Міська і народна лірика

Рютбеф Весілля Рютбефа

Аби цілком утішить тих, хто хоче бід мені гірких — в сумну годину я взяв собі таку дружину, яку ніде більш не зустріну. Я сам не свій.

У шлюбі втратив супокій.

І в скруті я живу тяжкій. Гидка на вроду, суха, мов щепка, й коса зроду, за п'ятдесят, лихого роду. За що кохать?

Адже їй час давно вмирать!

Мені б годилося мовчать.

Я ж серце краю.

Про все я розповім з одчаю.

Дрантя на себе я вдягаю.

Живу всі дні в кутку, де й не ступить мені. А мріяв про скарби у сні! Сумують друзі, що мучусь я в тяжкій недузі, а вороги радіють тузі.

Болять боки,

Немов потрощені горшки.

Найкращі втрачені роки!

Мов те перо я.

З тих пір, коли упала Троя,

Такого не було героя.

В нас щодоби

Ростуть нещастя, мов гриби.

Живуть так злигоднів раби.

Не буде в мене

Дружина сита — бо ж нуждення трапеза наша цілоденна. Хоч не біда — не розжирієм: хліб, вода — для наших душ — пиття, їда. Порожня скриня.

Мов миша, бідна господиня. Злиденна, гола вся хатина.

У димарі лиш вітру свист. В моїй норі замість гостей — лише щурі. Такий я гожий, що з шепотом: — «Мов привид Божий!» — із ляку хреститься прохожий.

І жаль, і гнів!

Мов від Давидових псалмів, я наче з горя остовпів. Проживши вбого, я став напівсліпий до всього — не бачу я тепер нічого. Якщо в житті зазнали муки десь святі, вони вмирали в забутті від катування.

Для мене ж — кожен день страждання. Але далека мить остання…

Хоч дух і плоть страшні від мук — їх не збороть! Нехай же прийме мій Господь нужденне тіло, що стільки у житті грішило, щоб більше муки не терпіло.

Амінь!

Переклав Микола Терещенко