Моїй матері!

Не плакатиму більше, присягла це собі вже разу одного.
У болю запекле серце, мов камінь, замкну в собі.
Кулаки піднімаю до неба, грізні обидва, тверді,
Сміхом упірним плюну!!!
Вилечу душею, за ґрати вилечу!
І сміятися буду, сміялася,
Що я ж бо вільна, що за сльози забула…
Та Тобі, про свята, кілька незайманих ще сльоз сховала,
Щоб у сліди Твого пороху припасти, заридати,
Як дитина ще заридати.