Франсуа Війон

Великий заповіт

1

Проживши тридцять літ і зим, Ганьби і всіх понижень ситий, Я став ні мудрим, ні дурним,

Хоч не одним був лихом битий;

Все довелося пережити

Від рук Тібода д’Оісіньї,

Що їздить люд благословити,

— Всім біскуп він, лиш не мені.

2 Мені не пан він, не єпископ, Я не орю його землі, Йому не кланяюся низько, Як хлоп і хлопка на ріллі.

Все літо при його столі

Я мав лиш воду з сухарями;

Знак скнари на його чолі,

Хай Бог йому подасть те саме!

3 Як хтось би дорікав мені, Мовляв, я зла йому бажаю, То заявляю твердо: ні! — Їйбо, його не проклинаю.

Лиш одного з небес благаю: Той самий милосердя пай, Що він мені, Владико Раю, Його душі і тілу дай!

4

Для мене був він страх безсердний, В житті я гірших лих не мав, Хотів би я, щоб Милосердний Йому подібно зрахував…

Та в Церкви інший єсть устав: Молись за ворогів! — Хай буде, За всю ганьбу, що я зазнав

Від нього — хай Господь розсудить.

5 Отож, за нього помолюсь На душу доброго Котара. Лиш як? Напам’ять навчусь, Бо до читання я нездара. Я пацір дам йому Пікара, — Якщо не чув його ніде, Ще поки час, хай вивчить зараз У фляндрськім Ліллі чи Дуе.

6

Та як він схоче сам від мене Молитви, хрещенням моїм Клянусь і слово дам священне Не підвести його ні в чім: Пориюсь в Псалтирі своїм (В оправі він не з кордовану) — І у псалмі Тебе хвалім Я сьомий вірш читати стану.

7

Тож Сину Божому молюсь У життьовім своїм змаганні, Хай прийме цю мольбу Ісус, Моя душа в його владанні. Мене беріг він у блуканні Від диких власти своєволь, Будь славен він і Наша Пані Й Людовик, Франції король!

8

Дай Бог ’му Якова достаток, Будь слава Соломона з ним, (Відваги має він багато, Клянусь, незборний він ніким!), В недовгочаснім світі цім, Який він довгий і великий, Щоб був він у житті своїм Метусаїлом довговіким.

9

І щоб дванадцятьох синів Із королівської він крови На ложі шлюбному сплодив, Нащадків Карлових казкових, Як Марціял, на бій готових. Тож хай бажання прийме ці Дофін колишній без відмови І в Рай увійде накінці.

10

Тому, що тілом знемогаю, І гірше — мій гаман охляв, Як довго всі клепки ще маю (Ті, що Господь у мене вклав, Бо в інших я ума не крав), Цей заповіт свій поетичний, Останню волю, я списав, І хай він буде невідкличний.

11

Це в шістдесят і перший рік Пишу, коли король ласкавий З тюрми звільнив мене, де вік Волік я свій без чести й слави. За це чолом я нелукавим Поклін йому товктиму свій; Докіль ще серце гоцки править, Забуть добродія не смій!

12

Це правда: після сліз і болю, Зітхань і жалісних стогнань, Всіх скарг на нещасливу долю, І мук, і втоми від блукань, Колючість тих моїх страждань Мене навчила у згризотах Більш, ніж збагнув усяких знань Аверроес у Арістота.

13

А все ж, коли у дні тривог Я мандрував тоді, безгрішний, Як учням з Еммаусу Бог (Про це Святе Письмо нам пише) Поміг мені: вказав затишне Містечко, повне сподівань; Яким я і не був би грішним, Лиш впертих жде пекельна хлань.

14

Я грішний, так, але ласкавий Господь ще смерті не дає;

Він жде навернення й поправи, І з кожним грішником так є.

Хоч гріх мертвить життя моє, Та Бог живий, він милость має, Як лиш сумління заклює, Прощення й ласку посилає.

15

Роман Трояндний з’ясував У вступі: вибачливі будьмо На вид усяких грішних справ, Що юнь створила їх безпутньо, Таких на старість літ не гудьмо, Егеж! що слово — правда вся, Тож ті, що мнуть мене могутньо, Не раді, щоб постарівсь я.

16

Якби добро загальне смерті Моєї вимагало — хай! Тоді, щоб всі злочинства стерти, Сам, Господи, мене скарай! Бо всяк, старий чи юний, знай: Нікому кривди я не чинив, А бідному, як не благай, Гірські не вступляться вершини.

17

Як Олександер царював, Прийшли до нього з чоловіком, Що Діомеда ймення мав, Він руки опутані мав ликом, Так, як злодюгам роблять диким, То розбишака був морський. Став він перед царем великим Прийняти смертний присуд свій.

18

Владар грабіжника питає: «Навіщо на розбій ідеш?» А той йому відповідає: «Чому розбоєм ти це звеш? За те, що гладь морських безмеж Своїм суденцем каламучу? З твоєю зброєю я б теж Був імператором могучим».

19

«Скажу тобі: таке життя Мені фортуна присудила, Мізерну долю маю я І з нею битися не сила.

Тож: вибач їй, як зле зробила,

І знай: з великої біди

(Як каже приказка до діла)

Чесноти і добра не жди.»

20 Владар роздумав повість тую, Що Діомед йому повів: «Твою фортуну я лихую Зміню на добру», заявив.

І мирно Діомед зажив

Тоді з сусідами своїми;

Валер потвердить правду слів,

Великим названий у Римі.

21 Коли б то дав мені Пан-Біг Добрягу Олександра стріти,

Мус каже людям злу служити

І вовк голодний з лісу мчить.

22

Я час оплакую юначий, Коли я більш від інших жив, Вже старість недалеку бачу, Яку від мене він таїв:

Той час ні пішки не спішив,

Ані конем: гай, гай! де ж дівся?

Крильми нежданно злопотів

І я голіруч залишився.

Він відлетів, а я услід Тягну знання убогу нитку, Сумний, зчорнілий, наче глід, Без ренти й грошей для прожитку.

Бокують свояки, вже, видко, Мене позбутись раді, всяк Обов’язки родинні швидко Забув, бо, бачте, я — голяк.

24

Я не жалкую, що розтратив Все для банкетів та забав, Коли ж кохався, продавати Нічого в друзів я не крав, Жалю з них ні один не мав. Кажу це, й не брешу, їйбогу, Й обороню те, що сказав: Невинен — то й не страх нічого.

25

Колись кохатися я вмів, Ще й нині я не був би проти, Та серце тускне і напівпустий живіт щось без охоти Знов до тієї йти роботи.

Хай замість мене мчить мосьпан Якийсь обжертий на зальоти, — Худих кишок не тягне в тан.

26

Ох, Боже мій, коли б я вчився, Безглуздих не шукав забав І добрим звичаям корився, Я б дім і тепле ліжко мав. Та що ж, я школу обминав, Як роблять це недобрі діти. Дивлюсь на те, що написав, І серце почало щеміти.

27

Всемудрому довіривсь я Занадто (добрий був для мене!), Коли казав: «Люби життя, Мій синку, поки ще зелене»;

Та інше ще речення вчене

Він зрік про молоді літа,

Цитую точно ізреченне:

«Цей світ — марнота єсть пуста!»

Так дні життя мого пропали,

Як (мовив Іов) ті нитки, Що на сукні їх ткач присмалить Горючим віхтем з-під руки: Коли якісь ще волоски Стирчать, умить їх жар з’їдає.

Та не гризуть мене думки,

Бо смерть рахунки всі зрівняє.

Де ділись пишні джиґуни,

Що з ними я дружив без тями,

І співуни, й балакуни,

Приємні вчинками й словами?

Одних уже зарили в ями, Нічого не лишилось з них, Хай Рай же їм відчинить брами, А Бог помилує живих!

30

А інші вибилися швидко, Той дука став, той мосціпан, Ще інший — хліб лише крізь шибку В пекарні бачить, голоштан; А ті пішли в чернечий стан

Картузіян чи целестинів,

Всяк по-своєму взувся пан

І різно походжає нині.

Владикам хай поможе Біг

Добро чинити й в мирі жити;

Ніщо не перемінить їх,

Тому їх краще залишити.

Але для бідних, лихом битих,

Як я, терплячість, Боже, дай!

А інші хай раюють ситі,

З’їдають свій багатий пай.

У них барила вин п’янливих, І риба в сосі запашнім, Росоли, печива, підливи, Яєшні смажені з будь-чим.

Вони не мулярі, яким Чим-небудь легко догодити, Підчаших теж: не треба їм, Всяк знає сам собі налити.

Я збився з стежки слів моїх

На зовсім несуттєві справи;

Я ж не суддя від діл людських

Карати злих, звільняти правих.

Я сам був грішний і лукавий,

Ісусе пресолодкий мій!

А втім, усім їм зичу слави!

Та як лишу, так розумій.

Але про речі ці вже досить;

Про приємніше щось почнім, Бо дехто справ таких не зносить, Вже осоружні стали всім. Убозство в розпачі своїм Бунтарство тягне за собою, Як словом не шпигне гірким, Щипне хоч думкою їдкою.

35

Я вбогий з наймолодших літ, Із роду бідного, низького; Мій батько доста мав лиш бід, Орас, мій дід, теж жив з нічого. В нас злидні спали під порогом І на гробах моїх батьків, — Хай будуть душі їхні з Богом! — Ані корон, ані гербів.

36

Як бідкаюся над бідою, То серце гомонить не раз: «Не забивай себе журбою, Мій милий, не шукай ураз. Ти, як Жак Кер, грішми не тряс, Та краще в сірій власяниці, Ніж бути дукою весь час І гнити в мармурній гробниці».

37

Ніж бути дукою?.. Невже? Мій Боже! — й далі край усьому?

Як мовив цар Давид: «Уже Сліди всі замело по ньому.» Кінець, ні слова вже нікому, Не личить грішному мені; Хай богослови б’ються в цьому, Шукають істини на дні.

38

Я син не янгола, я знаю, У діядемі світлих звізд Чи тіл небесних, що палають. Мій батько вмер, «єго же ність», Давно сиру землицю їсть. І знаю, й мати світ покине,

Бідачка знає: смерть — не гість,

Вже швидко діждеться і сина.

39

І знаю: бідних, багачів,

Худих, товстих, мирян, святенних,

Шляхтян, селян, панів, старців,

Красунь, бридуль, дурних, учених,

Дам у колетах височенних,

Який не був би їхній стан,

В очіпках чи в хустках смиренних,

Всіх смерть у свій потягне тан.

40

Чи то Парис, чи то Гелена,

Із болем умирає всяк,

Все гасне, віддих, кров у венах;

Жовч тріскає, немов боляк,

І потом потиться бідак.

Ніхто не виручить при смерті:

Ні син, ні брат, ані свояк,

Хто б захотів за нього вмерти.

41

Трясе ним смерть, аж він поблід,

Скоцюрбивсь ніс, набрякли жили,

Напухла шия, тіло — лід,

Суглоби й м’язи вже без сили.

Жіноче тіло, ніжне, миле,

Гладке, коштовне — від біди

Такої й ти втекти безсиле?

Хіба живцем у небо йди!

Переклав Святослав Сардинський