Данте Аліг’єрі

Із «Божественної Комедії»

Пекло

Пісня перша

Здолавши півшляху життя земного, я раптом опинився в темній хащі, бо втратив правоту путі прямого.

О, як повім про ті місця пропащі, — бо дебр така постала непроглядна, що й згадку страх не полиша нізащо!

Страшніш од неї смерть лише всевладна; але й добро там довелося стріти, тому про все я оповім докладно.

Не знаю, як прийшов під темні віти, бо ж був я наче сонний під ту пору, коли припало путь прямий згубити.

І ось коли дійшов я вже під гору, яка викінчувала ту долину, що серцю стільки завдала розору,

то глянув над собою — там вершину уже торкнуло відблиском світило, що кожну опромінює стежину.

Тоді тривога трохи відступила від серця, що зазнало тої ночі такої муки, що й сказать несила.

Немов плавець, що зморено крекоче, на берег ставши із морської хлані, і знов у згубний вир звертає очі,

так і душа моя, ще в хвилюванні, однак тоді оглянути схотіла стежини, для живих неподоланні.

Натомлене спочило трохи тіло і рушив далі схилом я пустельним, на землю тиснучи стопою сміло.

Та як під гору йшов тим пасмом скельним, прудка пантера, шкурою плямиста, шлях перетнула плутанням ретельним;

і заступила овиди всі чисто, метляючи весь час поперед зором, що далі вже іти не мав я хисту.

Та ранній ранок променем бадьорим і сонце, що з’єдналося з зірками неначе перше перед світотвором,

коли любов божиста здвигла нами, і люба та пора, і час ласкавий мене тоді вернули знов до тями

надією, що згине звір пістрявий; але ще дужчим я страхом знітився при вигляді левиної постави.

Той лев до мене просто підступився, голодний, в лютості роззявив пащу і окіл весь від рику затрусився.

А з ним — вовчиха, схудла й негодяща, за всіх на світі змучена жагою, вона вже багатьох звела нінащо;

такою видалась мені жахною, такого завдала страху очами, що я зневірився зійти горою.

Мов той, що все життя громадив крами, та, їх втерявши під лиху годину, зітхає й журиться всіма думками, так я, тим звіром гнаний у долину, поволі відступав з гірської кручі туди, де промінь сонця мовкне й гине.

І майже я на діл зійшов дрімучий, коли з’явився хтось переді мною, від довгого мовчання мов хрипучий.

Уздрівши, як ішов він глушиною, «О зглянься!» — я гукнув до сеї тіні, — «хоч ким ти є: людиною, маною».

А він: «Я був людиною, хоч нині не є вже. З Мантуї і батько й мати, в Ломбардії місця мої родинні.

Під Юлієм родивсь, та в пізні дати; за Августа благого в Римі жив я, богів облудних мусив шанувати.

Поет був, оспівав без марнослів’я із Трої путь Анхізового сина, коли спіткало Іліон страхів’я.

Але навіщо знов ідеш в долину? Чому не прагнеш на вершину милу, що в ній — утіхи кожної причина?»

«То ти — Верґілій, мови повносила криниця, що потік живить широкий?» — його я запитав зніяковіло.

«Поетів інших світоче високий, навчання довге і любов правдива збагнуть дали твоїх томів уроки.

Ти — мій учитель, розуму пожива; від тебе тільки я дістав у спадок той добрий стиль, що хвалять шанобливо.

Та бачиш: звір тіснить мене в розпадок; врятуй мене, о муже благостині, бо жили всі дрижать від тих нападок!»

«Ти іншу путь обрати маєш нині», — він рік мені, мої уздрівши сльози, — «як вийти хочеш з гиблої пустині:

вовчиха, що через її погрози кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває, так що ніхто живий пройти не в змозі;

її натура дика й зла без краю і робиться вона ще голодніше потому, як поживу пожирає.

Багато парувалось передніше із нею звірів, і ще більше буде, та Хорт однак їй смерть завдасть пізніше.

Не з ґрунту, чи фальшивої полуди, але з любові, мудрості й чесноти між Фельтро й Фельтро запанує всюди.

Італію він визволить з тісноти, звершивши врешті те, за що Камілла, Тур, Ніз та Евріал померли доти.

Вовчиху всюди гнатиме він сміло, аж поки в пекло зажене нечисту, ізвідки заздрість перш її зродила.

А нині вдвох рушаймо бадьористо, як проводир твій, за далекі пруги я поведу тебе у вічне місто, почуєш, як кричать з відчаю й туги ті душі, що, караючись віддавна, даремно смерть до себе кличуть вдруге;

і тих уздриш, кого щоднини справно огонь пече, але вони веселі, бо їх блаженства жде оселя славна.

Коли ж і в тій схотів би йти оселі, достойніша душа тебе вестиме: а я лишиться мушу в цій пустелі;

бо володар над небесами тими ані порушників його закону не прийме, ані тих, що йтимуть з ними.

Ніде його могуть не зна кордону; а там його твердиня й трон високий: блаженні, що допущені до трону!»

А я на те: «Поете гостроокий, в ім’я Творця, якого ти не відав, веди мене туди без проволоки, щоб долучився я скорботних видив і брами доступивсь Петра святого, побачивши усе, що ти повідав».

Він рушив уперед, я ж позад нього.

Пісня друга

День відійшов, і надвечірні тіні з усякої душі земні турботи ізкинули, а я на самотині

до того готувався, щоб бороти шляхи трудні, жалями перейняті, що вам повернуть пам’яті оплоти.

О музи, вас я кличу у посвяті; о пам’яте, описуючи зріте, яви себе в своєму маєстаті.

Я так почав: «Учителю маститий, розваж найперше, чи мені під силу ізнести все, що доведеться стріти?

Ти кажеш: Сільвіїв отець, в могилу не лігши ще, спускався до чертогу, куди пускають душу лиш віджилу.

Проте, як супротивник всього злого йому сприяв, то кожний, хто згадає плоди звитяжні, зроджені від нього,

його вшанує, коли розум має; бо в емпірейних небесах обрали його отцем для Риму-міста й краю;

а те і той воістину зростали як місце-свідок величі Петровій і осідок його наступців сталий.

В мандрівці тій, що вкарбував ти в слові, сюди прийшов він ствердити початок звитязі папській і святій покрові.

Сосуд Обраний тут прийняв узяток тієї віри, що дає надію і є шляху спасіння вірний статок.

Та як іти мені? Як я посмію?

Я ж не Еней і не Павло, й моєї зухвалості ніхто не зрозуміє.

Дороги не здолать мені тієї, боюсь, що безумом похід мій буде: ти сам це тямиш з мудрості твоєї».

Як той, кому вагання крає груди, хто з хоті й нехоті весь час новіші будує заміри, й не йде нікуди, так я стояв на темному узвишші, той задум полишити вже готовий, що був на нього зважився раніше.

«Коли збагнув я сенс твоєї мови», — велична тінь тоді рекла до мене, — «то страх тобою править безтолковий;

він часто навертає на хиренне від доброго, — буває, так від тіні на звіра нападає ляк шалений.

Щоб ти від нього визволився нині, скажу, хто спонукав тобі спочути, коли ти занепав у блуканині».

В журливім місці нашої покути до мене донна та заговорила, що я до неї послухом прикутий.

Ясніше від світил вона зоріла, й від уст її нема ніжніш рум’янця, а мова наче янгольська бриніла:

до мого друга доля неласкава:

зблудився він у горяній дебризні,

і скована страхом його уява;

боюся, зовсім стратиться він жизні;

я з неба про його почула лихо

і, може, спочуття вже будуть пізні.

Рушай же в путь скоріш — тут треба спіху, нехай твоє мистецтво рятівниче його спасе мені на вічну втіху.

Знай: це тобі велю я, Беатріче,

з висот зійшовши у глибінь смеркову;

мене ж саму любов до цього кличе.

Коли ж я перед Богом стану знову,

не раз тебе згадаю із хвалою».

І змовкла; я ж відрік на ту їй мову:

«Пречиста донно, вищиться тобою весь рід людський над ті земні створіння, що небо перше обійма собою.

Так любо слухатись твого веління, що я боюся тільки опізнитись і ревно докладу всіх сил та вміння. Але скажи: як зважилась спуститись у край підземний з високості неба, в яке ізнову прагнеш долучитись?»

«Коли тобі про се дізнатись треба, повім, хоч не спинятимусь розлого, чом не страшусь я глибини Ереба.

Бояться слід тоді, як можеш злого чогось зазнать, чи витерпіть немало, коли ж бо ні — то і не бійся нічого.

Такою з ласки Божої я стала, що крізь вогонь проходжу безборонно, і ваша не гнітить мене потала.

Спочула в небесах ласкава Донна й жорстокий присуд легшим замінила для того, перед ким трудна заслона.

Вона Лючію кликала й просила: «Твій вірний жде, потрібна підпомога, хай буде з ним твоєї ласки сила», —

Лючія, ворог усього лихого, в те місце, де з Рахіллю я, сказати прийшла мені: «Хвало правдива Бога,

о Беатріче, чом не йдеш спасати того, хто вмів через любов до тебе понад усім людським загалом стати?

Не чуєш ти, що лине плач до неба? Не бачиш, як змагаючись із шалом нуртів грізних, він скоро стратить все-бо?»

Ніхто ані за щастям небувалим не мчав так прудко, ані біг від скрухи, як я, тих слів заскочена обвалом, зійшла в глибінь з блаженних селищ духу, ізвірившись на річ твою, з якої честь і тобі, і всім, хто тебе слуха».

Вона скінчила мову і сльозою потьмарились їй очі променисті, мов квапила мене йти за тобою.

То ж я, їй несучи відрадні вісті, порятував тебе від люті звіра, що заступав благі стежки гористі.

То що ж? Чому, чому в душі зневіра? Чом пострах не дає тобі рушати?

Чом досі сплять снага й відвага щира, як троє донн благих стають на чати твого добра в небесній високості, і в добру путь зву я, твій провожатий?»

Так холодом нічним прибиті брості лиш сонце визирає, знов ожилі на стеблах тягнуться, нестримні в рості,

як я, відчувши знов себе на силі, бо знов снага вернулася заснула, так розпочав до нього речі смілі:

«О ти, ласкава, що мені спочула,

і ти, шляхетний, що спішив зробити

те, до чого вона тебе горнула,

твоєю річчю серце відігріте,

і знову прагне в путь іти з тобою,

вернувши перші заміри й обіти.

Ходімо ж, злиті волею одною,

мій князю, мій учителю й поете».

Так мовив я, і рушив він тропою, а я за ним у нетряні бескети.

Пісня третя

КРІЗЬ МЕНЕ ВХОДЯТЬ ДО ОСЕЛЬ БОЛІННЯ,

КРІЗЬ МЕНЕ ВХОДЯТЬ ДО ПЛАЧІВ БЕЗ ЛІКУ,

КРІЗЬ МЕНЕ ВХОДЯТЬ ЗГИБЛІ ПОКОЛІННЯ.

ТВОРЕЦЬ МІЙ ПРАВДУ СТВЕРДИВ ПРЕВЕЛИКУ:

МЕНЕ З МОГУТТЯМ БОЖИМ ПОРОДИЛИ

ПРЕМУДРІСТЬ І ЛЮБОВ, ЩО Є ОДВІКУ.

НЕМА ДАВНІШОЇ ВІД МЕНЕ СИЛИ,

КРІМ ВІЧНОЇ, І Я ДОВІКУ БУДУ.

НАДІЇ ЗБАВТЕСЬ, ЯК СЮДИ СТУПИЛИ.

Вінчали чорні літери споруду із брамою, і рік я у ваганні: «Учителю, страшну я зрю осуду».

А він, у певності неподоланній: «Тут сумніви ти маєш залишити; хай тут сконає пострах лихоманний.

Сповіщеної вже дійшов межі ти, побачиш покоління ті пропалі, котрі не вміли блага розуміти».

Стис руку він мою своєю далі, мене лицем веселим підбадьорив, і ми вступили до осель печалі.

Там зойків, стогонів, ридань, докорів була беззоряна темнота повна, і я з жалю плачем не раз їм вторив.

У різних мовах туга невгамовна, слова скорботи, викрики скажені і скарга, то хрипка, то дзвінкомовна

в безладному поєднувались трені, у вирі крутячись посеред змроку, — так вихор мчить піщини незліченні.

Вселяло жах те, що відкрилось оку, і мовив я: «Учителю, скажи ти, хто муку терпить тут таку жорстоку?»

А він мені: «То мучаться синкліти мізерних душ, що ні ганьби, ні слави не здобулися на землі зажити.

Укупі з янголами їхні лави, із тими, що ні з Богом, ані проти в борні були, а дбали власні справи.

Не прийняло їх небо на висоти, і пекла глиб ізрікся їх так само, бо забагато шани для дрібноти».

А я: «Учителю, чому нестяма така в кружінні сеї круговерті?»

І відповів він: «Я промовлю прямо.

Вони не мають сподівання смерті, життя ж сліпе такі їм крають жалі, що згинуть раді, мукою роздерті.

Про них забули в світі позосталі, гидують співчуття й прощення ними; та годі вже про них: поглянь — і далі».

І, глянувши, побачив я гониме по колу дужим вихором знамено, а слідом тими ж стежками кружними неслися юрми люду, — достеменно тому не міг поняти перше віри, що смерті здобич аж така численна.

Я декого пізнав у тому вирі, і серед них того, хто полохливо зміняв величний чин на вчинки хирі.

І зрозумів: то мучаться жахливо ті, від яких і Божа, й вража сили обоє відцуралися гидливо.

Юрму нагу людців, що полишили життя, й не живши, злющі гедзі й оси там безнастанно раз у раз жалили.

Їм заливали вид криваві роси і кров стікала вкупі зі сльозами на харч для хробаків під ноги босі.

Тут, їм поглянувши над головами, я вздрів широку річку й люд над нею; «Учителю», — спитав я, — «хто гуртами ті душі позбирав над течією і спонукає їх до переправи, юрмою підганяючи всією?»

А він мені: «Дізнаєшся, їй-право, коли невдовзі вийдемо з тобою над Ахеронові смутні заплави».

Зніяковівши з відповіді тої, в мовчанні долі опустивши очі, я рушив до заплави річкової.

І ось дивлюсь: до нас підплисти хоче човном старезний дід сивобородий, гукаючи: «Біда вам, поторочі!

Забудьте небо, в ці ступивши води: я вас перевезу на другий берег до вічного вогню та захолоди.

А ти, душе жива, кинь їхній шерег, обходь юрму померлих стороною».

Та бачачи, що я на те — ні шерех, ще проказав: «Не грайся із бідою; десь легшого човна шукай, а поки не пхайсь між тих, що стали над водою».

А мій привідця: «Дай, Хароне, спокій: ми тут за волею того, хто може воліти, тож покинь свої наскоки».

Збагнув Харон: перечити негоже, і бородою перестав трусити, хоч очі далі зиркали вороже.

Але ті душі, голі й хворовиті, зачувши річ його, зубами з ляку заклацали і стали голосити,

кленучи Бога й рід людський всіляко, своїх батьків, і сім’я, й місце, й днину свого зачаття, і дитину всяку.

А далі всі, ридаючи, в долину спустилися до берега лихого, який жде кожного, хто Бога кине.

Харон-біс блиском зору вогняного і окриками їх зганяв до човна, веслом б’ючи щоразу забарного.

Як жовта шата восени безмовно один по одному листки скидає, аж поки не віддасть землі все сповна,

зліталось до берегового краю Адама сім’я зле один по однім, неначе на манок пташина зграя.

Та перш ніж ми потоком темноводним свій вивершили шлях на другім боці, нові були над берегом відходним.

«Мій сину», — вчитель мав мене на оці, — «оті, що в гніві Божому вмирають, з усіх країв зійшлись на цій толоці;

і річку перетнути поспішають: небесне підганя їх правосуддя, тому вони в страху часу не гають.

Не з доброчесних душ це велелюддя; тож розумієш, чом Харон лютився, звідкіль його усе те словоблуддя».

Замовк він щойно, й край весь затрусився так дуже, що й тепер, про те згадавши, я весь холодним потом заросився.

Враз буря налетіла, шум здійнявши, і з неї спалах блискавки хвостатий чуття згасив мені, немов назавше;

і впав я долі, наче сном підтятий.

Пісня четверта

Над головою в мене невгамовно похмурий гул звучав, і я збудився, мов той, чий сон перервано гвалтовно;

і навкруг себе всюди роздивився, на ноги звівшись, щоби розпізнати, в якому ж то я місці опинився.

Такі туманні й темні ті глибини, що хоч би скільки в них стремів я оком, та не розгледів би ні крапелини.

«У світ сліпий збігає путь цим боком», — почав поет, збліднувши від того, — «я йтиму перший, ти за мною кроком».

А я, побачивши його блідого, промовив: «Як іти мені з тобою, коли боїшся й ти, моя підмого?»

А він мені: «Тортурою тяжкою там карано стількох, що жаль за ними з блідістю ти сплутав боязкою.

Рушаймо ж сміло стежками трудними».

І він мене повів у перше коло, що оббігало вирву незглибиму.

Йдучи за ним, почув я, що здолу самі зітхання, а не гострі жалі бринять у вічному повітрі кволо.

Зітхають безнастанно від печалі, а не від мук та слізної відплати там діти, і жінки, й мужі бувалі.

А добрий вчитель мій: «Не хочеш знати, які то душі зриш перед собою?

Дізнайся ж, перш ніж далі в путь рушати:

вони гріха не мали, ще й хвалою відзначені, та їх не охристили, тож віри різної були з тобою.

До християнства ще зійшли в могили, тому не прийняли Дари Святі;

я теж прийшов у їхній гурт віджилий.

Як нещасливці, а не лиходії ми згинули, і мука нашої осуди в тім, що живем бажанням без надії».

Великий жаль натис мені на груди, коли я вчув, що в Лімбі на зітхання приречені такі славетні люди.

«Поете, не зневаж мого благання», — почав я, прагнучи здобути віру, яка була б понад усі вагання, —

«скажи, чи за свою чесноту щиру хтось вийшов звідси у благі чертоги?» А він мені на те: «Іще допіру

ступив я на підземні перелоги, коли прийшов сюди до нас могутній, позначений печаттю перемоги.

Ним визволений праотець покутний з сином Авелем, і Ной, а вслід — Мойсей, законодавець преславутній,

і ветхий Авраам, і цар Давид;

з Рахіллю, батьком, кревними своїми спасенний весь Ізраїлів був рід;

іще багато вийшло разом з ними; та знай, що доти для душі людської було іще спасення нездійсниме».

Говорячи, ми певною ходою проходили крізь ліс, густий на диво, крізь праліс душ, повитих темнотою.

Недовго слалася нам путь сумлива, коли вогонь я вгледів на узвишші, що морок розтинав палахкотливо.

Ще неблизькі туди стежини піші, та бачив я крізь просторінь розлогу: зібралися мужі там найславніші.

«Окрасо творчості й знаття людського, повідай, хто там від усіх відмінно вдостоєний відзначення такого?»

А він до мене: «Слава їх нетлінна, що досі там, де ти живеш, лунає, від неба має шану рівноцінну».

Тим часом чую — голос промовляє: «Вітайте найславнішого поета, що тінь його з мандрів повертає».

Він змовк, і ось зі світлого бескета до нас чотири йдуть величні тіні, що їм ні сум, ні радість не прикмета.

І вчитель мовив, повен благостині: «Поглянь: он той, хто меч трима в правиці, — його найпершим шанувать повинні.

Бо то — Гомер у царській багряниці, а другий — вправний до сатир Горацій, а ще — Овідій та Лукан мужі ці.

Тієї слави гідні їхні праці, яку той голос провістив для мене, ми варті привітальних тих орацій».

Так я уздрів зібрання їх натхненне і царя його, який найвищим співом орлом ширяє над земні племена.

Порозмовлявши гуртом гордівливим, вони мені вклонилися привітно, і вчитель посміхнувся їм, правдивим;

та шана випала ще більш примітна мені від них, бо шостим долучили вони мене до себе доброхітно.

Ми йшли вшістьох на світлі крутосхили, і про диспут наш не час тут говорити, як там не говорити було несила.

І ось прийшли під замок гордовитий, обнесений сім раз навкруг стіною, і річкою прозорою омитий.

Мов суходолом, перейшли водою, і, увійшовши в сім воріт високих, спинились над зеленою лукою.

Там вздрів людей поважних, яснооких, і любо їхньої було розмови слів дослухати спокійних і глибоких.

Підвівшись на горбок осередковий, освітлений, на всі боки відкритий, я весь той окіл бачив понизовий.

На моріжку мені припало зріти величних душ громаду превелику,

і досі я тим видивом зігрітий.

Електру бачив, з нею ще без ліку, між ними був, крім Гектора і Енея, оружний Цезар з поглядом шуліки.

Були Камілла та Пантезілея; по другий бік я вздрів царя Латина з донею Лавіною своєю.

Угледів Брута, що прогнав Тарквіна, Лукрецію та Юлію, а з ними Корнелію; а обік — Саладина.

Тоді, повівши вгору ще очима, учителя премудрих я побачив поміж філософами визначними.

Його з них кожний шаною відзначив, і між усіх Сократа і Платона наближенням до себе він віддячив.

За Демокрітом зрів я ціле гроно: Фалеса, Геракліта, Діогена, а з ними Емпедокла та Зенона,

і Анаксагора, і того, хто вчено на зелах знався, і Туллія, і Орфея, ще й Ліна, Сенеку, — всіх достеменно.

Евкліда-геометра і Птоломея, Галена, Авіценну і Гіпократа, Авероїса, в книгах корифея.

Всіх не назву, — було їх так багато, а розповідь задовга підганяє, і в тім для велемовності загата.

Нас тільки двоє — вже шістьох немає; мій вождь мене, лишивши тихі житла, повів туди, де жаль повітря крає;

і ось ми там, де вже немає світла.

Пісня п’ята

Так з першого зійшли ми в коло друге, хоч менше розміром, зате повніше і мук гірких, і тяжчих зойків туги.

Мінос жахний на всіх там люттю дише, і, зваживши прибулого провину, належну кару кожному розпише.

Коли побачить тінь недоброчинну перед собою, то про все спитає і, знаючи на кожен гріх причину,

їй певне місце в пеклі призначає; і скільки раз крутне хвостом круг стану, на стільки ступнів долі та й спадає.

Чергою йдуть до нього безнастанно, і кожен присуд вислуха від нього, а вислухавши, у безодню кане.

«Пощо ідеш до селища смутного?» на час роботу кинувши, промовив Мінос до мене, позирнувши строго, —

«Хто увійти сюди тебе вготовив? Та не вповай на те, що вхід широкий!» А мій привідця: «Ти б не лихословив.

Призначено нам спрямувати кроки сюди за волею того, хто може воліти, тож покинь свої наскоки».

І став я дослухатися насторожі до болісних ридань, бо ми ступили там, де плачі гіркі і неперехожі.

Вже промені там жодні не світили і все, мов море буряне, стогнало, в час, як вітри зударились щосили.

Бо вихором пекельним вічно гнало і шарпало там душі, взяті млою; шпурляло їх, несло і перекидало.

І тортурою намучені презлою, кричали, скреготали всі і тужили, на правду Божу сходячи хулою.

І зрозумів я: муку там терпіли ті, що піддавшись на хотіння плоті, спокусі грішній розум підкорили.

Немов шпаки, що крізь осінні сльоти на крилах линуть хмарою густою, так мчали душі злі в круговороті звідтіль, звідсіль, зусюди темнотою;

і жодна їх надія не втішала хоч на передих від тортури тої.

Мов журавлина зграя нездужала у довгому ключі курличе тужно, так і вони жалілися немало, ці тіні, вітром несені навкружно;

І я спитав: «Учителю, то хто там у вирі чорнім скаржиться натужно?»

«Найперша з тих, кого побачиш згодом», оповідав вчитель став тривало, «була владарка багатьом народам.

У гріх розкошів так вона запала, що там усі блудити були повинні, аби ганьба її не плямувала.

То їй, Семіраміді, як дружині у спадок землю Нін лишив розлогу, де вже султан володарює нині.

А та — сама дійшла загину злого з любові, тим зганьбивши тлін Сіхея; ось — Клеопатра, що грішила багато.

А там — Гелена, що було від неї багато лиха — Ахілл звитяжний, що згинув сам від пристрасті своєї.

Парис, Трістан…» І здвиг весь неосяжний побачив і пізнав я, що їм віку утнув любові пломінь нерозважний.

І поки вчитель називав без ліку мужів та пань, у часи минулі знаних, я вчув у серці тугу превелику.

І так почав: «З усіх речей жаданих одну вволи: я знати хочу все-бо про двох отих, укупі вітром гнаних».

А він мені: «Лишень заждати треба, як будуть ближче, і іменем любові поклич — то й говоритимуть до тебе».

І щойно по тій розмові вітер привіяв їх до нас, рік я: «Нещасливі, як можете, озвітеся у слові!»

Як голубків притулок зве манливий, до любого гнізда навперегони тоді несуть їх крила лопотливі;

так двійко те від почту круг Дідони полинуло до нас крізь темінь млаву, прибути спішачи на поклик оний.

«О душе милосердна і ласкава, що опустилась крізь туманні змроки до тих, що позначили світ криваво,

якби ж був другом нам владар високий, для тебе миру в нього б ми благали, бо в долі пожалів ти нас жорстокій.

Але коли б до нас розмову мали, ми раді вас чути і говорити з вами, допоки вітер сповиває оспалий.

Край, де родилась я, над берегами лежить, де в тихе море По впадає з прибічними допливами-річками.

Любов шляхетне серце враз займає, тож і його краса заполонила, що, згублена, в землі вже дотліває.

Любов любити любленій звеліла, і покохала щиро так його я, що, бачиш, нас ніщо не розлучило.

Любов до смерті нас вела однієї; того ж, хто погубив нас, жде Каїна». Були слова то сповіді смутної.

Як пролунала розповідь повинна, я похилив обличчя невеселе: «В яких думках жалю твого причина?» —

спитав учитель. Я ж на те: «Ой леле, хто знав, що те солодке поривання їм до загину злого путь простеле!»

І, вчувши їхнє те оповідання, я мовив так: «Франческо, ваша мука збудила в серці тугу та зітхання.

Але скажи мені, яка спонука у часи солодких мріянь відкриває любові ще притаєну науку?»

Вона ж до мене: «Гіршого немає, як згадувати щасливу давню днину у злигоднях; учитель твій те знає.

Та як питаєш ти, яка зернина зродила вицвіт нашої любові, я відповім, хоч плачучи неспинно.

Одного дня знічев’я по розмові читали про кохання Ланчелота ми вдвох, самі, до злого не готові.

За тим читанням раз у раз блідота вкривала лиця, як стрічалися очі, і нас та книга здужала збороти.

Читаючи, як посміх преохочий цілунком уст коханих відгукнувся, той, що ми з ним довічно серед ночі, весь тремтячи, устами уст торкнувся.

Та книга нашим Ґалеотом стала: у той день ніхто до неї не вернувся».

Коли одна душа розповідала, ридала друга, і тужба недолі мене жалем смертельним перейняла;

і, наче мертвий падає, впав я долі.

Пісня шоста

Коли я повернувся знов до тями, що вгасла з гіркоти оповідання двох рідних душ, поєднаних жалями,

то вгледів я уже нові страждання, і страдників нових уздрів без краю, звучали там, і тут, і скрізь стенання.

Бо в третє коло путь нам пролягає, де вічний дощ, важкий і нестерпучий, не меншає ніколи і не стихає.

Вода каламутна і снігові тучі з градом разом крають там темноту, і їх приймає в себе ґрунт смердючий.

Там Цербер — люта і бридка звірота — в три пащі гласом гавкає собачим на люд, який всотало те болото.

Червоноокий, з черевом висячим, з масною бородою, пазурами боки він душам шарпає ледачим.

А ті в потоках зливи виють псами, ховаються одна за одну бідні, від муки і болю крутяться гуртами.

Уздрівши нас, той Цербер, черв огидний, роззявив пащі, вишкіривши ікла, і весь тремтів од лютості, негідний.

Мій вождь набрав тоді дві жмені звикло і жбурнув у пащу жадібну землею, щоб аж у горло тій звірині вникла. Як пес, що гаркав з лютістю всією від голоду, та кістку враз діставши, замовк і заходився біля неї,

так Цербер-демон, гавкіт вгамувавши, полегшення душам дав, які б воліли, ніж чути його, оглухнути назавше.

Ми йшли по тінях, котрі привалила важезна злива, і часто наступали на порожнечі з обрисами тіла.

З-поміж усіх, що на землі лежали, звелась одна, лиш спало їй на око, як ми крізь їхні тлуми простували.

«О ти, що в пекло завітав глибоко», — мені рекла, — «ачей мене пізнаєш: родився ти за мого земного строку».

А я йому: «Від того, що страждаєш, тебе змінили на виду гризоти, і навряд когось мені ти нагадаєш.

Тому скоріше сам повідай: хто ти, що у цьому багні караєшся негіднім не з гірших мук, та з гіршої бридоти».

А він мені: «У твоєму місті ріднім, що гидь і заздрість повнить його всяка, прожив і я колись життям погідним.

Мене ви, городяни, звали Чакко через ганебний гріх — живіт неситий, тому мене і мордує ця клоака.

І не один лиш я так маю скніти; тут всі за це приречені страждати».

І більш не став нічого говорити.

Я ж рік: «Ти, Чакко, змусив горювати за тими, кого мучить твань гноїста; але скажи, як бачиш відсіля ти:

куди йде люд розсвареного міста?

Хто з них правий? З причини якої до злагоди дійти не мають хисту?»

А він: «Опісля довгого двобою проллється кров, а згодом «лісовими» їх ворог буде вигнаний з ганьбою.

Але недовго успіх буде з ними: мине три сонця — їх здолати поможе той, хто іде дорогами кривими. ¶¶P¶P І піднесеться партія ворожа, і подолані жалітимуться всує: пора їм довго буде непогожа.

Двох доброчесних там ніхто не чує, там заздрість із неситістю і пихою у кожнім серці іскрами злобує».

Він змовк, закутий тугою лихою, а я до нього: «Хтів би ще спитати, коли б ти і далі розмовляв зо мною.

Де доблесні Теґайо і Фаріната, де Моска, де Арріґо і Рустікуччі, де інші, серцем та розумом багаті?

Мої вагання розв’яжи болючі: чи вже вони на райському узвишші, чи в пеклі терплять муки нестерпучі?»

А він мені: «У них душі ще чорніші; через гріхи прослалась їм дорога донизу, в кола глибші та страшніші.

Коли до світу вернешся ясного, згадай мене незлими там словами; більш не скажу і не відповім нічого».

Убік повів він пильними очима, ще позирнув, змінився на обличчі і долі впав між іншими сліпцями.

А вождь мені: «Вже не зведеться двічі, а встане з янгольською лиш сурмою, коли владар на грізний суд покличе.

Над власною могилою смутною вбереться кожний в м’ясо і поставу, і довічний вирок прогримить луною».

Отак крізь мішанину йшли сльотаву, яку творили дощ і тіні кволі, і про будучину вели розправу.

І я спитав: «Скажи, чи їхні болі побільшають за вироком, чи мука не зміниться, чи і стишиться поволі?»

А він мені: «Рече твоя наука: чим суттю досконаліша істота, тим дужчі їй і втіха, і розпука.

Тому, хоча ця проклята злидота до виправлення не дійде ніколи, але повніша буде їй гризота».

Все обійшли ми стежкою довкола, розмовами перейняті отими, і де подальший путь збігав додолу,

зустрів нас Плутос, ворог невситимий.

Пісня сьома

«Раре Satan, Pape Satan, aleppe!» покрикнув Плутос голосом хрипучим; та вчений вождь мене в такій халепі

розрадив, мовлячи: «Ніяким бучам несила зупинити нас, тропою ми зійдемо між скель шляхом падучим».

Тоді до пащі повернувся товстої і рік: «Цить, клятий вовче недолугий, хоч би і лусни з лютості пустої!

Недурно ми зійшли у ці темні пруги: так той велів, хто в небі Михаїла обрушив на свої відпалі слуги».

Як опадають напнуті вітрила, поплутавшись, коли враз щогла трісне, тварюка поточилася безсила.

Так ми зійшли в провалля поукісне четвертої долини, що приймає все, що було на світі хибне й злісне.

О правдо Божа! Скільки ж тут страждає і мучиться безмежно щохвилини! Навіщо гріх наш стільки бід являє?

Як у Харибду вал вдаряє пінний і опадає, вже новим товчений, так люди там вели танок невпинний.

Щоразу дві громади незліченні одна на одну йшли з великим криком, штовхаючи грудьми тягар важенний.

Зіткнувшись із завзяттям превеликим, розходилися знову і гукали: «Мотягам смерть!» чи «Смерть скупцям-дряпікам!»

І темним колом далі простували, аби зійтися в певнім місці знову, й бридкі прокльони з їхніх вуст лунали; так раз у раз вдарялись безголово й розходились, щоб знов на бійку стати. Убитий скрухою, повів я мову:

«Учителю, хотів би певно знати, хто люди сі? Я бачу в них тозури; невже оті, по лівий бік, прелати?»

А він: «Сі люди зазнають тортури, бо в першому житті свої ужини не вміли тратить з хибної натури.

Про це говорить гавкіт їхній псиний, як з двох боків ізходяться на крузі, де ділять протилежні їх провини.

Ті, голені, що бачиш їх на прузі, — є серед них і папи, й кардинали, які не рівня й гіршому жадюзі».

А я: «Учителю, впізнав немало із тих би я, що б’ються тут попарно, бо за життя в несвітський гріх запали».

А він мені: «Покинь сю думку марну; ніхто вже не впізнає їхні риси, тут скніючи, змінилися почварно.

Вони довіку бігтимуть, б’ючися, аж поки не піднімуться з могили, ті — стиснувши кулак, а інші — лисі.

Вони збивати й тратити не вміли своє добро, тому ж їм замість блага призначено зійти у світ немилий.

То ж бачиш, сину, надто легковага Фортуни ласка, та, що через неї в людей до заздрості й гризоти зґаґа; як золото зібрать землі всієї, то і воно між душ отих знебулих не заспокоїть ані однієї».

«Яка ж вона, Фортуна, що в нечулих, ти кажеш», — рік я, — «пазурах тримає весь скарб часів прийдешніх і минулих?»

А він мені: «О ви, сліпі без краю, яка ж невченість ваша незглибима!

То ж хай сю мову розум твій приймає.

Той, хто пройма видиме й невидиме, створивши сфери, рушія дав кожній, одна щоб іншій сяяла між ними, шлючи усюди промінь переможний: так само для скарбів усього світу настановив він владу й лад тотожний,

а та передає їх розмаїто із роду в рід, з народу до народу, не даючи на людську волю звіту; цей край панує, інший — терпить шкоду із присуду її, і те веління невидне, мов змія в траві зісподу.

Її не спинить наше розуміння: вона передбачає й визначає, і управує власні володіння.

Вона невтомно все перевертає: від неї не втече ніхто й нікуди; і тільки мить від неї кожен має.

Хоч слід її прославити усюди, готові ганить вічно й баламутить, на хрест її тягнути ладні люди; але її, блаженну, те не смутить: між перших створена, не зна печалі і колесо своє безжурно крутить.

Одначе зійдемо між тяжчі жалі; вже йдуть на спадок зорі, що здіймались, як ми ввійшли; скоріш рушаймо далі».

В новім ми колі, де переливалась вода бурхлива, біжучи в канаві, що в скельний камінь глибоко врізалась.

Були ті води не ясні, а тьмаві, й за хвилею йдучи каламутною, ми з круч зійшли до нижчої заплави.

Розлився там смутний потік водою Стиґійського болота, із бескиду в долину збігши скелею крутою.

І я, вдивившись, поміж того бриду уздрів людей, забрьоханих у твані, голісіньких усіх, і лютих з виду.

Товклись не лиш руками в тій ковбані, але й грудьми, ногами й головою, зубами гризлись, завдавали рани.

Вождь мовив: «Сину, знай: перед собою ті душі бачиш, що підпали гніву; але повір мені: тут під водою іще зітхає безліч їх журливо і бульбашками пінить шир болота, як власне око свідчить те правдиво.

Потоплені говорять: «Дня яснота і сонце миле нас не звеселяли, бо, як туман, нас повнила нудота.

За те в тванюку чорну ми запали.

Ся пісня хлипає у горлі біднім, та через твань слова її захляли».

Ми обійшли багву шляхом обвідним і стежили за тими з узбережжя, які давилися багном огидним;

І ось постала перед нами вежа.

Пісня восьма

Продовжу я: коли ще до твердині лишалося нам двом іти чимало, то зір угледів на її вершині два вогники, й до їхнього сигналу далекий ще один немов озвався, — його насилу око розрізняло.

І я у моря мудрості спитався: «Що каже сей? що той відповідає? і хто вогні оті світити взявся?»

А він мені: «Де хвиля твань гойдає, ти вже побачив би, кого нам ждати, але туман його від нас ховає».

Так лук, хоч як би туго був нап’ятий, стріли не випускає в небо швидко, як над водою човник малуватий до нас летів, і стало скоро видко: ним управує сам-один стерничий, гукаючи: «Ох, буде грішним бридко!»

«О Флеґіасе!» — князь мій мовив двічі, — «о Флеґіасе, крик твій ні до чого: для тебе гості ми, а не добича».

Мов той, хто облизня піймав значного й, ошуканий, лютиться невимовно, так гнівався і Флеґіас-небога.

Потому князь мій уступив до човна, мене позвавши, й тиснула суденце донизу плоть моя, ваги ще повна.

І лиш на дерев’яне стали денце, як відпливли, й у воду темну доти так не вгрузало ветхе те човенце.

Пливли ми стрімко в мертвому болоті, аж вирнув хтось, увесь у твані наче, питаючи: «Завчасний гостю, хто ти?»

А я: «Прийшов, та не лишусь одначе; а сам ти хто, весь у брудній оздобі?» І він одрік мені: «Я той, хто плаче».

А я на те: «Волай довіку: пробі! Карайся, клята душе, тут знестями; Тебе впізнав я і в бридкій подобі!»

До човна був він потягнувсь руками, та вчитель відштовхнув його щосили, сказавши: «З усіма лишайся псами!»

А далі обійняв мене зраділо й, поцілувавши, рік: «Непримиренна душе, блага жона тебе носила!

Була гординя в нього незміренна, життя ж його не красять добрі справи, і тінь його тому така ж скажена.

Без ліку їх, велителів держави, в багно отут занурились, мов свині, нічого не лишивши, крім неслави».

А я сказав: «Мій князю, ми повинні раніш, як човен перетне болото, побачить, як він тоне в баговинні!»

А він: «Не дійде човен повороту, як ти усе побачиш, якомога задовольнивши тим свою охоту».

І враз потому грішника лихого юрма нечистих духів так опала, що досі я хвалю та славлю Бога.

«Хапай Ардженті!» — гидь уся кричала; і флорентійця тінь осатаніла сама себе зубами шматувала.

Там він лишився й твань його накрила; тим часом в уші вдарив стогін дальній і око пильний погляд зупинило.

«Знай, сину», — вчитель мовив достохвальний, — «вже близько місто те, що зветься Діте, в нім грішні душі, тіней здвиг страждальний».

А я: «Учителю, вже можу зріти його мечеті в глибині долини такі червоні, наче розігріті вогнем». А він мені: «Вогонь неспинний їх червонить зсередини одвічно, бо се ти бачиш пекло вже глибинне».

Ми запливли під схили крутобічні ровів навколо міста, і здавались залізними ті мури титанічні.

Та ми човном ще довго добувались, аж поки нам гукнув стерничий звучно: «На берег сходьте! Ми уже дістались».

Я вздрів: над брамою юрба відлучна тих, що колись мов дощ упали з неба, гукала в сотні голосів бундючно: «Що тут живому серед мертвих треба?» Тут знаком вождь їм показав думливий, що наодинці оповість усе-бо.

Вони ж одразу стишилися в гніві й рекли: «Лишайся, та нехай вертає той, хто з тобою йшов, небоязливий.

Хай знову путь безумну подолає, коли зуміє, ти ж зостанься з нами, його привідця в темні виднокраї».

Подумай сам, читачу, як без тями їх проклятої я злякався мови, бо знав: живий не вийду з тої ями.

«О любий князю мій, семиразово, чи й більше, спас мене ти від напасті і злого лиха, що вертало знову.

Не полишай», — я рік, — «мене в нещасті, і вже коли вперед нам путь закритий, скоріш вертаймо, щоби не пропасти».

На те відрік привідця пановитий: «Не бійся, нас не спинять перепони в путі, де нам призначено ступити.

Чекай мене, і дух свій безборонний надією зміцни, бо в тьмі глибокій я не лишу тебе без охорони».

Пішов мій добрий батько, й одинокий лишився я в болючому ваганні, і «так» із «ні» в думках змагались доки.

Його не міг я чути намовляння, лиш бачив: заховалися від нього вони так прудко, мов вели змагання.

І браму зачинила зла залога перед грудьми учителя, й поволі побрів собі в зворотню він дорогу, спустивши очі, з думою на чолі тяжкою, і вуста його зітхали: «Хто нам не дав іти до міста болю?»

Мені ж сказав: «Жалі мене опали, однак ти не смутися, бо поборем усіх, що там на оборону стали.

Не варто дивуваться тим потворам: було таке й при менш таємній брамі, що вже стоїть не замкнута запором.

Там напис бачив з мертвими словами: від неї вже з небесної господи без почту наближається кругами той, хто відкриє нам до міста ходи».

Пісня дев’ята

Той колір, що на вид мій ліг від ляку забачивши, вождь сам підбадьорився й мене хотів розрадить усіляко.

Та, слух напруживши, він зупинився: бо око не могло сягнути далі у темний краєвид, що млою крився. «Ще загинуть вороги, на нас повсталі», — продовжив він, — «коли ж бо ні… одначе… де ж той, хто нас врятує в цій поталі?»

Я бачив добре: мова в нього скаче, і першу думку, розпочату в слові, спішить урвати друга нетерпляче; почувши ті зізнання гарячкові, я дужче ще злякався, бо страшніший у них я сенс добачить був готовий.

«Чи в ті глибокі і печальні ніші ізходять з Лімбу, кара де єдина, — без сподівання вік зітхати в тиші?»

Так я спитав, а він: «Се дивовина, щоб звідти хтось доходив перелогу, де нині нам прослалася стежина.

Проте здолав я раз оту дорогу, — то злої Еріхто була потуга, що дух мерцю прикликать мала змогу.

Допіру я зійшов з земного пруга, вона мене за ці послала мури, щоб вивів душу з Юдиного круга.

Той круг найглибший і найбільш похмурий, найдальш від тверді, що усе тримає, та знаю шлях я, то ж покинь зажуру.

Болото се, що сморід видихає, обводить навкруги оселі болю, куди шляху нам вільного немає».

Ще мовив, я ж себе не приневолю згадати все, бо око прикипіло до вежі у вогненнім ореолі; там раптом піднеслись осатаніло три фурії пекельні і криваві, що всі вони жіноче мали тіло; їх обвивали гідри зеленаві, огидні змії й гади страховинні на скронях їм сплелися у тісняві.

І той, хто добре знав, які рабині слугують вічного плачу цариці, — «Поглянь», — промовив, — «на лихих Еріній.

По лівий бік Мегера там яриться, посередині — люта Тесіфона, праворуч — Алехто; їх знать годиться».

Собі всі рвали пазурами лона і так руками били й голосили, що до вождя горнувсь під оборону.

«Прийди, Медузо, з них зробити брили» — додолу дивлячись, вони кричали, — «дарма Тезеєві не відомстили!»

«Заплющся й відвернись від неї далі, бо як із нею стрінешся очами, назад вернуться вже не будеш здалий».

Так вчитель рік, а, рікши, вік же самий і відвернув мене, і над моїми накрив мій зір своїми ще руками.

О ви, багаті гадками ясними, дивуйте на науку, що сховалась, прихована за віршами чудними.

Та ось мутна вода захвилювалась, піднісся грім од краю і до краю, і береги обидва захитались; так само вітер буйний, що здіймає його боріння холоду і жару, над лісом мчить, галуззя вмить ламає, і рушить долі стовбури й конари; він підіймає куряву стовпами, біжать від нього пастухи й отари.

Відкривши зір мені, князь мовив: «Прямо поглянь, туди, де дим на давній піні згромадивсь найгустішими клубами.

Як жаби від своєї ворогині змії всі врозтіч кинуться водою шукати порятунку в баговинні, так тисячі тіней перед собою гнав хтось, котрий по Стіксовій заплаві ішов, неначе сушею твердою.

Лівицею клуби густі і тьмаві він розганяв усе поперед себе; й, здавалось, іншої не відав справи.

Пізнавши в ньому посланця із неба, на вчителя я глянув, вік же знаком сказав: схилитись і мовчати треба.

З яким гнівливим він зближався зраком! Берлом торкнув він — і відкрилась брама, не стримувана опором ніяким.

«Юрмо пропаща, дітища відламу!» — він рік з порогу страхітного валу, — «відкіль таке безумство править вами?

Як зважились піднятися зухвало на волю, що не може захитатись, і вже не раз вам кари додавала?

Дарма із власним присудом змагатись!

У Цербера он вашого донині повинен слід од ланцюга зостатись».

На поворотні він ступив стежини і не звернувсь до нас, мов той, якого гризуть про інше спогади неспинні, але не те, що перед оком в нього; і ми вже приступились до огради, в безпеці із заступництва святого.

Ми увійшли без жодної завади, і я, бажавши знати достеменно, кого й за що за ті замкнуто ляди, ввійшовши лиш, оглянув невтоленно той діл, що обіруч розлого слався, де люду сила мучилась силенна.

Як в Арлі, там, де Родан застоявся, чи близько Поли, де розлив Карнаро межею для Італії поклався, гробниці всюди висяться зістара, — стояли й тут гроби у вирві чорній, та в них була померлим гірша кара;

повзли між ними вогники проворні і розпаляли дужче гробівці ті, ніж розпаля коваль залізо в горні.

Стояли віка тих гробів відкриті, і з лементу було нам добре чути, в які страждання душі там повиті.

І я спитав: «Повідай, хто покути між гробівцями зазнає отими, хто так зітхає від тяжкої скрути?»

«Єресіархи», — мовив він, — «а з ними ще їхніх послідовників загали ув’язнено гробами вогняними.

Свої тут зі своїми полягали, їм більший жар із дужчою виною». Й, праворуч повернувши, ми постали між мучнями й високою стіною.

Пісня десята

Отак дійшли проходу ми вузького поміж стіною скелі та гробами, учитель мій і я за плічми в нього.

«Високий чеснотливче, ти кругами ведеш мене в місцину зловорожу, повідай же», — я тими рік словами, — «людей у домовинах чи я зможу побачити? Бо піднято всі віка, й не видно, щоби хтось тут ніс сторожу».

А він мені: «Замкнуться всі довіку, як вернуться з долини Йосафата, набувши знову тіла чоловіка.

Тут кожна тінь у тому винувата, що Епікура поділяла вчення, мов і душа вмира, від тіла взята.

Усе, на що було твоє зволення, почуєш тут, ще й виповниш докраю цікавість, котру не назвав на ймення».

А я: «Від тебе, князю, не ховаю душі, хоч не спішу все оповісти, бо ж ти і сам ощадний на слова є».

«Тосканче, що ідеш в огненнім місті живий, ще й у речах плекаєш цноту, спинися, будь ласкав, у цьому місці.

Твоя говірка вказує достоту, що ти родивсь у славній батьківщині, якій аж надто я завдав клопоту».

А він до мене: «Ти дарма знітився; он бачиш: Фаріната то озвався, що вже по чресла з гробівця підвівся».

Я поглядом тоді у нього вп’явся, а він підніс чоло і вип’яв груди, немовби з пекла згорда насміхався.

Тоді мій вождь поміж гробами всюди провів мене моторно, проказавши: «Нехай розмова з ним розважна буде».

Як ми спинились, край гробниці ставши, той із презирством глянув, без вагання «У тебе предки хто були?» спитавши.

І я тоді з великого старання в моїм нічого не утаїв одвіті; і скинув брови він від хвилювання.

А там сказав: «То вороги неситі були мені, й моїм, і нашій справі, я двічі їх розпорошив по світі».

«Хоч вигнані, вернулись по виправі і раз, і вдруге», — так я рік до нього, — «а ваші щось на ту науку мляві».

Тоді побачив поруч ще одного: він підборіддям вперся в пруг, тремтячи, бо на коліна звівся лиш небога.

І озирався він круг мене, наче хотів побачити когось зо мною: коли ж надія зникла, то крізь плачі промовив: «Як покарано тюрмою тебе за розум твій щонайвисокий, скажи, де син мій? Чом він не з тобою?»

А я на те: «Я тут не одинокий: он той, хто звів мене в ці крутояри, ваш Ґвідо зневажав його уроки».

Його слова і спосіб тої кари мені нараз ім’я його відкрили, тому і відповів я без забари.

Враз випроставшись, крикнув він з могили: «Ти кажеш — зневажав? То вже він згинув? Йому очей не тішить світло миле?»

І поки хвильку думкою розкинув я перше, ніж йому щось відказати, впав навзнак він, і гріб його поглинув.

Тим часом другий, гордістю понятий, із ким ще не скінчили ми розмову, не зворухнувсь, до місця мов прип’ятий; і річ перервану повів він знову: «Моїм що та наука невідома, се гірш мені від вічного закову. Та вп’ятдесяте в сяєві ясному прибуде донна та, що тут царює, — і взнаєш сам тоді ти, що почому. На тебе ясен світ іще чатує, тож поясни: чому наш люд ще й нині в своїм законі на моїх лютує?»

Я відказав: «По січі й різанині вода зробилась в Арбії рудою, те в нашім храмі пам’ятать повинні».

Зітхнувши, похиливсь він головою та й проказав: «Не сам я був у полі, і мали всі причину йти до бою. Зате був сам, коли хотіли долі Флоренцію знести, її ж тоді я при піднятім обстояв заборолі».

«Нехай твій рід не полиша надія», — йому відрік, — «та прагну розв’язати той вузол, що над думкою тяжіє. Я бачив сам: вам легко розрізняти подію, що в далекім часі буде, та нинішнього вам не дано знати».

«Ми — наче ті далекозорі люди: те бачим», — рік він, — «що від ока далі, князь вищий уділив таке нам чудо. Та в пітьмі речі ближчі, чи насталі, й не знаємо, аж поки хтось не скаже, що діється у людському загалі. Та відать мусиш, що повік зав’яже знання все смерть тоді, коли між нами й будучиною брама враз проляже».

Й жалкуючи за тим, хто впав до ями, я рік: «Скажіть йому: його дитина ще досі між земними пожильцями; а що не відповів — на те причина в тім, що замкнула розум на загати з’ясована вже зараз мішанина».

Та вчитель звав мене уже рушати; я ж мучня ще спитав собі в науку, кому ще там припало з ним лежати.

Повів він: «Тисячі тут терплять муку: тут Федеріко Другий ліг у ложе, там — Кардинал; про інших — ані згуку».

І зник; я ж до старого, повен дрожу, поета рушив, і була журба вся з думок про віщування зловороже.

Ми йшли удвох, і він шляхом спитався: «Чому єси в бентезі ти і в горі?» — і я в усьому враз йому зізнався.

«Що тут почув, умом прийми в покорі і заховай», — прорік мудрець по хвилі. «Та знай іще», — підніс він пальця д’горі, «тебе зустрінуть сяйвом очі милі; їм видно все, й вона тобі відкриє, що жде тебе на життьовому схилі».

Ліворуч слід за ним зійшов тоді я, від муру ідучи до середини по стежці, що збігала в чорториї, де сморід підіймався із долини.

Пісня одинадцята

Ось вийшли ми над урвище глибоке: громаддя скель там кари оточило жорстокіші від тих, що зріли доки; і так страшенно звідтіля смерділо, з глибин похмурих отієї ями, що вдвох ми відступили за могилу; там напис я побачив зі словами: «Я — папі Анастасію в’язниця; він за Фотином рушив манівцями».

«На хвильку варто нам отут спиниться, щоб звикнути, і через надто сильний тутешній сморід дуже не гнітиться», — учитель мовив. Я ж: «То мимовільний спочинок хай пожиточно ітиме». А він: «Побачиш: я до того ж схильний.

Мій сину, поміж скелями крутими лягли трьох кіл щоразу вужчі дуги, мов ті, що ти вже розвітався з ними. Ущерть їх душі повнять недолугі, — те згодом сам побачиш серед мряки; та перше взнай, за що зійшли в ті пруги.

Ненависне для неба зло всіляке, що ближнім чинить шкоду, для котрого обман та сила — діяння двояке.

Проте як вада сімені людського обман Творцеві над усе огидний; в найглибшім з кіл караються за нього.

А в першім — здвиг шаленців страховидний, і, що насильство три відміни має, там поділ на три смуги відповідний.

На Бога, себе й ближніх зазіхає насильник, — на людей та їхні речі; хай цю науку розум твій приймає.

Гвалтовну смерть, каліцтва й кровотечі вчиняють ближнім, завдають їм скрути через рабунок, здирства й колотнечі; тому то вбивці й забіяки люті, грабіжники й громили в першій смузі окремо кожні зазнають покути.

Життя своє котрий піддасть нарузі, чи знищить скарб свій власною рукою, за те карається довіку в тузі в середній смузі той, хто сам собою покинув світ ваш, статок свій розвіяв, де мав сміятись, плакав із журбою.

Хто ж божеству насильство заподіяв, у серці несучи хулу й невіру, а чи єство зневажити затіяв, — найдальша смуга тим воздасть уміру, що віддались Каорсі чи Содому, чи зневажали Бога потаймиру.

Обман гризе сумління, — чи свідомо ошукано того, хто довірявся, а чи того, хто не звірявсь нікому.

Знай: другий чин зламати заповзявся любові в’язі, від природи дані, то ж в іншім колі набрід поєднався: облесники та брехуни погані, фальшівники, злодії, ворожбити, продажні, курварі та решта твані.

А перший чин поклав не лиш розбити природну в’язь любові, — ще й до того зв’язок довіри нищить цілковито; тому в осерді ладу світового, де Діте замкнено в найменшім колі, покарано навік зрадецтво строго».

А я: «Учителю, ясне доволі мені з твоєї мови, хто в безодні якої з грішників зазнає долі. Але скажи: чи ті, в багві холодній, чи вітром несені й дощами биті, чи ті, що кинуть сутички не годні, чому не мучаться в огненнім Діте, коли вже Божому підпали гніву; коли ж бо ні, — то чом повинні скніти?»

А він мені на те: «Даюся диву, як розум твій блукає манівцями, покинувши стезю свою правдиву. Чи й справді не знайомий зі словами, що в «Етиці» наводять три провини, засуджені найдужче небесами: нестриманість, злостивість, ще й тваринне шаленство? — та нестриманість, одначе, гріх менший перед Богом для людини.

Коли ж усе розважиш ти терпляче і пригадаєш, хто не долучився до сонму душ, котрий у Діте плаче, тоді збагнеш, чом вище залишився весь їхній здвиг, від злішого осібно, і присуд Божий щодо них зм’якшився».

«До сонячного променя подібно ти млу розвіяв, втіха із тобою не тільки знать, а й вчитися жадібно. То ж поділися мудрістю ясною: чим Боже милосердя ображає лихварство? — най вагання заспокою».

А він до мене: «Ясно промовляє нам філософія, ще й раз за разом, що джерелом уся природа має Господню мудрість із мистецтвом разом, — в тім з перших речень стане неоцінно для тебе «Фізика» дороговказом; отож мистецтво ваше, що незмінно як учень майстру, слідує природі, внуча є Боже, третє вже коліно. Якщо «Буття» згадаєш при нагоді, природа із мистецтвом спонукає людей, аби жили з Творцем у згоді; проте лихвар шлях інший обирає, з внучам природу зі своєї волі заради іншого він відкидає.

Але рушаймо, — ген на видноколі вже Риби зблисли понад небокраєм і Віз до Кавра похилився долі, а шлях ще довгий подолати маєм».

Пісня двадцять шоста

Радій, Флоренціє, преславний краю, крилом ти б’єш понад землею й морем, і в пеклі скрізь ім’я твоє лунає!

Зустрів я поміж поріддям хорим п’ять городян твоїх, які ганьбою так тебе вкрили, що й мені їх сором.

Коли передранковою порою нам дано істину вві сні побачить, то Прато поквитається з тобою.

Та й інші теж тобі за все віддячать: якби ж то швидше! — бо з часом дедалі скорботи більше на мій вік настачить.

Ми рушили назад, і в тім проваллі повів мій вождь підйомом многотрудним на наші тропи, вище позосталі; й коли здіймалися шляхом відлюдним, спиралися на ноги і на руки, інакше не пройти б між скельних груд нам.

Терпів тоді, ще й знов терплю від муки коли про те, що бачив там, згадаю; тому й не хочу збутися принуки, аби добро те все, що ним владаю, яке дала мені зоря прихильна чи вищий хтось, не змарнувать докраю.

Як ратай, відпочить прийшовши вільно на гору, — щойно захова в заслоні лик той, хто вдень зоріє нам світильно, й мух комарі заступлять невгомонні, — зрить світляків усюди в тій долині, де оре й лози ріже виногронні, так я побачив вогники неспинні у восьмім рові, тільки-но відкрились для ока обшири його глибинні.

Як той, кому для помсти прислужились ведмеді, бачить: кінна колісниця із Ілією в небі заіскрилась, і, їй услід утупивши зіниці, вже тільки те угледіть може скоро, як мчать угору вогники й зірниці, —

мигтіння огняного зрів узору я в пащі рову, й винну душу кожний ховав огненний ріг від мого зору.

Той діл я зрів із мосту, й дух тривожний знітився так мій, що, аби не в скелю я вперся, був би встоять неспроможний.

Відкрилось те вождеві-мудрагелю і рік мені він: «У вогнях тих — душі, сповиті кожна в огняну куделю».

А я: «Коли мої почули уші про те, я певністю себе озброю. Але скажи: у тій вогненній суші я пломінь зрю, поділений надвоє, немов з кострища, до якого вбиті лягли із братом Етеокл обоє».

А він мені: «У муку там повиті Улісс та Діомед, їм помста спільна за те, що разом зло чинили в світі; відплата їх спіткала неухильна і за коня, що впала через нього на римських праотців тіснота сильна, й за те, що ще оплакує грізного Ахілла досі мертва Дейдамія, і за Палладій воздалося строго».

«Як у вогні тім грішник не німіє», — я рік, — «молю, мій вчителю високий, молю тисячократно, як умію, дозволь тут залишитися, аж поки звідтіль той пломінь зблизиться рогатий, мене туди бажання рве глибоке!»

«Се гідне шани!» — рік мій провожатий, — «Я також прагнення вчуваю схоже; лишень для тебе ліпше промовчати. Облиш мені до них озватись гоже; бо добре я збагнув твою охоту, а грек тобі й не відповісти може».

Як визначив учитель, що достоту вогонь вже в часі й місці досяжному, він так покликав карану бідоту: «О ви, що двоє в пломені одному, як привітав вас, хоч не в величанні, як привітав вас ще в житті земному, в високому моєму віршуванні, не руштеся, і хай із вас єдиний повідає, як згинув у блуканні».

Великим рогом пломінь старовинний хитнув, почавши бурмотіти глухо, мов вітер його шарпав негостинний; я зрів, що язиком огонь той руха, немовби хоче розпочати мову, і от слова долинули до слуху:

«Коли здолав Цирцеїні окови, де при Гаеті рік пробув у брані (Еней нарік був місто те портове), ні втіха зріти сина, ні зітхання старого батька, й Пенелопі навіть мій борг за сталість у її коханні, воління не зуміли переправить мого, аби пізнати все на світі, все, що людей у нім ганьбить чи славить;

і рушив я у далі невідкриті на кораблі, ще й гурт малий зо мною подавсь долать пригоди розмаїті.

По різні боки крились далиною Іспанія й Марокко, й залишився далеко вже край сардів за кормою.

Вже я з товаришами постарівся, повільним став, як у вузькій тіснині стовп Геркулесів наче знак відкрився, що далі вже шляху нема людині; праворуч нас лишилася Севілья, ліворуч — Сетти береги пустинні.

«Братове, — я сказав, — нас била хвиля й чигали сотні небезпек в поході, та, поки не здолало нас безсилля, коротку позосталу мить нагоді віддаймо, щоб спізнати там незнане, де тоне сонце в далі темноводі. Згадайте рід ваш славний, без догани, і те, що не тваринне животіння, а лиш знання й звитяга варті шани».

В товаришах я запалив хотіння таке рушати далі, що незмога й мені було б спинити їх стремління; з кормою вбік до краю ранкового, ліворуч беручи, зробили крила ми з весел для польоту навісного.

Вночі другого полюса світила здіймалися, а наші низько висли, мов з океану вирнуть їм несила.

П’ять місяців уже над нами зблисли і вигасли в пітьмі нічній потому, відколи ми на весла ревно тисли.

і ось ми гору в тумані тьмяному на обрії угледіли, й ніколи

не бачив я подібного огрому.

Зраділи ми — й від жаху похололи;

з землі нової вихор руївничий здійнявся й потрощив суденце кволе.

Воно у вирі повернулось тричі, вчетверте ж застреміло вглиб до ями кормою вгору, й води таємничі — так Хтось велів — зімкнулись понад нами».

Переклав Максим Стріха