Поезія Трубадурів

Бернарт де Вентадорн

Серце радощами повне,

Плине в божевілля.

Мовби цвіт мені приймовне

Холоду суцілля,

Бо в негодах невимовне

Вироста привілля:

Слів — добро моє коштовне —

Увінчав зусилля.

Вирує так любов

У серці знов і знов,

Що зима — мов квіт обнов,

А сніжок — мов зілля.

Вже б я скинув, аж до білля,

Кожну теплу ризу:

Щит — любов, мов частокілля

Відгори донизу.

Та дурний, хто у довкілля

Йде преповнен хизу!

Я не з тих — я без свавілля,

В душу не полізу.

Я красну зву любов,

Мій повен шани зов —

За її багатства схов

Не зміняю й Пізу!

Хто мене не держить зблизу —

Зчужа мені жалі:

Був бо свідком я прецизу

Витворної кралі.

Досить зирку, досить зизу, зору з-під вуалі, щоб дізнати парадизу і втекти печалі.

Там, де серце, де любов, туди я ним пішов, плоть же рветься тут з оков — із Франції, з далі.

В ній надія, хоч на скалі не стоїть ласкавій:

Мовби у хвилешнім валі я з човна гукав їй.

Рій болючих дум дедалі не вляга управі, й на нічнім моїм причалі б’юсь, немов об гравій. Стрясала так любов Трістана до основ, що у нім тужила кров по Ізот білявій.

Боже, ластівкою б став їй, що в повітрі мчиться, прилітав би в ночі тьмавій, де її світлиця!

Добра пані, глянь з вікна вій:

Люблячий кінчиться!

Мить — і змовкне свист мій славій,

Зм’якне серця криця.

О пані, на любов

Молитись я готов!

А тим часом стільки ков

Коїть світлолиця!

Тож нехай мені проститься, що собі на втіху, чувши, як про ню віститься, серця мову тиху шлю туди, і сяють лиця — ви б відчули пиху: мовляв, мова від душі ця, й схильний я до сміху.

Така моя любов, що в ній — сльозам покров, бо в зітханнях — мед немов, що несе потіху.

Звістовцю, стрімголов біжи, прекрасній мов: я тужу, тортур улов, віддан злому лиху.

Переклав Ігор Костецький