поставили попід муром і оббризкали від голови до ніг пахощами, аж бідолашний Цибуліно застудився.

Та ось долинув звук сурми, і в супроводі усіх Лимонів і Лимончиків з’явився сам правитель, принц Лимон. Він був одягнений у все жовте, а над його жовтою шапкою дзеленчав золотий дзвіночок. У придворних Лимонів дзвіночки були срібні, а у простих Лимончиків — бронзові. І так усі ті дзвіночки гарно дзеленчали, що люди збігалися, як на дивовижу, — думали, що то оркестр.

Цибулоне і Цибуліно опинилися спереду, тому їх штовхали і в боки, і в спину ті, що стояли позаду. Старому бідоласі Цибулоне це набридло, і він почав гукати:

«— Назад! Назад!»

Принц Лимон почув те і розсердився. А потім спинився, підійшов впритул до Цибулоне і гримнув на старого:

«— А чого це ти кричиш «назад, назад»? Може, тобі не до вподоби, що мої вірні піддані тиснуться вперед, щоб на мене подивитися? Га?»

«— Ваша світлосте, — зашепотів йому на вухо обер-камергер, — мені здається, що цей чоловік — небезпечний бунтівник! Його треба тримати під пильним наглядом.»

І один із охоронців принца навів на Цибулоне спеціальну підзорну трубу, у яку наглядали за бунтівниками. Кожен з Лимонників мав таку трубу.

Бідолашний Цибулоне аж позеленів зі страху.

«— Ваша величносте, — насилу пробелькотів він, — то мене ж задавлять!»

«— І добре зроблять! — гримнув принц Лимон.»

Тут обер-камергер звернувся до натовпу з такою промовою:

«Любі наші підданці! Його світлість дякує вам за вірнопіддані почування і за стусани, якими ви частуєте один одного. Тож штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся, громадяни! Штовхайтеся дужче!»

«— Та коли б і вас із ніг не збили, — вихопилося у Цибуліно.»

І тут-таки один із стражників навів на хлопчину свою підзорну трубу. Цибуліно зважив за краще втекти і попід ногами старших швидко пробрався назад.

Громадяни спочатку не дуже тіснилися. Та обер-камергер так загрозливо бликав на них, що юрба захвилювалася, мов вода у діжці. Штовханина стала такою, що зрештою старий Цибулоне не утримався на місці і наступив простісінько на ногу самому принцові Лимону. У його світлості на ногах були мозолі, тож йому аж свічки в очах засвітилися. Десяток солдатів Лимончиків з усіх боків як один кинулися на нещасного Цибулоне і закували його в кайдани.

«— Цибуліно! Цибуліно! — гукав старий, а його вже тягли геть.»

Цибуліно був у цю мить уже далеко, та всі навколо нього все знали і, як то буває, знали навіть те, чого насправді й не було.

«— Ото добре, що його схопили. Адже він хотів ударити його світлість кинджалом!»

«— Та зовсім не те! У нього в кишені був кулемет!»

«— Кулемет у кишені? Бути цього не може!»

«— А ви не чули пострілів?»

Насправді то були не постріли, а тріскотіння ракет на честь принца Лимона. Але люди так переполошилися, що кинулися врозтіч від солдатів Лимончиків.

Цибуліно хотів був крикнути усім цим людям, що в кишені його батька був лише недокурок тосканської сигари. Та подумав, що краще буде промовчати.

Бідолашний Цибуліно! Йому здалося, що він раптом перестав бачити на праве око, — а то була просто сльоза.

«— Назад, дурна! — наказав їй Цибуліно і зціпив зуби, щоб не заплакати. Налякана сльоза сховалася і більше не з’являлася.»

* * *

Одне слово, Цибулоне засудили до тюремного ув’язнення не тільки на все життя, а й після смерті, бо при тюрмах принца Лимона були і кладовища, де ховали померлих в’язнів.

Другого дня Цибуліно прийшов до тюрми провідати батька. Вони обнялися.

«— Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.»

«— Не думай так, синку, — ласкаво відказав батько. — У тюрмі повнісінько найчесніших людей.»

«— А що ж поганого вони зробили?»

«— Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей…»

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

«— То сидіти у тюрмі — це честь? — спитав він.»

«— Буває й так. Тюрми збудовані для грабіжників та убивців. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.»

«— Я теж хочу стати чесним громадянином, — сказав Цибуліно. — Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю.»

«— Не нахваляйся, — посміхнувся старий. — Це не так легко зробити.»

«— От побачиш, я свого доб’юся!»

Тут прийшов один із тюремників Лимонів і наказав закінчувати побачення.

«— Цибуліно, — сказав тоді бідолашний в’язень, — ти тепер уже величенький і можеш сам про себе подумати. Про твою маму і братиків подбає дядечко Цибуля. Я хочу, щоб ти пішов учитися.»

«— Але ж у мене нема книжок і купити їх ні за що.»

«— То не біда. Навчися добре викривати шахраїв і негідників. А найбільше вивчай тих, що при владі.»

«— А що я робитиму далі?»

«— Настане час — сам побачиш.»

«— Ну годі вже! — кричав Лимон-тюремник. — Годі базікати! А ти, шмаркачу, забирайся геть, якщо не хочеш теж попасти за грати.»

Цибуліно так і хотів сказати Лимонові щось дошкульне, та прикусив язичка, щоб не кинули його за грати, раніш ніж він візьметься до справи.

Хлопчик поцілував тата й побіг

Того ж дня він доручив свою маму і братиків дядечкові Цибулі, якому в житті пощастило трохи більше, ніж іншим родичам, бо він служив двірником. Розпрощавшися з ними, Цибуліно почепив на палицю пакуночок з речами, взяв її на плече і рушив у дорогу.

Цибуліно пішов навмання першою-ліпшою дорогою і не помилився. Години за дві дійшов до якогось невеличкого сільця — такого малого, що навіть дощечки з назвою не було біля крайньої хатини.

Та й хатина схожа була більш на буду для цуценяти, ніж на житло. Біля віконечка сидів якийсь дідок з рудуватою борідкою. Він сумно поглядав на вулицю і, здавалося, дуже журився над чимось.