Петро Єршов

Горбоконик (уривок)

Ніч настала; місяць сходить; Поле все Іван обходить, На всі боки погляда І під кущиком сіда: Зорі лічить, мов читає, Та окраєць уминає.

Враз опівніч кінь заржав… Вартовий швиденько встав, Подививсь під рукавицю — і побачив кобилицю.

Наче сніг була вона — чистобіла та ясна, грива хвилями спадала, щирим золотом сіяла… «Еге-ге! так он який наш злодюжка!.. Ну, постій! Жартувати я не вмію, сяду враз тобі на шию! Подиви, яка прудка!» Скинув він кобеняка, до кобили підбігає, за хвоста її хапає та й сідає на хребет — тільки задом наперед. Стрепенулася кобила ще й очима засвітила, шию лебедем звила і зірвалась як стріла. В’ється змієм над полями, висне птахом над ровами, мчиться скоком вище гір, лине чвалом через бір. Хоче скинути Івана, щоб не став він їй за пана. Та в Івана славний хист — цупко держить він за хвіст. Натомилася кобила і отак заговорила: «На мені ти вмів сидіть, будеш мною володіть. Дай лиш місце для спокою. Та ходи як слід за мною, та щодня мене гляди, в поле чистеє води, випускай гуляти в полі на роздоллі ще й на волі. Через три дні я заржу, коней двійко породжу — гриванів, яких донині не стрічалося людині; ще й конятко-малюка, чверть аршина без вершка на хребті з двома горбами ще й з предовгими ушами. Більших двох, як хоч, продай, горбанька ж не віддавай ні за яхонт, ні за гроші, ні за царськії розкоші. В ясен день, у тьмі нічній він товариш буде твій: у мороз тебе зогріє, влітку холодом обвіє; в голод хлібом покріпить, в спеку медом освіжить. А мене, як час настане, знов гулять пусти, Іване!»

«Добре!» — думає Іван і в пастуший балаган кобилицю заганяє, двері щільно затуляє, — скоро ж сонечко зійшло, повертається в село ще й співає як уміє: «Ой, у полі вітер віє!..»