Екскурсія

Listy matczyne / Материнські листи
(Вірш відзначений першою нагородою на конкурсі в Кракові)

На дні найглибшої, найтихішої шухляди,
Що в бюро криється, мов душа у тілі, —
Ховаю скарб великий: материнські листи,
Що мені писала протягом багатьох літ.
Тут, де їх жоден гомін не сягне,
Лежать спокійно — мов у морі перлини.

Колись літали — мов біле птаство —
На прудких крилах — ген у світ далекий…
Сьогодні ж, скінчивши бездомне блукання,
До одного гнізда гуртом злетілися
І тут громадою згідною та безгомінною
— Либонь, зморені летом — разом туляться.

Я їм притулок дав і гостину — —
Дбайливим старанням тут зібрав їх —
І виривав оце листування материнське
Долям зловісним і людям недоброзичливим.

Були вони мені завжди предметом турботи,
І берегла їх пильно прихильність мова синівська…
Не знищив їх мені буревіїв розмаїтих гармидер
(Як це сталося — ніколи я не з'ясував!).

Уже де-не-де зблідло на них чорнило,
А папір пожовк, зносився й зітлів —
І сказав би ти, що його абищо розітре,
Як лист осінній, що на вітрі злетів.

Та на цих картках потертих і кволих,
Що зів'яли, мамо, як твоє обличчя,
Скільки ж усмішок — як і воно — солодких!
Які ж у них сили б'ють таємничі,
Які ж — у молодості духовної розквіті —
Тремтить у них найпрекрасніше і справжнє життя!…

Нібице лише цифри та літери — —
А проте в кожній літері й цифрі
Криється серця твого уламок щирий,
Тріпочуть, співають почуття найживіші —
Бо твого письма вишукане мереживо
Є як жил сітка, кров'ю налитих живою…

У самотні хвилини виймаю ці листи
І відчитаю від дошки до дошки.
Тоді мені в серці джерело витікає чисте
І в душі спокій з'являється небесний,
І тону весь у чарівній повісті,
Що охоплює — років моїх тридцять…

Перший із них — у тремтячому накреслений тоні:
Тихо звіряєшся матері своїй… бо ж
Відчуваєш, що ось завітав у твоє лоно
Хтось, кого прагнеш — кого сподіваєшся —
Хтось, хто твоєму серцю вже близький…
У хитких літерках сяють щастя відблиски…

Далі — у наступних листах кільконадцяти —
Лунають слова сердечної туги,
До далекого посилані міста,
Де перебував батько — — про здоров'я клопоти — —
І дивні страхи — душу шарпаючі —
Хоч подорож тривала щось із два місяці.

У кожному допис є про мене — на бережку —
І там називаєш мене: «наше маля»…
У погляді моєму — і в кожному усмішечку —
До батька мого бачиш подібність — —
Пишеш, що моє дитяче белькотіння
Лагіднить смуток твого розставання…

А потім листів — уже до мене — стос грубий: —
Прагнеш, щоб син твій, що в школах навчається,
Наукою своєю додавав тобі слави
І щоб своєю поведінкою дав тобі
Щастя і радість… але я, лихий хлопець,
Часто чинив проханням твоїм навпаки.

Коли кару за це взяло затяте хлопчисько
І Бог йому послав злидні й блукання,
Навіть у стрілецькому похмурому окопі
Цілу твоїх листів отримав пакунок…
Йшли за мною листи твої в чужу країну — —
Сльози в них пекучі були — сльози материні…

Листи ці були стисліші — ніж ті… — —
А окрім підпису твого, о мамо,
Мали також підпис: «N… військовий цензор…»
А текст неєдиною був укритий плямою,
І часом хтось у них сторінку роздер —
Хтось, хто святості мої мав за мотлох…

Сьогодні, коли я з власних досвідів лише
Зрозумів, що означає любити власних дітей,
Радість відчуваю дитячу й щиру,
Щоразу як до мене здалини прилетить
Лист твій, о матко, що дихає старосвітською
Красою… лист, у якому я все ще є твоєю дитиною.

Кожен із цих листів у серці моїм лунає,
Думку мою заглиблює, зв'язує й ушляхетнює,
Будить спогади й майбутнє відкриває,
Кріпить мою довіру й волю мою зміцнює…

Друзі моєї долі — життя мого свідки!
Найдорожчі листи — листи моєї матері!…
12. I. 1929

Medytacje / Медитації

У тіні столітніх буків над яром,
Коло монастиря на горі Альвернії,
Смутний Пан Ісус сів на колонці;
Руками — спутаними конопляним мотузком —
Підпирав голову закривавлену,
Бо ж її пригнітила корона з тернів
І тяжко тисне Йому, либонь…
Усівся Пан Ісус у смутку жорстокім,
Думає про Свою муку,
Про Свої хресні стації…
*
Під Паном Ісусом смутним,
Коло вирубки, на дерев'яній лаві,
Нераз у годину вечірню,
Погружений у медитації,
Сідав ти, отче Чеславе,
Щоби мовити свої молитви
Або хроніку записувати монастирську…
Гомоніли з тобою покірні черниці — ялиці,
Гомоніли з тобою бернардинці — буки
У бурих та шорстких габітах,
Ніби диспуту з тобою вели,
Хоч твоєї не мали науки.

Однак часом у їхніх шумних коливаннях,
У їхніх молитовних захопленнях
Чув ти розповідь правдиву
Про давні події,
Які ти записував до хронік.
І в таку хвилину
Нераз тобі шепотів тихо коник-стрибунець:
Цить! уже сплять, сплять сном вічним під притвором церковним
Ті, що тут колись жили!…
*
Під Паном Ісусом смутним,
На зеленій мураві,
Пустували собі горобчики,
З гомоном зухвалим, і бундючним, і жадібним,
Взаємного з кожним шукали зачіпання —
І заглядали в обличчя твоє цікаво,
І нізащо собі маючи зріст твій кремезний, міцний,
Нераз у панібратстві й сміливості великій
Дзьобали твої трепки;
Ти, діставши з-за пазухи кусок хліба сухий,
Сипав їм крихти…
*
Десь за бором Шимоти,
Поза Квачалою, Липовцем,
Ховалось сонця коло золоте;
Вечір уже злегка сірим покривалом
Покривав луки, лозняки, загони,
Як церковні барвисті феретрони,
Після процесії знову складені в кутку…
За млою крилися Бабіогурські вершини
Далеко — на горизонті,
Голови у каплани вовняні одягши,
Як ченці, що заглиблені в молитву в сталях…
Бережок зарев червонів — від сердець людських кривавіший…
*
З рук твоїх, отче Чеславе, випадала вервиця
І мимоволі закривався бревіарій,
Коли ти від віршів псалма
Обличчя відриваючи, підводив вистрижену голову,
А погляд твій, у якому палали захоплення,
Блукав по земних околицях, далечінях
Аж поза світу край —
Всюди, всюди, де любов Божу ти насаджуєш…
Рахував ти ці пагорби й пагорбки,
Як живого вервиці намистини,
На срібну Вісли нанизані стрічку;
Гортав ти стобарвні луки, поля, ниви,
Ніби ініціалами прикрашену стару книгу;
Дивився на ті, що стирчать серед гірських хребтів,
Стрімкі кущі ялівцеві
І на ті зорі шкарлатні,
Що над ними палали, як свічки роратні;
Поглядом побожним
Зупинявся ти біля кожного хреста
Придорожнього,
Як біля вівтарного престолу…
*
Вітер, який співав гомоном шумів
І верхівки смолистих ялин шарпав,
Пахощі млосні з лук і піль приносив,
Як паламар, що срібною кадильницею трясе…
А ти своє серце вгору підносив,
Ніби цим цінним кубком
У руки Божі за братів своїх, людей, випивав
Вино шляхетне, животворний кордіал
Любові — загальної та живої…
Ці луки — ліси — ріки — на горах — на низині —
Охоплював любов'ю і благословенням,
Називаючи їх братами власними та родиною,
Як колись майстер твій — бідняк із Ассізі…
Тішили тебе їхні пахощі, їхня музика, їхні блиски,
А навіть там, де холодні розсілися тіні
І де вирували незгоди,
Посилав ти слово потіхи — або розгрішення
І промінь Божої ласки;
Там же, де біль бачив і рану,
Підводив ти руки шорсткі, спрацьовані,
Ніби хотів узяти на себе всіх мук стигмати…
*
Сидів Пан Ісус смутний, Ісусик,
На колонці кам'яній;
Тимчасовий лише мав тут відпочинок,
Бо зараз далі поженуть Його катівня
Хресною дорогою — ген на Голгофу —
Згідно з Бога-Отця волею незмінною…
Присів, щоб подивитися, як тут люди живуть,
Як радіють і страждають,
Як кривдять один одного й люблять,
Які наміри, які думки снують,
Звідки віру та надію черпають, —
Чи все є так, як було раніше,
Коли це Він — Пан Ісус — мешкав серед людей.

Любов і біль мав на обличчі —
Дві наймогутніші у світі, всеродючі сили,
А Його очі пресмутні казали,
Що біль Він забирає, а любов'ю — обдаровує…
Дивився — — а світ поволі занурювався в туман
І роси сльози перлисті світилися на траві…

Meorum Prime Sodalium / Найпершому з моїх товаришів
Пам'яті поручника Яна Суржицького, який поліг у захисті Сілезії у травні 1921 року

Квіти — і квіти довкола,
Як у черніховському саду…
Іду за натовпом — і схиляю чоло
Перед цією трункою в ряду.
Сонце на роси краплях виблискує веселково,
Геть розганяє залишки вранішньої темряви.
Іду, іду з опущеною головою —
І в землю втупив очі нетямові.

Планти, одягнені барвою зеленою та красною,
Шелестом вітру гомонять і піснею пташиною…
Чи ж цим людям, що на віки заснуть,
Давні сни щастя відсняться дниною?

Закривавлена шабля на труні
І білих квітів в'язка…
Привезли, привезли до мене
Яся мого із Сілезії, як казка!

Привезли — щоб у мені розпалити
Цю його смертельну рану,
Щоб у моїй душі утвердити
Ці риси, знайомі без утану!

Привезли — до спільних лав
Ще раз — увостаннє — покликати
Двох друзів-товаришів, найперших колег,
Що разом через життя йшли ниву багату;

Двох друзів-колег, пов'язаних дружбою
Вже від років двадцяти — чи більше…
Бо ми дружбу уклали — братерство зброї —
Вже в добу життя дитячу, ніжнішу.

Пам'ятаєш, Ясю, час цей прекрасний, час молодий,
Коли ми снили про битви-блискавиці,
Коли з моїм конем дерев'яним біг прудко наввипередки
Твій сивий кінь на коліщатах серед світлиці?

Пам'ятаєш про мою рушницю, про твій списа гострий,
Про ці наші лицарські пориви,
Коли ми шаблею рубали кропиву й бур'яни,
Що глушили нам цвіт на грядках привабливий?

Усякий бур'ян був нам ворогом — тож запеклою атакою
Ми на нього наступали — долали — нищили.
Бо ми вірно й свято служили під знаком
Запашної Троянди й пречистої Лілії.

А коли ми вели довгі дружні розмови,
Нераз один перед одним це зізнавав,
Що так само за Польщу колись воювати будемо,
Коли до чину нас покличе батьківщина й слава.

Обіцянка виконана вже… Вчасно-таки
Сон здійснився, в дитинстві вимріяний!
Дано було нам схопити за зброю
У святій справі, для країни оборони неодмінної.

А після великої, після переможної війни,
Ти, що борг військового сплатив обов'язку,
Пішов знову кров'ю торгувати щедро
За наших братів у Сілезії без побоювання.

У чистому полі тебе знайшли —
При тобі — крові калюжа топка — —
І сюди тебе до мене привезли —
Яся мого із Сілезії, мов сиротка!…

Перед людей громадою йдеш попереду —
Твоя шабля відблискує в сонці — —
За твоїм сьогодні, Ясю, проводом
Іду — на сірому десь кінці…

На лафеті тебе везуть гарматному —
Сьогодні, хоч молодий, від усіх ти старший!
Сьогодні, Ясю, вже востаннє
Військовим з тобою крокую маршем!

О, на віки будеш мені живий,
Хоч забраний смертю немилосердною.
Не заглушать твоєї могили бур'яни та кропива,
Але на ній запашні троянди й лілії виростуть неодмінно.

Квіти — і квіти довкола,
Як у черніховському саду…
Іду за натовпом — і схиляю чоло
Перед цією трункою в ряду…

Opuszczony okop / Покинутий окоп

Покинутий окопе, забутий окопе!
О ти сліде останній, сліде невгамовний
Превеличезної, жорстокої цієї війни,
Що років сім по всій шаленіла Європі,
Цілу землю струшувала до підвалин,
У попіл перетворювала безліч людських поселень,
Людських існувань гасила тисячі, — —
Тихий сиджу над тобою — і в глибині твоїй топлю
Мій погляд — безслівний — гарячий…
Покинутий окопе — що виєшся круто,
Як велетенська артерія чи жила!
У ту криваву годину, з полум'я народжену,
У тобі все ж кров жива тріпотіла!
Кров тріпотіла й вирувала в гарячому окропі,
Біль у тобі причаювався, як у понівеченому нерві;
Кривавих людей громади, злиднями з'їдені й оскаженілі,
Повзли в тобі, як ніби хробачтво по падалиці…
Рани в собі таїв запечені — —
Забутий, покинутий окопе!
Покинутий окопе — о спільна могило,
О мученицький цвинтар ти братній,
Який сірі солдати-засудженці,
На здобич посилані гарматну,
Вже за життя копали в землі — самим собі!
Як же стихли твої рови, твої сховища, твої шанці,
Які — блискавичним біжучі зигзагом —
Гатили колись у землю — або в небокраї —
Громом, що тне, палить, трощить і заціпеніє!…
Громи зітліли… і всюди — мовби ти посіяв маком —
Така тиша цвинтарна й трупна…
Де-не-де дріт колючий — іржавий — неприбраний —
Видніється — ніби шматочок тернової корони —
І давнього мучеництва єдиним є знаком…
Покинутий окопе — забутий окопе!
Як же ти з роками змінився!
Пам'ятаю, що ти був колись як розкрита паща
Гієни, яка жадібно падалицю пожирає
І зі стигаючих трупів із насолодою кров п'є…
А ось ти, як сад, розквітнув, зазеленів,
Увесь у квітах, ягодах і хащах…
Твоїх твердих поперечок грізна, гостра крайка,
Яка колись дихала вогнем кулеметів,
Сьогодні вляглася тихо біля моєї стопи,
Покірно до землі сплющується,
Як пес, що на покликування пана свого готовий…
Кущі лісові, що — ніби друга тиральєра —
Повзали низько по землі,
Піднімаються вгору, гілками коливаючи зеленими,
Шелестом мене кличуть: «Ходи, з нами погомони!
Ходи, ходи, наш солдатику! Ми старі товариші!
Що це?… І ти також змінився з роками?…»

Покинутий окопе, забутий вщент,
Мені єдиному не сходиш із пам'яті!
Загубився ти серед мохів і стежок,
Серед папороті, й вересу, й ожини: —
Видно прагнеш, щоб не знав ніхто про твоє клеймо
Людського прокляття й сорому, —
Щоб люди, болем чи соромом перейняті,
Не бажаючи на власне діло нищительське дивитися,
Не пробували слідів твоїх останніх затерти…
Хоч колись, коли їх раптом шал охопить новий,
Знову один на одного кинуться — запеклі —
І знову за кайло візьмуться і за лопати,
Почнуть у землі стрілецькі рити рови…
Сьогодні — ти не потрібен нікому…
Тихий сиджу над тобою — забутий окопе…
Обоє мовчимо — не кажемо ні слівця.
Обоє — приховані в гущавини сплетінні буйнім —
Випрягаємо зір гострий і пильний,
Ніби на поприще долі кинута сторожа…
Дивлюся — слухаю — чи свого чи ворога вистежу…
Серед твоїх ніш, твоїх запалих кабін,
Маскованих килимом густих, світлих мурав,
Випрягаємо зір перед себе — і чатую як журавель —
І в готовності все ще єсьм…
А коли З'ЯВИ надійдуть — у видіннях чи невидимо —
Тоді за першим легким їхньої стопи шелестом
Зірвуся, думку в їхній бік спрямую як карабін,
Гукаючи: «Стій!… Хто йде?!…»

Wycieczka / Екскурсія

Утік я сьогодні в край далекий,
Де рідко хто з людей дійде:
Зробив я велику екскурсію
В роки щасливіші й молодші.
За одну годину пробіг я
Років цілих двадцять кілька…
(Кажуть, що перед вічністю
Життя це одна є хвилинка).

І не знаю, як це сталося,
Хто зміну вчинив цю раптову,
Що взяв мене з собою на козли
Фурман Бартломей Забагло.

За мною — на задніх сидіннях,
Обитих шкірою та кінським волосом, —
У цій самій бричці сиділо
Осіб уже старших щось із вісім.

Не дуже я зважав, про що
Гомоніла людей цих решта,
Бо знав, що за настирливість
Ще з них котрийсь мене висварить.

Зрештою так була заплутана
І мудра ця їхня розмова,
Що вухом своїм семирічним
Не розумів я ні слова:

Речення, розпочате по-польськи,
Часто закінчували по-французьки,
А й так було в половині
Заглушене гуркотом возика.

Тож не слухав я цієї говірки —
Нехай старші балакають самі! —
І на знак зневаги
Повертався до них спиною.

Не дбав про них ні краплі
І в гордій сидів позі,
Бо після фурмана Забагла
Перше мав місце на возі.

Іншої слухав розмови,
Яку чудово розумів:
Розмови колосків золотистих,
Якою довкола лан шумів.

Слухав, як у глибині межі
Озивається коник-стрибунець
Пісенькою сріблясто дзвінкою,
Як тони скляних гармонік.

Слухав квакання ставків,
Повитих у рясну кирею;
Слухав тремтячу з небес
Радісну пісню жайворонячу.

Слухав шум річечки,
Що по камінню плюскоче, —
Шум, що бував наполовину
Стишений туркотом возика.
Туркотів возик, туркотів, —
Колеса в нім гудуть і мчать…
Пил із них довгий, як із веретен,
Виснувався сіравою пряжею…
Туркотів возик, туркотів,
Як у млині жорна й повітряні сита,
І сипав борошном куряви
На наші подорожні плащі.
Скатала ніразово з радості
Бричка радісна й прудка;
Їхалося пишно, весело,
А горілкою їхало від Бартка…
Одначе не був п'яний
Фіакр Забагло Бартломей,
Бо батогом коней поганяв
Найтверезіше й найсвідоміше.
Навіть по великих вибоях
Віз як по дорозі рівній —
І тільки ні з ким не балакав,
Бо завжди був мовчазний.
Посвистував собі тільки під носом
Стаката й алегрета,
А часом на своїх коней
Гейкав «вішта» чи «гетта!»
Часом капелюхом уклонявся
Фігурі біля гостинця,
Або котромусь із кумів,
Що йшли на суму до Тинця.
А що був чоловік притомний
І тверезий був на розум,
Тож коней вправно зупинив,
Коли ми з'їхали до Вісли.
На другому віслянському березі
(Переїхати треба там поромом)
Кляштор Тинчеський підносився,
Урвищем підпертий стрімким.
Виростав просто з скелі,
У камені весь і цеглі,
А бистра вода віслянська
До ніг йому впадала покористо.
На старих трухлявих мурах,
Поміж кам'яні щерби
Вдерлися кущі зелені,
Прикриваючи написи й герби.
Час грізні вискаблив тут знаки,
Свідчачи, що взяв у свій владарство
Опустіле, безхазяйне
Старе тинецьке абатство.
І в ім'я вічної молодості
Оновлював мурів цих сірість:
Бо вже частина значна руїни
Зеленню встигла зароснати.
І я також здирався
На якусь скарпу завалену,
Бо молодий був як ті кущі
І в голові мав зелено…
У старій серед руїн церкві
Люду зібралися натовпи;
Дзвони на старих вежах
Звіщали початок суми.
Заблищали свічки воскові
І вийшла служба урочиста;
На хорах голосом охриплим
Одозвався органіст.
Під втору органов гучну
Пісня велика як хвиля взбирається,
Пісня в ноті своїй фальшива,
А в змісті своєму така щира!
Пісня, що благала порятунку
Від мору, вогню, градобить, —
Щоб можна було — хоч тяжко —
На хліб насущний заробити…
Я ж придивлявся до тих, що стояли
В вівтарі святим постатям…
Молячись: «Бозю, дай здоров'я
Татові, матусі й братам»…
«Богородице Діво» промовив двічі,
Потім — на подвір'ї — втретє,
Рахуючи як довго камінь
Кинутий до криниці летить.
І попрощався з цією криницею
(Король Хоробрий нібито її висік),
Бо там при поромі вже чекав
Бартка Забагли екіпаж.
І знову на лівий берег Вісли
Велика перевезла нас баржа,
Знову нас вітала в Пекарах
Чудова, пахуча липа.
Знову нас вітала своїм шумом
І попрощалася ґречно
Та липа віковічна, якої
Вісім осіб довкола не обійме.
Вісім осіб її не обняло,
Хоч оповили її колом,
Аж я аж — дев'ятий —
Ручкою її дрібною обняв.
Сіли ми знову на бричку;
Бартломей з батога знову клацнув —
І ніби цим ударом батога
Час на дві частини розділив…
Серед збіжжя й синіх волошок
Бричка помчала з туркотом,
Аж мене привела врешті
До днів теперішніх назад…
Зникла десь у великій далечі
Висока скеля тинецька;
Як заграви залишки, згасли
Сонячні усмішки дитини…
Час рушив прудко з копита —
Забряжчали вудила, хомути…
Дня цього мабуть уже минула
Річниця двадцять п'ята…
З дня цього жменя молодих спогадів
Сьогодні мені залишилася єдино,
Зелених як ті кущі
У старій тинецькій руїні…
15. VI. 1930

Маріайська вежа

Мов королева в золотій короні,
У багряному плащі готичного храму,
Стоїш, володарко ласкава для натовпу,
На його сторожі, славі й обороні.
Уже на чолі своєму несеш віків сім
І сміливо підносишся — накшталт прапора;
Ані ти згинула перед Ордою та Шведом,
Ані тебе суворий розкрошив загарбник.
Над містом вірно neсеш чуйну варту,
Як дивний пам'ятник давньої польської слави; —
Як пісня заклинена, щодня Польщі граєш
Прадавні, співучі, дзвінкі гейнали…
Годинника дзвоном гомониш щогодини
З самотньою подругою — вежею ратуші;
А вона тобі, як сестринська душа,
Стогоном відгомонює — і щось нагадує…
Як привітання якесь архангельське
Над усім містом цей гомін розширюється,
Аж туди, де пагорб підноситься вавельський,
Співає разом годинникова вежа.
Думка отже плаче, разом — і десь-бо
Під неба світлий злетіти хотіла б вершину,
Як та Найсвятіша, яку в свої різьблення
Закляв арцимайстер — безсмертний Віт.
О вежо, вежо! скільки тобі боргую
Хвилин найчудовіших у усьому житті моєму!
Ти для мене була захоплень Едемом,
Ти мене обдаровувала тишею й спокоєм.
У твоїх непорочних формах і дівочих
Я кохався, як мале хлоп'я,
У твого обличчя рисах таємничих,
Що видивляються в блакитей склепінні.
З твоїх великих вікон такий розлеглий все ж
І такий чудовий краєвид був на світ…
О вежо, вежо, найкрасивіша у світі,
Ти кохання моїх молодих літ!

У день Задушний

Люблю відвідувати думкою це усамітнення,
Де ти, братику, вічний маєш спочинок;
Посеред стокроток і незабудок
Там лежиш сонний…
Над тобою чатує білий хрест кам'яний…
Ліс тобі поблизький шуми посилає й пахощі;
Над тобою береза струшує свої коси,
Пташка — що відлітає — пісеньку щебече,
Заводить жалі…
Ти лежиш тихо і не слухаєш зовсім…
Пам'ятаю, як ми на свято Задушок
Гроб твій вінками приходили заквітчувати
І на ньому світло померлих запалювати:
Блідий каганець,
Що тлів млисто серед барвистих букетів.
Мати казала тихо: «Ця квіточка
Померла передчасно, не пізнавши світу;
Сьогодні є ангеликом, коло Творця злітає
У сонячні блиски;
Промовмо за нього — Богородице Діво, сповнена грації…»
Тоді ми ручки набожно складали
І коло малої могилки опустившись на коліна
Молилися в тиші найбільшій
І со сльозою в оці
За брата… що нам не був знаний з виду…
Сьогодні на гроб цей дивлюся здалеку
І минулі літа пригадую собі…
Чи хтось молитися буде на моєму гробі
І хто заплаче,
Коли на чужині дні скінчу блукацькі?
Сибір 1917

Підзамче
Пам'яті батька мого

Яка ж дивна є думки сила чарівна!
Бо коли нею давні мої спогади охоплю,
То життям для мене тріпоче не середмістя гомінкіше,
А та — одна з найтихіших — вулиця передміська.
Не знаю, що її такою людною й такоюважливою робить,
Що над усі вулиці інші її переніс.
Бо хіба ж це річ така велика, що мешкав при ній —
І це в час, коли був дитиною недорослою?
Хідник на ній був кепський, а бруківки — не було,
І часто на ній болото світилося розкисле.
Від купи паркових галявин бігла круто й похило,
А як річкова притока, впадала просто у Віслу.
І що може комусь дещо дивним здатися,
На будинках мала самі номери парні,
А з непарного боку було небо видно
І на тлі неба великі вежі стрімкі.
Зелений, гущавиною кущів порослий пагорб
Гордо позначався схилу свого зрізом,
Піднімаючи так само стрімке зубчасте передмур'я,
Що зуб за зуб воювало з часу суворим зубом.
Але бачилося все ж, що в оцих змаганнях
Переможе й суперника гордого зменшить
Час-володар, що тут володарював — уже в прадавніх часах —
І знав минуле й майбутнє так як вік нинішній.
Незрушний скаргами ні кривдою ні бунтом,
Ішов у невідоме майбутнє з минувшини найдальшої,
Твердіший від твердих брил і від бронзи триваліший,
Хоч би ця бронза була дзвоном і звалася Зигмунтом.
Отож з небом гомоніли дві горді вежі,
Часу й історії сумні зважуючи шанси:
З однієї годинник калатав години, чверті,
А з другої дзвін оголошував свята й річниці.
Стільки разів чув серць бронзових биття — —
І знав, що вже дня минула половина,
Коли, як стрілка, вежа годинникова
Вказувала на сонце, що стоїть у зеніті.
А коли ніч оволодівала великим небес склепінням,
Коли як велика лінза стирчав на небі місяць,
Коли миготіли зірок цятки, тоді кожна з веж
Ставала як би великим телескопом.
У хвилини ці, коли сон облудний угамовує й звільняє
Шалені думки людські, від кіл зоряних прудкіші,
Наше мале помешкання — там на першому поверсі —
Дивилося в зірки, ніби тиха обсерваторія.
У батька мого кімнаті неодноразово в ніч оцю
Лампа довго, як зірка промениста,
Палала — і видно було світлу й натхненну голову,
Похилену над аркушем велетенського твору.
Ясні зірки світили цим зачатим творам;
Покровительствував їм вірно, як друг і повірник,
Той що в небесних сферах великий зробив перелом
І землю з зрушень зрушив, а звався — Миколай Коперник.
Ніколи він тобі, батьку, не шкодував відвідин;
А за ним приходили також інші, що самі
Були справді світлими людства зірками,
Як першовідкривачі нових променистих галузей.
Сперті на небі — як на великій скелі —
Вінчали чоло зіркою пресвітлою: ідеєю.
І розмовляли з тобою в ці зоряні ночі
Леонардо да Вінчі, Кеплер, Галілео…
Розум твій, як вогнище у дзеркалі увігнутому,

збирав у собі далекі взаємно промені
і через зірок мости снував — проліт за прольотом —
дорогу в незримі часи й простори.
Ця куля земна, неясна, нікчемна й мала,
зоряних доріг тобі заступала верства,
Перед величезністю небес смішними здалися
усякі людські могутності, держави й царства.
Серед зірок (казав ти) немає підлості й злочину,
ненависті й злості, насильства й ворога.
Там світ світлий, відкритий — там найвільніше
живеться й найщасливіше — бо найближче Бога!
Сьогодні в світ цей відійшов ти, золотистий променю,
піфагорійська дивна музико моєї душі…
Час, який зрізи мурів і вежі крошить,
край поклав твоєму земному існуванню.
Хоч з вежі б'є годинник, ти вулицею знайомою
не поспішаєш на лекцію до старої академії,
бо відвідав ту школу зоряну й світлу,
де вічних правд Божих навчаються — безсмертні!
А коли тебе кличу моїм тужливим спогадом,
зроби, щоб ми собі ніколи не були далекі!
Будь моєю світлою зіркою й моїм натхненням, —
Голово, кохана Голово, як казали Греки…

Розмова з тінню

Завжди тебе бачив у тінях минувшини
І твого початку допитуюся марно.
Не знаю, чи ти є сином ночі чи світла —
Одне тільки знаю, тіне: з мене народжений ти.
Було це в часи, яких не охопити спогадом —
Бо пам'ять моя не сягає й до колиски —
У часи, що давно згасли і днів своїх відблиски
У тінь кинули… і стали разом з тобою — тінню.
І тільки живе в мені ця думка підсвідома,
Яка неясні слова фантазії шепоче —
Що я вже тоді тебе хапав дрібними руками,
Коли з тобою, як брат-близнюк, лежав у колисці.
Не вхопив тебе рукою, але вхопив поглядом —
Ти був першим враженням, яке я зазнав.
Оломлений явищ невідомих натовпом,
Завдяки тобі я першу форму, перший рух пізнав.
І може ти так зненацька блукав довкола,
І видимостями речей різних мене обманював,
Що неодноразово тінь переляку лягала на чоло,
І що я тінь відтоді часто з острахом ототожнював.
Відтоді… бо відтоді все частіше поєднуєшся
З моїми спогадами, тіне мій похмурий!
Женешся за першими кроками — моїх забав товариш —
Прошений — непрошений — але невідступний.
Як одноліток, зростав ти зі мною одночасно,
Зі мною спати йшов годиною вечірньою,
Але неодноразово, як школяр-бешкетник, бавив уві сні
Витрясеньками — або лякав постаттю потворно.
А бачачи, що я тобою тривожуся чи цікавлюся,
Так ти вже розбестився і так зазнався,
Що такі самі вибрики викидав наяву
І все мене наслідував — або частіше дражнив.
Подібні ми до себе — як дві речі близнюки;
Але ти, бажаючи позначити різницю натур,
У живі очі глузуєш з моєї подоби,
Переробляючи її в тисячу смішних карикатур.
Ніби кладеш мою постать на прокрустове ложе,
Умієш їй огрядності додати або зросту відняти.
Не знаю, чи це злість чи пуста сваволя, —
Чи ти є моїм образом, чи моєю пародією.
Не знаю — бо мені не дано глянути в зіниці,
З яких я б думки твої читав і наміри;
Плоске і темною сажею затерте маєш обличчя,
Ти є, як привид — хиткий, безокий і сірий.
Не знаю, чи тобі зле зі мною чи добре. Знаю тільки,
Що через день весь ходиш зі мною, як найнятий,
І не зражений жодною пригодою чи сценою,
Настирливо й витривало лізеш мені на п'яти.
Тягаєшся всюди за мною, як старий дармоїд,
До моїх ніг прикутий, як до порогу планка;
Аж часом собі отрямую думку, що напевно оцінюєш
Вигоди, які тягнеш з мого товариства…
Та коли насунуть хмари або вечір смеркне,
Марно тоді, мій тіне, шукаю тебе коло мене;
Зникаєш — як у хвилини нещасть розбіжиться
Натовп друзів, кидаючи друга зрадливо.
Та не суджу тебе суворо; — бо як моє життя,
Так і твоє в'яжеться зі світла існуванням.
Бо якби не сяяло сонце на блакиті,
Якби світла не було, ти не був би — тінню.
Це не заважає однак, що коли йду з тобою,
Ти — через світло до життя покликаний щодня —
На світло не смієш визирнути, але за моєю особою
Від сонця ховаєшся, як злий дух або злочинець.
Прихований ти з натури. — Хоч досі живеш зі мною,
Ніколи з твоїх вуст не чув жодного слова.
І коли до тебе говорив, то завжди марно
Промовляв — як той дід — до свого образу.
Часом, коли з тобою єдино сам єсмь
І коли мучимий думками сумними,
То й я нічого не кажу… але зате жестом
Розмовляємо між собою — як двоє глухонімих.
Але ніколи мені невідомий цієї розмови наслідок,
Бо коли руки заламую — коли біль обличчя мре,
Ти часто мої почуття висміюєш як цинік,
А обличчя твоє — чи не обличчя — сміхом глузує з мене.
Вічно мовчиш — у ніг моїх — сірий товаришу…
І навіть не попрощаєшся зі мною тихим зітханням,
Коли спочину — вже без тебе — у гробниці затишку,
Коли навіки в засвіти вже відлечу — тінню.
1930