До професорів

Проф. д-ру Юліушу Фельдгорну

Наказали ви нам у житті шукати ідеал,
Заклинаючи словами пророків,
Понад рівні підніматись, на крилах запалу
Думкою до найтаємніших доходити витоків.

Наказали цінувати, любити магію слова,
Наказали ридати й конати від захвату,
І перти все вперед, і шукати знову
Правди невідгаданої, незбагненного Всесвіту.

Одним словом humanus заклинали ви душу,
Наказавши перед величчю Генія схилятися,
І тому так страшно тепер страждати мушу,
І тому, як дурна, перед світом лишилася.

Треба було вчити нас зненацька вискакувати,
І життя міцно лапою хапати за горло,
Стиснутим кулаком штрихнути межи очі,
Щоб воно заточилося і на коліна впало!

Вчити нас кричати, щоб бути почутими,
І як вибиваються трощені двері,
І як треба топтати, щоб не бути затоптаними,
Призвичаїти наші очі до страхітливого блиску крові!

О, професори мудрі й учені!
Чи ж ви справді не знали про те,
Що для гуманістів бракує місця на землі,
Тож навіщо в душах наших сіяли тугу?