Августин Блаженний

Із «Сповіді»

Книга перша Частина VI

Дитячий вік. Господні дари для маленької дитини

Однак дозволь мені, Господи, говорити перед лицем милосердя Твого, мені — землі й попелу; однак дозволь говорити мені, адже я звертаюся до Твого милосердя, а не до людини, яка б насміхалася з мене. Може, й Ти смієшся з мене; але, обернувшися до мене, змилосердишся наді мною. Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це, так би мовити, смертне життя, чи, радше, в живу смерть? Я не знаю. І прийняли мене втішання милосердя Твого, як це я чув від батьків тіла мого, з якого і в яке Ти оформив мене в даний час, бо я сам не пам’ятаю того. Отже, розрадила мене насолода людського молока. Але ж ні моя мати, ні пестунка не сповнювали ним своїх грудей; це Ти, Господи, через них давав мені поживу першого дитинства за Твоїм устроєм і за Твоїми багатствами, розподіленими аж до самих основ. Ти дав мені також те, що я не бажав більше, ніж Ти мені давав, і що мої годувальниці хотіли мені давати те, що Ти давав їм. Бо вони через схильність і любов до мене готові були давати мені те, чого мали досхочу завдяки Тобі. Бо їхнє добро було моїм добром, бо приходило від них до мене, воно не походило від них, але через них. Бо від Тебе, Боже, походить усяке добро, і від Бога мого все спасіння моє. Лише згодом я пізнав це, коли Ти кликав мене через ті самі дари, що їх розділяєш всередині й назовні. Бо я тоді вмів тільки ссати, заспокоюватися тільки приємним, плакати, коли моєму тілу щось долягало, — а більше нічого.

Згодом я вже почав усміхатися; спершу у сні, а згодом і наяву. Те все оповіли мені пізніше про мене, і я повірив у це, бо бачимо те саме і в інших дітей, а я тих дрібниць з дитячих років не пам’ятаю. Аж ось поволеньки я почав спостерігати, де я був, а свою волю хотів виявити тим, хто міг її виконати. Та дарма. Мої бажання були в мені, а ті, хто міг їх виконати, — поза мною. І вони ніяким чином не могли ввійти в мою душу. І так я ручками й ніжками та криком давав знаки, подібні до моїх бажань, небагато, а скільки міг і скільки здужав, однак ці знаки не відповідали дійсності. І коли не вдовольняли моєї волі чи то через нерозуміння, чи то зі страху, щоб мені не завдати прикрості, я обурювався на старших за їхній непослух і за те, що вони, вільні, не хотіли стати моїми рабами; я мстився їм своїм плачем. І я переконався, що такі всі діти, яких я мав нагоду пізнати, і що я сам теж був таким; і це все відкрили мені ті несвідомі немовлята краще, ніж досвідчені в тому мої годувальниці.

І ось уже давно вмерло моє дитинство, а я живу. Але Ти, Господи, Ти живеш завжди, й нічогісінько не вмирає в Тобі, тому що перед початком віків і перед тим усім, що можна назвати попереднім, Ти існуєш; Ти Бог і Господь усього, що Ти створив; і в Тобі містяться причини всього, що проминає, і незмінний почин усього, що змінюється, і вічні закони дочасних і незабутих розумом речей. Скажи мені, Боже мій, скажи мені, покірному благальникові Своєму, скажи, милостивий, нужденному рабові Своєму, скажи мені, чи не настав мій дитячий вік після якоїсь померлої вже пори мого життя? Чи, може, це була та пора, що я провів її в лоні матері? Бо і про це мені вже дещо сказали, і я сам бачив вагітних жінок. Але що було перед тим, солодкосте моя, Боже мій? Чи я вже існував де-небудь та яким-небудь? Бо я не маю нікого, хто міг би мені це сказати; не могли мені сказати цього ні батько, ні мати, ні досвід інших, ані моя власна пам’ять…

Частина IX

Виховання. Журба і терпіння Авґустина у школі. Нелюдяні вчителі

Боже, мій Боже, яких нещасть і підступних обманів я зазнав тоді! Мені, у тому ще дитячому віці, не радили нічого, хіба що жити, як належить, слухатися своїх учителів, щоб блиснути у світі, і відзначитися красномовністю, яка підійме мій авторитет в очах людей і сприятиме брехливому багатству! Згодом послали мене до школи, щоб я навчився абетки, а я, безталанний, не знав, яку користь матиму з цього. Однак мене карали різками, коли я виявився лінивим до науки. Бо старші дуже хвалили такий спосіб навчання. Наші предки підготували нам такий тернистий шлях, яким ми мусимо йти і на якому завжди ще більші труднощі стелитимуться під ноги Адамовим синам.

Однак ми, Господи, знайшли людей, що молилися Тобі, й навчилися від них, тільки розуміючи Тебе, скільки могли, що Ти хтось великий, спроможний, не показуючись нашим чуттям, вислухати й допомогти нам. І я вже хлопчиною благав Тебе, Тебе, «Обороно і Пристановище моє», і, щоб Тебе закликати, я розривав пута своєї мови і, ще мала дитина, ревно молився Тобі, щоб мене не сікли в школі різками! А коли Ти для мого добра не вислуховував мене, старші особи і навіть мої батьки, які не бажали, щоб зі мною скоїлося щось зле, сміялися з моїх різок і з мого великого й болючого горя.

Чи є, Господи, якесь так високо поставлене серце, серце, з’єднане такою сильною любов’ю з Тобою (бо нерозум і безглуздя деколи доходять до такого самого наслідку), отже, чи є хтось, що з того святого єднання з Тобою черпає стільки сили, щоб байдужим оком міг дивитися на диби, залізні кліщі та інші подібні знаряддя тортур, знаряддя, аби уникнути яких, усі у великій тривозі шлють свої благання до Тебе по всьому світу? Чи є хтось такий, що любив би тих, хто сіє такий страх, хтось такий, як мої батьки, що сміялися з березової каші, якою мої вчителі знущалися наді мною, учнем?

Бо наскільки я боявся вчителів, наскільки благав Тебе врятувати мене від них, а все-таки й грішив не таким, як слід, писанням, читанням і роздумуванням над своєю працею, як того вимагали від мене. І не бракувало мені, Господи, ні пам’яті, ні таланту, бо, як на мій вік, Ти щедро обдарував мене ними. Але я любив гру й забаву, і за те карали мене ті, хто, видима річ, самі теж так поводилися. Але забави старших називають «заняттям», а коли так само поводяться діти, то старші карають їх за це, і ніхто не змилосердиться ні над дітьми, ні над старшими, ні над одними, ні над другими разом. Хіба що якийсь славний знавець справ похвалить те, що мені перепало березової каші, бо ж я, малий хлопчина, грався м’ячем, а ця гра відволікала мене від швидкого вивчення уроку, який мав мене підготувати до шкідливої гри в дозрілому віці. Та чи інакше робив той, хто сік мене різками? Коли ж у незначному диспуті хтось із його вчених товаришів брав над ним верх, то чи не ставав він від цього ще злостивіший і заздрісніший, ніж я, коли мене перемагав хтось із моїх товаришів у грі?

Частина XIII Поетичні байки

Але з яких причин я ненавидів грецьку мову, якої мене вчили вже за молодих років? Я ще й сьогодні не усвідомлюю добре того. Бо я дуже полюбив латину, не ту латину, якої навчають перші вчителі, а ту, якої навчають так звані «граматики». Бо ті перші основи, де вчать писати, читати й рахувати, я вважав не менш ненависними, ніж грецька. Звідкіля ж походила ця відраза, як не з гріхів і марноти життя? «Я був тілом, я був вітром, що проминає й ніколи не повертає». Однак ті початкові науки, завдяки яким ставалося й сталося в мені те, що я ще й сьогодні здатен читати все написане, що тільки трапиться під руки, і пишу те, що захочу, були кращі, оскільки були практичніші за ті, які змушували мене запам’ятовувати блукання якогось там Енея, забуваючи про власні помилки, і оплакувати смерть Дідони, бо вона заподіяла собі смерть із любові, і при цьому я у своєму найбільшому горі не мав слів для себе й умирав серед таких наук далеко від Тебе, мій Боже, моє Життя!

Бо чи є щось жалюгідніше від нещасливця, який не милосердиться над самим собою й оплакує смерть Дідони, спричинену любов’ю до Енея, а не плаче над власною смертю, яку спричинила нестача любові до Тебе, Боже, Світло серця мого, «хлібе внутрішній уст душі моєї», Сило, що запліднюєш мій розум і лоно думки моєї?

Я не любив Тебе і «вдалині від Тебе вів розпусне життя», а серед тієї розпусти я чув, як із усіх боків лунали оклики: «Славно! Браво!», бо приязнь цього світу — це розпуста, невіра в Тебе.

«Славно! Браво!» — вигукують, щоб пробудити людський стид у того, хто вагався б так чинити. А я не плакав над тим, а плакав над Дідоною, що «згинула і з мечем у руці виконала найгірше рішення», я й сам шукав найгіших речей Твого сотворіння і покинув Тебе — я, земля, що повертається в землю. А коли б мені забороняли читати це, я б страждав, що не читаю того, над чим міг би страждати. І таке безглуздя вважають за благородніше й корисніше знання, ніж те, завдяки якому я навчився читати й писати!

Але тепер нехай обізветься в моїй душі Бог мій, а Правда Твоя нехай скаже мені: «Не так воно! Не так воно!» Навпаки, початкова наука краща, бо ось я готовий радше забути блукання Енея та всі подібні оповідання, ніж забути писати й читати. Правда, перед порогами шкіл граматиків висять завіси, але це символ не так престижу таємниць, яких там навчають, а більше містерій, помилки яких ті завіси закривають. Хай не кричать на мене ті, кого я вже не боюся тепер, коли сповідую Тебе, Боже мій, про те, чого бажає душа моя, коли я відпочиваю, засуджуючи негідні шляхи мої, щоб полюбити Твої чесні шляхи; нехай не ремствують на мене продавці чи покупці літератури. Бо коли б я поставив їм запитання: «Чи правда, що каже Верґілій, ніби Еней прибув колись до Карфагена?» — то менш учені скажуть, що не знають, а більш учені навіть твердитимуть, що це неправда. Але коли б я запитав їх, як пишеться ім’я Еней, то всі ті, хто навчився цього, дадуть мені правильну відповідь, згідно з постановою і домовленістю, за якою люди встановили між собою значення певних знаків. Так само, коли б я запитав когось, що було б більшою шкодою для його життя: чи забути читати й писати, чи ті поетичні байки, то хто ж міг би завагатися з відповіддю?

Отже, я грішив уже хлопчиною, коли більше цінував ту марноту, ніж корисні речі, чи, радше, перше любив, а друге — ненавидів. «Один і один — два, два і два — чотири», — це була ненависна мені пісенька вже тоді, коли мене захоплювала така уява марноти: дерев’яний кінь, повний озброєних вояків, пожежа Трої, «тінь самої Креуси».

Частина XIV

Причини ненависті Авґустина до грецької мови й літератури

То чому ж я ненавидів грецьку літературу, хоч вона оспівувала ту саму історію? Бо й Гомер теж уміє снувати такі самі байки, і так чудово все вигадує, однак для мене, у моєму хлоп’ячому віці, він був гіркий, і я міркую, що так само для грецьких хлопців нудний Верґілій, якщо їх так само силують вивчати його, як мене силували вивчати Гомера. Видима річ, труднощі, так, труднощі вивчення основ чужої мови немовби скроплювали жовчю всі солодощі грецьких казок. Я не знав жодного словечка по-грецькому, але мені загрожували суворими та страшними карами, щоб я вчився. Бо я колись, ще хлопчиною, не знав нітрохи латини, однак завдяки своїй праці навчився їй без жодного страху й муки, серед пестощів няньок, серед жартів і веселощів мого оточення, що сміялося з мене й бавилося зі мною. І я справді завчив латинські слова без погроз із боку тих, хто наполягав, і без покарань, бо моє серце вже само змушувало мене висловлювати свої думки, а цього я б не в силі був зробити, коли б не навчився відповідної кількості слів, і то не від тих, хто мене вчив, а від тих, хто розмовляв біля мене. Серед них і я сам висловлював свої думки. З цього стає ясним, що кращою спонукою в навчанні є вільна цікавість, а не силування, до якого завжди приєднується страх. А це силування завдяки Твоїм правам, Боже мій, сповільнює пробудження цікавості.

Так, завдяки Твоїм правам, які від різок учителів аж до тортур мучеників уміють давати відповідну кількість цілющої гірчиці, щоб прикликати нас до Тебе від згубної принади, яка відвернула нас від Тебе.

Частина XV

Авґустин бажає присвятити Богові те, чого навчився в школі

Вислухай, Господи, благання моє: нехай не слабне душа моя під суворою дисципліною Твоєю, і нехай я не перестану визнавати милосердя Твоє, яким Ти вирвав мене з усіх згубних манівців моїх. Будь для мене солодший за всі розкоші, за якими я ганявся. Хай полюблю Тебе з глибини серця свого, хай усією душею обійму й поцілую руку Твою, убережи мене від усіх спокус аж до останнього дня мого життя. Бо ось Ти, Господи, «Цар мій і Бог мій»! На служіння Тобі хай буде присвячене все корисне, чого я навчився у хлоп’ячому віці; чи я говорю, чи пишу, чи читаю, чи лічу, усе те нехай служить Тобі, бо у той час, коли я вчився марних речей, Ти суворо карав мене; Ти простив мені всі грішні радощі, яких я навчився в тих марних речах. Правда, я навчився там багатьох корисних слів, але ж їх можна було навчитися також і у менш пустих речах, і цей шлях певний, і ним повинні йти діти.

Частина XVI

Авґустин засуджує міфологію як предмет науки

Горе ж тобі, ріко людських звичаїв! Хто ж опиратиметься тобі? Коли ж ти нарешті висохнеш? Як довго ще нестимеш на своїх хвилях синів Єви у безкрає й жахливе море, яке важко переплисти навіть тим, що пливуть на Хресті? Хіба ж я, кого теж несуть твої хвилі, не читав історії про Зевса, громовержця й перелюбника? Хоча правда, що він не міг робити одночасно одне й друге, але байку придумали для того, щоб мати привід наслідувати справжнє перелюбство, де вигадані громи відігравали б роль звідника.

Бо хто ж із учителів, убраних у пенулу, може байдуже слухати слів людини з тієї самої, що й він, глини, яка б явно говорила: «Це вигадав Гомер, а людські хиби переніс на богів; та я волів би, щоб він божеську велич переніс був на людей»?

Скоріше вже можна було б сказати: «Так, Гомер вигадав ті байки, але так, що злочинців наділив божественністю, аби гидоту не вважати за гидоту, і щоб здавалося, що ті, хто поповнює їхні зграї, наслідують не злочинців, а небесних богів».

І все ж таки, пекельна ріко! Кидаються стрімголов у твої хвилі людські діти з грішми для плати за те, щоб навчитися тут таких речей! І яка ж це велична урочистість, коли те все діється прилюдно, на форумі, на очах у Прав, які визначають учителям державну винагороду, крім гонорару від самих учнів! А ти б’єшся об скелі своїх берегів, ревеш і гомониш: «Тут осягають розумом значення слів, тут навчаються красномовства, найбільш потрібного при переконуванні й розвитку своїх думок». Ми, отже, не знали б таких слів, як «золотий дощ, лоно, обман, небозвід» і тому подібних, що використовуються у тім розділі Теренція, якби поет не вивів на сцену юнака-гультяя, який за приклад розпусти взяв собі Зевса, побачивши настінний малюнок, на якому був зображений Зевс саме в ту хвилину, коли він, за старим переказом, пускав золотий дощ у лоно Данаї, щоб таким чином звести її. Тож юнак під прикриттям божественної Науки спонукає себе до розкоші: «Що ж це за Бог! Той, що найвищим громом потрясає небозвід. А я, нужденний смертник, мав би не робити цього? Так, я це зробив, та ще й охоче!»

Це неправда, ні, це неправда, що завдяки такій неморальності легше затямлюються ці слова. Але правда, що ці слова додають сміливості для такої ненормальності. Я не засуджую самих слів, бо це вибрані й дорогоцінні посудини, але засуджую вино розпусти, що його подавали нам у них п’яні вчителі. А коли ми не хотіли його пити, нас сікли різками, і не можна було звернутися до якогось тверезого судді. А одначе я, Боже мій, що перед Твоїм лицем уже спокійно можу роздумувати про минуле, я дуже радо вчився того всього; я, нещасливий, радів тому всьому, і саме тому називали мене юнаком, що подає великі надії.

Частина XVII

Зразки завдань тієї школи, де Авґустин відзначався своїми здібностями.

Авґустин засуджує навчання молоді літератури

Дозволь мені, Боже мій, сказати дещо і про свої духовні здібності, які я завдячую Тобі. А серед якого божевілля вони марнувалися! Давали мені, наприклад, завдання, що цілком порушувало мій душевний спокій чи то внаслідок похвали, чи сорому від догани, чи страху перед різками. Йшлося тут про те, щоб скласти скаргу Юнони, передати її гнів і страждання від того, що вона не може «відвернути від Італії царя Тевкрів». А я ж добре знав, що Юнона ніколи не виголошувала такої скарги. Але нас змушували блукати слідами поетичних казок і формулювати прозою те, що поети сказали віршем. А найбільші похвали збирав той, кому щастило, відповідно до ваги особи, яку він представляв, висловити гнів і страждання та прикрасити свої думки відповідно підібраними зворотами. І навіщо це мені здалося, о правдиве Життя, о Боже мій? Нащо так плескали за мої виступи перед багатьма шкільними ровесниками? Чи ж це все не було тільки димом і вітром? Чи ж не було чогось іншого, в чому б я вправляв свій хист і мову? Твої похвали, проголошені в Письмі Твоєму, могли стати підпорою серця слабенького однолітка. І тоді не понесли б його вітри пустоти на ганебну здобич птахам. Бо не одним лиш способом складають жертву ангелам-злочинцям.

Книга шоста Частина XI

Вагання Авґустина при виборі способу життя

Щодо мене, то я відчував якесь тривожне сум’яття, коли згадував і обмірковував такий довгий проміжок часу від дев’ятнадцятого року мого життя, тобто від тієї хвилини, коли я почав палати любов’ю до Мудрості і твердо вирішив, що коли її знайду, то зразу ж облишу всі марні надії та божевільні брехні пустих пристрастей.

«Учені вважають, що гріх уявляти собі Бога у людській подобі. А я вагаюся постукати, щоб мені відкрилася інша правда. Передобідні години належать моїм учням. А що ж я роблю в інші? Чому не використовую їх на ці пошуки? Але коли ж я маю відвідувати високопоставлених друзів, допомога яких мені необхідна? Коли ж маю готувати товар, що його купують у мене студенти? Коли ж я сам маю підкріпляти свої сили й давати необхідний перепочинок від напруження своєму розуму? Та ні! Невже всі вони мали б пропасти? Облишмо цю пусту суєту. Присвятімо себе єдиному пошукові правди. Життя нужденне; день смерті невідомий; коли ж вона несподівано підкрадеться до мене, у якому стані я відійду звідси? Де ж я навчуся того, чого не потрапив навчитися тут? Чи ж не чекає мене страшна кара за це нехлюйство? А коли тебе утне смерть, і покладе край усім турботам, і позбавить усякого чуття? Отже, те все також треба дослідити». Але я далекий від таких гіпотез! Хіба нема на те підстави, нема в тому сенсі, що величний блиск християнської віри розсипав свої промені по цілому світу? Бо божество ніколи не довершило б для нас таких величних справ, коли б зі смертю тіла згасало життя душі. Чому ж я ще гаюся з тим, щоб облишити світські надії й усією душею присвятитися пошукам Бога і блаженного життя?

«Але стривай! І скороминущі блага чарівні, і солодощі їх також непересічні. Не треба легковажити їхнім блиском, що манить мене до себе, бо потім соромно буде повертатися. Ось, уже й небагато бракує мені, щоб дійти до якогось почесного становища. І чого ж більшого маю ще бажати в цьому порядку ідей? Я маю багато впливових друзів. Коли я не прагну домагатися чогось кращого, то можу щонайменше стати президентом трибуналу. Візьму собі жінку, яка має деякий посаг, щоб не збільшувати своїх видатків. І так обмежу свої бажання. Чимало ж визначних і дуже гідних наслідування мужів навіть у шлюбі віддавалося студіям мудрості…»

Поки я так говорив собі, а моє серце під подувом таких супротивних вітрів схилялося то в один, то в другий бік, минав час, а я зволікав звернутися до Господа. З дня на день відкладав життя в Тобі, але не відкладав щоденної смерті в самому собі. Люблячи блаженне життя, я боявся його там, де воно справді було; я шукав його і водночас відвертався від нього, бо мені здавалося, що я буду дуже нещасливий, коли не зазнаю жіночих обіймів. А про цілющий лік, що його дає нам Твоє милосердя на вилікування цієї слабості, я не думав, бо ще не пробував його ніколи. Я думав, що стриманість залежить від нашої власної сили, але я зовсім не відчував у собі цієї сили. Я був до такої міри нерозумний, що не знав, що «ніхто, — як каже Святе Письмо, — не може бути стриманим, коли Ти не дав йому бути таким». І напевно Ти дав би мені, коли б я зітханням серця свого стукав до вух Твоїх і коли б із живою вірою поклався на Тебе з усіма своїми турботами.

Переклав Юрій Мушак