Із «Роману про Троянду»

І

Роман цей про Троянду зветься: Любові в нім підноситься мистецтво.

Про сон мовля багато хто, Що то брехня і казка то; Та можеш сон побачить ти, В якім омани не знайти;

А після справдитись йому, Підтверджень безліч тому сну Макробій в творі описав, Як Сципіон, що царював, Повірив в марення нічні.

Як хоче хтось, скажіть мені, Що це безглуздя і безум Повірить в справдження всіх дум, Несповна розуму я став;

У все, що бачив, коли спав, Я вірю; сон застеріга Про друга і про ворога, І безліч снів під плином тьми Ясніше згодом бачим ми. Мені двадцятий рік ішов, Це час, коли бере Любов Над юнню владу; в ніч одну У ліжку я віддався сну, Спочин мій тихим й мирним був, Бо не без марень я заснув, Вподобав сни прекрасні ті, Та їм не справдитись в житті,

І все, що далі відбулось, Це те, про що у сні ішлось. Із марень цих складу вірші,

Щоб стала радість на душі, Мене про це Любов проха;

І як благання всіх стиха Назвать ім’я-присвяту, дам Вам вступ лишень: оцей Роман Романом про Троянду зветься: Любові в нім підноситься мистецтво. Нове й прекрасне в нім узриш,

І добрі очі бачать лиш Цю радість Божу, що несе В собі достойніше усе.

Рокує тій любов моя, Кому Троянди дам ім’я.

Пройшло п’ять років, не забув, Тоді ще травень, травень був, Кохання час, години втіх Усюди тільки радість й сміх;

Розмай, що навесні бува, Та й зіллям він кущі вкрива Й дерева, сухість де збули Гілки, що взимку не цвіли. Земля прокинулась жива, Роса її знов омива, Забута нині бідність та, Яка всю зиму процвіта.

І Землю лютая жага В новеньке вбрання одяга; Прекрасне плаття я узрів З різноманітних кольорів,

Із квітів, трав усіх воно,

І плаття це таке, що знов, Його захоче, знаю я, На себе одягти Земля.

І линуть пташки мовчазні,

Що наслужилися зимі, Й часи холодні і страшні Стають благими навесні, В піснях пташиного співця Чуть повні радості серця, І щебет ллється звідусіль, І солов’я спів чути всім, Шумить-щебече, не мовчить; Пташине тьохкання звучить, Папуги крик й каландра спів, Коханцям душу він зігрів, Щасливим робить юнаків В часи прекрасні і палкі. Ті, в кого серце кам’яне, Любов у травні омине, Почувши пісню ту, Любов Зчарує їх пташиним знов Скорботним співом; голоси Зродили та й грішні часи:

Забула страх душа моя, Вночі Любов згадав і я.

І з ранком я підскочив, як Зі свого ліжка хутко, так, Омив водою тіло я Й долоні. Голку срібну взяв, Я срібну голку взяв легку, Таку тендітну і тонку, Щоб нею вишити весь світ.

І я відправився в політ У передмістя, де є птах, Який співає у кущах Про цей сезон: птахи-митці! Птах ткав зі співів рукавці, Я відчував весь свій порив,

І слухав, птах як говорив, Як спів луна в тривозі, з ним Побіля цвів зелений тин, Краса він, радість і запал. Я ринув до річок-дзеркал, Де шепіт їх, чарівний гам.

Не зустрічалася очам Моїм така ще річка-див. За горбом пагорок далів Скалистий, ним я біг униз, Потік ушир холодний зріс, Як водограй, ріка пливла, А Сена більшою була, Та врода в неї не така.

Ця найпрекрасніша ріка, Вона чудова і стрімка: Їй тільки око милувать. Вона тече, щоб омивать, Моє обличчя, й чистота Її основа і мета, Дороги з гравію вели Туди, де линув лук, й були Водяні сплески поміж ніг, Прозорі, лагідні, чудні Змішали ранку кольори: Від полонини до гори Я бачив річку у юрмі Поміж долин у далині.

ІІ

Коханець мовить тут про сім Подоб, які побачив він, Що прикраша ворота в сад;

Він розказати буде рад Про тих обличчя і вбрання,

Чиє почути вам ім'я, І першу з тих, кого спізнав, Юнак Ненавистю назвав. Потроху далі я ступав, Довкола зіллям сад зростав, Міцнії стіни овива, Малюнки дивні їх вкрива, На них слова із різних мов, На них й зображення знайшов, Я споглядав їх, мов у сні: Лишилось розказать мені Про те, як вигляда вони, Як я свої згадаю сни.

НЕНАВИСТЬ Ненависть зрів в осерді я, Враз осягнув її ім’я, І пломінь злоби в ній вогнів, У ній і безум був, і гнів, Вся повна загадки й пітьми, Із нею та й зустрілись ми. Якщо згадав я точно все, Було розлючене лице Скажене й в зморшки; не забув, Що в неї ніс кирпатий був, Вона потворна жах яка, На себе зверху одяга Вбрання із люті чи зі зла.

ПІДСТУПНІСТЬ Така ж ліворуч там була, І тут її побачив лик, І враз її тоді нарік, Їй дав Підступності ім’я. НИЦІСТЬ А після Ницість, мов змія, Зрина праворуч; як у тих Усе було, немов всіх їх Створили за одним зразком, Щоб порівняти зло зі злом; Зневаги повна, пихи; лють Й брехню їй ніколи забуть.

Подоби дивні з цих мурів Живі немов, я зрозумів, Чаїлось в них суцільне зло, І біль, і горе в них було;

Та тільки в жінки право є Добро прославити своє.

ЗАЖЕРЛИВІСТЬ І там Зажерливість була: Ота, що людям надала Можливість все й усюди брать, Не даючи, щоб набувать Собі добро, бо власність — це ж Як без упину ти береш, Перемагаєш, здобува.

Ті, хто крадуть і хто вбива,

Ці кляті таті славлять гріх, Немає добрих серед них. Для неї злість — це знак принад, Бо кожен злодій буде рад Щось вкрасти в іншого, забрать І занечистить, й оббрехать;

Бо зрадник кожен з них, брехун, Лжесвідчить повінь їхніх дум, Вони обманюють усіх, І дам прекрасних, й юнаків.

І загребущі руки та Подоба мала, обкрада Усіх, і завше буде брать, Хоч станеш вік її благать, Глуха Зажерливість, згубна;

І дорога її ціна. ЖАДІБНІСТЬ Сиділа й іншая отам Край попередньої, і нам Назвати Жадібність її: Шаленства і жахи свої Хова, і миршава, й страшна, Мов цибулина зеленна. Її знебарвлене лице, Було білішим над усе;

Вмира, мов з голоду вона, Немовби скибочка одна Стара, обід її; яка Вона змарніла і суха, І бідний одяг був на ній, Мов дама та була на дні Життя; немовби пес її Подер; і в погляді своїм Сумнім ховала тужний плач. А біля неї диво-плащ Висить, прекрасний плащ, але Її бажання замале;

Нащо цей плащ жахливий їй, Як він розхожий і простий, З ягнят кошлатих і гладких, Краще б не мати вік таких;

Вона нітрохи не сумна, Що в неї сукня лиш одна: Як їй не важко відшукать, Чом сукню нічого мінять, Як з нею трапиться біда, Жадоба плаче і стражда,

Про нову сукню все пита, Хоч не прийшли іще свята.

Ще має завжди при собі І береже, немов скарби, Кілька карбованих монет Вона у будь-який момент Не випускає їх з руки, Ховає гроші-копійки, У неї дум таких нема, Віддати гроші ці сповна. НЕНАСИТЬ

Побачив далі Ненасить, В житті їй нічому радіть, І нічим бавитися їй,

І що не слухай, що не зрій, В усьому їй нещастя й сум. Нема окрім злостивих дум, Окрім негод чужих нема Їй в світі радості. Вона шукає лиш невдач і бід, Які сягнуть величний рід, І стануть соромом для них; Заслужить честь чуже ім’я, Своїм добром, своїм знанням, Ураз це ранить Ненасить.

Тому що більш за все болить Їй бачить успіх чийсь, вона Така жорстока, і одна Життям іде, усім навкруг Товариш це чи, може, друг, Не дасть і дружньої руки, Усі їй люті вороги:

І навіть рідні і близькі; Вона вмирає від тоски:

Адже покарана за все, Своєї злоби хрест несе, Їй там жахливо бути, де Добром ще віє від людей. Вона злочинницька була, Людей і Бога забува. Не заспокоїть Ненасить, Кортить їй людям зло вчинить;

Я певний, що ти не роби, Як з чесним паном зналась би Вона, хай ким би він не був, То й він би честь свою забув;

І як він навіть був такий, Кому не важать балачки, На кого вплинути ніяк, То їй применшити відтак Вдалось би честь його ураз Словами люті і образ.

Подобі, званій Ненасить, В своїх очах весь жах носить;

Блукає погляд повсякчас, Він не спинився жоден раз;

Бо звичка в неї є оця: Не повернути їй лиця, Що б не було, їй все одно, Для неї він, вона й воно Не мають жодної ціни, Бо всі пусті й страшні вони, Ні добрих там, ні гарних там, Тих, хто сподобався би нам.

ЗАЖУРА І тут явилися мені Зажури мучення страшні;

Її дивацькі кольори У серці вічної жури, На жовтяницю хвора мов, Й згадав я Жадібності покров, Зажура блідості не зна: Бо має біль страшний вона, І горе, й подуми сумні, Вона страждає ночі й дні, Та шкіра жовтою стає, І сили вільно віддає.

В ній тільки мучення, не гнів, Такий ні в кому не вогнів, Мені здалось, що зла вона, Та це не так. Ніхто не зна, Як краще їй зробить, на жаль, Не втамувать гірку печаль, Так її серце зло бува, Свій траур вік не забува.

І горе як її — невпинне, Вона у ці страшні хвилини Своє спотворює лице;

І плаття гірше над усе, Його руками розрива, Коли розгнівана і зла.

Її волосся — пакля шкап, Її постава — як в незграб, Все ця безмежная печаль Творила гнів у ній і жаль. І знать напевно, що вона Ридає кожен день ридма: Яка в ній сила, не спізнать, Жалобу цю їй не здолать. Все в ній руйнується й болить, І це страждання не спинить.

Ні хвилі горе не зника, Вона хирлява і слабка;

Їй щастя миті не шукать, Не обіймать, не цілувать: Печалі в серці не збувать, Вона не хоче танцювать, Танки ненавидить вона, Адже незмінно є сумна, Їй сум на радість не мінять, Бо двом цим разом не бувать. СТАРІСТЬ

А далі Старість я зустрів,

У ній прожитий вік узрів, Такий самітницький цей вік; Той образ ледве дихать міг, Бо він похилим й древнім був. Свою красу той образ збув, І стала Старість престрашна.

Уся — суцільна сивина, Латаття білий слід на ній. Як навіть смерть закінчить дні Цієї Старості, гріхи Їй не спізнати, бо сухі

Кінцівки має образ цей:

І ще жахливеє лице,

І зсохла Старість вся була, Хоч нещодавно ще цвіла.

Ні звуку образ цей не чув,

І випав майже кожен зуб, Нічого не лишилось в ній, В такій жахливо престарій,

І навіть як вона схотіла б, Своє життя не закінчила б. Йшов час, минали день і ніч, Не закривала Старість віч,

Від нас далеко десь була, В своєму світі ж бо жила, Завжди все в неї йде без змін, І не спинити часу плин, Її постійно смерть бере, Та все ніяк вона не вмре, Людського часу їй не знать;

Її думки — всім забувать, Іще до того, як вона, Їх вголос скаже, і хто зна: Чому для неї час — пустий, До забуття він йде завжди, Немов води потік стрімкий, Ні краплі він не верне їй, Для неї час той не трива, Страшні і речі, і слова, Бо все завжди з’їда той час, В усьому до змін приводить нас, Життя псує й руйнує всім; Батьків старими робить він, Марніють з ним і королі, Бо смерть бере всіх на землі;

Їй ні про кого не забуть, Бо всі старіють люди, йдуть.

Якщо би можна лиш було, Щоби на світі все змогло Вернуть дитинство знов своє, Чи зможе Старість? В неї є На це, здавалось, витримка, Та, як дитя, вона слабка.

І Старість та, на подив мій, Здалася мудрою мені, Та все ж, поводилась вона, Завжди й в усьому, мов дурна.

І одяг в неї — гущі хащ — Сховав її від всіх невдач: Вона одягнена як слід, Крізь одяг цей не вчути лід, Та у мертвотній мерзлоті Не буть ніколи їй в житті.

ЛИЦЕМІРСТВО Про ту наступнії слова, Що Лицемірною була, Її усі і звали так, Адже у масці бачив всяк, Від неї захист хто не мав, В полон одразу ж потрапляв, І вчинки жалісні й прості У Лицемірстві вам знайти. Здається образ цей святим; Та зло страшне живе у нім,

І все одно, яке нутро, Щоб тільки враження було, Щоб всім здалось: подоба та Уся предобра і проста.

І одяг в неї, і взуття, Немов крокує без пуття, Трима псалтир вона в руках, І кожен знає, що за жах Їй кволо мовить молитви, Чи то звернутись до святих, Від того радості не зна. Зробилась мудрою вона, Бо ж начиталась різних книг, І одяг грубий був на ній: Волосяниця, в повен зріст;

Немов вона відбула піст, Така худа була й бліда.

Господь небесні ворота Навік для неї зачинив.

Адже багато хто так вмів Вдавати віру; ще б навік На славу злу весь світ прирік Того, хто Бога зневажа, На царство вишнє не зважа.

БІДНІСТЬ Останній образ був такий: Не відшукать їй копійки В кишені, все втрача своє, Вона і сукню продає, Щоб як церковна миша буть, Коли прийде зимова лють, Вона змерза, на ній тонка Сорочка з вовни і така Вона старезна, знав би хто, Жахливе плаття і манто, Дрижить, здригається лишень, Вона плазує кожен день, Ганебно й низько, мовби пес, Гріха несе огрядний хрест, У бідних жереби такі: Їх люд весь прокляв на віки.

І виклика огиду й сміх, Яка жахлива доля в них!

Вони завчасно знають все, Що доля смерть їм принесе, Що в них одежу одберуть І що від голоду помруть.

Я роздивився лиця тих Подоб, які побачить зміг, Всі лазурові й золоті, Стіну квітча малюнки ті,

Цей мур сягав значних вишин, Глухим, закритим й потайним, І недоступним сад робив Для всіх тутешніх пастухів, В місцині дивній сад зростав: Мене він вабив і гукав, Ішов я сходами туди, Мов допоміг мені знайти Дорогу хтось; і я радів, Бо жоден смертний ще не зрів Таких чудес, як в цім садку: Я чув мелодію п’янку Пташок, яких він прихистив, І розмаїттям майорів Цей сад, дерева там були, Пташки співали і гули: Такий пташиний ешелон Не має жоден регіон.

Вони так лагідно звучать, Що слух спроможні лоскотать: Раділи всі, і я радів, Коли почув цей дивний спів, Безцінним є се відчуття; Його спізнав, коли пуття Мене привело до воріт І я побачив дивосвіт,

І спів (Хай Бог їх береже!) Звучав так лунко, чув адже Доладні, гожії танки, І ґречні співи, і легкі.

Цей спів лунав, а я стояв, Надію майже втратив я На те, щоб вхід у сад знайти І в нього врешті увійти;

Дивився всюди, та не міг Знайти садовий я поріг. Для мене загадкою був Той сад, я співи тільки чув, Та за цим муром не вдалось Мені побачити хоч щось.

І самотину я спізнав, І я тужив та сумував;

Аж я раптово пригадав, Що загадковий сад не мав Ніколи входів чи воріт, Та існував там інший вхід.

Отож я рушив до стіни, І там угледіти я зміг Квадратний отвір в мурі тім, Я запримітив ледь у нім

Одне віконечко, яке Було маленьке і вузьке; Та вхід у нім я відшукав, Й туди я стукати почав.

ІІІ

Про даму Птаху, всю з принад, Що відчиня ворота в сад.

В віконце стукав сто разів, І я б прослухать не посмів Чиїсь бо кроки з-за стіни Аж раптом враз зустрілись ми:

Вона із саду вигляда, Прекрасна, ґречна, молода,

Біляві хвилі пасомок, Ніжніша шкіра за пташок. Чоло блискуче, голос-чар

І перенісся, ніби цар На троні личка панува

І носа краще не бува,

Їй сокіл очі здарував, Щоб погляд їхній дивував, Солодкий подих, квіт-розмай Бліде й барвисте личко, та й Тонкі і лагідні вуста Підгорля ніжна простота, І шиї довшої нема Ні в кого більше, бо вона Аж до гебрейської землі Красою світиться, коли Її блідаві плечі знов Здіймають подив; руки, мов Дихання сніжнеє, легке, Прекрасне тіло і струнке Не має жодна в світі з дам, Яка не стрілася би нам.

І оперезана була

Її прекрасна голова

Троянд вінцем, усю печаль

Відкинув я ураз подаль,

Її плахіття мерехт зрів

І сум життя ураз змарнів.

Тримала люстерко вона,

І майоріла дивина

Прикрас на зачісці її,

І миготливії ції

Прекрасні довгі рукавці

Юрмились вільно на руці,

Сховавши їхню білину,

І оберемок огорнув

Зелену сукню, що була,

Мов зшита з павича крила;

Довкола неї все зроста,

Бо невибаглива й проста,

Бо щедра й добра дама та,

Зрання волосся та й горта

Руками білими, і день

Її увесь складавсь з пісень.

І Задоволення тебе

У дивосвіт цей проведе.

І Птаха мовила це враз,

Коли я цей послухав каз,

Повів: О, дамо Птахо, знай,

Повірив я у цей розмай,

Тобі повірив я ураз,

Що тут не буду гаять час,

Лишитись, тож, бажаю я,

Доладна братія твоя,

Чудова, ґречна і блага.

Я змовк у мить, коли сягав

Воріт, що їх відкрила в сад

Та дама Птаха, вся з принад,

І щасно-юним вмить я став,

Коли красу його спізнав.

Зізнаюсь, мало не зомлів,

Узрів-бо Рай я на землі,

Настільки сад був чарівний,

Що здавсь божественним мені:

І дотепер я не вчував,

Яким прекрасним Рай бува,

І що в небесній благостині,

Як в цім садочку, де я нині.

Пташки співають тут у лад,

То дивина, надсадний сад.

Співають всюди солов’ї,

Я чую горлицю, її

Перекричало ластів’я,

Синичка, жайвір, чую я.

Теркочуть сойка, щиглик тут,

Вони гукають і гудуть.

І всі птахи наперебій

Звучать у тиші голубій,

Співають-славлять власний хист,

Де білобровий й чорний дрізд,

Які гукають: тьох та й тьох,

Щоб буть гучніш за всіх пташок.

І там папуги ще співа’,

Пташина радість панува,

І з віття, де вони живуть,

В утісі та й гукають-звуть.

Цей спів гарніший од усі,

І ці пташки в усій красі

Шумлять-щебечуть, і луна,

Немовби з неба та зрина.

І лиш почувши дивний спів,

Ти безкінечно би радів:

Бо ж благозвучніший мотив

Люд не спізнав би, поки жив.

Так гарно й солодко лунав,

Немов не з дзьоба виринав,

Рівнять той спів я тільки б зміг

До голосів сирен морських,

Співзвуччя їхніх суголось

Успадкувати їм вдалось.

І пташенят маленьких тьох,

Теж зачарує багатьох,

Адже й вони вже мають хист.

І як почую їхній свист,

У смарагдовому садку

Спізнаю радість я тривку:

Ніколи ще не мав в житті

Таких прегарних відчуттів;

І насолоди дивна мить

Красою у мені вогнить.

І от, я нині вельми рад,

Що відчинила Птаха сад.

І насолоду навесні

Вона зродила у мені,

І я свободу тут знайшов,

Відколи в сад цей увійшов.

Тепер повідаю я вам,

Як юнаків і диво-дам

Узрів я далі у саду,

Де Задоволення — їм друг,

Без передмов і без прикрас,

У казку цю занурю вас,

Переповім вам все як є,

Тепер послухайте моє

Оповідання про пуття,

Що прозвучить, мов каяття.

Пташки-трудяки й співаки

Вірші складали і рядки;

Любовні ле я ґречні чув,

Наріч пташиних безмір був,

Одні згори, одні з низів;

Луна безкраїстю лісів.

Така солодка пісня та,

Що в серці зілля розквіта;

Та тільки менше чути їх,

Пташок чудових диво-сміх,

Враз Задоволення в мені

Здійма жадання нестримні,

В них раювання й щастя стан.

Праворуч далі повертав,

І там стежиночки були,

Де м’ята й фенхель зацвіли.

Та Задоволення шукав,

Яке ураз я упізнав,

В своїм притині спочивав;

І всяк його прекрасним звав,

Й створіння дивнії навкіл

Побачив я, та не схотів

Своїм повірити очам,

Бо я ніколи не вбачав

Пір’ястих янгольських щедрот

Серед людських живих істот.

IV

<em>Коханець мовить про Тріумф:</em>

<em>То Дама, що забула сум,</em>

<em>Бо сміх і жага в ній ожива,</em>

<em>І без кінця вона співа.</em>

Від тих, про кого я повів,

Почув я згодом диво-спів,

І відзвук тих мелодій-лун

Здійма прекрасная Тріумф:

Вона чудово щебета,

Ніхто не вмів, як Дама та,

Складать рефрени, і не міг

Ні з чим зрівнятись диво-спів.

Бо ж голос в неї з чистоти,

У нім огиди не знайти;

І розбива його на мить,

Щоб знов у співі відродить.

Завжди вона і лиш вона

Цей спів чудовий починала:

Тому що зналася на цім,

Співала бо ж вона усім.

Як тих пісень здійнявся рій,

І дмухав дивний легковій,

Та всі пустились у танок,

Й навкіл із трав ряснів вінок.

І квітли співи, менестрель

Й жонглери баяли рондель,

Вони складали ретронг-вірші,

Із лотаринзької душі

Поетів співи виринали,

Ніде таких віршів не було.

Манер сей люд не треба вчити,

І тамбуринів грюк звучав,

На нім-бо майстри тут зіграли,

І без кінця вони гарчали,

І голос їх з усіх боків,

Ані на хвилю ще не стихав.

Ось юнки дві, на їх тілах

Рясніє різнобарв’я плахт,

І танцювали, і дзеленчали,

І Насолоду величали

Тим співом дивним, громовим;

Про те я вам тепер повідав,

Як співи дивні не згасали!

І майоріла їх краса

Нашаруванням голосів.

Цей наспів ширився та зріс,

І він нагадував вуста,

Які в цілунку проростали:

І поцілунок цей спинити

Вже не спроможна жодна мить,

Ані на хвилю я б не зміг

Раптово та й урвати їх,

Поки громада садова

Там і співала, і танцювала.

V

<em>Коханець тут про те повів,</em>

<em>Що в нім зродив почутий спів,</em>

<em>І як зустрів він Ґречність, мов</em>

<em>Вона і втілила Любов;</em>

<em>Й одухотвореність тривку</em>

<em>Вона зродила у танку.</em>

Цей спів лунав і лунав, а я

Вдивлявся в ту, що звіддаля

Мені назустріч чемна йшла,

Та дама Ґречністю була,

Люб’язна, доблесна, і Бог

Її боронив від тривог.

І Ґречність врешті промовила:

Як вас зустріла ця земля?

О друже, щоби рушить в путь,

Від вас бажаю спів почути,

Щоб без упину він лунав;

І я співать тоді почав,

Хоча і наміру не мав,

І, знайте, вельми полюбив

Я той прекрасний лункий спів;

І я за Ґречністю услід

Шанував співу дивосвіт,

І я у подиві застиг,

І роздивитися я встиг,

Обличчя, зовнішність і стан,

І розмаїття всіх постав

Людей, які співали там:

Про них тепер повідав і вам.

А Задоволення, наш пан,

Високий мав граційний стан,

Ся врода вразила мене:

Лице, мов яблуко наливне,

Рум’яно-біле, в нім краса

Його навкіл оперезала.

Прозорі очі, губ смуга,

І ніс відмінних форм сягав;

Волосся світле і витке,

Спускалось на вигин пліч яке,

Що дивом пасомок спадав:

Мені малюнок нагадав,

Таким узористим він був,

Красу тілесную здобув.

В нім суть відважна і жива,

Хоч ніжним я б його назвав;

Не мав іще він бороди,

Адже був диво-молодий,

Той незіпсований юнак

Тендітний був, немовби птах,

І тіло юне огорнуло

Ув одежину осяйну.

Строката сукня та була,

Немовби квітла і цвіла,

І гаптувань чудних дива

Її майстерно укривали;

Й пишноти дивні там були;

Любов гула у нім, коли

На голові вінець із руж

Прекрасний мав, чудовий муж.

Чи знаєте, що цей вінок

Йому дала одна з жінок,

Яку назвали Ґречність ми,

Завжди співала вона пісні,

Сім років вже вона кохала,

І віддає вона вінка.

Барвистість лине у піснях,

І Задоволення в руках

Тримає цей вінець, удвох

Із ним вони пізнає любов:

Він красень юний, і вона,

Немов троянда запашна

Рожева. М’якість шкіри та й

Дорідний сонячний розмай,

Немов ожинки квітне вона.

Й чола прекрасна білина,

І брівок вигини чудні,

Й великі очі осяйні,

Які раніш стають живі,

Ніж сміх почується її.

Не знаю, що казати про ніс,

На дотик він, немовби віск.

Тендітність вуст її в’юнка,

Плекала ними юнака;

Волосся сяяло біло.

Що ще у діві цій було?

Вся дивовижна, й обплітала

Цю даму стрічка золота,

Й атур у неї був новим,

Донині, знайте, не один

Такий атур побачив я,

Та цьому жоден не рівня,

Згори він дивно золотів,

Довкіл прикрасами він цвів,

Й одеж оздоблювала така

Її милого юнака.

Переклала Єлизавета Новак