«Із пісні про мого Сіда»

4

Мій Сід Руй Діяс — у Бурґос приходить. Шість десятків кінних — із ним ідуть поруч. Хочуть його узріти — чоловіки й жіноцтво, міщани і міщанки — припали до віконець,

Заплакані в них очі — так їм його шкода,

Ту саму думку — висловлює кожен:

— Боже! Цьому б васалю — та доброго сеньйора!

5

Дали б йому притулок — так ніхто не сміє. Король дон Альфонсо — страшить великим гнівом. Ще до ночі в Бурґос — прийшов лист королівський, із суворим наказом — і запечатаний міцно, щоб ніхто мого Сіда — не приймав на ночівлю.

І хай буде відомо — тому, хто його прийме, що втратить він маєтки — і очі з обличчя, а на додачу — ще й душу і тіло.

Увесь люд хрищений — у смутку великім. Поховались од Сіда — не сміють з ним говорити.

Кампеадор вибрав — місце для ночівлі.

Біля дверей спинився — вони замкнені кріпко, бо люди бояться — королівського гніву:

Хай хоч висадить двері — нізащо не відчинять. Ті, що з Сідом надворі — голосно кличуть, а з середини їм — не хочуть відповісти.

Дав остроги мій Сід — до дверей він під’їхав, із стремен вийняв ногу — пхнув у двері щосили, та не відкрились двері — бо замкнені надійно.

Дівча дев’яти років — перед ним з’явилось:

— О, Кампеадоре! — В добрий час меч взяли ви! Король забороняє — від нього був лист нам, з суворим наказом — і запечатаний міцно, щоб ми вас не сміли — прийнять нізащо в світі, а як ні, то загубим — і майно, й будинки, а ще до того — і очі з обличчя.

Сіде, від нашого лиха — який вам буде виграш? Хай Творець збереже вас — з усіма святими! Так дівча сказало — і в своїм домі зникло.

Мій Сід Руй Діяс — що взяв меч у добру годину, як не пустили до хати — ночував на битім камінні, а довкола нього — добірне товариство.

Так ночував мій Сід — ніби десь на узгір’ї.

22

«Засипте коням зрана — і хай Господь помага. Нехай поїсть, хто хоче — а хто ні — на румака!

Перекрочимо сьєрру — що велика й глуха; землі короля Альфонса — вночі лишім позаду. Хто нас буде шукати — як захоче, знайде».

Вночі минули сьєрру — уже надходить ранок, пагорбом донизу — почали спускатись, на однім узгір’ї — просторім і гарнім, велів мій Сід спочити — й коней погодувати. «Доведеться їхати — цілу ніч», — сказав він.

Це радує серце — його добрим васалам — усе вони зроблять — що сеньйор накаже. Заледве споночіло — вже вони виїжджають, так вчинив мій Сід, — щоб ніхто не побачив.

Цілонічно їдуть — він спочить не дав їм.

Досягли Кастежону — що під ним Фенарес,

І в засідці мій Сід — з усіма чекає…

23

В засідці зі своїми — пролежав Сід до ранку.

Так йому порадив Альвар Фаньєс де Міная:

— Сіде-Кампеадоре! — В добрий час узяли ви шпаду.

Візьміть сотню — із вашої ватаги, тоді на Кастежон — із засідки удармо…

Ось уже світає — і надходить ранок.

Вийшло сонце. — Боже, до чого ж гарно!

А в Кастежоні — усі повставали, відчиняють двері — назовні поспішають — побачити працю — і добро хазяйське. Лишили до міста — відчинену браму із усіма тими, — що в місті зостались. Уже як попало — розбрелись полями.

Кампеадор тут вийшов — із засідки зненацька, довкола Кастежону — робить він облаву, забирає як здобич — маврів і мавританок і їхню худобу, — що довкола паслась.

Мій Сід дон Родріґо — прямує до брами; ті, що охорону — при брамі тримали, побачивши Сіда — всі втекли з переляку.

Мій Сід Руй Діяс — до брами в’їжджає, у руці тримає — оголену шпаду.

Вбив тих, що зустрілись, — п’ятнадцять маврів. Здобув Кастежон — зі сріблом і злотом.

Зі здобиччю своєю — з’їжджається лицарство.

Сідові все приносять — здобич їх не вабить.

25

Поскладали докупи — усю свою здобич. Розміркував мій Сід (хто взяв шпаду в час добрий), що зійдуться підданці — до короля Альфонса, і він вирушить з ними — проти Сіда у похід, тож решти здобуте — поділити дав розказ. Хто і що там отримав — все записали точно.

Кіннотникам Сідовим — припала частка добра: по сто марок срібла — дістав із них кожен, а хто був піший — половину від того.

Виділили п’ятину — для Кампеадора, та її тут продати — ні подарувать не можна: ані бранок, ні бранців — не візьмеш із собою.

Тож у Ґвадаляхарі, Іті і Кастежоні оповістив: хай до нього — покупці приходять, хто купить п’ятину — на тім добре заробить. Три тисячі сріблом — ціна не зависока.

Вдоволений Сід, — що йому вдався продаж: на третій день — віддали йому гроші.

95

Мій Сід вживає списа, — потім мечем рубає, скількох загубив він маврів — годі порахувати — аж по самі лікті — руки закривавив. Королеві Юзуфу — завдав три удари, та врятував Юзуфа — його кінь добрячий: він утік у Ґужеру — в укріплений замок. Мій Сід дон Бівар — доти за ним гнався зі своїм загоном — надійних васалів.

Народжений в час добрий — вернувся до вояцтва.

Був дуже веселий — бо здобичі багато, від хвоста до гриви — Бабієку хвалить.

Величезний набуток — в його руки потрапив: на полі зосталось — п’ятдесят тисяч маврів, лише сто чотири — утекти здолали.

Сідова дружина — розграбувала табір, було золота і срібла — на три тисячі марок, а інших прибутків — годі порахувати.

112

Із усіма своїми — був у Валенсії Сід, інфанти з Карріону — були з ним, його зяті. Відпочити на лаві — Кампеадор приліг.

Але лиха пригода — знайте — сталась тоді: відчинилася клітка — і лев на волю втік.

Усі перелякались — поблизу і навкіл; люди Кампеадора — поскидали плащі, оточили ту лаву, — що Сід лежав на ній.

Феррандо Ґонсальвес — з Карріонових братів не знав, де сховатись — ні вежі, ні воріт, — то він з переляку — аж під лаву заліз. Дієґо Ґонсальвес — той дверима утік, кричить: «Карріона — вже не бачить мені». За стовпом у чавильні — зі страху затаївсь, і плащ, і каптан — геть усе забруднив. Народжений в час добрий — од крику пробудивсь.

Навколо себе побачив — своїх добрих бійців.

— Що сталось, дружино? — Чого хочете ви?

— Шляхетний наш пане, — лев налякав усіх.

Сід сперся на лікоть — і на ноги підвівсь, і пішов на лева — як був у плащі.

Як Сіда побачив — засоромився звір, нахилив він голову — мордою до землі.

За гриву дон Родріґо — узяв його тоді і так, як водять коней, — привів назад у кліть. Випадок із левом — зачудував двораків, і тоді до палацу — повернулись вони.

Почав Сід питати — про своїх зятів, кличе він, кличе — ніхто не відповів.

Коли їх відшукали — обидва були бліді, стільки сміху та жартів — не бувало при дворі, аж поки Сід Кампеадор — замовкнути велів.

Інфанти з Карріону — посоромлені були, було їм дуже прикро — від такої ганьби.

128

В’їхали інфанти — в Корпеську діброву, високі там гори — віти до хмар доходять. Пожерливі звірі — блукають довкола.

Знайшли вони луку — з джерелом прозорим; шатро веліли ставить — інфанти з Карріону, там з усіма, хто з ними, — спочинуть цієї ночі. Жінок своїх обнявши — любов їм доводять, та лихо доконають — коли зійде сонце.

Звеліли вони мулів — вантажити всім добром і шатро згорнути, — де спали цієї ночі, усі їхні слуги — попереду відходять, бо так їм сказали — інфанти з Карріону, щоб ніхто не лишився — з чоловіків і жінок, тільки їхні дружини, — донья Ельвіра і донья Соль хочуть з ними пізнати — безліч насолод.

Всі пішли далеко — вони вже — вчотирьох, задумали недобре — інфанти з Карріону:

— Слухайте пильно, — донья Ельвіра й донья Соль, тут будете збезчещені — у цих диких горах, зараз ми від’їдемо — покинем вас обох, не матимете паю — у землях Карріону.

Дійдуть про це вісті — до Сіда Кампеадора, за випадок з левом — віддячимо з лихвою. Зірвали з них хутра — і весь верхній одяг, зоставили на тілі — білизну та сорочку.

У зрадників лютих — на ногах остроги, нагай міцно-тривалий — в руці напоготові. Як це жінки узріли — сказала донья Соль:

— Дон Дієґо й дон Феррандо, — благаємо вас Богом.

Два мечі ви маєте — і міцні, і гострі, один зветься Коляда, а другий — Тісон. Відрубайте нам голови — смерть заподійте обом. Від християн і маврів — впаде на вас осуд, що не за нашу провину — караєте нас обох.

Поганого прикладу — не давайте нікому, бо наше безчестя — впаде на вас також, будуть вас корити — на радах і на сходах.

Скільки жінки не просять — не послухався жоден, починають їх бити — інфанти з Карріону. Нагаями прудкими — гаратають жорстоко, острогами їх колють — мають в тім насолоду.

І сорочки, і тіло — рвуть на них на обох, уже по білизні — стікає чиста кров. До самого серця — образа доходить.

Що то було б за щастя — якби ти дав, Боже, щоб з’явився зненацька — та Сід Кампеадор.

Вже так вони збиті — що втратили свідомість, сорочки й білизна — все покрите кров’ю.

Втомилися бити — інфанти з Карріону, хто з них краще вдарить — змагались обоє.

Вже говорить не можуть — донья Ельвіра й донья Соль, за мертвих прийнявши — їх кинули в діброві.

129

Горностаєві хутра — забрали й мантільї, а жінок лишили — в сорочках і спідницях, серед птаства гірського — і хижого звіра.

Їх лишили як мертвих — бо не знали, що живі.

Що то було б за щастя — якби прибув Сід Руй Діяс!

Переклав Ігор Качуровський