Із «Пісні про Роланда»

Король наш Карл, великий імператор,

Сім довгих літ в Іспанії провів.

Гористий край здобув він аж до моря, —

Нема вже замка, щоб йому не здався,

В руїнах всі міста і їхні мури,

Крім Сарагоси на верху гори.

Король Марсілій править там невірний,

Мухмеду служить, Аполліна молить, —

Та не минуть йому за те біди.

Король Марсілій був у Сарагосі.

Пішов він в сад, у тінь дерев плодових,

Приліг на біломармуровий камінь.

Круг нього більш як двадцять тисяч маврів.

Він мовив герцогам і графам так:

«Послухайте, панове, сталось лихо —

Карл, Франції прекрасної король,

Прийшов сюди, щоб всіх нас уярмить.

А тут ні військ, щоб мірятися з ним,

Ні сил таких, щоби його здолати.

Пораду дайте, наймудріші з маврів,

Як рятуватись від ганьби і смерті».

На це хоч би один промовив слово;

Озвавсь лиш Бланкандрін, барон Вальфонди.

III

Вважався Бланкандрін одним з мудріших, відважним був і лицарем чудовим, готовим королеві допомогти.

Він так Марсілієві сказав: «Не бійтесь, упевніть Карла, гордого чванька, у вірній службі і приязні щирій:

Пошліть в дарунок левів, ведмедів, псів, сімсот верблюдів, соколів сто десять,

Чотири сотні мулів зі сріблом-золотом, — всього добра на п'ятдесят возів, щоб воїнам він міг ним заплатити. Вже годі в цій землі йому сидіти, нехай, скажіть, до Ахена верта, а ви, мов, пройдете слідом за ним якраз в самий Михайлів день святий, щоби прийняти там закон Христа і відтоді його васалом стати. Щоб честю і майном йому служити. Дамо йому й заручників, як схоче, десятків два, щоб певність мав у цім, дамо йому хоч би й своїх синів, — на муки перший я б свого послав!

Вже ж краще їм голів своїх позбутися, ніж мали б ми маєтки й честь згубити і жебраками стати у цій землі».

XII

В тіні ялини сів могутній Карл, своїх баронів кличе він на раду.

Прийшов Ож'єр, Турпін-архієпископ, старий Річард, його небіж Анрі, хоробрий граф гасконський Ацелін, Тедбальд із Реймса й брат його Мілон. Крім цих прибув Джерін, був там Джер'єр, прийшов також на раду граф Роланд і сміливий та славний Олів’єр.

Багато франків з франківської землі

На заклик Карла до його прийшло.

Також і Ганелон, що Карла зрадив, —

Так почалась та нещаслива рада.

XIII

«Мої барони, — мовив Імператор, — Марсілій-цар прислав послів до мене.

Він обіцяє нам блага незліченні: ведмедів, левів, пов’язаних хортів, сімсот верблюдів, соколів сто десять, з арабським золотом чотири сотні мулів, — всього добра на п'ятдесят возів, — і просить нас до Франції вертатися. Він прийде сам в мою столицю Ахен прийняти закон спасенний, християнський; хрестившись, — буде ленником моїм. Так каже. У мене ж сумніви чималі». На те барони: «Слід остерігатись».

XIV

Скінчив свою промову володар. Не погодився із ним лише граф Роланд;

Стає на ноги і говорить Карлові: «Марсілієві ніяк не можна вірити! Сім літ, як ми в Іспанію прийшли. Я Нопль здобув для вас, здобув Коммібль, Вальтерну взяв і всю округу Піші, Севілію, Юделу, Баласгет.

Король Марсілій завжди був зрадливий: до вас прислав п'ятнадцять сарацинів;

У них були в руках гілки оливи й такі ж улесливі слова були.

Спитали ви поради у франків, хвалили вас за той безумний вчинок, послати ви поганинові двох — один був граф Базон, другий — Базілій, — і мавр стяв голови обом в Альтільї.

Я раджу й далі ворогів громити, вести до Сарагоси всі війська, й тримати облогу хоч би й все життя, але ж помститися зраднику за вбитих».

XV

Поник чолом великий імператор, він крутить вуса і підборіддя гладить, Роландові ні слова не відкаже.

Замовкли франки. Тільки Ганелон мовчати не став. Зривається, підходить і горде слово Карлові говорить.

Він мовив так: «Не вірте похвалькам. Хто б це не був, хоч навіть і я сам, а слухайте того, хто раду дасть корисну. Король Марсілій справді вам кориться: Іспанію він хоче взяти, як лен, та ще й закон Христа прийняти згоден.

Хто радить вам не вірити йому, забув, які тяжкі нас муки ждуть. Чванлива рада послуху не варта, — лишімо нерозум, розуму тримаймося!» «Французькі лицарі, — промовив Карл, —

З моїх баронів оберіть того, хто б маврові відповідь мою доставив». Роланд сказав: «Хай їде Ганелон, мій вітчим — найдостойніший барон». Всі франки згодилися: «Хай буде так, з дорученням він справиться найкраще».

XXIV

«Ось рукавички й палиця, бароне, — сказав король могутній Ганелонові. — Адже ви чули: франки вас обрали». А Ганелон: «Роландова це справа!

Повік ненавиджу його і перів, прихильних до Роланда й Олів’єра, хто друг йому! Відверто заявляю:

Це — вороги мої, і викликаю їх усіх на смертний бій…»

А Карл на те: «Гнівливі дуже ви й завзяті надто!

Я вам наказую іти, барон!» «Що ж, я піду, — промовив Ганелон. — Але я йду на видиму загибель, як граф Базон і брат його Базілій».

XXV

Великий Карл тримає рукавичку.

Та Ганелон хотів би там не бути,

І рукавичку упустив у нестямі…

«О, Боже наш! — вигукнули франки, — Що це за знак? Він щось лихе віщує, на тяжке горе цей посол іде!» «Побачите!» — їм Ганелон на це.

XXVIII

Ось їде Ганелон: в оливковому гаї

Він тих послів арабських доганяє

(їх Бланкандрін навмисне тут тримає).

Майстерно розмовляли граф із мавром: говорить мавр: «Який чудний ваш Карл — Апулію й Калабрію здобув.

Досяг аж за солоним морем англів

І данину Петру примусив їх платити, чого ж йому у нашій ще землі?» Граф відповів: «Так хоче Карл Великий;

Йому ніхто перечити не може.

Нема того, хто Карла переможе».

XXXI

Так їхав Бланкандрін із Ганелоном,

І присягалися один одному,

Що будуть важити на смерть Роланда.

Так їхали дорогами, шляхами

Й спинилися під тисом у Сарагосі.

Тут під тінистою сосною трон,

Александрійським шовком весь укритий. На нім сидить іспанський повелитель, і більш як двадцять тисяч маврів з ним, цікаві, що їм скаже Бланкандрін, стоять у глибокій тиші навколо.

От входять Бланкандрін із Ганелоном.

XXXIII

Граф Ганелон надумався, що сказати.

Він починає дуже мудре слово,

Неначе справжній майстер на промови.

Він так сказав:

«Нехай боронить Бог Вас, царю,

І Бог, в якого віримо ми,

І Карл Великий, пан, велів сказати,

Що мусите закон Христа прийняти.

Він пів-Іспанії вам в лен дає,

Не схочете ж — він візьме вас, скує

І одведе в свою столицю Ахен.

Там грізний суд відбудеться над вами

І сором, і ганьба, і люта смерть…»

Розгнівався Марсілій, почувши це, закутий у золото спис на графа звів: якби не люди, певно б, що убив.

XXXIV

Розлютувався Марсілій, збагровів, хапає спис і ратищем трясе, те бачить граф, бере меча свого, двома пальцями з піхв видобуває його

І так говорить:

«Гарний і ясний

Ти, добрий, вірний, славний мечу мій,

Аж поки ти блищиш в руці моїй,

Не докорить Великий Карл мені,

Що я загинув сам на чужині.

Загинуть перші з маврів найсильніші».

Тут усі невірні: «Не дамо їм битися!»

«Мій добрий графе, — каже тут Марсілій, — я нерозважний вчинок допустив, коли замірився на вас у гніві.

За те відшкодують соболеві хутра, — з них кращі ліврів п'ятисот, не менше варті. Їх віддам вам завтра». «Охоче, — мовить граф, — прийму цей дар.

Нехай сторицею вам Бог віддасть!»

XI.II

«Дивуюся Карлові я, — сказав Марсілій, — старий він, сивий, двісті літ прожив, отримав перемог немало, булатних списів зазнавав ударів і сам без ліку королів разив… Коли кінець отим боям його?» «Кінця не буде, — мовив Ганелон, — поки Роланд лишається живий. Де ще на світі лицар є такий? Так само і відважний Олів’єр,

І з ним усі дванадцять франкських перів, і двадцять тисяч їхньої дружини — не страшно Карлові нікого з ними».

XI.III

«Мій любий граф, — король Марсілій каже, — і в мене військо — кращого не знайдеш: чотири сотні тисяч зможу я повести в бій супроти короля».

«Тепер не час, — відмовив Ганелон, — багато військ загине по-дурному. Нерозум киньте, розуму тримайтеся! Пошліть добра до Карла якнайбільше. Щоб здивувалися йому франки; заручників пошліть десятків два — і Карл у прекрасну Францію поверне.

За ним піде сторожа військова, а в ній лишиться певне й граф Роланд, відважний та звитяжний Олів’єр — обох, ручуся в тім, спіткає тут смерть! Пиху доведеться Карлові сховати, і він покине з вами воювати».

XI.IV

«А як же ж, любий графе Ганелоне, — питає мавр, — Роланда нам убити?» А граф на це: «Я можу пояснити:

Як прийде Карл у міжгір'я Цезарійське, то там залишить військову сторожу, з Роландом на чолі, зі своїм небожем,

І з Олів’єром, відданим йому, а з ними буде двадцять тисяч франків. На них своїх сто тисяч ви пошліть — хай розпочнуть із ними бій одразу.

Загине війська їхнього багато, та й ваших жертвою немало ляже. Тоді почніть новий із ними бій — в одному бою з цих двох Роланд сконає.

Здобудете отак ви перемогу,

І вже не треба буде воювати».

LVI

Могутній Карл спустошив край Іспанський, взяв кріпості, поруйнував міста,

І вирішив війну тим закінчити, до Франції прекрасної спішити…

Напроти неба, на верху горба Роланд поставив прапор військовий — в долині військо стало навкруги.

Долинами вже сунуть сарацини

У панцерах, кольчугах і шоломах;

У них щити, в руках мечі.

Тримають усі списи напереваги.

Спинилися маври у лісі, серед гір. Чотири сотні тисяч ждуть світанку. О, горе! Зрада і невздогад франкам.

LIX

Минає ніч, займається зоря.

Вже на коні відважний Імператор

Стурбовано на військо поглядає: «Дивіться-но, панове, — мовить Карл, — які ось тут ущелини ворожі, кого б лишити з військом на сторожі?» «Сміліший усіх мій пасинок Роланд, лишімо його!» — озвався Ганелон.

На зрадника поглянув Карл суворо І відповів: «Ти справжній чорт, І лють твоя за тебе промовляє, А хто ж передні поведе полки?» «Нехай датчанин їх веде Ож'єр, — говорить граф, — найкращий він для цього».

LXIV

Могутній Карл промовив до Роланда: «Лишаю тут з тобою, любий графе, всього свого я війська половину, воно тебе від смерті порятує».

«Цього не треба, — відповів Роланд, —

Себе і рід свій я не посоромлю!

Лишіть зі мною двадцять тисяч франків

І йдіть спокійно: поки я живу —

Ніхто вас вже ніяк не потривожить».

LXV

І скочив на коня Роланд відважний, З ним поруч побратим став Олів’єр, за ними Джерін і сміливий Джер'єр, пішов Оттон, так само Беранж'єр,

Пішов Самсон і Ансеїс старий, Джерард погордий, руссільйонський граф, так само і гасконець Енжельєр. Турпін сказав: «Авжеж і я піду».

«Роланд — сеньйор мій, я його не кину», такі слова промовив граф Готьєр.

З усіх обрали рівно двадцять тисяч.

LXIX

… Іспанський цар своїх васалів кличе: віконтів, графів, герцогів, баронів.

Із челяддю, з синами усі прийшли. Всього зібрав він чотири сотні тисяч.

Гуркочуть у Сарагосі барабани, стоїть на вежі Мухаммеда ідол, і моляться йому усі маври ревно.

LXXX

На маврах панцери міцні, потрійні,

На голові шоломи сарагоські,

Мечі при боці сталеві,

У всіх щити і списи валенсійські,

І прапорці на списах різні мають,

Серед яких червоні, білі, сині.

Уже зійшли з дорожніх мулів маври

І мчать уперед на баских конях чвалом. Був ясний день, угорі світило сонце, блищала зброя безліччю вогнів, сурмили сурми, кличучи на бій;

Страшний той гук почуло й військо франків. «Здається, друже, — Олів’єр сказав, — нам з маврами до бою треба братися».

«Ну, що ж, дай Боже! — відповів Роланд, —

За короля повинні ми стояти: васал повинен за свого сеньйора терпіти нестатки, спеку і мороз,

Віддати тіло й кров і все життя! Глядіть же усі, без жалю бийте маврів, вони невірні, з нами ж Бог і правда!

Щоб злих пісень про нас не заспівали, я ж поганого прикладу не дам».

LXXXIV

Знов каже Олів’єр: «Багато маврів, а наших франків, знаємо, мало дуже… Гей, засурміть, Роланде, любий друже, почує і повернеться наш Карл!»

На те Роланд: «Немудро б я зробив,

Усю Францію ганьбою я б укрив!

Волію я своїм мечем разити,

Свій Дюрандаль у ворожу кров втопити.

Прийшли сюди на лихо сарацини.

Ручуся вам, що всі вони загинуть!»

LXXXIX

Роланд вже бачить — буде бій великий, відважніший стає від лева й барса.

Скликає франків, каже Олів’єрові: «Облиш цю мову, друже мій, тепер! Нам досить війська володар залишив, з найкращих двадцять тисяч вибирав,

І боягузів серед них не знав.

Васал повинен за свого сеньйора терпіти нестатки, спеку і мороз, віддати тіло й кров і все життя!

Є у тебе спис, а у мене Дюрандаль, мій добрий меч, самого Карла дар. Помру — новий його хазяїн скаже: ним вірний, славний володів васал!»

CV

Загальний бій і дивний скрізь лютує, де більша небезпека, там Роланд;

Разить він списом, поки спис придатний, та спис з п'ятнадцятим зламався ударом. Тоді Роланд вхопився за Дюрандаля, пустив коня, наскочив на Шернубля, розсік шолом, сяючий алмазом, розтяв шишак сталевий і волосся, лице і очі, груди і кольчугу, спинний хребет надвоє розрубав враз із сідлом, і луку золоту.

У кінському крупі тільки меч спинився, розтявши й кінські кістки усім на диво, — два трупи у траву зелену впали.

І мовив граф Роланд: «Нікчемні маври! — Не в добрий час з’явилися сюди: Ваш Мухаммед вам тут не допоможе.

Така почвара нас не переможе!»

CXII

Страшний, кривавий бій лютує далі. Разять відважно Олів’єр з Роландом, Турпін наніс свій тисячний удар.

І пери теж не відстають від них — усі франки б’ються дружно, як один.

Невірних сотні, тисячі упали, тим явна смерть, ті, які не повтікали, — радий чи не радий — прощаються з життям. Але ж і франки кращих втрачають там. Їх не побачать вже батьки й жінки, ні Карл король, що жде їх серед гір…

А що ж то сталося у франкській стороні? Гримлять громи, бушують буруни, невпинний град і зливний дощ без краю, і часті блискавки усе небо криють,

І уся навкруги здригається земля: від церкви Сен-Мішель і аж до Санса,

Від Безансона до Гюйтсандських брам нема будівлі, де б мур не падав.

У самий південь скрізь там темно стало, було тільки й світла, як на небі спалах.

І люди усі навкруги вжахнулися з того, і всі кричать: «Це судний день настав!» Ніхто ж не знає з чого — ураган: природа тужить, що помре Роланд.

CXIV

Долиною зближається Марсілій. Велике військо скликати він зумів — веде на бій десятків два полків.

Горять шоломи золотом, самоцвітом, блищать щити та панцери дамаські, сім тисяч сурм ураз до бою грає, — несеться гомін по цілому краю.

«Мій Олів’єре, друже мій і брате, — сказав Роланд, — продав нас Ганелон.

Сховати зраду вже тепер не можна, за нас помститься наш великий Карл! А у нас тут буде бій тяжкий, кривавий, такого ще на світі не бувало.

Почну рубати маврів Дюрандалем,

Ти ж Альтеклером, друже мій, рубай!

Ми стільки світу вже сходили з ними,

Так ними виграли багато боїв,

Що пісні не складуть про нас лихої!

СХХІХ

... Хто бачив Олів’єра і Роланда,

Як люто билися вони мечами,

Або Турпіна з списом у руках

Всього чотири тисячі невірних

Вони убили в січі цій кривавій, —

Пісні і кличі так порахували.

Чотири наступи відбили наші,

Останній, п’ятий згубний був, нещасний:

Загинули в бою барони франків,

Лиш шістдесят з усіх лишалось, —

За них пізніше маври заплатили.

СХХХ

Побачив згубу франків граф Роланд

І Олів’єру другові сказав:

«Мій любий друже, що ти тут поробиш?

Бач, скільки в нас загинуло відважних,

Які барони не живуть вже нині,

На жаль і смуток любої країни!

Великий Карле, наш королю славний,

Чом ти не тут? Ой, любий Олів’єре,

Що ж нам робить? Як повідомить Карла?»

«Не знаю, друже, — мовить Олів’єр, —

Як ждать безчестя, краще смерть тепер!»

СХХХІ

«Я засурмлю в свій ріг, у Оліфант, в міжгір’ї Карл іде, — сказав Роланд, — ручуся, він почує й вернеться назад».

«Це був би сором, — каже Олів’єр, — цим тільки вкриєте себе ганьбою, себе і ввесь свій рід на цілий вік».

Було б тоді сурмити, як казав,

Тепер на це я згоди би не дав.

Тепер сурмить не честь і не хвала,

Коли вам кров всі руки залила».

Роланд на те: «То кров ще не моя!»

Але Турпін цю суперечку вчув, коня свого острогами торкнув, примчав до друзів і почав корити: «На бога, киньте, друзі, тут сваритись, бароне Олів’єре, сір Роланд. Сурмити пізно вже, спізниться Карл. Хіба для того тільки слід сурмити, щоб імператор міг за нас помститись, щоб маврам не прийшлося ні одному у радощах вертатися додому. Як тільки зійдуть з коней наші франки, побачать наші зсічені останки, складуть у труни, покладуть на мули, заплачуть від журби і жалю гірко і поховають у склепах монастирських, щоб свині, пси й вовки не жерли нас». «Ви добре мовите», — сказав Роланд.

CXXXV

Узяв тут міцно в руки граф Роланд

Дзвінкий свій ріг, свій славний Оліфант,

До уст своїх його він притулив

І з мукою тяжкою засурмив.

На тридцять миль через вершини гір

Чудовий ріг Роланда загримів.

Почув король і франки всі цей грім…

І мовив Карл: «Б’ють наші ворогів!»

А Ганелон поквапно відповів: «Коли б хто інший отаке сказав, — Усякий брехуном його б назвав!»

CXXXVI

Роланд сурмив так болісно і тяжко, Що кров’ю вкрилися червоною уста, Й порвалися всі жили на висках. Гуде протяжно-гучно Оліфант — і вчув його в міжгір’ях Карл Великий, Учув Немон і все французьке військо.

І мовив Карл: «Роланд сурмить в свій ріг. Роланд сурмить недурно, тільки в бій.»

«Який там бій! — промовив Ганелон, — Соромтесь, сір, старі ви вже і сиві, Говорите ж, неначе та дитина.»

Та хто ж Роландову не зважить силу?

Ходімо, франки, далі! треба йти.

Не близько ще до Франції-краси!»

CXXXVII

Сурмить Роланд, в крові його уста,

І жили всі відкритись на висках.

Сурмить над силу тяжко і напружно. Почули франки й Карл: «Як смутно-тужно Роландова сурмить сурма!» — він мовить. «Роланд в біді, там бій! Наш рицар молить Допомогти йому! — скричав Немон, — Нас держить тут лиш зрадник Ганелон. До зброї, Карл, нехай ваш клич лунає, — то ж граф Роланд в розпуці в ріг свій грає!»

CXXXVIII

Могучий Карл звелів у сурми грати, Посходить з коней, зброю свою взяти — Кольчуги й золоті мечі, шоломи, Щити розписані й списи міцні.

На коней бойових бійці сідають, —

Над ними прапорці похідні мають:

Червоні, жовті, сині й білі, —

І мчать назад по згір’ях що є сили.

О, якби був Роланд іще живий!

Барони між собою говорили, —

«Рубатимемо страшно з ним невірних».

Даремно все: вони примчать запізно.

Кругом сіріють скель верхи високі, В долинах ринуть скрізь прудкі потоки…

А сурми франків все гудуть і грають — Роландовій сурмі відповідають.

Вперед щосили поспішає Карл, За ним його барони мчать сумні — Всі моляться і журяться, і плачуть, Живого ще Роланда щоб побачить. Та що ж, що франки виступають грізно? Даремно все: вони примчать запізно.

Відважно б’ється й далі граф Роланд.

Палає тіло, піт тече струмками,

І нестерпуче голова болить, Бо, як сурмив у ріг, порвались жили. Та мусить знати, а чи прийде ж Карл?

І знов сурмити почина Роланд -

І тихо-тихо грає Оліфант.

Проте король почув ці ніжні звуки, Спинив коня і каже: «Горе нам, Сьогодні ми навік Роланда втратим, По звуках чую, що йому не жити»

...

То ж хто до нього хоче поспішити - Спішіть! Хай сурмлять сурми, скільки є!

І шість десятків тисяч сурм гуде, Заграли гори й долини озвались... Погани чують звуки, не сміються, Поміж собою кажуть: «Карл іде».

СІ.ХХІІІ

Відчув Роланд, що морок очі криє, На ноги став, напруживши всі сили -

В лиці червоної ні краплі крові, До скелі темнобурої підходить

І десять раз у розпачу і гніві Мечем об камінь б’є. А сталь дзвенить

І навіть не щербиться. І молить граф: О, матір божа, поможи мені!

Мій добрий меч, о, Дюрандалю вірний, Коли я вмру, ти більше не потрібний!

«А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки страхунам, —

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!»

CLXXVI

Роланд почув себе в обіймах смерті — смертельний холод в голові і серці.

Лягає під ялину ниць Роланд, притис до серця меч і Оліфант.

Він ліг обличчям до країни маврів, щоб Карл сказав своїй дружині славній, що граф Роланд умер — та переміг.

Згадав ще раз Роланд свої гріхи й простяг у небо рукавичку праву.

CLXXXI

Карл король у сурми засурмить.

І на чолі дружини франків мчить.

Знайшли сліди іспанських сарацин й пустилися за ними навздогін.

Тут бачить Карл, що скоро ніч заходить, з коня свого на луг зелений сходить. Упавши ниць, став бога він молити продовжить день, рух сонця припинити.

І от що ангел Карлові сказав —

Той, що звичайно з Карлом розмовляв:

«Устань, король, не змеркне сонця світ,

Бо зна творець — загинув франків цвіт, —

За все тепер ти зможеш відомстить!»

Почувши це, король ізнову мчить.

С.ХХХІІ

Для Карла бог являє чудеса:

Без руху сонце стало в небесах. Тікають маври, франки їх женуть, наздоганяють коло Валь-Тенебри, а звідси аж до Сарагоси гнали, вбиваючи невірних всіх без жалю. Тут заступили маврам всі стежки, притисли їх до Ебро, до ріки. Ріка прудка, глибока і грізна, а тут тобі ні човна, ні судна, стрибають просто в воду сарацини?

Звучи на поміч бога Тервагана.

У кого зброя трапилась важка, відразу пойняла того ріка.

А інший в хвилях закрутився. Щасливіший був той, хто захлинувся сам — загинули ж усі невірні там.

А франки кажуть: «Так Роланд помстився!»

С.ХХХІХ

Утік до Сарагоси цар Марсілій, зійшов з коня під деревом оливним, свій шолом, меч і панцер слугам дав і сам сумний, злиденний тут же впав. Лежить без правої руки Марсілій, і кров тече струмками на траву, і з кров’ю тратить він свідомість-силу. Над ним стоїть цариця Брамімонда, ридає, тужить і голосить тяжко.

А з нею купно двадцять тисяч маврів кленуть і Карла, й Францію прекрасну.

А далі йдуть в печеру Аполліна, кленуть його і зневажають всі: «Поганий боже, нащо нас покинув, навіщо соромом царя укрив, за вірну службу лихом заплатив?» Зривають з нього скіпетр і корону,

Прив’язують на стовп, скидають знову, ногами топчуть, палицями б’ють і на дрібнесенькі шматки січуть. Також схопили й бога Тервагана,

Карбункул ясний відламали в нього

І з Мухамедом в рів обох звалили,

Щоб рвали їх там пси і свині рили.

Вернувся Карл з Іспанії додому, В найкраще місто Франції, в столицю. Іде в палац, проходить у світлицю. Прекрасна Альда Карла зустрічає.

Від горя Карл і світла вже не бачить — Рве сиву бороду і гірко плаче: «О, сестро-друже, не питай — загинув, Та дам тобі ще кращого в заміну —

Це Людвік, син мій — кращого не маю,

Він буде королем у нашім краю».

І мовить Альда: «Дивні ці слова!

Господь хай милує і його ангел,

Щоб я жила, коли помер Роланд!»

Поблідла вся і впала нежива

Під ноги Карла — бог простить її!

Заплакали всі франки у журбі.

CCLXXVI

Вернувся Карл в свій Ахен первостольний.

Перед палацом просто на майдані

Став зрадник Ганелон в міцних кайданах.

Переклав Василь Щурат