РОЗБИТІ НАДІЇ - Юзеф Блізінський Головна

РОЗБИТІ НАДІЇ

Комедія на чотири дії

«Моїй дружині у подарунок».

ОСОБИ:
ШАМБЕЛЯНИЧ ЧОРНОСКАЛЬСЬКИЙ (син шамбеляна)
ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
МАВРИКІЙ, їхній син
ҐАБРІЕЛЯ, їхня дочка
ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
ПОЛЯ, його дочка
ВЛАДИСЛАВ ЧОРНОСКАЛЬСЬКИЙ
КОТВИЧ-ДАЛЬБЕРҐ ЧОРНОСКАЛЬСЬКИЙ
ЯН СТРАШ
ЛЄХЦІНСЬКА
ЗУЗЯ
МИХАЛЬОК, єгер Дзендзержинського
СЛУГА шамбелянича
Перший хлопчик із цукерні
Другий хлопчик із цукерні

Дія відбувається на селі, в маєтку Чорноскальських, за винятком III дії, яка відбувається у Варшаві.

ДІЯ І

Галявина в лісі. Ліворуч углибі — хатинка лісничого, праворуч спереду — лавка під деревом. Права і ліва сторони відраховуються від Глядача.

СЦЕНА I

Зузя, Михальок стоять перед дверима хатинки. Михальок п'є з глечика.

МИХАЛЬОК
(повернувши глечик)
Ну, Бог заплатить, то й злидар більше не скаже. (Витерши губи). А тепер до побачення.

ЗУЗЯ
Куди ж ти так поспішаєш?

МИХАЛЬОК
Мушу йти, бо старий там скрутиться без мене… (Чути здалеку кілька хропливих звуків ріжка). О! чуєш? розумієш це? це означає, що ми мали зсурмитися. Але не думай, що це таке зсурмлення, як-от араком… борони Боже! це означає, що він сурмить на мене і каже: (імітуючи ріжок) Мішель! ходи-но сюди! а я йому повинен відсурмити: (так само) Іду! іду! іду!
(Виймає з торби люльку й набиває її).

ЗУЗЯ
То йди вже собі, коли тобі так пильно…
(Односить глечик і за мить повертається з кошиком).

МИХАЛЬОК
(який тим часом запалив люльку)
А ти куди з цим кошиком?

ЗУЗЯ
По рижики. Ти собі, я собі.

МИХАЛЬОК
Ґвалт, зачекай-но… не знаю, чи це для тебе безпечно.

ЗУЗЯ
Це ж чому?

МИХАЛЬОК
Та тому, що я тут щойно декого зустрів.

ЗУЗЯ
Що ж дивного? Це ж сьогодні полюють.

МИХАЛЬОК
Полюють, полюють… я знаю! Цей теж полює, але мені це полювання не дуже подобається.

ЗУЗЯ
Ой, не плети.

МИХАЛЬОК
Бачиш, зрозуміла мене, бо раків спекла.

ЗУЗЯ
Що тобі сниться, навіть не знаю, про кого говориш.

МИХАЛЬОК
Не знаєш? Справді? (Дивлячись їй у вічі). А ваш панич, пан Маврикій? Га? Глянь мені в очі… (показуючи пальцем) ге, ге, ге… а бачиш!

ЗУЗЯ
Ну то що, що часом до нас зазирне? Адже моя небіжка мати його виколисала.

МИХАЛЬОК
Гм! Знаю, знаю… але слухай-но, вже коли так, то щоб принаймні тямив у справі й пам'ятав про тебе… то була б пів біди.

ЗУЗЯ
Як це?

МИХАЛЬОК
Та щоб було з чим почати, як поберемося.

ЗУЗЯ
Гм, то ти такий? Тобі розходиться не про мене, а про гроші?

МИХАЛЬОК
Кожному про це має розходитися. Не думай, що я тебе мав би намовляти на якісь лихі речі, бо це ж було б на мою шкуру… але бачиш, хто має розум, той дере лико, поки дається.

ЗУЗЯ
Ей, щоб ти часом не шкодував, якщо кажеш це по правді.

МИХАЛЬОК
(набік)
Удає, що гнівається, але добре, що я їй сказав: хай знають, що я не сліпий… може, чоловікові щось із того й капне… (Чути ріжок; голосно). Маєш! Знову сурмить… треба летіти… До побачення.
(Іде праворуч).

СЦЕНА II

Зузя, за мить Котвич, пізніше Лєхцінська.

ЗУЗЯ
(сама; трохи поміркувавши)
От тобі й на!.. Чи він по правді каже, чи тільки так, аби про щось дізнатися… Що б мені й на думку не спало, того він мене сам вчить… (По паузі). Хай він тільки з цього жартів не робить, а то як би йому це на лихо не вийшло…
(Заходить на хвилину до хатинки).

КОТВИЧ
(входить з правого боку, розглядаючись)
Тут є, тут його нема… І що я їх не можу ніколи здибати разом, а знаю ж, що нишпорить. Секрети від мене… що з ним сталося… Дуже хотів би мати чорним по білому. (Помітивши Зузю, яка вийшла, накинувши хустку на голову). О! Є одна… певно, й другий недалеко, під умовленим явором. (Переступаючи їй дорогу). Куди це рибка йде? Га?

ЗУЗЯ
На прогулянку.

КОТВИЧ
Але фе! Отак сама-один, чи має з ким зустрітися?

ЗУЗЯ
Що панові з цієї цікавості?

КОТВИЧ
(жартівливо погрожуючи)
Рибко! (Затримуючи її). Я мушу дізнатися.

ЗУЗЯ
(вирвавшись від нього)
О! Стільки!
(Показує йому дулю й вибігає).

КОТВИЧ
Ця дуля дає дуже багато поживи для роздумів.

ЛЄХЦІНСЬКА
(яка зайшла хвилину тому)
Ха, ха, ха!

КОТВИЧ
(набік)
А ця тут що робить?

ЛЄХЦІНСЬКА
Пане графе! Ха, ха, ха! Не в пущі, а біля лісничівки… а це гарно, чесне слово… замість стріляти сарн у лісі, то він тут крутиться біля сарни на двох ніжках.

КОТВИЧ
Що крутиться, крутиться… казна-що!

ЛЄХЦІНСЬКА
Як це, хіба я не бачила на власні очі? Зараз усім розповім… кому це тут дурити голову, як матір люблю!.. Жах.

КОТВИЧ
Але даю слово честі.

ЛЄХЦІНСЬКА
А! То граф, певно, для когось іншого клопотався… це вже швидше минеться… (Набік). Ну, тепер я все зрозуміла.

КОТВИЧ
(ходячи, скрушно)
Тепер із мене факторського вислужника роблять.

ЛЄХЦІНСЬКА
Цього я не казала… (До хлопця, який вносить два чималі кошики і не знає, що з ними робити). Ну, чого ти тут стоїш, занеси до хати… (До Котвича). Сніданок для мисливців… (Конфіденційно). Але це тільки дипломатія, бо інакше не мала б приводу напроситися.

КОТВИЧ
Навіщо?

ЛЄХЦІНСЬКА
Навіщо? Ніхто б не здогадався… та просто для того, щоб пильнувати графа.

КОТВИЧ
Мене?

ЛЄХЦІНСЬКА
Не інакше, як матір люблю… бо граф такий вайлуватий до всього, що борони Боже… може, вже й забув, що пані собі бажала, аби після полювання приїхали всі до палацу на обід.

КОТВИЧ
Ну так, згадувала мені кузина. То й що?

ЛЄХЦІНСЬКА
А Страш є?

КОТВИЧ
Яка страж?

ЛЄХЦІНСЬКА
О! Вже дотепи… Страш, той молодий, що то тепер перебрався до Заграєвиць, бо то про нього насамперед ідеться.

КОТВИЧ
Але фе! Що це за нові вигадки?

ЛЄХЦІНСЬКА
Найперше, чи він є? Бо якщо його немає, то це все непотрібно.

КОТВИЧ
Та є, є, і це мене навіть здивувало… звідки він узявся непроханий? Ніхто його не знає.

ЛЄХЦІНСЬКА
(таємниче)
Саме що проханий.

КОТВИЧ
Ким?

ЛЄХЦІНСЬКА
Уяви собі, графе, це ціла історія. Пані на візитці чоловіка написала кілька слів олівцем, і ми подбали, щоб йому занесли сьогодні ранесенько, нібито з полювання.

КОТВИЧ
Але фе!

ЛЄХЦІНСЬКА
Як матір люблю! І як же він виглядає? Пристойно?

КОТВИЧ
Лакей… за камердинера не узяв би його.

ЛЄХЦІНСЬКА
Е, графа то й нема чого питати, бо такий аристократ, що хай біс.

КОТВИЧ
Швецем, дякувати Богові, не народився.

ЛЄХЦІНСЬКА
Та що там, який є, такий є, аби мав грошенята.

КОТВИЧ
І грубі, ніде правди діти! Просто мільйонер. (По короткій паузі, з гіркотою). Дісталося в гарні руки… Боже мій! Заграєвиці, така панська резиденція… гніздо Заграєвських… це був дім, яких нині вже немає. Як ми там гуляли! Гості майже не виїжджали… шампанське лилося рікою.

ЛЄХЦІНСЬКА
(із захопленням)
Як матір люблю, то були часи!

КОТВИЧ
Зазвичай після таких вакханалій з'їжджалися до мене на борщик, яким славився мій кухар. Щоправда, ті борщики коштували мені стільки, що мерзотник Вухерштайн продав із молотка мою Бембнівку і забрав як свою.

ЛЄХЦІНСЬКА
А! Отак?.. Але граф мав ще й якесь друге село.

КОТВИЧ
Липовець? Маю тут по ньому згадку. (Відкриває тонкий гаманець, до якого ЛЄХЦІНСЬКА допитливо зазирає). Програв його на ту саму двійку пік.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ісусе! Ну й що?

КОТВИЧ
Та нічого… віддав за двадцять чотири години… борг честі, ніде правди діти! (По короткій паузі). Ну, але принаймні жилося й гулялося по-панськи… а тепер!.. Перший-ліпший хам, простий робітник якийсь з-під паркану… ходить замазура, у фартуху… буде каміння товкти при дорозі… потім — на тобі! виринає нагору… крез… І нехай же такий зуміє дім вести!..

ЛЄХЦІНСЬКА
Хіба що його пани навчать, бо це так усе йде по колу… о! (Показує пальцем). Такий там якийсь, щойно додорветься до шеляга, то не має спокою, поки не впроситься в родичання з якимсь справді панським домом, і ті мільйони знову повертаються туди, звідки їх витиснули.

КОТВИЧ
Аби ж то!

ЛЄХЦІНСЬКА
Хай кажуть що хочуть, пан паном завжди буде. Наприклад, граф утратив такий маєток, але як був, так і є графом, а це капітал, і який! Не одна заможна особа на виданні радо віддала б усе, аби стати графинею. Я сама кажу, що якби виграла великий куш у лотерею, або якби мені пощастило з одними великими грошима — що ще секрет, — то граф мусив би зараз же зі мною одружитися, як матір люблю!

КОТВИЧ
Але фе! Отак одразу? Без відкладу?

ЛЄХЦІНСЬКА
Була б графинею… (До себе). Ісусе! Ото вже я носа задирала б! Цікаво, яку міну зробила б на це стара шамбеляничева. (До Котвича, з улесливістю). Одружився б граф зі мною, якби я мала гроші? Га?

КОТВИЧ
(по короткій паузі, придивившись до неї, напівжартома)
Хіба що дуже грубі.

ЛЄХЦІНСЬКА
А що! Ще й вередував би, як матір люблю… чи ж я не казала? Одразу хочеться мільйонів… добре й щось.. завжди був би свій куток, що ж прийшлося б робити, якби забракло чужих? Адже графівні не випадає запрягатися до чорної праці, як якомусь першому-ліпшому. Це так, якби, наприклад, нашим панам наказати бути кимсь… Ісусе! Така велика родина, від князів, графів, навіть від королів, кажуть… Чи це правда, що Чорноскальські походять від королів?

КОТВИЧ
(неохоче)
Власне, то тільки та лінія, до якої я належу, графська, Дальберґів, посвоячена через Стюартів з більшістю царюючих домів… а молодша, з якої походить шамбелянич… пек! Ніби через Понятовських… але… в кожному разі, це вже тільки… добра шляхта… більше нічого…

ЛЄХЦІНСЬКА
Ну, то й це не абищо! Понятовські… і нехай би їм довелося щось робити, заробляти на прожиток, Ісусе! Вони так звикли до панування, до всіляких вигод, хіба ж вони могли б це перенести? Хоча наша пані — це свята, ангельська жінка! Повна покори, а що за мати! Немає офіри, якої вона не була б готова скласти для дітей… бо хіба це не справжня офіра — дозволити пану Маврикію одружитися з дочкою такого Дзендзержинського? Звідки це взялося? Якийсь купець!

КОТВИЧ
(із гіркою іронією)
Теж мільйонер… (По короткій паузі, неохоче). Ті гроші, про які пані Лєхцінська згадала, це, певно, по референдарі?

ЛЄХЦІНСЬКА
Може бути… не знаю.

КОТВИЧ
(махнувши рукою)
На місяці.

ЛЄХЦІНСЬКА
О, дуже перепрошую, не на місяці… Ох! Якби референдар був ще трохи пожив, інакше я співала б… одружився б зі мною, як амінь у молитві… але й так мені відписав. Відрікаються, крутять, підкуповують у судах, але видеру! Видеру! Хоч би що мені довелося…

КОТВИЧ
І багато того?

ЛЄХЦІНСЬКА
(набік)
Покажеться свого часу… Ох, який граф цікавий… Ісусе! Аби ж то я його впіймала. (Голосно). Але ми тут балакаємо, а про справу нічого. Хай же граф постарається цього Страша привести сьогодні до нас обов'язково… треба це зробити для пані…

КОТВИЧ
(з гідністю)
Чому ж кузина не зволила втаємничити мене у причини?

ЛЄХЦІНСЬКА
Чому, чому… все розповім детально, тільки сідаймо, бо мені ноги затерпли… (Сідають на лавочці праворуч). Отож, бачить граф, справа така… (Просто за ними лунає постріл, ЛЄХЦІНСЬКА з великим криком кидається КОТВИЧУ на шию; він так само здригнувшись, хапає її за талію). Ісусе! Як же я злякалася… (Опускаючи очі й віднімаючи руки). Перепрошую графа… не знала, що зі мною діється…

КОТВИЧ
(не випускаючи її)
Але фе! Така необстріляна?.. (Набік). А все ж вони всі мають у собі щось, ці жінки…
(Лунає другий постріл і одразу після нього сміх; обоє з криком падають одне одному в обійми).

ЛЄХЦІНСЬКА
(схоплюючись)
Ох! Борони Боже! Вони нас ще підстрелять, як матір люблю… Тікаймо звідси, знайдімо собі якийсь спокійний куточок для розмови.

КОТВИЧ
Це правда, ходімо в куточок.
(Швидко виходять углиб праворуч).

СЦЕНА III

Маврикій, Владислав, Дзендзержинський, потім Михальок.

Дзендзержинський в елегантному мисливському костюмі з усім спорядженням, при кортику, але міна міщанська; чужоземні слова вимовляє з виразним польським акцентом.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Отак треба стріляти, панове… увесь шрот у центр! (До Владислава, показуючи на Маврикія, який убік скручує цигарку). Voyez-vous, quel nez… як у нього ніс витягнувся… не перетравить цього мого тріумфу… але ж бо це був постріл капітальний. (Набік). Звідки воно мені взялося, й сам не знаю… (Голосно). Ну що ж, нічого не кажеш?

ВЛАДИСЛАВ
Здивування відібрало мені мову.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ага! Здивування… бачиш! Не сподівався?

ВЛАДИСЛАВ
Та бо папочка так собі з-під пахви вистрілив.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(ображено)
Comment? Як це з-під пахви? Що ти мелеш! Чи ти думаєш, що я не знаю, як тримати рушницю? Я мисливець!.. З-під пахви!

ВЛАДИСЛАВ
Будь ласка! Папочка мисливець, а не знає мисливського вислову. З-під пахви — це безвідповідально, заходячи зненацька, не цілячись, так собі, о!..
(Показує, підкидаючи рушницю дулом до нього).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(переходячи на інший бік)
Savez-vous quoi, c'est bon! (Сміючись). Спіймав мене на слові… ну! Дивіться-но! Таж я знаю чудово… Істотно, майже не цілився, je n'ai pas mesuré, ma parole… так собі, паф!.. Це вже з натури, знайте правовірного шляхтича, якого ви не маєте жодної рації переслідувати за міщанські звички, як собі дозволяєте.

ВЛАДИСЛАВ
Папочко, це жарти.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Якщо бурхливі події в країні одного з моїх предків вигнали до міста, де він узявся до купецтва… comme cela… з нудьги… pour le passe-temps, то попри це ми не перестали бути ленчицькою шляхтою, Піскорськими з діда-прадіда… Дзендзержинські de Куряча-Нора… Візьми гербовник!

ВЛАДИСЛАВ
Тож істотно, саме тому папочка влучив у центр?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment? А чому ж? Добра кров заговорила — та й годі.

ВЛАДИСЛАВ
Фе! Хто ж нині вірить у такі забобони.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Мій пане Владиславе, як же можна озиватися в такий спосіб, comment peut-on? Це святокрадство! (Урочисто). Є речі сакраментальні, якими нехтувати не вільно. Кпуйте собі скільки завгодно з маєтку, бо його абихто може доробитися; але те, що ми маємо від предків, ім'я, становище, шляхетство зобов'язує, якого за гроші не купиш, ми повинні шанувати як святиню… Пане Маврикію, чи ж ні? Підтримай мене.

МАВРИКІЙ
Та чи ви його не знаєте?.. Радий, коли може слівцем перекинутися.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Твоя правда… з ним немає шансів.

ВЛАДИСЛАВ
Але бо папочка є plus pape que le pape.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Savez-vous quoi, c'est bon!.. Папочка plus pape que le pape… ха, ха, ха… це ніби іншими словами, що… (набік) що це власне може означати? (Просто за сценою чути кілька звуків ріжка). А! Мій Мішель… (Бере ріжок і дме в нього, видаючи лише хропливі тони; за першим звуком входить Михальок і стає поруч із ним). Що за дідько! Чи цей ріжок хтось заворожив? (До Михалька). Де ж ти ховався? Сурмив, аж мені легені болять.

МИХАЛЬОК
Чув я, але не міг відсурмити, бо вистежив кота й не хотів його полохати.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ага!

МИХАЛЬОК
Заведу яснопанського пана просто до лежання, ясний пан матиме сатисфакцію.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Bon! (Набік). Plus pape que le pape… мушу спитати Полю, що це означає. (Голосно). Але ж він утече тим часом.

МИХАЛЬОК
(стиха)
Не утече, бо вже зо дві години як я його застрелив… лежить під сосною.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Тихо! (Стискає йому плече). Маєш від мене карбованця, тільки так зроби, щоб ніхто не здогадався. (Голосно). Je vous dis, мій Мішель — це перлина серед єгерів… Нераз їм собі сніданок, а він приходить і каже: ясний пане, вистежив у ліжку зайця. Bon! Де? Біля борсучих нір; між іншим, пів милі дороги… un joli morceau… запрягати! Їдемо… Веде мене, ставить у доброму місці, а сам іде просто на кота… виганяє його, кіт дає дьору… коли смалить усегіб, я паф, паф…

ВЛАДИСЛАВ
Кіт смалить ще краще.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(збитий з пантелику)
А це яким способом?

ВЛАДИСЛАВ
Ну, зі страху, що ж дивного.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але немає часу, бо я в нього влучаю… перевертається через голову на місці, і… finita la comedia.

ВЛАДИСЛАВ
Драма хіба.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну, для нього драма, це правда… але для мене…

ВЛАДИСЛАВ
Чи це папочці приносить приємність?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment? То це не має приносити приємності?

ВЛАДИСЛАВ
Цікаво, яку ж… (патетично) що бідне зайчисько, яке нікому нічим не винувате, вражене з вашої руки, верещить так, аж серце крається? Це має бути приємність? Віншую.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(дивлячись на Михалька)
Верещить?

ВЛАДИСЛАВ
Чи таточко успадкували цю кровожерливість від предків?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(набік)
Авжеж, це не зовсім приємне відчуття.

МИХАЛЬОК
Ясновельможний пане, якщо маємо йти, то поспішаймо, бо заєць може не видістати.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(трохи вагаючись)
А ти добре його вбив?

МИХАЛЬОК
Ані дихнув.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ручишся, що не буде верещати?

МИХАЛЬОК
Хіба на рожні.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(з хвастощами до Владислава)
Кажи собі що хочеш, а як уже є той жилка, то є… не вирвеш її. (До Михалька). Ну, йди вперед, allons… (до себе) плюс кап… клу пак… як же це, а! plus papa que le papa.
(Виходять праворуч. Дзендзержинський зводить курки у рушниці й тримає її напоготові до пострілу).

СЦЕНА IV

Маврикій. Владислав.

МАВРИКІЙ
Мій дорогий, облиш вже нарешті цю розвагу, недогідну тебе. Не розумію, що за приємність глузувати з людини, яка навіть захиститися не вміє.

ВЛАДИСЛАВ
(сміючись)
Це тільки в сімейному колі… зате за очі я завжди на його боці, бо шаную в ньому, як-не-як, чесний характер.

МАВРИКІЙ
Твій гумор дратує мене.

ВЛАДИСЛАВ
Чому?

МАВРИКІЙ
Тому, що я не можу його мати.

ВЛАДИСЛАВ
А це егоїзм.

МАВРИКІЙ
Ти задоволений усім, починаючи з самого себе, тоді як мені часом справді хочеться кулю в лоб пустити.

ВЛАДИСЛАВ
Це так, у вільний час, за відсутності інших розваг.

МАВРИКІЙ
Запевняю тебе, що я не жартую, бувають хвилини, коли це мені нічогісінько б не коштувало. Ці кайдани, без яких кроку ступити не можу, надто вже мені важкі.

ВЛАДИСЛАВ
Які кайдани? Хіба ті, що сковані у твоїй уяві.

МАВРИКІЙ
Заздрю тобі, що ти від них визволився… одна кров у нас тече, а як же ми далеко один від одного! Усі ці правила й пристойності, які мене зв'язують, для тебе не існують. Найвільніший у світі у своєму маєточку під солом'яною стріхою, заробляє, оре, сіє, гризеться з наймитами… і щасливий! Ох! Якби й я так міг!

ВЛАДИСЛАВ
Ти нагадуєш мені того утримувача пансіону, який, уплітаючи при учнях каплуна, заздрив їхній рідкій кашці та картоплі в мундирах, кажучи: «Ох! Як би я це їв!». Це просто лицемірство, мій брате, бо якби ти хотів, то й зміг би.

МАВРИКІЙ
(іронічно)
За твоїм прикладом, засукавши рукави, взятися за плуг, чи не так?

ВЛАДИСЛАВ
Хіба тобі бракує сил для цього?

МАВРИКІЙ
Вистачило б, якби я був сам-один, як ти… ти забуваєш, що у мене є батьки.

ВЛАДИСЛАВ
Тим сильніший стимул.

МАВРИКІЙ
Отже, по-твоєму, я маю схилити їх, щоб вони продали маєток, сплатили борги і за ті залишки, що нам залишаться, купили пару волок землі з хатиною під лісом, у романтичному місці, де б ми оселилися всі разом і розпочали ідилічне життя, заробляючи на хліб знову?… Ха-ха-ха, чи вони б у таких умовах вижили?

ВЛАДИСЛАВ
О! Мій дорогий, на це я вже нічого не скажу.

МАВРИКІЙ
Для них уся надія — це я! Вони виростили мене як опору нашого роду, що занепадає.

ВЛАДИСЛАВ
(набік)
Гарна опора.

МАВРИКІЙ
Перейняті вірою, що блискуче майбутнє належить нам за правом народження, вони вселяли це й у мене, заколисували казочкою про князівну з діамантами, яка злетиться з хмар і віддасть мені свою руку…

ВЛАДИСЛАВ
(іронічно)
Ага! А тим часом замість князівни…

МАВРИКІЙ
Це мене добиває!

ВЛАДИСЛАВ
Тож донька купця тобі не до смаку?

МАВРИКІЙ
(палаючи від гніву)
Та як ти можеш глузувати з найсвятіших речей!

ВЛАДИСЛАВ
Не знав, що станові забобони — така святість… б'ю себе в груди.

МАВРИКІЙ
(так само)
Чоловіче! Чи ти не бачиш, що мене мучить?… Оце моя принизлива роль у всіх цих стосунках. Я соромлюся її, але зарадити не можу. Якщо вона й віддасть мені руку, то проти своєї волі, бо на неї тиснуть… вже не кажу про інших, а її власний батько, захоплений думкою про родичання з нами.

ВЛАДИСЛАВ
А ти?

МАВРИКІЙ
(по короткій паузі)
Хіба тут ідеться про мене?

ВЛАДИСЛАВ
Але скажи мені так відверто… ти готовий до цієї жертви?

МАВРИКІЙ
Жертви! Знаю, що не один це так назве.

ВЛАДИСЛАВ
То це не так? (Маврикій мовчить). Ти маєш добру й добровільну волю? Тебе не відлякують ці дрібні зауваги й зауважечки, на які наше товариство так любить крутити носом?

МАВРИКІЙ
(із захопленням)
Вона — ангел!

ВЛАДИСЛАВ
(здивований)
Тю! Оце так скажи!.. (Пауза). Як же можна помилитися! Я був впевнений, що ти змушуєш себе, догоджаючи волі батьків… щиро кажучи (тихіше) я б присягнувся, що та мала Зузя справді прив'язала тебе до себе.

МАВРИКІЙ
(роздратовано)
Чи й ти вже починаєш бавитися у бабські плітки?

ВЛАДИСЛАВ
Якщо до мене щось і дійшло, то запевняю тебе, що поза моїм бажанням.

МАВРИКІЙ
(палко)
І ти цьому вірив? (Сміючись із примусом). Дівчина проста, обмежена… що за думка, аби з банальної забавки висновки робити!

ВЛАДИСЛАВ
Як це з забавки? Вибач, але це вже витончений егоїзм.

МАВРИКІЙ
(нетерпляче)
Але ти не маєш жодного права читати мені моралі, бо все, що ти можеш сказати, я сам собі вже давно сказав! Якщо колись з мого боку й були якісь наміри не зовсім чесні, то я про них шкодую.

ВЛАДИСЛАВ
Тю!

МАВРИКІЙ
Я не зайшов так далеко, щоб не міг відступити.

ВЛАДИСЛАВ
Ну, хіба що…

МАВРИКІЙ
І даю тобі слово, що сьогодні з усього цього вже немає нічого.

ВЛАДИСЛАВ
Слово честі?

МАВРИКІЙ
Слово честі… анічогісінько. Чи ти можеш припустити, щоб я тепер ще давав приводи для пліток?

ВЛАДИСЛАВ
(по короткій паузі)
Якщо так, коли ти кохаєш Полю, то про що ж ідеться?

МАВРИКІЙ
(палко)
Про неї! Про неї!.. Про її взаємність, повагу, про впевненість, що вона мною не гордує.

ВЛАДИСЛАВ
Перше — це все. Найбільшу впевненість матимеш тоді, коли вона в тебе закохається.

МАВРИКІЙ
З тобою не можна говорити серйозно.

ВЛАДИСЛАВ
Це єдиний засіб… Зрештою, хіба це так важко? Мій дорогий, щоб тебе переконати, я готовий зробити тобі зізнання… про яке давно вже думав, але… якось… не дійшло до того. Що ти скажеш на те, що я, чиї принципи ти знаєш, сам не відаючи як і коли, дійшов до такої крайності, що закохався по вуха і роблю крок, який холодний розум може засудити.

МАВРИКІЙ
Ей!

ВЛАДИСЛАВ
Не віриш? То послухай. Я поставив собі за правило ігнорувати жінку, якщо вона не відповідала моїм цілям. І це мені вдавалося якийсь час. Найславетніша красуня, якщо вона була недосяжною, справляла на мене враження лише гарної статуї. Думка про те, що вона не для мене, була мов прикладка з льоду, яка мене захищала якнайкраще. Тим часом знайшлася особа, і зауваж, особа, яка знає мій спосіб думки, котра затялася розвалити всю цю споруду мудрих рішень, з такою старанністю зведену… і домоглася свого. Але ти мене не слухаєш і навіть не цікавишся дізнатися, хто ця чарівниця? Так-от, відкрию тобі таємницю, бо й так незабаром дізнаєшся… Це… твоя сестра!

МАВРИКІЙ
(дуже здивований)
Ґабріеля!

ВЛАДИСЛАВ
Чи ж не несподіванка? Ми зростали майже разом з дитинства, стільки років я дивився на неї як на чудову кузинку, чиєю вродою пишався, але подумати про щось більше мені й на думку не спадало, бо це я назвав би просто зіпсованим життям для нас обох. Усе це тривало доти, доки я не переконався, що опиратися магнетичній силі жіночого погляду неможливо; під її впливом моє серце перетворилося на вулкан.

МАВРИКІЙ
Ти — вулкан!

Як матір люблю, переродилася вся моя натура. Тож бачиш! Чому б і тобі не дати собі ради з Полею, яка з певністю сповнена найкращих намірів і нічого більше не прагне, як кохати. Тільки, знаєш, що щодо нас — не втручайся ні в що, залиш це нам самим. Ми кохаємо одне одного, як пара горлиць, і в Ґабріелі я впевнений, але передбачаю труднощі з боку дядька й тітки… Дядько як дядько, а от з тіткою найгірше… Роблячи тобі це зізнання, я, може, забіг занадто далеко, це сталося під впливом нашої розмови… тож прошу тебе тримати це в таємниці до часу… ти міг би все зіпсувати, вихопившись занадто квапливо.

МАВРИКІЙ

Мій Владку, я бажаю вам обом усього найкращого, але…

ВЛАДИСЛАВ
(обнімаючи його)

Тільки змилуйся, ніяких зауважень.

МАВРИКІЙ

Але чи ти не тішиш себе ілюзіями?

ВЛАДИСЛАВ

Якби й так, то прошу тебе, не відкривай мені очей. Усю надію я поклав на цю ілюзію… нехай вона принаймні триває якнайдовше.

СЦЕНА V

Ті самі, Зузя, Котвич, Страш.

ЗУЗЯ
(поза сценою, з відтінком кокетства, намагаючись забрати кошик у Страша, який тримає його разом із її рукою)

Ой, ой, бо це болить!… Навіщо пан так стискає, що це знову… віддайте мені кошик.

СТРАШ

Сказав же, що віддам, якщо даси мені цьомчика.

ЗУЗЯ
(так само)

Та де там… я таких речей на роздачу не маю.

СТРАШ

Як це! Така гарна дівчина і така неприступна? Це ж гріх!

ЗУЗЯ

Так мене вчили.

КОТВИЧ
(допомагаючи Страшу)

Але фе! І хто ж це такий? Якщо пан Маврикій, то якраз мала б уже до цього звикнути.

ЗУЗЯ
(зухвало до Котвича)

А ви що собі думаєте про мене?

КОТВИЧ

Що ти могла б і не ламатися.
(утримує її, а Страш цілує)

ЗУЗЯ
(викрикнувши)

Ой!… (звертаючись до Котвича з образою) Старий!… (у цю мить помітивши Моріса, біжить до нього, залишаючи кошик у руках Страша; збентежена, тоном людини, що шукає захисту) Захистіть мене, пане!

КОТВИЧ
(набік)

Ситуація напружена.

СТРАШ
(наближаючись із кошиком, який Зузя забирає)

Застави викуплено, віддаю тобі… а за переляк…
(потягується до гаманця)

ЗУЗЯ
(зі штучною екзальтацією, пригортаючись до Моріса)

Захистіть мене!

МАВРИКІЙ
(холодно, відсторонюючись)

Не прикидайся, моя люба, бо щось не схоже, щоб цей напад завдав тобі такої вже великої прикрості.

ВЛАДИСЛАВ
(набік)

А все ж це його зачепило.

МАВРИКІЙ

А якщо ти справді так боїшся, то сиди вдома й не гасай по лісі, коли знаєш, що можеш когось зустріти.

ЗУЗЯ
(соромлячись)

Хіба ж я знала? (трохи згодом) Отак завжди: як чіплятися, то кожен готовий… а захистити нема кому.

КОТВИЧ

Але ж панове, мабуть, не знайомі… пан Страш, новий дідич Заграєвиць… сусід.

МАВРИКІЙ
(із двозначною ввічливістю)

А!… Я здогадався про це, побачивши на полюванні незнайому особу.

КОТВИЧ

Панове Чорноскальські.

СТРАШ

Дуже приємно.

МАВРИКІЙ
(до Владислава)

Ідемо?

ВЛАДИСЛАВ

Авжеж, нам тут немає чого робити…

ЗУЗЯ
(силуючи себе до плачу)

Тільки сорому наберешся, казна-з-чого, та й годі.

СТРАШ
(запихаючи їй гроші в руку)

Та бери ж.

ЗУЗЯ

Сховайте собі для інших.
(іде до хатинки)

СТРАШ
(який зробив кілька кроків за нею; повертаючись)

Знаєте, панове, а це дуже ладненька дівчина, їй-богу… кажуть, дочка лісничого; татка зараз немає, варто було б піти за нею й розрадити цей жаль… скиньмося їй на якийсь подарунок… добре?

МАВРИКІЙ
(до Владислава)

Ходімо на номери, може, ще щось трапиться.

КОТВИЧ

Ми ж мали тут зібратися на бігос.

ВЛАДИСЛАВ
(проходячи повз Страша, ніби до себе)

Дрібниця, а соромно.

(Маврикій і Владислав виходять праворуч.)

СЦЕНА VI

Котвич, Страш.

КОТВИЧ
(набік)

Якщо вони будуть перед ним так викаблучуватися, то все піде шкереберть… а потім винним буду я.

СТРАШ
(трохи згодом)

Мій пане, що це мало означати?

КОТВИЧ

Як це? Що?

СТРАШ

Скажіть, будь ласка, я що, сопляк? Скажіть-но.

КОТВИЧ

Та де там, ви ж уже напевно повнолітні.

СТРАШ

Мені двадцять п'ять років і маю незалежне становище. Я зізнався вам відверто, що люблю жінок, і дуже люблю, це моя слабкість… а оскільки я вийшов з-під опіки, то, здається, мені немає потреби приховувати цю свою пристрасть і я маю право її виявляти. Якби я переступив межу й образив публічну мораль, для цього є поліція, яка б мене посадила до арешту або змусила сплатити штраф… але щоб якийсь там провінційний аристократ ображав мене своїми моралями…

КОТВИЧ

Зовсім вас не розумію; у чому річ?

СТРАШ

Я вже мовчу про нечемну поведінку цих панів, хоча, як на мене, коли хтось говорить до мене, пристойність вимагає відповісти — але що означало оце: «Дрібниця, а соромно», яке один із них кинув, ідучи?

КОТВИЧ

Я не чув.

СТРАШ

Це було сказано з притиском, пане, і мусило мене образити… Я вдячний вам за запрошення, але користатися з нього не збираюся. Я не абихто, пане, щоб слухати зневагу й терпіти чванистість якихось там напівпанків.

КОТВИЧ
(набік)

О, який вразливий. (голосно) Але ж пане, пане, який ви нездогадливий… а ще варшав'янин!… Де ж тут бажання образити; це була проста заздрість, а в таких випадках треба бути поблажливим.

СТРАШ

Як це, заздрість…

КОТВИЧ

Чи ж мені треба вам пояснювати?… Ви посягали на чужу територію, привласнювали собі привілеї третіх осіб…

СТРАШ

Ага! Тепер я розумію… то ця дівчина?…
(Питає поглядом.)

КОТВИЧ
(відповідає так само)

Еге ж!

СТРАШ

Якщо так, то це інша річ… (трохи згодом) Але я все одно розриваю ці стосунки… є щось, що мені не до вподоби… навіщо мені пнутися до високих порогів… найкраще хай свій зі своїм знається… от, як ми, наприклад… з вами я почуваюся вільно, ніби ми знали один одного Бог зна відколи… Але! Скажіть мені, яке ви маєте право запрошувати мене до цих панів?

КОТВИЧ

Дуже просте… як їхній родич.

СТРАШ

Не може бути! Ви їхній родич? Я й не знав.

КОТВИЧ
(по-панському)

Я мав честь відрекомендуватися під час знайомства… Котвич-Дальберґ Чорноскальський.

СТРАШ

Теж Чорноскальський? Не звернув уваги, їй-богу… Котвич-Дальберґ, Дальберг… а, а, а… це ви той, кого називають графом… тепер знаю… (набік) Граф фон Габеніхтс.

КОТВИЧ
(ображено)

Якщо називають, здається, на це є право… я зі старшої лінії.

СТРАШ
(набік)

Як шило вилазить із порожнього мішка. (голосно) А, тоді щиро перепрошую… бо я думав, що це так, задля жарту. Мене в кав'ярні в Андзі на Трембацькій називали не інакше як графом… правда, саме тоді на мене впала ця спадщина.

КОТВИЧ

Пхе!… У кнайпі проходять такі витівки.

СТРАШ
(зачеплений)

Але зате не проходить багато речей, які я мушу терпіти у салоні.

КОТВИЧ

Знайшли з чим порівняти!

СТРАШ

Насамперед я насолоджуюся життям відкрито, без потреби грати комедію, і я собі пан за свої власні гроші.

КОТВИЧ

Ну що ж, є смаки й смачечки… Але як шанувальник жіноцтва, де ж ви шукаєте їхнього товариства? Бо ж жінку, якою її уявляють ідеально, може виплекати тільки атмосфера салону.

СТРАШ

О, віншую!… Ха-ха, салонні дами… хіба це жінки?

КОТВИЧ

А хто ж?

СТРАШ

Якісь загадкові істоти з обличчями сфінксів, серцем, повним химерних забаганок, і з претензіями на ангелів.

КОТВИЧ

І де ж це ви мали можливість їх так вивчити?

СТРАШ

Теоретично, за допомогою патології, бо це все пояснюється хворобливим станом. В Андзі бував один доктор медицини, молодий хлопець, щойно з університету… ну! Що він нам понарозповідав про жінок, то треба було слухати… (рішуче) Графе, ви не знайдете в салонах жодної здорової жінки.

КОТВИЧ

Але фе!

СТРАШ

Це факт. То яка мені приємність… я не шукаю якогось півбожества, перед яким мусив би ходити на навшпиньках, а жінку з плоті й крові, щодо якої я був би впевнений, що вона не дістане істерики, коли я скажу їй слово правди без манівців… я хочу здорової натури, а не штучності. От, наприклад, ця тутешня дівчина — це я розумію…

КОТВИЧ

Щодо цього смаки молодих людей змінюються… побачимо, що ви скажете про це за місяць…

СТРАШ

Чому ж за місяць?

КОТВИЧ

Та ні, ніби більш-менш, коли зав'яжеш зв'язки, коли ви, пане, зживетеся з нашим товариством і зустрінете в ньому здорові натури.

СТРАШ
(м'яко)

Та коли ж я не маю до цього найменшого бажання.

КОТВИЧ

Це простий обов'язок, пане.

СТРАШ
(скромно)

Я не збираюся накинутися.

КОТВИЧ

Накидається той, хто може мати сумнів, як його приймуть… але ви ж не є, як самі казали, якийсь там перший-ліпший.

СТРАШ

Ну, мені здається… таке майно, як мої Заграєвіце, на дорозі не валяється.

КОТВИЧ
(набік, шмигаючи носом)

Як тхнуло вискочнем! (голосно) Отож ви їдете з нами до Чорноскали, і край!.. І так не сьогодні, то завтра це треба зробити, цього ви не уникнете… ваше становище цього вимагає.

СТРАШ

Хм! Ніратовість… зізнаюся, що мені не пильно… (оглядаючи себе) Зрештою, чи ж можу я так?

КОТВИЧ

Вам немає в що перевдягнутися?

СТРАШ

Я взяв тужурку на всяк випадок.

КОТВИЧ

Ну от!

СТРАШ

Але не знаю, чи це випадає отак з полювання… я ж не був з етикетним візитом.

КОТВИЧ

Зложите його пізніше, нічого не завадить.

СТРАШ

Ха, коли нічого не завадить… то поїхали!.. (набік) А що там!

КОТВИЧ
(набік)

Ну, я своє вже зробив.

(Заходить з правого боку Лєхцінська, підкликає жестом Котвича і, обмінявшись із ним кількома словами, заходить у будиночок.)

СТРАШ
(через хвилину, набік)

Пускаюся на бистрину! (вголос сам до себе) Ну й нехай же мені хтось скаже, коли я був на своєму місці: чи тоді, коли як судовий писарчук вішав собак на аристократію, чи сьогодні, коли я такий слабкий, що мене це запрошення пощелотало? дурна натура людська, даю слово: відчуваю формально якийсь урочистий настрій… (пауза) Аби тільки не послизнутися на цих воскованих паркетах!… Але правда! Те, за що депендентові показали б на двері, пробачать дідичу Заграєвіц… клопоту немає.

СЦЕНА VII

Котвич, Страш, шамбелянич, Маврикій, Владислав, пізніше Дзендзержинський.

ШАМБЕЛЯНИЧ

Ні! Тепер неможливо полювати у своєму власному лісі, слово честі даю… комунізм якийсь, зухвальство без меж… Що це був за один?

ВЛАДИСЛАВ
(сміючись)

Писар війта.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(обурений)

Не може бути! Ну подивіться-но, і такий челядник, пане, дозволив собі зайняти позицію поруч зі мною, як із рівним… Лис йшов прямісінько на мене, аж раптом як почув його…

ВЛАДИСЛАВ

Перепрошую, але це ще питання, кого він почув… може, не його, а саме дядька.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(нетерпляче)

Як же ти хочеш… смалив якесь смердюче сигаро і ще й присвистував собі, бо це ж треба!… На позиції, коли собаки гонять, чули ви щось подібне?… Лють мене забрала… гукаю: тихо там! а цей знімає шапку і каже: моє шанування пане доброндію… ще й мені блазень кланяється.

ВЛАДИСЛАВ

Ну, ґречний, чого ж дядько хоче.

ШАМБЕЛЯНИЧ

Мій Владиславе, не дотепкуй коштом здорового глузду, а насамперед не позуй на демагога, бо я тебе добре знаю.

СТРАШ
(панібратськи, стаючи перед шамбеляничем)

Це мабуть той самий лис був, що вийшов потім на мене… я навіть не знав, що то лис, але здогадався з хвоста.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(здивований)

А!… (набік) А це ж знову хто… (голосно) З ким же маю честь?

КОТВИЧ
(набік)

Оце бовкнув! (голосно) Представляю кузену нашого нового сусіда… пан Страш, дідич Заграєвіц із прилеглостями.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(веселішаючи)

Ага! То це ви…

КОТВИЧ

Пан шамбелянич Чорноскальський…

СТРАШ
(подаючи руку)

Дуже приємно.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(глузливо, подаючи кінчики пальців)

А! І мені також… Не знав, що прибув у сусідство такий мисливець… То як же це було з тим лисом?

СТРАШ

Та як, я стояв, а він прийшов до мене… от так близько…

ШАМБЕЛЯНИЧ

І ви не вистрілили?

СТРАШ

Я думав, що то собака… хотів навіть до нього загукати, бо дуже люблю собак, але тільки-но я ворухнувся, він зник, тільки й побачив хвіст величезний, довгий.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(з глузливою повагою)

Ну, то, очевидно, був лис.

ВЛАДИСЛАВ
(до Моріса)

Знаєш, а він кумедний.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(розглядаючи Страша)

Двохстволочка гарна, що й казати…

СТРАШ

Дав за неї двесті рублів… лепажівка.

ШАМБЕЛЯНИЧ

Бачу, бачу, цяця… З усім тим, великої шкоди звірині ви нею не завдасте.

СТРАШ

Та мені про це й не йдеться. (панібратськи) Зате на іншу звірину я майстер.

ШАМБЕЛЯНИЧ

Наприклад?

СТРАШ

Яка у вас, пане шамбеляничу, дівчина в оцьому будиночку, то давно мені не траплялося зустріти.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(ображений)

Що це за жарти?

МАВРИКІЙ

Батьку, ми ж мали їхати.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(зверхньо, з жестом)

Падаю до ніг! (набік) Зізнаюся, що трохи занадто панібратства…

(Ідуть углиб.)

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(заходячи з зайцем біля ягдташа)

Ну, де? Куди?… Quousque tandem? Уж їдете? Як же можна, comment peut on! Я саме на розгоні, у самому розпалі… подивіться, quel заєць!

ВЛАДИСЛАВ

І навіщо це самому тягти, замість віддати єгерю.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Savez vous quoi, c'est bon!… Заєць моєю власною рукою вбитий! Не відчуваю ваги… я це ношу як знак пошани… (помітивши Страша, до Котвича) Qui est-ce que ce monsieur?

КОТВИЧ

Страш із Заграєвіц.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

А! Сусід, сусід! (іде до Страша, подаючи йому обидві руки; раптом вдивляючись у нього, набік) Як він мені нагадує…

СТРАШ

Пан Дзендзержинський?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Ви мене знаєте?

СТРАШ

Прекрасно… Ви мали бакалійну лавку на Медовій вулиці.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(набік)

Це той самий… (голосно) Так… з аматорства… бавився… (зніяковіло) Pardon… (дивиться на годинник) Вже так пізно… (набік) Чоловік, якому я дав хабара кілька рублів за копію вироку… Ісусе Маріє! Вони тут, мабуть, про це не знають… (голосно) Пане шамбеляне… monsieur chambelan… я їду до вас, бо там моя Поля… поїхала якраз до шамбелянівни.

ШАМБЕЛЯНИЧ

Та прошу, дуже будемо раді… (до Котвича, який щось шепоче йому на вухо) Що? Запрошувати його! Та дайте мені спокій… в ім'я Отця і Сина!… Чи я знаю, що за один..

ВЛАДИСЛАВ
(до Дзендзержинського)

Віддай-но, татку, цього зайця на віз, бо кровоточить… замаже сидіння в екіпажі.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Comment?… Attendez… маю тут папір від бутербродів…

(Виймає з ягдташа і загортає зайця; відходять, Маврикій і Владислав кланяються здалеку Страшу.)

СЦЕНА VIII

Котвич, Страш, потім Лєхцінська.

СТРАШ
(через хвилину)

А ми?

КОТВИЧ

Ну, і ми їдемо.

СТРАШ

Зізнаюся, що міг би той пан шамбелянич сказати мені бодай слівце.

КОТВИЧ

Та пане, це ж людина, яка рабсько тримається формальностей… йому не випадало… звідки ж?… Адже це не проханий бенкет, а просто ви, користаючись нагодою, робите крок сусідської ґречності.

ЛЄХЦІНСЬКА
(на порозі, заламуючи руки)

Їдуть!… Що ж тепер буде?

СТРАШ
(вголос сам до себе)

Не їду.

КОТВИЧ

Та пане, чому?

СТРАШ

Категорично кажу: не їду, і край.

КОТВИЧ
(на жест Лехцінської, яка одразу зникає)

Ну то принаймні перекусимо щось, тут є сніданок.

СТРАШ

Де?

КОТВИЧ

У лісничого.

СТРАШ
(жваво)

А та дівчина там?

КОТВИЧ
(так само)

Є! Є!

СТРАШ

Ну бачите, як мені хтось робить розумну пропозицію, то зовсім інша річ. (тисне йому руку) Згоден.

КОТВИЧ

Тож прошу. (ведучи його, набік) Де чорт не зможе, туди бабу пошле… Референдаршева дасть собі з ним раду.

(Заходять до будиночка. Завіса падає.)

АКТ II

Мала вітальня — меблі зі смаком, але потерті — троє дверей: одні вглибині, двоє по боках — праворуч вікно — з того ж боку стояче дзеркало — ліворуч канапа, крісла й стіл, на якому часописи, кілька книжок, альбом з фотографіями тощо.

СЦЕНА I

Поля, Слуга заходять через головні двері; потім Ґабріеля.

ПОЛЯ
(з якої слуга знімає верхній одяг)

То старша пані недужа?

СЛУГА

Так… по-своєму.

ПОЛЯ

Як це, по-своєму?

СЛУГА

Ну ніби… як завжди, на голову… (набік) Більше клопоту, ніж то варте.

ПОЛЯ

Панна Ґабріеля при матері?

СЛУГА

Аякже.

ПОЛЯ

Я зачекаю тут… (Слуга виходить з одягом; Поля знімає капелюшок, підправляє волосся перед дзеркалом, потім, пройшовшись кілька разів у мовчанні, наближається до столу і переглядає часописи; за мить, беручи альбом з фотографіями) А!… Немає свідків… можу собі дозволити. (знайшовши фотографію, вдивляється в неї) Мій дорогий!… Якби ти знав… якби ти міг цими мертвими очима зазирнути в глибину моєї душі… (вголос сама до себе) Як він тут чудово вийшов… (висуваючи картку) Якби це я собі привласнила… добра нагода… але бракує відваги… ах! Від самої думки, що хтось міг би помітити…

(Механічно озираючись, помічає Ґабріелю.)

ҐАБРІЕЛЯ
(заходячи з лівого боку)

Я почула торохкотіння, була певна, що це панове з полювання, а тим часом у вікно помітила екіпаж із Заброддя… приємна для мене несподіванка.. Як маєшся.

(Цілуються.)

ПОЛЯ
(зніяковіла альбомом, якого не випускає з рук)

Кажуть, мама недужа.

ҐАБРІЕЛЯ

Трохи мігрень, але вже минулося… тепер заснула… дуже зрадіє, коли тебе побачить, так давно ти вже не була в нас.

ПОЛЯ
(так само)

Такий самий докір могла б і я тобі зробити… (набік) Оце я попалася… якби я могла всунути назад.

(Удає, що переглядає альбом.)

ҐАБРІЕЛЯ

Чого це ти так заглибилася в цей альбом, немає там нічого цікавого, самі залишки, призначені на розграбування.

ПОЛЯ
(швидко ховає фотографію до кишеньки; набік)

Сталося! (голосно, перегортаючи сторінки альбому абияк, збентежена) Та так собі, переглядаю… але й справді, скільки тут бракує! Повно порожніх місць… (набік) Е, таж нікому не спаде на думку… (голосно) Хто цей молодий чоловік?

ҐАБРІЕЛЯ

Молодий чоловік, оцей?… Ха-ха.. Чи він тобі сподобався?

ПОЛЯ

У нього вираз обличчя вражаючий.. (набік) Не знаю сама, що кажу.

ҐАБРІЕЛЯ

Це наш далекий кузен.. оригінал знаменито огидний, але колосально багатий… Скажи сама, чи не написано у нього на лобі: матеріал на чоловіка!

ПОЛЯ

Чому?

ҐАБРІЕЛЯ

Саме через ці прикмети. Уяви собі, дісталася йому жінка освічена й прегарна, яка з ним найщасливіша.

ПОЛЯ

Він же міг сподобатися.

ҐАБРІЕЛЯ

Як партія, поза сумнівом… Вона була шалено закохана в іншого, і любить його, здається, й досі… але виявилася жінкою дивовижної гарту.

ПОЛЯ

Я б це інакше назвала.

ҐАБРІЕЛЯ

Вона вирятувала з злиднів матір.

ПОЛЯ

А! Отже, просто принесла себе в жертву.

ҐАБРІЕЛЯ

На якій насамперед сама добряче виграла, здобувши чоловіка, що вгадує її думки і потакає найпримхливішим забаганкам… Це нічого більше, як доказ практичності, якій ми всі могли б позаздрити.

ПОЛЯ

Дякую за це.

ҐАБРІЕЛЯ

Але ж ми за зазвичай робимо ту помилку, що занадто даємо волю сентиментам… У сентиментальних головах снуються образи ідилічного щастя, які як хворобливі мрії наражають нас тільки на падіння з хмар.

ПОЛЯ

Навіть якщо б вони здійснилися?

ҐАБРІЕЛЯ

Хіба ж таке трапляється?

ПОЛЯ

А шлюб із кохання?

ҐАБРІЕЛЯ

Раз на тисячу випадків, моя люба, великий виграш у лотерею; який же це потрібен збіг обставин, щоб задовольнити водночас і прагнення серця, і вимоги розуму.

ПОЛЯ

Коли йдеться про щастя всього життя, мені здається, ми повинні радитися тільки з серцем. Я принаймні ніколи б не змогла піти заміж без вподобання.

ҐАБРІЕЛЯ

Змогла б, якби мусила… а зрештою, всі ці марення про щастя лише стільки й варті, скільки дають гарантії міцності.

ПОЛЯ

Це вже від нас самих залежить.

ҐАБРІЕЛЯ

Не обов'язково. Знаєш, як я собі уявляю щастя? (обіймаючи Полю і дивлячись їй у очі) Очі в очі, у глибині яких обіцянка раю, долоня в долоні, дотик якої викликає биття мого серця…

ПОЛЯ
(сміючись)

Виявляється, у нас однаковий смак… я мислю так само. Але таким чином ти суперечиш сама собі.

ҐАБРІЕЛЯ
(так само)

Перепрошую, я не закінчила… Але це все за умови, щоб це відбувалося на блискучому паркеті, серед дзеркальних стін, що відбивають без викривлення обличчя двох щасливих людей, в атмосфері, просякнутій ароматом вишуканих парфумів… Бо, повір мені, хоч би я сохла від кохання, не наважилася б на життя з коханим чоловіком серед злиднів… Прикувати його до себе за таких умов я вважала б вершком нерозуму… Мені здається, я зненавиділа б його, якби мені довелося піддавати почуття боротьбі з долею!… (спокійніше) Розумієш мене тепер?

ПОЛЯ

Якщо ти кажеш правду, то мені шкода тебе. Я розділила б охоче найсумнішу долю з тим, кого б обрала.

ҐАБРІЕЛЯ

Тобі так здається, бо ти не в цьому становищі.

СЦЕНА II

Ґабріеля, Поля, Дзендзержинський, Слуга.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(у дверях вглибині, помітивши Полю з Ґабріелею, ощасливлений, відштовхуючи слугу, який хоче забрати в нього ягдташ із зайцем)

Яка картина! Quel joli paysage… Серце радіє, коли дивлюся на цю їхню дружбу.

ҐАБРІЕЛЯ

А! Пан Дзендзержинський.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(прибігаючи)

Падаю до ніжок, моє шанування… цілую ручки панни шамбелянівни. (цілує її в руку; до Полі, цілуючи її в голову) Як маєшся.

ҐАБРІЕЛЯ
(помітивши зайця)

Що за трофей біля ягдташа!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Ах! Pardon, (відступаючи) Який же я забудькуватий… заходити так до салону між дами… дебелий заєць, n'est-ce pas? (ідучи до дверей) У цю хвилину я до ваших послуг. (зупиняючись, до Полі) Пані шамбелянової немає?

ПОЛЯ

Недужа на мігрень.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(зі співчуттям)

Ах! Яка шкода!… Вона б його побачила.

ПОЛЯ

Чи татусь сам це вбив?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Comment? (повторюючи за нею) Чи татусь сам це вбив?… Я мав при собі сіль у папірці й посипав на хвостик… Ой, ти, ти… дочка мисливця і ставити такі наївні запитання… Вбив, і то вистріливши з-під пахви… (до слуги) Ну, візьми ж цього зайця і занеси до кухні, але скажи там, що це я моєю власною рукою вбив… пам'ятай!… Пан із Заброддя своєю власною рукою… Скажеш?

СЛУГА

Скажу, що мені шкодить.. Все одно не повірять…
(іде з ягдташем і зайцем)

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Що?

ҐАБРІЕЛЯ

Ви самі тільки прибули?… Де ж решта товариства…

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Приїхали всі, але шамбелян і обидва молоді пішли до себе… (набік) Дурень.

ҐАБРІЕЛЯ
(сідаючи на канапу)

А зі сторонніх є хто? (роблячи йому місце біля себе) Сідайте, пане.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Щиро дякую. (сідаючи) Немає, борони Боже… ми у своєму колі.

ҐАБРІЕЛЯ

Чи ж не було нікого більше на полюванні?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Та як же! Не бракувало непроханих гостей… зустрічали повно якоїсь голоти, пик підозрілих..

ҐАБРІЕЛЯ

Але із сусідів був хто?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Ніхто, крім Страша з Заграєвіц.

ҐАБРІЕЛЯ

А! Пан Страш… Чому ж ви, панове, його з собою не привезли?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(неохоче)

На що б це було схоже.

ҐАБРІЕЛЯ

Відомо, що ви прихильник формальностей, але що б це завадило!… Розкажіть же мені про нього… Що це за особистість?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(так само, встаючи)

Та прошу вас, пані, хіба я його знаю! Не знаю, що за один.

ҐАБРІЕЛЯ

Як же ви його звисока трактуєте!.. Поговорімо відверто: чи ж це ґречно, що ви поїхали, залишивши цього пана… може, його навіть ніхто й не просив.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Не знаю.

ҐАБРІЕЛЯ

Його справою було прийняти запрошення або відмовитися, але від панів вимагався цей крок ґречності.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ

Та коли це людина не з нашої сфери, je vous assure.

ҐАБРІЕЛЯ
(сміючись)

Вже такого ультрааристократа, як ви, то я й не знаю.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(задоволений)

Comment? Пані вважає, що я аристократ?

ҐАБРІЕЛЯ
(встаючи)

Та ще й який!

ПОЛЯ
(яка переглядала часописи, а потім ходила, знічев'я роздратована ходом розмови)

Татусь бо готовий захищати навіть те, у що не вірить, і навпаки… вперекір власному переконанню, аби тільки мати матеріал для суперечки з тобою.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(протестуючи)

Але перепрошую.

ПОЛЯ

Особливу має до цього прихильність.

ҐАБРІЕЛЯ

О, я знаю, що ви — втілення духу суперечності... (набік) Мушу дізнатися, що там із Лехцінською... (голосно) Полюсю, вибач, що залишу тебе на хвилинку, але мушу глянути, чи мама не прокинулася... я зараз же повернуся.

ПОЛЯ
О, прошу тебе... без церемоній.

ҐАБРІЕЛЯ
(ідучи, до Дзендзержинського)
Я на вас гніваюся.
(Іде ліворуч).

СЦЕНА III
Дзендзержинський, Поля.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment? Як? На мене? Savez-vous quoi, знаєш що, це гарно!

ПОЛЯ
(пауза)
Що татусь знову має проти цього Страша?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та тихо! Бо ти нічого не знаєш... (таємничо) Він був дипонентом у адвоката... уяви собі, я сам, власною рукою, дав йому колись п'ять рублів за копію рішення в одній справі... ну!

ПОЛЯ
І що з того?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Нічого... узяв і сховав до кишені.

ПОЛЯ
Але ж вони йому належалися, чи ні?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Щоправда, це було понаднормово поза звичайними витратами, але оскільки мені йшлося про поспіх, я сам йому пообіцяв... він писав цілу ніч.

ПОЛЯ
То що ж татусь від нього хоче?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну, погодься, що це бентежне становище, коли раптом такий мосьпан з'являється як сусід, дідич маєтку і пнеться до панібратства...

ПОЛЯ
І це татусь може казати?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Не через аристократизм, як матір люблю, хоча мене в цьому й підозрює твоя подруга... тільки хочу сказати, що такий чоловік не мав де набратися того лоску... cette politure... якого вимагають у товаристві comme il faut. Наприклад, на полюванні, коли мені його відрекомендували, він каже: «А! Пане, ви ж мали лавку на Медовій вулиці...» — ну прошу тебе!

ПОЛЯ
Хай же татусь цього не зречеться, стільки разів уже просила... я так боюся злих язиків.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Дуже добре, але це мені тільки вільно про це пам'ятати, а не комусь там... Так наказує почуття делікатності... Ось тобі доказ: чи ж шляхтич у селі не торгує усім, що виробить, так чи ні? А хай би комусь спало на думку назвати його баргашем... скажімо, торговцем свинями... ce serait bon!... Чому ж той самий Страш не відрекомендувався як колишній дипонент, а як дідич Заграєвіц...

ПОЛЯ
Але татусю, це людські слабкості, до яких треба бути поблажливим.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Це вже таке діло, але треба також шанувати себе... і тому мене дивує запитання шамбелянівни... бо те, що він хоче сюди вкрутитися, це річ зрозуміла, але вона... хоч це й твоя подруга, хай мені пробачить... ніби вже бракує в сусідстві пристойних людей... І до мене претензія, що я його не привіз... звідки? що?.. (пауза) Хоча знаєш, це було сказано мудро, у цьому була думка... ніби вважають нас за своїх, трактують так, наче ми вже належимо до родини.

ПОЛЯ
(яка відійшла до вікна)
З якого ж це дива?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(жартуючи)
Je ne sais pas... comme cela!

ПОЛЯ
Як татуся люблю, не розумію... може, тато собі через турботу про мене снує якісь проекти, але... це ще щось таке далеке... непевне...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(ніжно)
Та не бійся, не бійся... нічого немає певнішого... треба знати людей; якби ти не була єдиною спадкоємицею Заброддя, я б не казав... (тихіше) але вони по шию в боргах... така партія, як ти, для них великий виграш.

ПОЛЯ
Боже збав! Чи ж татусь не відчуває, як ображає і себе, і мене такими словами...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(нерішуче)
Comment? (пауза) Ну що ж... ми ж говоримо між собою... віч-на-віч.

ПОЛЯ
Все одно. Почуття власної гідності не дозволило б мені віддати руку чоловікові, якого я підозрювала б у тому, що, залицяючись до мене, він має на увазі не мою особу, а статки.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але ж Полю, дозволь-но...

ПОЛЯ
Кажу татові, що відмовила б... хоч би навіть божеволіла за ним.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
А Ісус Марія! Коли ти гарячкуєш без найменшого приводу... хто ж тут про це каже...

ПОЛЯ
Татусь сам наводить мене на сумнів.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Я?.. В ім'я Отця і Сина... ти перекручуєш мої слова... я сказав тільки так, взагалі... en général... (пауза, з докором) ти така вразлива, що я сам не знаю, як з тобою говорити.

ПОЛЯ
Я маю причини.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Які?.. (пауза) Слухай-но, я хочу твого щастя чи ні? Як тобі здається?

ПОЛЯ
(цілуючи його в руку)
Та я не маю щодо цього сумнівів, тільки...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Тільки що?.. (пауза) Те, що я прагну цього союзу, це таке діло. Забив собі в голову, що ти мусиш бути Чорноскальською, і цього цвяха мені не витягнеш, але хоч би це була для мене найбайдужіша річ, я не бачу жодної причини набивати собі ціну й шукати труднощів, коли Маврикій до тебе залицяється.

ПОЛЯ
Нічого про це досі не знаю.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Не знаєш? А бійся Бога... та про це вже горобці на дахах цвірінькають... усі знають.

ПОЛЯ
Людям може вистачати видимості, але не мені.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та це вже я нічого не розумію... Чого ж ти хочеш від нього? Скажи мені виразно.

ПОЛЯ
(пауза, тихим голосом)
Щоб він не силував себе, якщо накинута роль надто йому прикра.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Накинута роль? Що ж він, комедіант, чи що?.. (пауза) Полюсю моя, замислийся; це з твого боку тільки примхи, романси, нічого більше... (нетерпляче) Не збагну, у кого ти вдалася, бо ні в мене, ні в небіжчицю матір... немає в тебе ні на гріш практичності. (Поля витирає сльози) Це що, ти плачеш? Та кинь вже, цього тільки бракувало! Ще я біля тебе розвалюся й буде!.. Чи я тебе тиранізую, чи змушую ґвалтом?.. Скажи, що хочеш, усе зроблю.

ПОЛЯ
Я тільки прошу, благаю, хай татусь не квапить і залишить це часові... Як тільки я переконаюся...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ет, часові, часові... такі речі не відкладають... як почнеш вередувати, то це може їх образити, відштовхнути... (тихіше) а ну ж звернуть кудись інде?.. буде шкода...

ПОЛЯ
Якщо пану Морісу нічого б не коштувало звернути в інший бік свої пориви...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але ж моя люба... що ж ти хочеш... з самого розпачу, par desperation, коли ти йому витребеньки влаштовуватимеш... що ж він зробить, як батьки змусять... (набік, у розпачі) Заплутався... (трохи згодом, благально) Полю!

ПОЛЯ
Але чого ж татусь вимагає від мене?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ne fais pas des grimaces, зваж на мене, зроби щось і для татуся.

ПОЛЯ
Ми повинні берегтися найменшої тіні натяку, що ми накинуємося... перецінюючи честь належати до товариства осіб, які саме з цього приводу... могли б трактувати нас... легковажно...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(неспокійний)
Нас трактувати легковажно? Нічого подібного я не помітив... звідки це тобі в голову спало?

ПОЛЯ
Я кажу тільки... що ми не повинні на це наражатися.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(ходить, пауза)
Це проста річ, але тут немає такого побоювання... вони самі горнуться до нас на кожному кроці, а якщо ми вже як домашні, то всі аванси були з їхнього боку.

ПОЛЯ
Татусь може дурити себе.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та Боже збав! Хіба б так спритно вдавали. Вони зі мною такі панібратські... називають татусем.

ПОЛЯ
Батько в такому віці, що надмірне панібратство може бути для нього образою.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Перебільшуєш, Полю, як матір люблю, перебільшуєш... (випереджаючи відповідь Полі) тільки-но дай себе переконати: ти мене так називаєш, а що тебе вважають уже за свою... то й... так собі, pour plaisir... у добрій дружбі... а! à propos про татуся... прошу тебе, бо ти краще знаєш французьку мову... що за прислів'я може бути на: татусь?

ПОЛЯ
Навіщо?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Бо Владислав сказав мені щось, чого я не зрозумів, а не випадало мені розпитувати...

ПОЛЯ
(жваво)
Пан Владислав?.. І що ж це було?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та от забув... чекай-но... qui est papka, plus papka... (помічаючи Ґабріелю) Тихо! Пізніше тобі скажу.

СЦЕНА IV
Ті самі, Ґабріеля, далі Шамбелянич, пізніше Маврикій.

ҐАБРІЕЛЯ
(входячи з лівого боку)
Полю, може б ти тепер потурбувалася до мами?

ПОЛЯ
Уже можна?

ҐАБРІЕЛЯ
Вона прокинулася і кличе тебе.
(Бере Полю під руку).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(входить з правого боку)
Є тут сусід? (Помічає Полю) А! Вітаю панянку. (Тисне їй руку, вона відповідає йому низьким реверансом) Скажу вам кумедну новину: вгадайте-но, кого ми матимемо сьогодні на обід?.. Та й на думку вам не спаде.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(зацікавлено)
Ну, ну, ну?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Дурниця, але мене дратує... Що проте означають форми у світському житті... Є такі, що з цього сміються, тим часом я кажу, що якби ми відкинули форми, спілкування з людьми стало б справжньою тортурою.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(поглядаючи на Полю)
Це те, що я завжди кажу.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Бо про що нам йдеться?.. Про те, щоб чоловік, з яким обставини змушують нас жити, був ґречним і не вражав нас непристойною поведінкою.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(до Полі)
Voyez-vous!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Коли цього не знаходжу, то вже вибачайте.

ҐАБРІЕЛЯ
До кого ж це батько стосує?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
А! То хто ж це напросився на обід?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Наш новий сусід, пан... пан... як же його там... із Заграєвіц...

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Страш! (вголос сам до себе) Казав же я, що він сюди вкрутиться.

ҐАБРІЕЛЯ
Ага! (до Полі) Ходімо.

ПОЛЯ
(жартівливим тоном)
Бачиш, тож матимеш його.
(Виходять ліворуч).

ШАМБЕЛЯНИЧ
Бо це ніби мала річ... сусід... опинився на полюванні... ну, і приїжджає... але як це характеризує чоловіка... не відрекомендувавшись складанням візиту, не давши себе пізнати, бо й справді не знаємо, що за один... і так собі без церемоній.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Як до заїзду!.. Але звідки ж шамбелянич знає... чи він уже є?
(Іде до вікна).

ШАМБЕЛЯНИЧ
Кажуть, їде, дізнався випадково від челяді. Питаюся, де пан Котвич... граф... чи вже повернувся з лісу... кажуть мені, що залишився на сніданок у лісничівці разом із паном Страшем, і що обоє мають приїхати. Граф'ятко дуріє на старість, слово честі.
(Кидається на канапу).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
А хай мені пробачить... бо, прошу шамбелянича, не йдеться про цю ложку росолу... (дивиться у вікно) О, вже приїхали!.. Та ні... це хіба хтось інший... якась бричка... але виглядає як наймана підвода... стоїть перед флігелем... виймає з неї якісь пакунки чи папери.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(набік)
Секвестратор або судовий виконавець... (голосно) Бодай це в місті, там я принаймні пан своїй волі. Ніщо мене не зобов'язує водитися з кимось лише тому, що він мій сусід через стіну, а тут!.. Будь-який там пройдисвіт під приводом сусідства хоче бути зі мною в зажилості... і це треба приймати ґречно, цілуватися з цим з двостволки, та ще й бути вдячним за честь, бо це ж треба!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але навіщо ж знову робити собі клопіт?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Якщо хтось є непристойним, це мене не уповноважує наслідувати його... саме для цього й існують форми.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Oui, c'est vrai bon ton.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Моріса, який входить із паперами)
Що це там нового? (беручи) Вже як побачу папір зі штемпелем, то мене дрижаки беруть... (читає, насупивши брови) Наказ судового виконавця?

МАВРИКІЙ
Так, на жаль.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(походжаючи, набік)
Цей чоловік псуватиме мені кров... передбачаю це.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(переглянувши)
Ну то що? Хай залишить і їде собі з Богом.

МАВРИКІЙ
Батько, мабуть, не прочитав уважно.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Дай мені спокій... можеш мені сам пояснити, якщо знаєш.

МАВРИКІЙ
Хоче зараз же робити накладення арешту на майно.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(обурений)
Серйозно?

МАВРИКІЙ
Твердить, що рішення стало законним... усі терміни вже минули.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(пауза)
Не недогледіли... чорти принесли... можна було зволікати Бог знає як довго... (пауза) Ну, знаєш, немає іншої ради, як тільки сказати відверто Дзендзержинському, він дасть на це.

МАВРИКІЙ
Нізащо у світі!

ШАМБЕЛЯНИЧ
О, тільки не дивач із цими докорами сумління... наче люди не позичають... нащо ж той кредит?

МАВРИКІЙ
Де ж капітал на віддачу, якщо від нього взяти?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Хіба я не маю Чорноскали... (з усмішкою, багатозначно) зрештою, це вже ти знайдеш.

МАВРИКІЙ
Батьку!

ШАМБЕЛЯНИЧ
(роздратований)
То що ж зробити? Кумедний ти... допустити до арешту майна... компрометуватися прилюдно!

МАВРИКІЙ
Чи ж краще зловжити довірою...

ШАМБЕЛЯНИЧ
(суворо)
Морісе, ти забуваєшся.

МАВРИКІЙ
(цілуючи його в руку)
Хай батько покине це.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(устаючи)
Ну, то знайди інші ліки... де Владислав? Ідіть обоє і домовляйтеся з цим добродієм... може, виторгуєте відстрочку... єдиний спосіб: сунути йому щось у лапу... (пауза) Ну, іди, иди... немає ради! (Маврикій після хвилини вагання виходить) Сарана, слово честі.
(Ходить).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(набік, ходячи)
Що то ніхто не питає, для чого його Господь Бог створив, аби тільки пнутися вгору!.. Дурнота людська.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(набік)
Але що на них розраховувати... знаю, що нічого не зроблять... немає іншого засобу, крім як до цього звернутися. (пауза, голосно) Дурні часи, мій сусіде.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну?

ШАМБЕЛЯНИЧ
А з цими справами. Раніше між нами була якась солідарність, про кредит ніхто не турбувався; нині в нагальному разі треба звертатися до євреїв... тому-то старі роди й занепадають.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Справді, тепер вже немає тієї довіри.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Отож-бо... але чому?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Видно, тому, що колись віддавали, et à présent on ne veut pas.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Я кажу про тих, що віддають, або принаймні хочуть віддати, а що не можуть... ну, це інше питання... це буває тимчасово. У кожному разі, де ж краща певність, як не на великих маєтках, бодай і заборгованих... там усе одно місця ще вистачить... тим часом швидше знайде кредит якийсь там вискочень на мізерному сілечку, ніж пан мільйонних маєтностей... і як тут існувати?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
То я скажу шамбеляничу причину. Як із двох рибок одну пустити до маленького саджавка, а другу до великого озера, то першу завжди легко дістати, а другу... не обов'язково... хоч вона там певна, найпевніша... хіба що спустити озеро, а це дорого коштує. Чи не правда?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну, це тільки казочка. (набік) Джиґун.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(після хвилини вагання)
Чи шамбелянич... маєте якісь клопоти?

ШАМБЕЛЯНИЧ
(жваво)
Мій сусіде, хто ж без них... Чорноскала — це маєток, що від кількохсот літ залишається в нашому роду... (до Лехцінської, яка входить із глибини) Чого це мені тут крутитися?..

ЛЄХЦІНСЬКА
Я думала, що тут панна Ґабріеля.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(напівголосом)
Підслуховувати... плітки розносити...

ЛЄХЦІНСЬКА
(із невинним виглядом)
Я?! (до себе, ідучи до дверей ліворуч) Мусить щось бути, коли боїться підслуховування.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Дзендзержинського)
Може, сусіде, ходімо до мене на сигарку?..
(Бере його під руку).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Добре!
(Виходять праворуч).

СЦЕНА V
Ґабріеля, Лєхцінська.

ЛЄХЦІНСЬКА
(триумфально до Ґабріелі, яка входить з лівого боку)
Їде!

ҐАБРІЕЛЯ
Велика новина! Чи це мали означати ті телеграфні знаки через вікно? Я вже й до того дізналася... але я не задоволена, якось воно так зробилося невідь-як.

ЛЄХЦІНСЬКА
Та що ви! Усе пішло як по маслу.

ҐАБРІЕЛЯ
Та де там! І батькові це так не сподобалося.

ЛЄХЦІНСЬКА
О! Старий пан...

ҐАБРІЕЛЯ
Якби він принаймні приїхав разом з усіма, а не так, сам, з полювання просто на обід.

ЛЄХЦІНСЬКА
Як то сам? А граф уже не рахується?

ҐАБРІЕЛЯ
Все одно це якось кумедно.

ЛЄХЦІНСЬКА
Моя паняночко, це вже так є, що залицяльники не вважають на формальності... не раз іще більші дурниці роблять із кохання, і це минається.

ҐАБРІЕЛЯ
(знизуючи плечима)
З кохання! То це й можна тим пояснити; але тут пан залицяльник, як його пані Лехцінській угоднилось назвати, не бачив мене у своєму житті.

ЛЄХЦІНСЬКА
Отож і виявляється, що бачив.

ҐАБРІЕЛЯ
А це де?

ЛЄХЦІНСЬКА
У костелі, кажуть... (набік) Що мені шкодить сказати... (голосно) Не через що інше так пильно про паняночку розпитував.

ҐАБРІЕЛЯ
(іронічно)
Як я виглядаю?

ЛЄХЦІНСЬКА
О, о... паняночка хоче мене ловити на слові, як матір люблю.

ҐАБРІЕЛЯ
То про що ж він питав?

ЛЄХЦІНСЬКА
Про все поспіль, як це буває, коли хтось забере собі щось у голову… які у панянки смаки, яких чоловіків вона вважає за краще, брюнетів чи блондинів… і так занурився в думки…

ҐАБРІЕЛЯ
(сміючись)
Лєхцінська взялася його переді мною висміяти, а це єдине, що могло б мене відштовхнути… навіщо ж напружувати уяву!

ЛЄХЦІНСЬКА
Але ж…

ҐАБРІЕЛЯ
Хіба все це потрібно?… Того, що відомо про цього пана, цілком достатньо, аби я його добре прийняла, якщо він і справді відрекомендується як залицяльник… на жаль, мені немає з чого вибирати.

ЛЄХЦІНСЬКА
Е! За панянку, я бачу, і клопоту немає!.. А старша пані так бідкалася… Як матір люблю, так мені її вже шкода стало, що я була готова ризикнути й вдатися до інтриги — хоч і гидую цим, — аби тільки панянку вмовити… (довірливо) Старша пані непокоїлася найдужче через те, чи панянка бува з кимось у роман не вступила.

ҐАБРІЕЛЯ
А це що знову таке!

ЛЄХЦІНСЬКА
Ну, ніби, чи не закохана панянка в когось таємно.

ҐАБРІЕЛЯ
Та навіть якби й так, мама знає, що моє становище не дозволяє мені такої розкоші, як шлюб із кохання… (тихіше) Якби ж то, якби!…

ЛЄХЦІНСЬКА
(із співчуттям)
Боже мій, воно ж так… хотілося б душі до раю, а тут… які ж ми, жінки, нещасні!… (тихіше) Пан Маврикій так бариться із цією своєю панною Поліною, що Бог знає, коли воно й буде… а хоч би й так, то що з того, обійме Чорноскалу, а з панянкою що станеться?… чиїх дітей пестити, бо… а! (тихіше) Знову судовий виконавець приїхав.

ҐАБРІЕЛЯ
Не може бути!

ЛЄХЦІНСЬКА
Як матір люблю! Випадково підслухала, проходячи повз канцелярію… хоче описувати все в кімнатах, продавати з молотка… такі скандали!… Пан Маврикій і пан Владислав сваряться там із ним, особливо пан Владислав… чула… але що вони порадять, коли немає цього…
(Показує жестом перерахування грошей).

ҐАБРІЕЛЯ
(ходячи й заламуючи руки)
Моя Лехцінсю!

ЛЄХЦІНСЬКА
Золотце панянко, нема чого роздумувати, тільки Господа Бога закликати на допомогу, та й… спроба не питка… може, Бог дасть… (довірливо) мені здається, що він має слабкість до жінок, а такому небагато треба, щоб спалахнути… Вже коли він до мене залицявся і навіть Зузі не пропустив, то цього досить… а де ж тут порівняння…
(Указує на дзеркало, перед яким вони якраз стоять).

ҐАБРІЕЛЯ
Та що це Лехцінся каже!

ЛЄХЦІНСЬКА
(подивившись у вікно)
О Ісусе! Їдуть… біжу до старшої пані… (іде ліворуч; повертаючись) А ви перехрестіться, панянко.
(Виходить ліворуч).

СЦЕНА VI
Ґабріеля, ті ж і Маврикій.

ҐАБРІЕЛЯ
(сама)
Навіщо вона мені це сказала! Я відчула, як рум'янець виступив на обличчі.

МАВРИКІЙ
(входить із глибини, не помічаючи Ґабріелі, обурений)
Ні! Вести розмову в такому тоні для мене неможливо… Слухати закиди, на кожен з яких вартувало б відповісти ляпасом, бути змушеним принижуватися до прохань, крутійства… а!… краще жити на сухому хлібі, аби тільки уникнути такого становища!

ҐАБРІЕЛЯ
Якби це можна було зробити так само легко, як пишно це звучить у фразах.

МАВРИКІЙ
А! Ти була тут?

ҐАБРІЕЛЯ
Що тебе так обурило?

МАВРИКІЙ
Нічого… так… склалися всілякі обставини.

ҐАБРІЕЛЯ
Тобі не треба робити переді мною таємниці… я знаю, який у вас знову клопіт.

МАВРИКІЙ
Знаєш і питаєш, що мене обурило?… Скажи мені, навіщо відгороджуватися від людей китайським муром кастових претензій, коли ми самі його переступаємо і грузнемо в багнюці, даючи зброю проти себе тим, якими в усьому іншому кожен із нас нехтує? Яку ж пекельну силу мають ці гроші, що задля них…

ҐАБРІЕЛЯ
(з усмішкою)
Бо вони є найкращим охоронцем гонору і щитом проти будь-яких стріл…

МАВРИКІЙ
Вітаю тебе з тим, що ти можеш у цю хвилину гострити зуби.

ҐАБРІЕЛЯ
Це лише доводить, що я бачу ситуацію чітко, не те що мій братик, який надумав відносно недавно розпливатися в сентиментах і замість того, щоб діяти рішуче, вдає з себе байроніста… А от я, бачачи, що діється, вирішила навіть ціною найбільших жертв виборсатися й стати сильною проти всього, що доля може мені зготувати.

МАВРИКІЙ
Тільки ж цих жертв тобі не дуже й треба, а якщо й будуть якісь, то вам удвох буде легше їх перенести. Щаслива ти, заздрю тобі: ніхто з вас обох не матиме права дорікнути брудним розрахунком, ви можете йти до мети з піднятою головою.

ҐАБРІЕЛЯ
Я не розумію тебе.

МАВРИКІЙ
Уже те, що ти розгледіла цього чоловіка, ставить тебе дуже високо.

ҐАБРІЕЛЯ
Про кого ти кажеш?

МАВРИКІЙ
Ти ще питаєш? Звісно ж, про Владислава… Він там залишився й домовляється, бо я був безсилий… Якби ти відола, як він узяв це до серця… о, він кохає тебе щиро.

ҐАБРІЕЛЯ
Чи аж так, що аж признається? Двоє дітлахів ви.

МАВРИКІЙ
Не май цього за лихе… твоя взаємність так робить його щасливим!

ҐАБРІЕЛЯ
А ти звідки знаєш про мою взаємність?

МАВРИКІЙ
Зважаючи на те, що він мені казав…

ҐАБРІЕЛЯ
(жваво)
Що ж він тобі казав?

МАВРИКІЙ
Що впевнений у твоєму серці… і нічого дивного, він заслуговує на те, щоб ти його кохала.

ҐАБРІЕЛЯ
(удавано сміючись, роздратована)
Чи не за свою чванливість? І це той практичний Владислав, який так тверезо дивиться на речі? Якщо я й мала до нього якусь слабкість, це не давало йому права робити мене предметом студентських хвастощів.

МАВРИКІЙ
Що ти кажеш?

ҐАБРІЕЛЯ
Він образив мене… а крім того, це почуття, якщо він сприймає його всерйоз, робить із нього егоїста… аби догодити собі, задля якихось романтичних ілюзій він хоче зробити з мене жертву… я ненавиджу його тепер.

СЦЕНА VII
Ті ж і Владислав.

ВЛАДИСЛАВ
(швидко входячи з глибини; до Моріса)
Вгадай, якого оброту набули справи?… Цього я ніколи не очікував… (тихіше) Ґабріеля знає?

МАВРИКІЙ
Знає.

ВЛАДИСЛАВ
(до Ґабріелі, беручи її за руку)
Я дуже хотів якось улагодити цю справу, бо ваші клопоти давно вже стали моїми.

ҐАБРІЕЛЯ
(холодно, відбираючи руку)
Вибач, ти тиснеш мені руку.

ВЛАДИСЛАВ
О, вибач мені… Уяви собі, я вже, вже мав надію довести справу до кінця, бо погоджувалися на виплату частинами, щоправда, за нашого фінансового стану досить важкими, але такими, що все ж давали змогу зітхнути на повні груди… коли це ні сіло ні впало випадок приносить, знаєте кого?… Дивлюся, під'їжджає Котвич із цим Страшем, який був сьогодні на полюванні… Судовий виконавець, побачивши їх через вікно, вибігає, і ці пани вітаються як найкращі знайомі… виявляється, що вони разом вчилися у Варшаві… потім відходять убік, і… після короткої розмови… ну! Вгадайте…

ҐАБРІЕЛЯ
(нетерпляче)
Що за дивна манера розказувати!

ВЛАДИСЛАВ
Судовий виконавець заявляє, що пан Страш викупив усі боргові вимоги пана Йоселя Вухерштайна і відтермінував борг на певний час, отже, робити тут більше нічого, і, віддавши йому всі папери, їде геть.

ҐАБРІЕЛЯ
А!

МАВРИКІЙ
(здивований)
Страш викупив цей борг?

ВЛАДИСЛАВ
Справа дуже проста: це лихварський борг, закладаюся, що він дістався йому дешево… Тепер, як би там не було, ми мусимо виплатити гроші цьому панові… залежність такого роду могла б коштувати нам занадто дорого… (до Ґабріелі) Це буде важко, але будь спокійна, я вже беру це на себе… потрібна буде праця, зречення, можливо, офірування багатьма речами, до яких ми звикли… але коли йдеться про визволення…

ҐАБРІЕЛЯ
О! Тільки, будь ласка, без самопожертв, бо ми не зможемо тобі віддячити… зрештою, ти знаєш, що я прагматична людина і пасторального щастя не розумію.

ВЛАДИСЛАВ
Я хотів би, щоб ти перейнялася цією вірою: якщо я й будую якісь плани, то їхньою першою метою є твоє щастя… (зворушений) якби ми пішли разом крізь життєві перипетії, все те, що в щоденних турботах зачіпає та болить, я взяв би на себе… ти б цього й не відчула.

ҐАБРІЕЛЯ

ҐАБРІЕЛЯ
Мій кузине, сама ця думка вражає непрактичністю, а пасивна роль, яку ти мені відводиш у цій фантастичній мандрівці тернами та терновими хащами, аж ніяк мені не лестить… Я також претендую на певну самостійність, а ти погодишся… що… куняти — це не жити…

ВЛАДИСЛАВ
Ти перетворюєш це на жарт?

ҐАБРІЕЛЯ
Якраз коли-коли, а зараз я кажу цілком серйозно. Бувають хвилини, коли вільно побавитися, але від ілюзій чудовим запобіжним засобом є реальність та обов'язки… перед ними всі ці мрії здаються дитячою забавкою.

МАВРИКІЙ
(набік)
Досить виразно… сердешний, як зблід… а я ж казав йому.

ВЛАДИСЛАВ
(по короткій паузі)
Ґабріелю!

ҐАБРІЕЛЯ
(глузливо)
Що за тон, що за погляд… ти випробовуєш на мені силу свого погляду? Це схоже на етюди для якогось аматорського театру… може, тобі дали роль невдахи-адоніса?

ВЛАДИСЛАВ
(по короткій паузі, приголомшений)
Не збагну!… Це хіба якесь непорозуміння…

СЦЕНА VIII
Ті ж, Котвич, пізніше Шамбеляничева, Поля.

КОТВИЧ
(входячи з глибини)
Ну, що ви мені дасте за цю справу, бо це чисто моїх рук робота… знаєте вже?… Я зумів його так натримати у дорозі, що він був уже готовий… Батько матиме чудовий настрій за обідом, бо крім того йому ще вдалося так розчулити старого Дзендзержинського, що… (помітивши Шамбеляничеву і Полю, які входять, кашляє) Гм, гм… (до Владислава, відводячи його вбік) Отримав від нього вексель на сплату цього боргу, але оскільки Страш його вже викупив…

ВЛАДИСЛАВ
То він віддасть його йому назад як вже непотрібний.

КОТВИЧ
(сміючись)
Та він що, божевільний? Залишиться йому в кишені, така удача не щодня трапляється.

ВЛАДИСЛАВ
(обурений)
Міркування, яких не посоромився б перший-ліпший конторник.

КОТВИЧ
(як вище, глузливо)
Філософ!
(Відходить від нього).

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(яка сіла на канапу, до Котвича)
Кузине, кажуть, ти привіз із собою когось із полювання?

КОТВИЧ
(з веселістю)
Авжеж… я в ролі ментора, вводжу в наше коло юнака ще суворого, але повного надій.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Я була б рада, якби наш дім міг заслужити назву школи світського життя… але… не знаю, як це сприйме мій чоловік.

КОТВИЧ
Немає підстав хвилюватися… вони вже заприятелювали.
(Сідає біля неї).

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(по короткій паузі)
Пристойна людина?

КОТВИЧ
Принаймні для початку повівся дуже пристойно, бо сплатив єврею.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Серйозно? (Котвич відповідає їй тихо; голосно до Моріса та Владислава) Молоді пани, розважте ж мені Полюню, бо вона якась сумна сьогодні…
(Розмовляє стиха з Котвичем. Владислав сів осторонь і стежить поглядом за Ґабріелею, яка прогулюється, підкреслено уникаючи його погляду).

ПОЛЯ
(до Моріса, який наближається до неї)
Доручення важке, чи не так?

МАВРИКІЙ
Тим паче палко я прагнув би з ним впоратися.

ПОЛЯ
Для цього потрібна лише добра й невимушена воля.

МАВРИКІЙ
Вона створила б дива, якби не залежала від обставин, від стану душі.

ПОЛЯ
Ваш стан буває якимсь… винятковим.

МАВРИКІЙ
Він такий, яким його сформувало становище. Життя не дає мені приводу для сміху, тому на все я дивлюся з поважного боку… а цим важко розважити, викликати веселість, як того хотіла б моя мати.

ПОЛЯ
Справді… часом від вас аж холодом віє.

МАВРИКІЙ
А ви, панянки, у таких випадках безжальні… нічого не враховуєте, виносячи вирок, не припускаєте пом'якшувальних обставин.

ПОЛЯ
Я не суджу й не критикую, лише зі співчуття дала б вам ліки від вашого стану… насамперед не силувати себе, коли це коштує надто дорого.
(Іде до Ґабріелі й бере її під руку).

МАВРИКІЙ
(набік)
Що вона під цим розуміє?

СЦЕНА IX
Ті ж, Шамбелянич (ходить у глибині, тримаючи під руку Страша, за ними Дзендзержинський із кислою міною).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(підводячи Страша до дружини; Котвич встає)
Ma chère, представляю тобі нашого нового сусіда: пан Страш гербу Страш.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Дуже приємно… багато чула про вас…
(Страш вклоняється).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(все ще тримаючи його)
Мисливець невправний, але свій вступ до кола землевласників знаменував вчинком, який робить йому честь.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(сідаючи поруч із Шамбеляничевою)
Падаю до ніжок пані шамбеляничевої.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
А, вітаю пана.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(цілуючи їй руку)
Comment la tête?

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(відмахується від нього жестом; до чоловіка)
Який же це вчинок?

ШАМБЕЛЯНИЧ
(як вище)
Пан Страш зрозумів своє покликання так, що це дозволяє плекати щодо нього найпрекрасніші надії… помітивши, що я в тимчасовій скруті, хоча ледве переступив мій поріг, без найменшого роздуму… бо це… прийшов мені на допомогу, давши доказ справді безкорисливої сусідської доброзичливості… Безкорисливої, бо, придбавши боргові вимоги, зрікся права примусового стягнення.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(уставши з канапи, на вухо Шамбеляничу, проходячи повз нього)
Спекуляція…
(Тисне йому плече зі значенням).

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(до Страша, подаючи йому руку)
Вітаю пана.

ШАМБЕЛЯНИЧ
І продовжив мені термін сплати суми.

СТРАШ
(на вухо)
Але тільки на рік… довше не можу, даю слово.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Маємо вдосталь часу для порозуміння… зрештою, це вже дрібниця перед обличчям самого суті вчинку, який є справді громадянським; адже сьогодні, коли наші маєтки дедалі частіше переходять до німців чи євреїв, нам слід триматися рука в руку… тільки солідарність може нас урятувати.

СТРАШ
(до Шамбеляничевої)
Я дуже перепрошую пані добродійку, що не прибув у фраку, але…

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
О, це найменша річ… бажання якнайшвидше познайомитися з нашим домом занадто лестить нам, щоб ми звертали увагу на маленьке порушення формальностей, викликане до того ж, напевне, тим, що це з полювання…

СТРАШ
Я надолужу це наступного разу.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Дуже просимо.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Дозвольте, пане, я відрекомендую вас панянкам, моїй дочці та панні Дзендзержинській… теж сусідка, а до того ж варшав'яночка.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Вибачте, ленчичанка.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(представляючи)
Пан Страш…
(Відпускає його і залишає з панянками, які прогулюються; уклони).

СТРАШ
(набік)
У! Вродливі обидві.

ҐАБРІЕЛЯ
(по короткій паузі)
Ви недавно в наших краях.

СТРАШ
Недавно… отримав спадщину після дядька… маєток у сусідстві.

ҐАБРІЕЛЯ
(по короткій паузі)
Як же вам сподобалася околиця?

СТРАШ
Пфі… прошу пані… після Варшави…

ҐАБРІЕЛЯ
Доказ відвертості не надто лестивий для нас.

СТРАШ
(збентежений)
Бачите, пані… правду кажучи… то я так… тут ще добре не знаю… але мені здається, що я виправлю свій смак і зміню думку.

ҐАБРІЕЛЯ
(сміючись)
Ловимо вас на слові.
(Ходять мовчки).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(до Шамбелянича)
Chambelan, il faut lui payer… сплатити йому і край…

ШАМБЕЛЯНИЧ
Побачимо, нічого термінового.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment?

СЛУГА
(входячи з правого боку з серветкою)
Прошу ясне панство до столу.

СТРАШ
(відійшовши від панянок до Котвича)
Котра ж із них шамбеляничівна?

КОТВИЧ
Ота, що з вами розмовляла.

СТРАШ
Як вона мені нагадує Юльку від Андзі, просто дивовижно… навіть таку саму родимку має на шиї.

КОТВИЧ
Придивилися ви до неї, я бачу, добре.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(якому дружина, вставши з канапи, щось шепнула; до Страша)
Подайте руку моїй дружині.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(до Страша, який веде її)
Панові, мабуть, не до шмиги, що довелося відійти від панянок… зізнайтеся.

СТРАШ
Гм, справді, я це люблю.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Зате при столі я дозволю вам сісти біля моєї дочки (Страш цілує їй руку; жартівливо) Тільки не зводьте її мені з розуму, дуже прошу.

СТРАШ
(набік)
Здається, я зробив подвійно вигідну справу…
(Виходять праворуч).

ВЛАДИСЛАВ
Декілька слів, холодних, уразливих… і що ця жінка зробила зі мною!… У що тут вірити, у що тут вірити!
(Виходить у глибину).

СЦЕНА X
Котвич, Дзендзержинський, пізніше Шамбелянич.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(затримуючи Котвича)
Comte! Цьому Страшеві треба неодмінно віддати… я тільки виключно на це дав ці гроші… il faut absolument.

КОТВИЧ
(суворим тоном і жвавіше всю цю сцену)
Ваші слова є найкращим доказом того, як нам важко обійтися без єврейського кредиту.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment?

КОТВИЧ
Керуючись шляхетним поривом, пан позичив сусідові, та ледь зробив це, вже шкодує і хотів би відступитися… Якщо так, я повідомлю кузенові, і запевняю, що він поверне пану, хоч і з болем у серці, бо знаю, що йому буде прикро через цю недовіру.
(Запрошуючи його вийти).
Будьте ласкаві.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але що знову, що знову! Яка недовіра… comment peut on!… мені здається, я дав найкращий доказ, що це не так.

КОТВИЧ
Правда, але… дозвольте пану сказати, що ви зловживаєте ситуацією. Адже, беручи від когось гроші, я стаю їхнім власником, чи не так?… Тож диктувати мені, як я маю використовувати ці гроші, це, зізнаюся…
(Як вище).
До ваших послуг.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Графе, я лише радив, і то у ваших власних інтересах.

КОТВИЧ
Можливо, але неприємно залишатися в залежності. Вже правду кажуть, що ніщо так не псує добрих стосунків, як грошове питання.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(набік)
Маєш тобі, ще й образитися готові.

КОТВИЧ
(набік)
Добра нагода.
(Голосно).
Щоб цього уникнути, мушу і я залагодити з паном наш рахуночок.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Який знову рахуночок? Чи я на графа нападаю?

КОТВИЧ
Тим більше. Людина з почуттям особистої гідності не повинна наражатися на підозру, що себе не поважає… Перепрошую, що не розрахувався раніше.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(з нетерпінням)
Графе, ви знаєте, що ця дрібниця мені байдужа.

КОТВИЧ
Але пан дозволить, що дарунок прийняти не можу…

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Хто ж каже… ce serait compromitation.

КОТВИЧ
(дістаючи нотатник)
Я веду скрупульозні нотатки.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ходімо, бо там на нас чекають.

КОТВИЧ
Загалом винен пану з тим, що програв у віста… пам'ятаєте пан… 3 рублі 97 копійок.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Розіграємося.
(Тягне його).

КОТВИЧ
Це само собою… а також з витратами на подорож до Ловича на святого Матвія…

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment? pardon!… це вже до мене належить.

КОТВИЧ
За дозволом… ви заплатили за мене залізницю 1 класу туди й назад… крім того, витрачали на моє утримання в дорозі та в Ловичі… я нотував усе.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але не слухаю.

КОТВИЧ
Відверто скажу, що був тоді голий і прийняв, але як позичку… лише як позичку.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(набік)
Ну, і є люди, які вважають його експлуататором!

КОТВИЧ
Це все разом складе 79 рублів 50 копійок.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Bon!… повернете мені пан там колись… ходімо.

КОТВИЧ
Ну то докладіть мені пан для круглої суми 20 рублів 50 копійок, то разом буде сотня, яку я вам віддам… як тільки матиму.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(до себе, трохи здивований)
Savez vous quoi c'est bon…
(Дістає гаманець).
Маю тільки самі 25-рублівки.

КОТВИЧ
Це нічого, поверну вам решту, як розміняю… але це вже окремий рахунок… сотня сотнею, а вам решти припадає чотири з половиною рублі.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(з серветкою під підборіддям)
Сусіде, що за церемонії… суп стигне… просимо.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
До ваших послуг.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(пускаючи його вперед, до Котвича)
Вже ти його, бачу, натягнув…
(Погрожуючи).
Ей, ти, ти… сором мені робиш… невиправний, невиправний!

КОТВИЧ
Ми розраховувалися з віста…
(Німа гра; виходять праворуч. Завіса падає).

АКТ III
Кімната в готелі, вишукано умебльована — одні двері в глибині, і двоє по обидва боки — на передньому плані сцени праворуч канапа; ліворуч письмовий стіл з приладдям для письма — за ним маленький столик, на якому графин з водою та склянка.

СЦЕНА I
Лєхцінська (біля канапи підшиває весільну сукню, Зузя допомагає їй. Котвич. Хлопці вносять цукерки та торти, а двоє — величезну піраміду).

КОТВИЧ
Обережно, хлопці, бійтеся Бога, щоб нічого не пошкодилося…
(До Лехцінської та Зузі).
Подивіться.

ЗУЗЯ
(захоплено)
Що за чудовий палац!

ЛЄХЦІНСЬКА
Бачила й гарніші.
(Котвич з хлопцями виходить праворуч).

ЗУЗЯ
І це їсти можна?

ЛЄХЦІНСЬКА
А що ж ти думала?

ЗУЗЯ
Щоб мені хтось дав цього хоч скуштувати.

ЛЄХЦІНСЬКА
(іронічно)
Щось панянка набрала смаку до добрих речей, раніше такого не бувало… хто ж тебе цього навчив?
(Набік).
Огидні ці чоловіки, як матір люблю.

ЗУЗЯ
(набік)
Як мене знову почне чіпляти, то мушу замовити слівце.

КОТВИЧ
(повертається з хлопцями, які стоять у ряд, чекаючи)
Ну, чого ще? Можете йти.

1-Й ХЛОПЕЦЬ
Ми сподівалися на пиво.

КОТВИЧ
Але фе, соромся. Ти молодий, здоровий, маєш перед собою ціле майбутнє і вже витягуєш руку. Це негарно… Бачиш, засоромився… вчися, хлопче, амбіції завчасу, щоб на старість не стати експлуататором чужих кишень… працювати, працювати…

2-Й ХЛОПЕЦЬ
Адже належалося б нам… задарма не просимо.

КОТВИЧ
(виштовхуючи їх)
За розношення ви маєте платню від принципала, тож не повині нічого вимагати… забирайтеся…
(До 2-го хлопця).
З тебе вже нічого доброго не буде, пророкую тобі…
(Повертається від дверей; до Лехцінської).
В одному показав розум наш молодий пан, це те, що поклався на мій смак в облаштуванні цукрової вечері… який я знайшов токай, то досить понюхати пляшку, а шампанське, свіженька марка, ще майже не відома у Варшаві.

ЛЄХЦІНСЬКА
(іронічно)
Граф у своїй стихії.

ЗУЗЯ
(до Котвича)
А нас пан не пригостить цукерками?

КОТВИЧ
О! Ще я тебе буду годувати солодощами… не маєш на це свого адоніса?

ЗУЗЯ
Що таке адоніс?

КОТВИЧ
Ну, коханець.

ЗУЗЯ
(грайливо)
А хто ж це такий має бути?

КОТВИЧ
Твій Міхал.

ЗУЗЯ
Пхе! Що мені за!… Влучив пан як кулею в пліт.

КОТВИЧ
Ти ж ідеш за нього.

ЗУЗЯ
Так собі на чоловіка то згодиться, але на коханця… Боже!

КОТВИЧ
Але фе! Зузя починає бути дотепною.

ЗУЗЯ
Казали, то й іду, завжди краще, ніж так лишитися… за яким-небудь чоловіком, то так само, як за плотом… безпечніше.

ЛЄХЦІНСЬКА
(набік)
Як матір люблю, звідки в неї такий розум.

КОТВИЧ
Мовляв, що він ширма… браво, Зузечко, браво!… але видно, що тобі смак змінився у Варшаві, бо раніше Міхал тобі подобався.

ЛЄХЦІНСЬКА
(з нетерпінням)
Не псуйте їй теж, графе, голову, до чого це подібне…
(До Зузі).
Іди-но до магазину і дізнайся, чи заправка вже готова.
(Зузя йде).
Тільки чи ти потрапиш?

ЗУЗЯ
О, Боже!
(Вибігає в глибину).

КОТВИЧ
(дивлячись за нею)
Як вона витренувалася за короткий час, це неймовірно…
(По короткій паузі).
Чи помітила пані Лєхцінська, з яким акцентом вона сказала, що їй наказали.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ну то що?

КОТВИЧ
Очевидно, вона застосувала це до Страша… хитра дівчина.

ЛЄХЦІНСЬКА
Не вмовляйте ж їй неіснуючих речей, бо їй зовсім голова перевернеться. Великі історії, що молодий пан споряджає покоївку дружини і видає її за свого челядника.

КОТВИЧ
Якого навмисне для цього відмовив Дзендзержинському.

ЛЄХЦІНСЬКА
А хоч би й так було, думає граф, що ми цього злякаємося? Ой, ой! Для нас це ще краще. Немає як такі на чоловіків… буде підкаблучник.

КОТВИЧ
Але фе!

ЛЄХЦІНСЬКА
Як матір люблю, свята правда. Як тільки має що на совісті, то порох змітає перед дружиною і дає їй волю робити, що заманеться.

КОТВИЧ
Тож як пані Лєхцінська віщує цьому шлюбу?

ЛЄХЦІНСЬКА
Зузі з Міхасем?

КОТВИЧ
Е, це вже має своє призначення. Я кажу про нашу молоду пару… що ж з цього вийде?

ЛЄХЦІНСЬКА
Що має вийти… те, що у всіх шлюбах.

КОТВИЧ
Пекло.

ЛЄХЦІНСЬКА
Цього пекла ніхто не боїться, і кожен до нього лізе.

КОТВИЧ
Особливо жінки.

ЛЄХЦІНСЬКА
Що ж їм робити? Ми, бо ми справжні жертви… кожна чекає чийогось милосердя, такий вже світ. Чоловік старий холостяк, то собі пан, слово даю… кожен про нього каже: не одружився, бо йому так сподобалося… а про стару діву як? Сидить, бо її ніхто не хотів. І що тут дивуватися жінці, що готова навіть на пекло, аби бути в ньому пані.

КОТВИЧ
(легко)
Вже пані світу не переробиш…
(По короткій паузі).
А як пані Лехцінській здається, кохають вони одне одного, чи ні?

ЛЄХЦІНСЬКА
А це навіщо? Щоб потім сльози лити?.. Де ж це граф бачив, щоб з кохання було щось добре?

КОТВИЧ
Але фе!

ЛЄХЦІНСЬКА
Чоловіки не варті, щоб до них розпливатися; хоч би кожен клявся святими словами, що кохає, то йому не можна вірити. Доки сягає, то присягає… а потім бігає за іншими, а ти, дружино, соромся перед людьми, вдавай, що тобі байдуже, щоб не сміялися з скривдженої. Чи не краще відразу сказати собі, що мені це все одно? Наша панянка Ґабріеля має святий розум, як матір люблю… нехай там чоловік буде собі який хоче, досить, що вона буде пані на повну губу… це головне… а те, що граф каже про те… там… мовляв, про Зузю… о, Ісусе! і авжеж!… це ключ до його каси.

КОТВИЧ
А як він його не випустить з рук?

ЛЄХЦІНСЬКА
Що!… це вже наша справа. Мій графе, кожна з нас продала б вас усіх чоловіків десять разів… ми чуємо, як трава росте. Він це робить ніби в секреті, тим часом і панянка знає, і старша пані знає, але дивляться крізь шпари… о, так
(Прикладає пальці до очей).
Саме для цього! І як буде на це час, то ця справа прийде на стіл, не бійтеся, графе…

КОТВИЧ
Тож пані Лєхцінська каже, що вона візьме гору?

ЛЄХЦІНСЬКА
Не маю за неї клопоту.

КОТВИЧ
А я, правду кажучи, за нього.

ЛЄХЦІНСЬКА
О, бо граф тримається тепер з ним… такий друг… я знаю, ти та ти… але побачимо… А чому ж це він, тепер вже так залицяється, думки готовий вгадувати, адже не з чутливості, бо хто б, дивлячись на них, здогадався, що це вже сьогодні їхнє весілля?… тільки на злодієві шапка горить… це за те, що діється на боці.

КОТВИЧ
Що він собі з цього робить!

ЛЄХЦІНСЬКА
Мій графе, якщо так, то й на це маємо раду: одне на боці, то й друге зуміє… як Куба Богу, так Кубі Бог…
(По короткій паузі).
Цікаво теж, яку міну матиме на весіллі пан Владислав…

КОТВИЧ
Чи думаєте, пані, що він зомліє? Адже це чоловік.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ну, ну, не хваліться цією своєю міццю. А як він тепер виглядає, як інший… схуд, облисів…

КОТВИЧ
Що дивного, тиф.

ЛЄХЦІНСЬКА
Тиф… але з чого?… Ісусе! Який він був у неї закоханий… хоча, якби мав розум, то саме зараз небо йому відкривається… бо що б це було, якби вони одружилися… біда, лемент, і кохайся ж тут за таких обставин. Тим часом так… шовкове життя, як матір люблю
(Тихіше).
Як вона завжди його любить! Сьогодні вже кілька разів запитувала, чи не приїхав.

КОТВИЧ
Я в мої молоді роки кохався до нестями в сусідці прегарній, але голій… і вона за мною шаленіла… Але знаєте, пані Лєхцінська, даю слово честі, нам і на думку не спало одруження.

ЛЄХЦІНСЬКА
Певно, граф вже тоді останніми гнав.

КОТВИЧ
Сам їй знайшов чоловіка.

ЛЄХЦІНСЬКА
Щоб кохатися з чистим сумлінням… розумію… Але мусив граф тоді підібрати тюхтія.

КОТВИЧ
Ціле життя була мені вдячною.

ЛЄХЦІНСЬКА
Що! Хто хоче, той так влаштується на світі, як у раю… тільки треба мати розум. Найгірше це розчулення, це нічого не варте, як матір люблю…
(По короткій паузі).
Певно, тільки його й чекати, бо ж випадає, щоб був дружбою… Не повірить граф, яка я цікава.

СЦЕНА II
Котвич, Лєхцінська, Михальок у вишуканій лівреї стрільця з розкішним букетом у руці; пізніше Зузя.

ЛЄХЦІНСЬКА
Пхе! Дивіться, панове!… що за букет… він таки знається на речах.

МИХАЛЬОК
Гарний, правда? Але що це коштує!… як платив, аж мені шкода було… за два кинув цілу жменю папірців.

ЛЄХЦІНСЬКА
(цікаво)
За два? А де ж другий?

МИХАЛЬОК
Другий?
(Усміхається).
Бодай тебе…
(Голосно).
Який другий?

ЛЄХЦІНСЬКА
Чи не сказав ти, що купив два букети…

МИХАЛЬОК
Ну, то що?

ЛЄХЦІНСЬКА
Не вдавай дурника, мій любий.

МИХАЛЬОК
Всі йому були за малі, тож купив два і наказав з того зробити один такий…
(Набік робить глузливий жест, показуючи язик).

ЛЄХЦІНСЬКА
Знаєш, що твій пан мав чудовий нюх, відмовляючи тебе пану Дзендзержинському… такого йому саме й треба, як ти… тільки витягни добрі заслуги…
(Довірливо).
Комусь носив другий?

МИХАЛЬОК
Можу присягнути, що не носив нікому
(Набік).
Тільки посланець з-під театру.

ЛЄХЦІНСЬКА
(незадоволена)
Ну, то залиш і забирайся.

МИХАЛЬОК
Не можу, їй-богу, бо пан наказав мені залишитися тут на послуги, а таке є собаче право, що треба слухати панської труби.

ЛЄХЦІНСЬКА
Тільки не обзивайся так вульгарно, бо тут кімнати, а не псарня, розумієш?

ЗУЗЯ
(входячи)
Сказали в магазині, що буде готове за півгодини.
(Помічає букет).
Ах! Які ж це чудові квіти… ей!
(До Міхалка).
Чи це для панянки?

МИХАЛЬОК
(глузливо)
Думала, що для тебе?

ЗУЗЯ
(забираючи букет)
Правду кажучи, воліла б щось інше.

КОТВИЧ
(до Міхалка фамільярно, відводячи його вбік)
Слухай, бо мені ж ти можеш сказати: куди носив другий букет?

МИХАЛЬОК
(з невинним виглядом)
Прошу пана! Адже якби так було, то я б одразу сказав… пан мене знає.

КОТВИЧ
На Хмільну?

МИХАЛЬОК
Хоч би пан мене вбив, навіть не знаю, де Хмільна.

КОТВИЧ
(до себе)
Звісно, для Валерки.

СЦЕНА III
Попередні, Шамбелянич входить з глибини.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не маєте там дрібних для візника?

ЛЄХЦІНСЬКА
(набік)
Ого!

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Лехцінської з витягнутою рукою)
Хоча б з рубля, буде йому досить.

ЛЄХЦІНСЬКА
І гроша пан при мені не знайде…
(Набік).
Було б на вічне неповернення.
(Виходить ліворуч із Зузею, забираючи сукню).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Котвича)
А ти не маєш?

КОТВИЧ
А я звідки!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ти робив якісь покупки.

КОТВИЧ
Як знавець і фахівець, але не платник.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Міхалка)
То йди ж йому скажи, нехай чекає, беру його на цілий день.
(Михальок виходить).
Ну, чи не смішна це річ, щоб я, приїхавши до Варшави на весілля доньки, яку, до речі, видаю за мільйонера, не мав рубля в кишені.

КОТВИЧ
А де ж те, що дав Гольдфіш?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну, немає, пішло!… говориш як дитина… Дурні кілька сотень рублів… річ нечувана, як у цій Варшаві летять гроші… не мати чим заплатити дринди.

КОТВИЧ
Адже є цілий день карета.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Для жінок, які її не відступлять на півгодини… мусив би хіба їздити з ними як патріарх і асистувати по магазинах… я потребую окремо. Завжди що вискочень, то вискочень, треба б йому лопатою класти в голову, що людина, яка себе поважає, повинна все робити згідно з вимогами сфери, до якої має претензію належати… Карета! Дуже гарно… але якщо він здобувся на стільки галантності для нареченої, то міг би й батькові прислужитися хоча б порядною дрожкою… Це так як з театром… купить ложу і наказує нам усім міститися як в Ноєвому ковчезі, бо це є… не терплю ложі, хіба коли в ній сам, або удвох… Ні, ні, немає того, що в нас вже вроджене… йому ще вчитися.
(По короткій паузі).
А з тим другим євреєм ти бачився?…

КОТВИЧ
Бачився. Дасть, але хоче, щоб Страш поручився.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну то нехай ручиться, це тепер спільний інтерес.

КОТВИЧ
Треба його попросити.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Що? Я його маю просити! Не маяч теж, мій графе… це його обов'язок. Але й жид шахрай, щоб ставити такі вимоги. Чи думає, що я тепер під опікою, чи що? Міг би його вилаяти.

КОТВИЧ
Зробив щось на кшталт цього… для звичаю.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Але ж дурний зі своїм побоюванням. Він, мабуть, не знає, що таке Чорноскала.

КОТВИЧ
Знає її як власну кишеню… оглядав іпотеку.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Боргів вже так, ніби й не було.

КОТВИЧ
Бо всі Страш понакуповував.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Тож повикреслювані…

КОТВИЧ
Де там! Все як було, так і є, тільки на його ім'я.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(трохи збентежений)
Не може бути!
(По короткій паузі).
Адже він цього не зробив з метою обмежити мені кредит, не припускаю навіть нічого подібного… Це лише якесь забуття, неуважність…
(По короткій паузі).
В кожному разі, треба з ним поговорити; мені самому не випадає, але розраховую на тебе…

КОТВИЧ
Так.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Що відкриєш йому очі… бо це просто необізнаність із ситуацією.
(Ходить; по короткій паузі).
Якщо, видаючи за нього дочку, я й іду на певний компроміс із принципами, то можу виправдатися тим, що піддався віянням часу, бо нині панує демократичний вітер… ми вже маємо численні приклади цього в нашому таборі… це історична неминучість. Нам потрібно освіжити кров, а що найважливіше — повернути матеріальні статки, яких нас позбавили обставини. Плутократія мусить у нас розчинитися.

КОТВИЧ
І який сенс казати йому про це? Він цього навіть не зрозуміє.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Тому наш обов'язок — просвітити його. Нові люди й поняття не мають про усю велич жертви, яку робиш, допускаючи їх до привілеїв, здобутих віковими заслугами роду. Такий Страш може й непоганий чоловік, але в цьому відношенні він точно йолоп… треба дати йому про це хоч якесь уявлення.

КОТВИЧ
Добре, але…

ШАМБЕЛЯНИЧ
Я знаю, що ти це зробиш, бо розумієш мене…
(Узявши його за руку).
Покладаюся на тебе цілком. Ти нівроку собі гульвіса, це правда…

КОТВИЧ
Я?!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну, про це нема й мови… але в певних випадках на тебе можна розраховувати, бо що не кажи, а в тобі тече породиста кров.

КОТВИЧ
Сподіваюся. Але власне, чого кузен хоче? Бо теорії…

ШАМБЕЛЯНИЧ

Кредиту, ну ти що, не розумієш? Кредиту без усіх цих прискіпок, які псують мені кров. Хіба я не повинен здобути бодай це натомість за жертву, яку приношу? Гарненько б я викрутився! Я не можу залишатися без грошей! Скажи йому це. Я був делікатним, але все має свої межі.

КОТВИЧ
Але ж сьогодні весілля.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Тим паче. Зрештою, і від вівтаря розходяться… це моя умова, від якої я не відступлюся. Після шлюбу, коли вони собі поїдуть, я хочу залишитися тут, трохи віддихатися у Варшаві без цих дурних справ на голові… та й дружині це потрібно.

КОТВИЧ
А якщо він буде непохитним? Він же тримає кузена в руках, скупивши всі борги.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не вірю, щоб він схотів цим скористатися. Суспільна думка його б покарала… (двері в глибині відчиняються) А! Жінки, побалакаємо ще про це… ходімо до мене.

СЦЕНА IV

Ті ж, Шамбеляничева, Ґабріеля у вбранні для виходу в місто, Поля у хатньому одязі, загорнута в шаль, Михальок із пакунками та коробкою; по короткій паузі Лєхцінська й Зузя.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(у дверях, цілуючись із Полею)
Звідки ж ти тут узялася?

ПОЛЯ
Побачила через вікно, як ви, пані, висідали з карети, і мені так кортіло привітатися, що я навмисне вийшла в коридор.

(Входять на сцену.)

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Моя люба, як я рада тебе бачити… Ви давно приїхали?

ПОЛЯ
Може, з годину тому…

(Кілька разів цілується з Ґабріелею.)

ШАМБЕЛЯНИЧ
Вітаємо з приїздом… ми вже майже зневірилися, що ви будете.

ПОЛЯ
Я обіцяла Ґабріелі, що буду, і хіба тільки стан здоров'я затримав би мене вдома.

ШАМБЕЛЯНИЧ
О, ми того й побоювалися… А де татусь?

(З лівого боку входить Лєхцінська із Зузею, яка знімає салопи, забирає капелюхи й відносить ліворуч; Лєхцінська забирає у Михалека пакунки та коробку, у яку заглядає; Михальок виходить.)

ПОЛЯ
Він саме у себе.

ШАМБЕЛЯНИЧ
У якому номері?

ПОЛЯ
У десятому.

ШАМБЕЛЯНИЧ
А сам?

ПОЛЯ
Цієї хвилини у нас пан Маврикій.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(жартівливо)
Як це він швидко дізнався про вас!

ПОЛЯ
(збентежено)
Випадково… проходячи повз.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(набік)
Мушу і зі старим побачитися… (до Котвича) ходи-но зі мною…

(Виходять праворуч.)

ҐАБРІЕЛЯ
(до Полі, апатичним голосом)
Зніми ж шаль, улаштовуйся зручніше… нам стільки треба сказати одна одній.

ПОЛЯ
(прощаючись із Шамбеляничевою, потім із Ґабріелею)
Пізніше, зараз у мене немає часу, я послала по панну з модного салону для примірки сукні. Замовляла поштою, то, може, треба буде щось підправити.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
І справді, у нас сьогодні чистий ярмарок, тож до побачення. Агей! А яка ж у тебе буде сукня?

ПОЛЯ
Світло-синя пу-де-суар.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
О! Це має бути пречудово на тобі, чи не так, Лєхцінська? (жваво) Тільки не замовляй оздоблення мереживом.

ПОЛЯ
Я залишаю це модистці: щодо цих витонченіших таємниць нарядів, то зізнаюся…

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Але ж бачиш, дівчині це не личить, це пасує тільки заміжнім… Ґабріеля як наречена — це інша річ.

ПОЛЯ
(яка від певного часу спостерігала за Ґабріелею, набік)
Яка вона замислена.

ЛЄХЦІНСЬКА
(яка відчинила коробку, дістала головний убір і розглядає його)
Окраса, як матір люблю!

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Ну, сховай, сховай… (до Полі) Це на перші візити… (по короткій паузі) ну, до побачення, серденько моє, як залагодиш справи з модисткою, заходь до нас.

(Іде ліворуч із Лехцінською.)

СЦЕНА V

Ґабріеля, Поля.

ПОЛЯ
(дивиться їй у вічі; по короткій паузі)
Ну що? Ти щаслива?

ҐАБРІЕЛЯ
Ще й питаєш! Чого мені бракує?… Подивись! Це заручинковий перстень… ах! правда, ти його вже знаєш… але ти не бачила цих кульчиків, подивися на них, я покажу тобі ще решту гарнітуру… І все відповідно до цього: апартаменти першого класу, щодня ложа, карета, стремянний до послуг.

ПОЛЯ
(протестуючи)
Моя люба…

ҐАБРІЕЛЯ
Ти хочеш сказати: пречудові речі, але, на жаль, вони дають нареченому певні права… він може бути надто нав'язливим… Ну то й щодо цього мені немає про що й мріяти. Він угадує мої думки, ледь я висловлю бажання — уже його виконує, відкрив нам кредит у крамницях, не торгується, коли йдеться про те, щоб зробити мені приємність… і поруч із цим не переслідує мене собою. Чи ж можна бажати більшого? Бачу його раз на день… і то майже ніколи наодинці… (сміючись із примусом) Ми обоє цього уникаємо… ніби домовилися.

ПОЛЯ
Ґабріелю, що ти кажеш?

ҐАБРІЕЛЯ
Я ніколи не приховувала від тебе своїх переконань, тож і сьогодні можу бути відвертою. Треба мати відвагу їх захищати. Немає нікого настільки наївного, хто б повірив, що я виходжу заміж із прихильності, але запевняю тебе, більшість мені заздрить…

(Раптом здригається.)

ПОЛЯ
Що з тобою?

ҐАБРІЕЛЯ
Острах якийсь… (сміючись, як і раніше) Смерть мені в очі зазирнула… це той сьогоднішній сон.

ПОЛЯ
Який сон?

ҐАБРІЕЛЯ
Уяви собі, що мені наснилося: у весільній сукні я стояла над відкритою домовиною. Мій наречений, теж убраний як до шлюбу, тримав мою руку в холодній як лід долоні й, шепочучи якісь незрозумілі закляття, силкувався схилити мене зайняти це незручне ложе. Його погляди справляли на мене якийсь магнітичний вплив, якому я мусила коритися… я йшла мов лунатик і вже мала піддатися невідомій силі, коли, на щастя, прокинулася. Чи може бути дурніший сон?

ПОЛЯ
(перелякана)
Борони Боже! Я б вважала це за виразне застереження.

ҐАБРІЕЛЯ
(по короткій паузі)
Занадто далеко зайшло. Моя люба, хто бореться, той може й полягти, і немає нічого дивного, якщо уява малює йому тривожні образи. Але ж може й перемогти. Моє життя від самого початку було боротьбою, тож я звикла до її тривог, і вони не справляють на мене такого враження. Я маю сили витримати багато чого.

ПОЛЯ
Чи ти їх не переоцінюєш?

ҐАБРІЕЛЯ
Не знаю, може й так… але будь певна, що нікому бідкатися не стану. Я можу страждати, але ніхто цього по мені не помітить… Чого б я ніколи не стерпіла, то це жалю… Заслуговувати на людське співчуття було б для мене чимось жахливим. Зрештою… побачимо. Ти знаєш, для чого і для кого я це роблю.

ПОЛЯ
(по короткій паузі, із почуттям)
Бажаю тобі якщо вже не щастя, бо не можу цього сказати, то сил вистояти… (цілує її) До побачення.

ҐАБРІЕЛЯ
(з вибухом ніжності, обіймаючи її)
Яка я щаслива, що ти приїхала… принаймні я не буду сама… Полю моя! (на мить спалахує спазматичним плачем) Ох! Цей сон!

ПОЛЯ
Моя люба!.. (тримають одна одну в обіймах; по короткій паузі, допитливо дивлячись їй у вічі) Пан Владислав буде на весіллі?

ҐАБРІЕЛЯ
(коротко)
Не знаю… (по короткій паузі) По повинен… ми чекаємо на нього… якби не прийшов, це свідчило б про черствість серця… (по короткій паузі) А! Хто знає? Люди — егоїсти.

ЛЄХЦІНСЬКА
(у дверях)
Панночко, перукар прийшов…

(Зникає; Ґабріеля подає руку Полі, після чого робить кілька кроків ліворуч. За мить повертається і кидається їй в обійми, вони кілька разів обнімаються, після чого Ґабріеля квапливо виходить ліворуч.)

СЦЕНА VI

Поля, пізніше Маврикій.

ПОЛЯ
(сама, стоїть кілька хвилин у задумі, зчепивши руки перед собою; по короткій паузі)
Бідна, бідна вона!… А втім, якби хотіла, могла б бути щасливою… бо я ж бачу, що коїться у неї в серці… (по короткій паузі) Хотіти — хіба цього досить?… А я?… Хіба я б не хотіла… хіба я б задля нього не пожертвувала усім… але хто знає, чи не спіткало б мене найболючіше розчарування?… Може, краще змусити мовчати почуття… Боже! Боже! Хто мені вкаже, що робити!… (закриває обличчя долонями, по короткій паузі) Чи це усім стільки тривоги завдає це нещасне серце?

(Замислюється; по короткій паузі іде в глибину, біля дверей зустрічається з Маврицієм, який входить.)

МАВРИКІЙ
Ви самі, пані?

ПОЛЯ
Щойно розійшлися з Ґабріелею. А ви вже закінчили розмову з батьком… про що йшлося? Я чула ніби якісь суперечки.

МАВРИКІЙ
(збентежено)
Я робив батькові певну пропозицію, на яку він не приставав.

ПОЛЯ
Що ж це було?

МАВРИКІЙ
(із ваганням)
Я б сказав вам, пані, але…

ПОЛЯ
О, якщо це таємниця, то я не наполягаю.

(Кашляє.)

МАВРИКІЙ
(турботливо)
Ви, пані, проходите через коридор так легко вбрана, а там протяги… я принесу вам щось тепліше… хутро…

ПОЛЯ
О! Не турбуйтеся… ці кілька кроків… зрештою, ця шаль така тепла… (кашляє і дістає хусточку, при цьому випадає фотографія) До побачення.

(Виходить.)

СЦЕНА VII

Маврикій, пізніше Дзендзержинський.

МАВРИКІЙ
Ви щось згубили, пані! (піднімає фотографію й іде з нею до дверей) Панно Поліно… (раптом зупиняється) Що я бачу! Чи це мені не примарилося… це ж я! (із зростаючим захопленням) Я! О Боже!… Отже, вона мене кохає!… Кохає мене! Кохає!… (ходить широкими кроками) Не вірю своєму щастю… (по короткій паузі, іншим тоном) Але ж звісно, що кохає… Інакше хіба б вона носила із собою мою фотографію? Я так само мав її тут, завжди, біля серця! (дістає фотографію) Мій янголятко найдорожчий! Моє щастя єдине!… О! Тепер тим паче я мушу довести до кінця свої наміри, бодай би з боку батька й були перешкоди… Хай має незаперечний доказ, що я не відступлюся ні перед чим, що може забезпечити мені володіння нею… (кілька разів цілує фотографію; жартівливим тоном) А! Пані моя, то ви мене кохали й стільки мені докучали через якісь марні химери… Потривай же! Я помщуся! (із ніжністю) Помщуся, присвятивши тобі все своє життя, янголе мій… Ох! Який же я щасливий!

(Ходить велетенськими кроками, стискаючи скроні руками.)

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(стає у дверях, дивлячись на Мавриція)
Гарний ти!… Взяв це до серця… (ходить за ним) Маврицію!… Не чує… Маврицію! Не будь дитиною.

МАВРИКІЙ
А! (кидаючись йому в обійми) Тату, усе буде добре!

(Обіймає його й пристрасно цілує.)

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Зачекай, ти ж мене задушиш… (визволяється з його обіймів) Добре? Ну то слава Богу… Отже, ти роздумав… перестанеш дурити мені голову цим своїм задумом? Я сюди за тобою прийшов навмисне для того, щоб ще раз тобі сказати, і то рішуче, що з цього нічого не буде.

МАВРИКІЙ
Мусить бути. Від цього я не відступлюся, особливо тепер.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Як це? А що сталося нового?

МАВРИКІЙ
(потай)
Мені здається, що панна Поліна мене кохає.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(зрадівши)
Неймовірно! Вона обмовилася?

МАВРИКІЙ
Я випадково здобув доказ.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(як і раніше)
Коли? Тепер?

МАВРИКІЙ
Щойно.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Тому-то вона й мала такий вигляд, повернувшись звідси… (обіймаючи його) Вітаю тебе від щирого серця. Ти освідчився одразу? З ходу?

МАВРИКІЙ
Ні.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Як це, ні? Ну й вайло! Такі речі закінчують по гарячому. Ходи зараз зі мною… ще б треба когось за свідка, щоб котресь із вас не роздумало.

МАВРИКІЙ
(сміючись)
Як же ви до цього ставитеся!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та бо я вам не вірю… ну, все одно справа на кращому шляху… тільки цього я вже зовсім не розумію… Послухай, якщо ти маєш упевненість, що вона тебе кохає…

МАВРИКІЙ
Та не упевненість, лише здогад поки що.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну бодай і здогад, то від цих своїх замків на піску ти можеш відмовитися.

МАВРИКІЙ
Борони Боже!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Я розумію, що ти міг задумати це з розпачу, але…

МАВРИКІЙ
Саме тепер я хочу дати доказ панні Поліні, що кохаю її безкорисливо.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але чому?.. Тепер вона тебе вже кохатиме таким, яким ти є, ти можеш скласти руки й нічого не робити. Я заробив стільки, що вистачить для моїх дітей і онуків… (по короткій паузі) а зрештою, якщо ти хочеш працювати через те, що з вашого маєтку тобі нічого не дістанеться, то працюй у Заброддзі. Я зречуся прав, я не тямлю в господарстві.

МАВРИКІЙ
Мені було б соромно… Прийти на все готове, самому нічого не внісши… Інша річ, якби я міг жити у Чорноскалі…

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну то в Чорноскалі! Ще краще, родинний маєток. Сплатимо цьому твоєму милому шваґрику, навіть якщо хочеш, я забезпечу заставою цю суму на ім'я Полі, ти сплачуватимеш мені відсотки.

МАВРИКІЙ
Яка хитрість! Це не було б доказом кохання, а я мушу переконати панну Поліну, що мене цікавить вона, а не маєток. Зрештою, якщо ви чинитимете опір, то я просто відмовлюся від посагу.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Оце так, оце так. Ти явно з глузду з'їхав. Чи ти думаєш, що я дозволив би вам сидіти в голоді й холоді? Що б я був за батько!

МАВРИКІЙ
А я що за чоловік, якби не зміг власною працею утримати дружину?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(розрадений)
Ну й говори тут із ним!

СЦЕНА VIII

Ті ж, Владислав.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
А! Пане Владиславе, як маєтеся? (обіймає його, після чого Владислав обіймається з Маврицієм) Ми тут за-сімейному, у повному складі; дуже добре, бо ви розсудите справу між мною та цим упертим цапом.

ВЛАДИСЛАВ
(неуважний, висловлюється лаконічно)
Він завжди був таким.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Уяви собі: даю йому дочку, без жодних обмежень, з усім, що маю і на що вона має право, а він ставить умови, торгується зі мною.

ВЛАДИСЛАВ
Загребущість?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Що? А знаєш, ти наводиш мене на думку: це хіба й справді загребущість! (Маврикій сміється) Бо те, що він хоче відмовитися від посагу — то лише теревені, добре знає, що той від нього й так не втече… але йому забаглося ще й самому заробляти статки. Хтось розповів йому плітку, якій він повірив, ніби я й далі веду свою гуртову торгівлю, тільки під іншою фірмою.

ВЛАДИСЛАВ
Я б здивувався вам.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(тріумфально до Мавриція)
А що! Бачиш! (до Владислава) Але не вір цьому, це неправда.

ВЛАДИСЛАВ
Я б здивувався, якби ви змінили фірму. Навіщо?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Що? Та зачекай-но! Тож він хоче увійти зі мною в спілку, стояти за конторою, вести розрахунки й світити своїм прізвищем… Шляхетське прізвище мого зятя на вивісці! Ніколи!

ВЛАДИСЛАВ
Він має рацію.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Принижуватися заради грошей — це мати рацію?

ВЛАДИСЛАВ
По-перше, це не є приниженням; а по-друге, гроші — це все.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Згоден і на це. То хай же він ними не нехтує і бере, коли я даю.

ВЛАДИСЛАВ
Приймати, коли сам нічого не маєш, було б надто великим ризиком.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Яким ризиком? Поля бере його таким, яким він є, не розпитує… вона нічого не вимагає… божеволіє за ним, він сам мені це сказав.

МАВРИКІЙ
Це коли ж це?

ВЛАДИСЛАВ
Почуття кохання — річ перехідна. Панні Поліні сьогодні може здаватися, що вона його кохає.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(розгнівано)
Здаватися, здаватися… Якщо щось здається, то видно, так воно й є, інакше як би воно могло здаватися…

ВЛАДИСЛАВ
Припустимо. Але чи знаєте ви, пане, що діється на дні її серця? Чи не проростають там дрібні зерна сумніву? Де ж доказ, що він не грає роль закоханого задля вигоди?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(дивиться на Мавриція)
Він?… Ні! Цього не може бути.

ВЛАДИСЛАВ
Чому?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Найкращий доказ — що він задля неї хоче зробити дурість.

ВЛАДИСЛАВ
То дозвольте йому цю дурість, хоча б задля проби. Якщо встоїть…

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(по короткій паузі)
Що з вами балакати! Вар'яти… (беручи Мавриція під руку) Ходім зі мною до батька… Хоч ти й повнолітній, а він усе ж має над тобою владу… Якщо він дозволить… ну! (набік) Таким дурнем він усе ж не буде.

МАВРИКІЙ
Що б батько не сказав, я вам заявляю дві незаперечні речі: від свого наміру не відступлюся і панна Поліна обов'язково буде моєю.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Добре, добре. (до Владислава) Ти йдеш із нами?

ВЛАДИСЛАВ
Лише на хвилинку, бо маю ще залагодити кілька справ перед обрядом.

(Дзендзержинський з Маврицієм виходять праворуч.)

СЦЕНА IX

Лєхцінська, Владислав.

ЛЄХЦІНСЬКА
(що від кількох хвилин чатувала у дверях з лівого боку, затримуючи Владислава)
О! Золото, срібло я бачила, а нашого пана Владислава вже й не пам'ятаю коли, чесне слово!

ВЛАДИСЛАВ
(іронічно)
Звідки ж стільки ласки… «нашого»! Не знав, що нас пов'язують якісь нитки симпатії, та ще й до такої міри.

ЛЄХЦІНСЬКА
Наш, наш, бо немає години, немає хвилини, щоб ми з панною Ґабріелею не говорили про вас. Уж такого затятого чоловіка, як ви, не бачила в житті, як матір люблю! Щоб так затятися — це нечувані речі. Але я казала й переконувала, що ви приїдете.

ВЛАДИСЛАВ
Загадкові для мене слова.

ЛЄХЦІНСЬКА
Це вже вам наша панна Ґабріеля пояснить. Якщо ви ні за чим за собою провини не відчуваєте, то тим краще… видно, було непорозуміння. (тихіше) Затримайтеся на хвилинку, вона зараз сюди вийде, хоче з вами побачитися, так собі, віч-на-віч… бо сьогодні при цьому гармидері важко було впіймати хорошу нагоду… Лише миттєчка!

(Виходить ліворуч.)

СЦЕНА X

Владислав, далі Ґабріеля.

ВЛАДИСЛАВ
(сам)
Як це! У мене ще могло забитися серце!… Дивна річ. Гадав, що те, через що я пройшов, утихомирило його назавжди… билося в грудях, але вже тільки як висохлий горіх у шкаралупі… (після паузи) Чи ми могли б ще бути щасливими? Чи був би я в змозі забути її безжалісний зі мною вчинок?… (після паузи) Ех, хто знає, як воно було насправді? Може, це була вершина самопожертви, героїзму? А тепер їй бракує відваги, і вона розраховує на мене… Ох! Ця думка…

ҐАБРІЕЛЯ
(швидко входячи в накидці над білим пеньюаром, зачіска готова; подає йому обидві руки)
Владиславе! Яка ж я тобі вдячна, що ти прибув!

ВЛАДИСЛАВ
(після паузи, дивлячись їй у вічі)
Я зробив те, чого вимагала проста пристойність.

ҐАБРІЕЛЯ
Ти показав серце, у якому я вже зневірилася.

ВЛАДИСЛАВ
(як і раніше)
Кажеш щиро?

ҐАБРІЕЛЯ
Від того дня, коли, змушена обставинами, я добровільно завдала собі страшного болю, я майже не бачила тебе… Ти зачинився у своєму егоїзмі… Ти, мабуть, не зрозумів мене тоді.

ВЛАДИСЛАВ
Не нагадуй мені про ту хвилину. Кохав тебе і кохаю досі. Удар був страшний, але свідчуся Богом, що сам перед собою виправдовував тебе, і, бажаючи полегшити тобі тягар самопожертви, гадав, що мені нічого іншого не залишалося, як повністю усунутися.

ҐАБРІЕЛЯ
Владиславе, я не змогла набратися стільки відваги, щоб це почуття, яке нас єднало, піддати випробуванню у боротьбі з буденними клопотами. Йдучи за іншого, я жертвую собою заради батьків, заради вимог нашого становища… але… єдиних хвилин, які робили мене щасливою, я не забула… вони завжди тут, перед очима… вирви їх, якщо зможеш, я цілуватиму тобі руки, але це не у твоїй владі!

ВЛАДИСЛАВ
(під впливом її погляду)
Ґабріеле!

ҐАБРІЕЛЯ
Отже, ти знаєш усе. Якщо ти з холодним серцем стежитимеш за тим, як я битимуся в цих кайданах, накинутих на мене вищою волею, і не знайдеш слова розради, жодного погляду, який полегшив би мені цю боротьбу, ти доведеш…

ВЛАДИСЛАВ
(захоплюючи її в обійми)
То розірви ці кайдани! Ходімо звідси, не озираючись на наслідки… біля мого серця я тебе пригорну, ти забудеш про все, що пережила… але струси порох із ніг від цього багна, у яке тебе заштовхнули, вилети з нього чистим ангелом, гідним тієї безмежної посвяти, яку я готовий тобі присягнути!

ҐАБРІЕЛЯ
(плачучи)
Владиславе, як ти ускладнюєш мені шлях, і без того вкритий терням!

ВЛАДИСЛАВ
(за мить, холодно)
Не розумію тебе, кузинко… Чого ж ти вимагаєш від мене?

ҐАБРІЕЛЯ
(як і раніше)
Співчутливої поблажливості! Я розраховувала на те, що ти не забудеш про нас, що ти будеш моєю опорою.

ВЛАДИСЛАВ
Жаль мені тебе, бідна заблукалець… О! Бо тобі це дуже потрібно.

ҐАБРІЕЛЯ
Жалю!… (пристрасно) Мені потрібне серце, а не жаль!

ВЛАДИСЛАВ
(суворо)
Моє один раз у житті забилося надією, але це давно минуло. Твоя власна рука втихомирила це биття, і сьогодні я — звичайний чоловік, який дихає прозою і єдиним божеством визнає обов'язки, а заборонений плід не перестає бути для мене забороненим, хоч би які звабливі обіцянки він давав. Це речі надто поетичні для прозаїка і надто ниці для людини честі.

ҐАБРІЕЛЯ
(набік)
Боже!

ВЛАДИСЛАВ
Тож забудь про те, що я сказав хвилину тому… Пробач мені за мимовільний порив, це була проста помилка серця… я кепсько зрозумів твої слова.

ҐАБРІЕЛЯ
(з гордістю)
Виходить, ти згрішив, витлумачивши їх у поспіху неправильно. Ти кинув мені в обличчя найгіршу образу, яку тільки може почути жінка. (з плачем) Прощавай!

ВЛАДИСЛАВ
Ґабріеле!

СЦЕНА XI

Ґабріеля, Владислав, Страш уходить із глибини.

СТРАШ
(у доброму гуморі, підпитий, але тримається; у фраку та білій краватці)
А! Моя наречена… і кузинек.. (до Владислава) Давно не бачилися… (до Ґабріелі, намагаючись узяти її за руку) а моя пані хай дозволить мені, як завдаток за боржок, який невдовзі має бути сплачений…

ҐАБРІЕЛЯ
Перепрошую, ви ж бачите, пане, що я ще не вбрана. (набік, виходячи ліворуч) Як же жахливо я покарана!

СТРАШ
От бодай це бути кузинком! Має прерогативи, у яких відмовляють тому, хто за мить буде законним володарем стількох принад… (набік) втер я йому носа! (голосно) Що ви на це скажете, пане? Я ж міг би мати цілком слушну претензію…

(Дістає цигарницю.)

ВЛАДИСЛАВ
(до себе)
Я кохаю її і стану її ангелом-охоронцем.

(Виходить праворуч.)

СЦЕНА XII

Страш, пізніше Зузя.

СТРАШ
(сам, падає на канапу)
Неввічливий… Навіть не обізвався й пішов собі без церемоній… Але почекайте в мене всі! Візьму я вас у такі їжові рукавиці, що відчуєте! Голота! Світляне трухляве ганчір'я, у моєму власному помешканні робитимуть мені зухвалості!… (за мить) Занадто я дозволив собі за цим сніданком, але треба ж було попрощатися з парубоцьким життям… ну, ніби так уже й обов'язково прощатися, то ні, бо я не дурень обмежувати себе… Валерці дам відставку хіба тоді, коли вона мені пере… (після паузи) Чого мені ця жінка коштує!… Але мені не шкода, бо всі заздрять. Більше клопоту я мав із тим, щоб відмовити їй для того генерала, ніж із тим, щоб здобути дружину-аристократку… тут самі до мене лізли. (Зузя переходить із лівого боку на правий, несучи згорток у серветці) Зузю, ади сюди…

ЗУЗЯ
Не маю часу.

СТРАШ
(тупаючи ногою)
Що це таке: не маю часу!… Я твій пан, розумієш… Іди сюди зараз же!

ЗУЗЯ
Несу білизну панам. А що ви хочете від мене, пане?

СТРАШ
Хочу подивитися тобі в очі.

ЗУЗЯ
Можна й здалеку.

СТРАШ
Та звідси не бачу… Навіть досі не знаю, які в тебе: чорні чи сині?

ЗУЗЯ
(сміючись)
Сірі… (входить Котвич) Ой!

(Вибігає праворуч.)

СЦЕНА XIII

Страш, Котвич.

КОТВИЧ
(набік)
Сполохав їх.

(Наближається з дипломатичною міною.)

СТРАШ
А! Пан граф… Ну що там! (після паузи, тягнучи його на канапу) Сідай, старий бешкетнику.

КОТВИЧ
Цихенько!

(Озирається.)

СТРАШ
Мій дорогий, не будь фарисеєм.

КОТВИЧ
Але ж ти часом занадто вже панібратський, без церемоній.

СТРАШ
Ех! (плескає його міцно по стегну) Будь таким, який є… Навіщо вдягатися в овечу шкуру… Кожен повинен мати відвагу своїх переконань… Ти зовсім інший зі мною віч-на-віч, а за іншого хочеш сходити перед людьми… Коли я тебе годую й пою у француза або коли ми вештаємося цілими ночами по кнайпах, я для тебе божество.

КОТВИЧ
Тихіше!

СТРАШ
Ха-ха-ха! Знав я одного подібного святошу, який любив добре жити, а не мав за що.

КОТВИЧ
Здається, ти сьогодні занадто випив.

(Хоче встати.)

СТРАШ
(притримуючи його)
Випив, але ж не до тебе, тож не ображайся… Не одному псу на ім'я Марко… Отож той… як пак його… мав своїх амфітріонів, з якими цілі ночі прягся та розпусничав, був із ними на «ти»… як ми з тобою… але стерегся показуватися в їхньому товаристві серед білого дня… так, наприклад, у Саксонському саду після служби Божої. Мав одні знайомства нічні, а інші денні. Слухай-но, ти що, трактуєш мене як нічне, закулісне знайомство?

КОТВИЧ
Та ти, я бачу, впився нанівець… Оце гарно, у день весілля!

СТРАШ
Не бійся за мене… Дай-но мені води.

КОТВИЧ
(встає й наливає з карафки)
Мушу прислуговувати тобі, як дитині…

СТРАШ
Брехня! Дитині ти б так не прислуговував… бо з того тобі нічого б не перепало. (п'є) Цокорки й вино принесли?

КОТВИЧ
Усе є.

СТРАШ
Мабуть, знову роздав кілька карбованців на пиво, бо ти любиш розкидатися чужим.

КОТВИЧ
(нюхаючи дим від цигари, яку палить Страш)
Яка добра цигара… Не маєш там ще однієї?

ЖАНР: п'єса (комедія).

СТРАШ
(подаючи йому цигарницю)
На, маєш… черпай… Візьми собі парочку до кишені, знай пана.

КОТВИЧ
Де це ви так кутили?

СТРАШ
Уряджав сніданок цим дармоїдам… на прощання з парубоцьким станом.

КОТВИЧ
Але фе! (сміючись) На прощання! (після паузи) Жінки були?

СТРАШ
А як ти гадаєш?

КОТВИЧ
Валерка? (штовхаючи його) Пролигачу! (за мить) Але слухай-но, з цим шамбеляничем треба б якось…

СТРАШ
Що «треба б»?

КОТВИЧ
Бійся Бога, він же голий, як турецький святий… дай йому щось на відчепне.

СТРАШ
Мій коханий, ви мене спіймали й доїте вже до останнього. Чи ти гадаєш, що я так постійно це дозволятиму?

КОТВИЧ
О! Знову не чванься!

СТРАШ
Що? Хіба ви мене не спіймали?

КОТВИЧ
Та облиш, між нами кажучи, ти ж здобуваєш становище, входиш у родичання.

СТРАШ
Цього товару за дзвінку монету завжди можна дістати.

КОТВИЧ
Але ж красуня славетна… Усі тобі заздрять, можеш чванитись.

СТРАШ
Мартишку я б не взяв. За свої гроші я повинен вражати. Я плачу! До тисячі чортів, готівкою, і мотлоху не хочу!

КОТВИЧ
Ну-ну-ну! Тільки не гарячкуй.

СТРАШ
То не блазенюй.

КОТВИЧ
Ти забуваєшся.

СТРАШ
Якщо тобі здається, що я п'яний, то ти сильно помиляешься… Я при здоровому глузді, здоровішому, ніж ви всі. Можете мене витискати, але тільки до певної межі… це я собі сказав, бо злиднів боюся як чуми. Це спадає мені на думку щоразу, як дивлюся на вас… Ти, наприклад, розкидав гроші жменями, а сьогодні в ручку мене поцілував би за кілька карбованців.

КОТВИЧ
Бачу, з тобою сьогодні немає про що балакати.
(Встає.)

СТРАШ
(притримуючи його)
Сиди!… Якщо будеш дмутись, то нічого не видереш. Старий залишив мені стільки, що я можу собі багато дозволити, але щоб усе пустити за вітром — то я не дурень… Голого й собака за людину не вважає… (після паузи) Як був я диурністом у адвоката…

КОТВИЧ
(набік)
Зараз вибовкає… (голосно) Диурністом, ти?

СТРАШ
Ти не знав? Старий змусив мене практикувати, але на прожиття нічого не давав, обіцяючи золоті гори… Я не раз ламав собі голову, де викрутити грошей на гулянки й балики… але це навчило мене цінувати гроші.

КОТВИЧ
Що це за старий? Татусь?

СТРАШ
Де там татусь… дядечко… Татуся я й не знав ніколи… (іншим тоном) Мав тільки матір… то була мучениця.

КОТВИЧ
А! То ти вихований мамою… пестунчик, мазунчик… Тепер я нічому не дивуюся.

СТРАШ
(похмуро, встаючи)
Мазунчик! Правда, був мазунчиком, вона кохала мене… а я… я, бо треба тобі знати, нікого не люблю і ні в що не вірю, ні в що на світі, крім грошей… але її я любив… тобто тепер мені так здається, бо поки вона жила, я отруював їй життя. Скільки себе пам'ятаю, вона сиділа цілими днями й ночами за машиною… шила й плакала… працювала на мене, бо я останній шеляг витягував із неї на гульбощі… Тільки коли вона померла, мені стало якось моторошно на серці… напала якась ненависть до людей, які з неї знущалися, дике бажання помсти…
(Ходить.)

КОТВИЧ
Той дядько вам узагалі не допомагав?

СТРАШ
Хто, дядько?! Брудний скнира, дбав про нас, як пес про п'яту ногу.

КОТВИЧ
А все ж згадав про тебе, відписав такий гарний маєток.

СТРАШ
Ха-ха… Відписав! Ані снівся йому той запис, просто врізав дуба раптово, і мені дісталося як єдиному родичу… Шкода тільки, що мати цього не дочекалася… Я мав би сатисфакцію дивитися, як їй низько кланялися б усі ті, хто найбільше дошкуляв їй… як і мені… Колись копали мене, як собаку, а сьогодні люблять… ха-ха-ха… (обіймаючи Котвича) Любиш мене? (стискає його ґвалтовно) Дуже? Поки пригощаю? Що? (відштовхує його) Гроші — добра річ… Пробач мені, але хто їх тринькає — той осел.

КОТВИЧ
(набік)
П'яний як чіп… (голосно) Тож коли маєш, не будь же егоїстом… з шамбеляничем…

СТРАШ
Чого він хоче? Дайте мені спокій нарешті! Чорноскала вже моя, я понакуповував боргових зобов'язань, яких було стільки, що йому самому небагато належить.

КОТВИЧ
Ну от бачиш, небагато, але все ж щось… Тобі варто дбати й про те, щоб люди не патякали, ніби ти скористався з нього. Я знаю, що ти на цьому заробив. Потім собі порахуєтеся по-родинному, а тим часом дай йому щось… заткнеш йому рота.

СТРАШ
Скільки він хоче?

КОТВИЧ
Я тобі скажу: дай йому кредит на якісь пару тисяч, і матимеш спокійну голову.

СТРАШ
(дістає з гаманця вексель, іде до бюро й пише; набік)
Востаннє це роблю, але після весілля…

КОТВИЧ
(заглядаючи через плече)
Тисяча карбованців… Та що це таке…

СТРАШ
Більше ні шеляга… (дає йому вексель) На, маєш, і не мучте мене. (Котвич вагається) А насамперед дозвольте мені подрімати бодай хвильку, бо буде скандал, якщо я захроплю біля вівтаря.

КОТВИЧ
Тільки не проспи, бо це вже незабаром.
(Виходить направо.)

СЦЕНА XIV

Страш, Михалок, пізніше Зузя.

СТРАШ
(розв'язуючи краватку, до Михалка, який зайшов перед цим)
Мішель!

МИХАЛОК
Слухаю, ясне пане.

СТРАШ
Дай мені води. Що там роблять?

МИХАЛОК
Де?

СТРАШ
(вказуючи наліво)
Там! Панове…

МИХАЛОК
(подаючи воду)
Вдягаються… нікого не впускають.

СТРАШ
Це добре, зачини двері на ключ. (Михалок, віднісши склянку, зачиняє двері) Ті до панів теж. (Михалок зачиняє двері праворуч) Якщо матимуть якусь справу один до одного, то є інші виходи в коридор… (після паузи) І сам вимітайся, бо я мушу поспати. Але пильнуй мені біля дверей і повертай кожного, хто захоче увійти.

МИХАЛОК
(цілуючи його в руку)
Я мав ще невеличку справу до ясній пана.

СТРАШ
Тепер?! Чи ти зглузду з'їхав… Потім.

МИХАЛОК
Та коли «потім» пан буде іншим зайнятий, а тим часом Зузя спокою мені не дає.

СТРАШ
А! Зузя? Чого Зузя?

МИХАЛОК
Угледіла в крамниці якийсь кафтаник і забагла його неодмінно на сьогоднішній фест… хоче в ньому показатися перед гостями.

СТРАШ
Ну то й що?

МИХАЛОК
Хотів просити ясного пана про кілька карбованців.

СТРАШ
Що пару днів ти їй щось купуєш! Не привчай її до цього, бо потім ради собі не даси.

МИХАЛОК
Та це ясний пан її так розбестив… тепер вона уповає на ясного пана, і як на щось затягнеться, то нема ради.

СТРАШ
Ну-ну, менше з тим… На! Та купи їй щось гарне.

МИХАЛОК
(набік)
Буде вона в мене бачити! (голосно) Нічого більше не треба ясному панові?

СТРАШ
Не треба… (після паузи, напівдрімаючи) Як будуть готові, то прийди сюди… (Михалок виходить через глибину; сам) На всі боки розплачуйся… Але принаймні чоловік сам собі пан! Робить, що заманеться… Ох, ці гроші… Без них чим би я був? (стукіт праворуч) От тобі маєш! Не дадуть заснути.

ЗУЗЯ
(поза сценою)
Хто це знову ці двері зачинив?

СТРАШ
Зузя, їй-богу!
(Біжить і відчиняє, Зузя входить.)

МИХАЛОК
(вертається з глибини)
А ти чого сюди? Не могла прийти через коридор? Ясний пан хоче поспати.

ЗУЗЯ
Я не знала.

МИХАЛОК
Ходи.
(Виводить її, зачиняє двері за собою.)

СТРАШ
Бодай ти дідька з'їв…
(Лягає на канапу. Завіса падає.)

АКТ IV

Декорація другого акту.

СЦЕНА I

Шамбелянич у пошарілому шлафроці ходить виміряними кроками. Шамбеляничева сидить на канапі, спираючись чолом, обв'язаним хусткою, на долоню; наприкінці сцени входить Лєхцінська.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(після паузи)
Ну й учинив же ти без жодного глузду… Дуже мені цікаво, що тепер буде!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Та не шкодуй, прошу тебе. Краще, що це сталося зараз, ніж якби пізніше, уже потягом, вийшли з цього… якісь…

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Ти забув про наше становище.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не мав я часу роздумувати, надто був обурений. Приїхати на власне весілля п'яним як худобина! Прямо з кнайпи, де афішувався з якимись шльондрами… Що це таке! Таке нехтування нашим домом!

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Можна було звернути на це увагу в інший спосіб, делікатніший… Він би схаменувся.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не міг я, кажу тобі! Усе має свої межі… Що він собі уявив, блазень якийсь! За честь, якої удостоювався, єднаючись із нашою дочкою?

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Щодо цього ти маєш рацію. Але запитаю: чи час тішитися зайвою вразливістю, коли нам загрожує руїна і коли може настати хвилина, що ми станемо посміховиськом для людей?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Посміховиськом! Ми, Чорноскальські!

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Ми самі, ніхто нас не чує, тож не треба пижитися. Які ж у тебе перспективи?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну, насамперед Маврикій оженчиться.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Зізнаюся тобі, що дуже мало сподіваюся з цього користі… Зовсім інша річ, якби Ґабріеля пішла за Страша: не мали б потреби звідси зворушитися, були б у себе, бо хоч він і повикуповував твої борги, залишив би їх на Чорноскалі, не виганяв же б із маєтку батьків дружини.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Це все правда, але є певні пристойності, які безкарно порушувати не вільно. (Тхинько.) Через це мені вельми не сподобалося, що Котвич залишився з ним у Варшаві… особливо якщо він це зробив під вашим впливом, що я можу припустити.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Він може бути нам корисним, я навіть розраховую на це, і скажу відверто: якщо на твою вимогу я відіслала Страшу все, що він подарував Ґабріелі як передвесільні презенти, то лише з надією, що це з тріумфом повернеться до нас.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не прийняв би, хіба що він упокориться і прилюдним вибаченням дасть мені сатисфакцію. Потребую запоруки його доброї волі.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
А я не заспокоюся, поки ці стосунки не направляться. (Патетично розпачливо.) Ти й уявити не можеш, що зі мною коїться від часу цього твого скандалу… Чимдалі зі мною гірше… Нерви так розладнані, що щохвилини тремчу й чогось боюся, наче щось жахливе висить над нами… Здається мені, що я вже не в себе вдома, що нас звідси виженуть, що мало не цієї миті грім у нас уразить!

ШАМБЕЛЯНИЧ
(сідаючи біля неї)
Та моя люба, тільки не бери собі до голови таких речей… є тисячі способів… (Набік.) Як же я боюся цих її нервів…

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Зваж хоч трохи на мій стан!
(Гарячковим рухом хапає його руку й цілує.)

ШАМБЕЛЯНИЧ
Зроблю, що буде змога, без шкоди для моїх принципів… і без наражання майбутньої долі нашої дочки.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Залагодь це бодай яким чином!… Щось загурколо… Ох! Це судовий служка! Судовий служка або судовий виконавець!… Відчуваю це, я певна!… Забери мене звідси… Ох! Я не опритомнію, поки матиму підстави для неспокою.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(набік)
Розумник!… (Гучно.) Гей, є там хто… Лєхцінська!… (Лєхцінська входить зліва.) Прошу відвести пані… (Іде до вікна.) Котвич! Певно з якоюсь місією… Не балакаю з ним.
(Іде праворуч.)

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Ох! Ох!.. (З рукою на серці.) Тут!… Тут!… (До Лехцінської, після відходу чоловіка, зміненим тоном.) Подивися, хто приїхав.

ЛЄХЦІНСЬКА
(подивившись у вікно)
Граф!

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
Приведи ж його до мене.
(Іде ліворуч.)

СЦЕНА II

Лєхцінська, Котвич.

ЛЄХЦІНСЬКА
(сама)
Граф! Ох, яка ж я цікава… Може, ще все залагодиться, бо це ж глузду не має, як матір люблю… Щоб це мати так мало олії в голові й самохіть відвертати такого мільйонера, то не до віри! Старому то вже клепки в голові розсохлися, слово даю… Навіщо бундючитися, коли нема чим… Не знаю, де знайдуть кращу партію… (До Котвича, який входить.) Ну? Ну? Ну?

КОТВИЧ
Що? Що? Що?… Та нічого… Приїхав.

ЛЄХЦІНСЬКА
Від Страша? З Заграєвичів?

КОТВИЧ
Ні, з місяця.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ну й що ж? Буде з цього щось?

КОТВИЧ
Е!

ЛЄХЦІНСЬКА
Ну?

КОТВИЧ
Поєдинок!

ЛЄХЦІНСЬКА
Ісусе!

КОТВИЧ
Два поєдинки.

ЛЄХЦІНСЬКА
Рани Божі!

КОТВИЧ
Чи тут Маврикій?

ЛЄХЦІНСЬКА
Звідки? Вже ж залишився у Варшаві з Дзендзержинськими.

КОТВИЧ
Та знаю ж про це… Але сподівався, що він уже тут.

ЛЄХЦІНСЬКА
Чи це він має стрілятися?

КОТВИЧ
А Владислава тут не було?

ЛЄХЦІНСЬКА
І він?

КОТВИЧ
Обидва, а я секундір зі сторони Страша.

ЛЄХЦІНСЬКА
Як же це було? Бійтеся Бога!

КОТВИЧ
Як? Безглуздо, дурнувато, і треба було дати йому виспатися… Й край.

ЛЄХЦІНСЬКА
Я ж це одразу казала.
(Котвич сідає на канапу. Лєхцінська сідає біля нього панібратсько, він підхоплюється.)

КОТВИЧ
Уявіть собі, пані, як йому старий улаштував цю сцену, хлопцеві, звісно, було неприємно.

ЛЄХЦІНСЬКА
Що й дивуватися.

КОТВИЧ
І бовкнув там щось… Як то в скруті.

ЛЄХЦІНСЬКА
Кому?

КОТВИЧ
Своїм… Ну!… Вже трохи занадто, що його ловили, те-се, що він на них чхати хотів, що такої ласки дістане всюди за свої гроші… і так далі… Словом, це розійшлося.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ага!

КОТВИЧ
Маврикій як це почув, одразу послав йому секундіра.

ЛЄХЦІНСЬКА
(з вибухом)
Вар'ят!

КОТВИЧ
Перепрошую, це знов інша річ… Визнаю, що не треба було доводити до цієї крайності, але як уже сталося, Маврикій не міг учинити інакше.

ЛЄХЦІНСЬКА
То що ж буде?

КОТВИЧ
Ну, стрілянина, і то чимала, бо й Владислав зі свого боку — так, що один про одного й не знав — так само його викликав.

ЛЄХЦІНСЬКА
(обурена)
А цей знову чого втручається?… Ну, подивіться-но, панове, то вже тепер із цим усім капут! А стара так певна, що це ще можна владнати… Ісусе! Що з ними тепер станеться… Мені цього всього вже ось де! Досить ненаслугувалася й голоду натерпілася… Треба про себе подумати!… Але що граф у це встряг… Секундірувати! В ім'я Отця і Сина…

КОТВИЧ
Бачите, пані Лєхцінська, це була дипломатія, я навмисно це зробив… Був певний, що зможу довести до порозуміння… Тим часом сподівався одного, а знайшов у Страша таку впертість баранячу, стільки затятості, що всі мої задуми пішли шкереберть.

ЛЄХЦІНСЬКА
Отож-бо, дратувати когось… Невідомо, який біс у кому сидить.

КОТВИЧ
Принаймні стільки зробив, що поєдинок має відбутися тут поблизу, у лісі, на межі Заграєвичів.

ЛЄХЦІНСЬКА
І що з того?

КОТВИЧ
Можна було б спробувати ще одного засобу… Якби пані Лєхцінська шепнула про це ніби від себе жінкам… У вас часом бувають ідеї… Може, вдалося б улаштувати якусь диверсію, викликати зворушливу сцену, яка б відновила добрі стосунки.

ЛЄХЦІНСЬКА
Як матір люблю, добрий задум… А граф сам не піде до пані?

КОТВИЧ
Мені не випадає.

ЛЄХЦІНСЬКА
І коли ж це має відбутися?

КОТВИЧ
Зараз… (Дивлячись на годинник.) За годиночку.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ісусе! І не можна було раніше сказати!

КОТВИЧ
Нещодавно ми приїхали, ледве міг вислизнути нишком… (Знову дивиться на годинник.) Мушу ще повернутися по нього… Навмисно буду зволікати.

ЛЄХЦІНСЬКА
Лечу, біжу… (Розглядаючи годинник.) Але до якого це графу годинника дослужився, фію-фію!

КОТВИЧ
Поспішайте ж, пані.

ЛЄХЦІНСЬКА
Хтось заїхав. (Іде до вікна.) А! Це Дзендзержинський із дочкою… Також уже повернулися з Варшави… Це добре, буде підмога… Ісусе! Як панна Поліна дізнається!
(Виходить ліворуч.)

СЦЕНА III

Котвич, Дзендзержинський, Поля.

КОТВИЧ
Уліз у халепу, дідько зна завіщо… Потрібно це було мені?… Але хто міг передбачити, що він виявиться таким твердим. Може, Дзендзержинський цьому зарадить, як йому дочка почне влаштовувати сцени… Найбільше на нього розраховую.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(входячи, знімає з Полі верхній одяг; весело)
Нехай же пані графиня дозволить прислужитися собі.

ПОЛЯ
(так само)
Нехай таточко з мене не жартує.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну, то пані шамбелянова.

ПОЛЯ
І на цей титул не маю права.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
То важко, я мушу тебе неодмінно титулувати… Будеш невдовзі Чорноскальською, так, ніби вже нею була, а все ж Чорноскальські… (Помічає Котвича.) А! Пан граф… Вітаємо… Скажи-но мені, що тут чути?

КОТВИЧ
Ні з ким не бачився.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment (що таке)?

КОТВИЧ
Приїжджаю просто з Заграєвичів.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(кривлячись)
З Заграєвичів? Що ви там маєте ще з Заграєвичами? Сподівався, що вже скінчено з цим Страшем… Надто вже він зкомпрометувався… il s'est trop blamangé (він надто зганьбився).

КОТВИЧ
Є ще певні взаємини.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Які? Грошові? (До Полі, яка поправляє волосся перед дзеркалом.) Іди-но до шамбелянівни, прошу тебе… Вона, може, недужа. (Поля виходить; до Котвича.) Грошових взаємин жодних із ним уже не мають, я повикуповував усі ті суми під чужим ім'ям… (З гордістю.) Викупив Чорноскалу для мого зятя… Тільки тихо! Цить! Хай ніхто про це не знає, прийде час. Тим часом інше графу скажу: мусив я йому дозволити один вибрик, бо ці великі пани мають завжди свої химери. Уяви собі, графе, моєму зятю забаглося бавитися в купця.

КОТВИЧ
Але фе!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Зовсім як небіжникові моєму дідусеві. Що я з ним перетерпів, то й на воловій шкурі не описав би, але врешті владналося якось. Засновуємо комісійний дім хліборобів трьох повітів… Буде і вовк ситий, і вівця ціла; хоч і торгуватиметься тим і цим, але якось збережеться decorum (пристойність). Це тепер у моді… Найперші прізвища дають на такі речі фірму, це не якийсь звичайний магазин. Зважає граф, як це добре звучатиме: Чорноскальський, Дзендзержинський і спілка… Спілка — це означає акціонери… Дворянство трьох повітів… Буде солідарність… Тільки я мав охоту, щоб було: граф Чорноскальський, але він уперся й не хотів. Скажи мені, графе, чому вони не титулуються так само, як ви?

КОТВИЧ
Тому, що не мають того права, що я.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але це бути не може, c'est impossible (це неможливо)! Як же це… Я мушу цього неодмінно дійти: немає найменшого глузду, щоб люди, вже не кажу одного прізвища, але з тієї самої родини так різнилися.

КОТВИЧ
Чи з Маврицієм справи вже владнати?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment (що)?

КОТВИЧ
Ну, ніби з панною Поліною.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Можемо вже собі казати: кузене.
(Цілує його.)

КОТВИЧ
Вельми було б мені приємно, але… ще хто зна? Чи ваша дочка його кохає?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Що за питання, naturellement (звісно), що кохає… І як! Обоє кохають.

КОТВИЧ
Тим гірше. (Таємничо.) Якщо до вас щось дійде випадково про нього, збережіть це при собі.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment (що таке)?

КОТВИЧ
У секреті від панни Поліни.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Не розумію кузена.

КОТВИЧ
Маврикій має сьогодні поєдинок.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(переляканий)
Ком… comment (що)? (Падає на канапу.) В очах мені потемніло… По… поєдинок… Сьогодні?… (Тхинько, слабким голосом.) З ким?

КОТВИЧ
Зі Страшем.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Е!

КОТВИЧ
Що: е!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Кпини. З ним?
(Устає.)

КОТВИЧ
З ним.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Він мав би дуелюватися? Якийсь диурніст, який мав справу тільки з пером та з кнайпою?

КОТВИЧ
Я сам не сподівався зустріти в ньому стільки відваги й холодної крові… Виявилося, що він готовий на все.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але через що вони побилися?

КОТВИЧ
Як то, ви не знаєте?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Знаю, що йому вказали на двері, і дуже добре зробили… Не може мати за це претензій.

КОТВИЧ
Іншої був думки; мстячись, знеславив батьків недошлої дружини, і Маврикій викликав його.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Маврикій! Що за божевілля, йому не вільно наражатися… Він міг би загинути.

КОТВИЧ
Нічого подібного. Як викликаний, Страш має перший постріл, а стріляє, кажуть, з майстерністю; погрожував з хвастощами, що трупом покладе нападника.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(заломлюючи руки)
Трупом! Кузене!

КОТВИЧ
Хто знає, чи не передчасно ще цей титул, пане Дзендзержинський.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
На Бога! Щоб бува Поля про це не дізналася.

КОТВИЧ
Це вам не воскресить зятя, якщо він загине.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Vous avez raison (ви маєте рацію)!… (Ходить; тхинько.) Треба неодмінно знайти на це якийсь спосіб… Коли має бути це побачення?

КОТВИЧ
(дивлячись на годинник)
Фе, як то час біжить… До побачення, не хотів би спізнитися.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Куди ж?

КОТВИЧ
На місце.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Навіщо?

КОТВИЧ
Я секундір Страша.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment (що)? Граф його секундір?

КОТВИЧ
Не міг йому відмовити… Не мав нікого. Зрештою, краще, що це відбудеться між нашими… Потрібна таємниця.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
І де ж це має бути?

КОТВИЧ
На межі Чорноскали й Заграєвичів… У лісі… На Пустковищі.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Там, де нещодавно знайшли висельника?… Знаю, чув, має бути дуже дикий куток… Яке місце обрали!

КОТВИЧ
Ви хотіли, щоб вони стрілялися на подвір'ї? І так є ризик… Усе підготовлено до негайного виїзду за кордон у разі нещастя… (Входячи.) Моліть Бога, щоб до цього не дійшло… Але не скажу, щоб мав добре передчуття.
(Виходить углиб.)

СЦЕНА IV

Дзендзержинський, потім Поля.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Якщо він має погане передчуття, то що ж казати мені!… Що робити!… (Швидко ходить.) Якби моя натурушка на це дозволяла, я б сам туди поїхав і розброїв цих шаленців… Примусив, щоб облишили це… Навіть готовий це зробити… Але ану ж не захочуть мене слухати, потрапив би між пістолети, мусив би бути мимовільним свідком герцю… Дякую за це. (Ходить, як і раніше, через хвилину.) Якби це було ближче до міста, побіг би до повіту й узяв звідти земського стражника, на таких полудурків немає іншої ради. Але де там! Поки туди заїду, то вже буде по всьому. (Дивиться машинально на годинник; раптом.) Але ж! Маю, bon (чудово)! Вже ж тут є ґміна, війт… Лечу до нього по допомогу… Хай буде що буде, пов'язати їх як баранів… (Шукає капелюха.)

ПОЛЯ
(швидко входячи зліва, заплакана)
Таточку?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Чого хочеш? Не маю часу… Чому ти йдеш від шамбелянівни?

ПОЛЯ
(зі сльозами)
Він має стрілятися!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
А! Знаєш уже про це? Не бійся, я якраз іду по війта.

ПОЛЯ
По війта? А це навіщо?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Savez vous quoi, c'est bon (знаєш що, це добре)! Навіщо? Я маю дозволити, щоб чинилися такі беззаконня? Пусти мене, бо буде запізно, можу його не застати.

ПОЛЯ
Таточко, мабуть, жартує.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Дай мені спокій, знаю, що роблю.

ПОЛЯ
Але ж це неможливо! Таточко не подумав.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Вона хоче, щоб я тепер роздумував! Ти знаєш, що я не жую соплі: що задумаю, те роблю за мить… Тут тільки енергія може все врятувати.

ПОЛЯ
І я так само вважаю, але нехай таточко їде сам.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Сам? А що ж я там сам подію?

ПОЛЯ
Як таточко з енергією запротестує проти такого нелюдського залагодження сварки; це ж поєдинок є забобоном, залишком варварських часів.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Дуже це гарно, але, вірогідно, вони заплющать очі на мої балачки. Люди, що стають до поєдинку, це тигри, скажені звірі.

ПОЛЯ
О! Тату, ти видобудеш із глибини свого серця переконливу силу.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
На що це придасться… Я волію їхати з війтом.

ПОЛЯ
На це ніколи не дозволю.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Сам не поїду.

ПОЛЯ
Якщо татусь не поїде, я це перехворію; у мене аж серце заходилося від цієї новини.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(плачливо)
Полю!

ПОЛЯ
Ох! Нехай татусь поспішає! Швидше!… Як подумаю, що там він, може, вже стоїть під дулом націленого на нього пістолета…

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(набік)
І я мушу на це дивитися! (голосно) Але не уявляй собі казна-що…

ПОЛЯ
Як же не уявляти, хіба це жарти?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(до себе, заклопотано)
Що ж мені робити!

ПОЛЯ
Я знаю, що татусь зарадить цьому; я зараз не розумію, як саме, але вірю, що все буде добре… Сама ця думка мене заспокоює, мені здається, що біля татуся з ним нічого лихого не станеться.

СЦЕНА V

Ті самі та Шамбелянич.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(входить справа, вдягнений)
А це що таке? Куди це сусід?… Ледве приїхав, ми ще й привітатися не встигли, а ти вже від'їжджаєш?

ПОЛЯ
(жваво, батькові на вухо)
Тихо! Він, напевно, ні про що не знає.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(так само)
То, може, сказати йому, поїхали б удвох.

ПОЛЯ
(так само)
Не можна! Це ж про сина йдеться, навіщо його тривожити.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(до Шамбелянича)
З єдиними дочками ради немає… Наказала, і батько мусить слухатися. Їду… додому.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Навіщо?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
О, нема про що й казати… (таємниче) Забула носову хустку.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ха-ха-ха!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але за годинку буду… До побачення! (набік) Їду, як на страту.

ШАМБЕЛЯНИЧ

Прошу ж дотримати слова, ми маємо про тисячу речей між собою поговорити.

СЦЕНА VI
Поля, шамбелянич.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Що це за таємницю татусь прикрив тією хусточкою?

ПОЛЯ
(збентежена)
Сама не знаю.

ШАМБЕЛЯНИЧ
А що означала ця апострофа до єдиних дочок? Очевидно, мало місце якесь зловживання владою. (беручи її руку й пестячи її) Маленька пестунка, хатній тиран… (набік) Яка в неї породиста ручка! (голосно) Чи це так і з чоловіком буде?… Що?… А проте! А що там робиться з Маврикієм? Може, його теж задіяли у подібній важливій місії?

ПОЛЯ
(так само)
Не знаю… Я гадала, що пана Маврикія ми вже тут застанемо.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ми не бачили його від самого виїзду з Варшави… Він мав приїхати з вами… Що це, сльозки на очах? Може, він був неслухняним?…

(Поля вибухає плачем; здивований)

О!… (набік) Що це означає? (голосно) Панно Поле, чи можу я дізнатися причину цих сліз?

ПОЛЯ
(стримуючи плач)
Та нічого… Ніякої причини… Так мені бозна-звідки найшло… У мене часто бувають такі напади.

ШАМБЕЛЯНИЧ
А! Нерви… (набік) Ну то віншую йому приємності в подружньому житті… Спрягти їх обох разом із моєю дружиною… (голосно) Прошу заспокоїтися, я відведу панну Полю до Ґабріелі.

ПОЛЯ
О! Не турбуйтеся, пане, я піду сама.

(Іде ліворуч; у дверях зустрічається з Лехцінською).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Лехцінської)
Панні Полі нездужається.

(На його знак Лєхцінська відводить Полю).

СЦЕНА VII
Шамбелянич, згодом Лєхцінська.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(самотою)
Посварилися, очевидно… Вони всі однакові. Ну, зрештою, був дует, тепер прибуває третій голос, буде терцет… Тікати з дому, слово честі.

ЛЄХЦІНСЬКА
(повертаючись)
Пане, ви нічого не знаєте, що діється?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Спазми та рюмсання, куди не повернися.

ЛЄХЦІНСЬКА
А про поєдинок? Нічого?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Про який поєдинок?

ЛЄХЦІНСЬКА
Пана Маврикія.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(жваво)
З ким?

ЛЄХЦІНСЬКА
З майбутнім швагром, паном Страшем.

ШАМБЕЛЯНИЧ
З яким майбутнім швагром? Хіба що недошлюбим. Майте глузд! То він образився, не сподівався від нього стільки амбіцій.

ЛЄХЦІНСЬКА
Та це ж пан Маврикій викликав його.

ШАМБЕЛЯНИЧ
А! Якщо пан Маврикій, то це інша річ… Мусив мати причину, хоча це занадто велика честь для того… (набік) То вона через це плакала, бідолашна… А я запідозрив її у капризах.

ЛЄХЦІНСЬКА
Ви говорите про це так, ніби про щось найзвичайнісіньке… Ісусе!… Це ж треба обов'язково відвернути.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(іронічно)
Не може бути! Оце так ви вирішили?

ЛЄХЦІНСЬКА
Пані й так уже нездужає, а як дізналася про це, то дістала спазмів… Вас не було при цьому… Жахливий напад!

ШАМБЕЛЯНИЧ
О! Вірю тобі на слово. Але звідки ця новина? (дивлячись на неї) Чи це бува хтось випадково плітки не склав…

ЛЄХЦІНСЬКА
О! Я вже знаю, що у вас на думці, можете не казати… Лєхцінська, усьому винна Лєхцінська… А тим часом Лєхцінська на вітер слів не кидає… (таємниче) Я сама бачилася і розмовляла із секундантом того, другого.

ШАМБЕЛЯНИЧ
А це де?

ЛЄХЦІНСЬКА
Тут… на цьому самому місці.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(здивований)
Був тут?… І що це за фігура?

ЛЄХЦІНСЬКА
Наш граф!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Котвич? Ха-ха-ха! Секундантом Страша? Неможливо!

ЛЄХЦІНСЬКА
Смійтеся собі, та-так, а вони там, може, зараз якнайкраще ріжуть один одного. Якщо, Боже збав, станеться якесь лихо, пані розхворіється нанівець.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Але, моя Лєхцінська, забий собі в голову, що ради цьому немає; хіба що я сам стану на місце Маврикія.

ЛЄХЦІНСЬКА
Та коли йдеться вже не про це… Навіть якби вони нічого один одному й не заподіяли, ви повинні не допустити до поєдинку, бо інакше не направляється те, що зіпсувалося… Ви цієї дрібниці не хочете зробити для пані?

ШАМБЕЛЯНИЧ
(знічев'я роздратований)
Ой, дай мені спокій, прошу тебе! Чого ти в це втручаєшся?

ЛЄХЦІНСЬКА
(ображена)
Так! Значить, Лєхцінська вже ні до чого… На, хай і так буде… Це за моє щире серце, яке я завжди мала до вас… Тільки ви не гнівайтесь на мене, що я попрошу розрахунку за ці десять років, а заодним разом і повернення того капітальчику, який я вам позичила.

ШАМБЕЛЯНИЧ
А тобі навіщо гроші?

ЛЄХЦІНСЬКА
Потрібні.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Тепер! Коли ти, здається, виграєш процес із спадкоємцями референдаря? Я був певний, що ти даси мені ще й те.

ЛЄХЦІНСЬКА
Хіба що я зовсім розум утратила!

ШАМБЕЛЯНИЧ
У мене їм було б безпечніше, ніж у твоїй власній кишені.

ЛЄХЦІНСЬКА
Та ви з мене комедію ламаєте, слово честі… Звісно, що я б не клопоталася, якби ви не зробили пані наперекір і пана Страша так не знівечили… Був би і кредит, і все… Але коли вже так сталося…

ҐАБРІЕЛЯ
(входячи ліворуч, до Лехцінської)
Прошу до мами… Швидко!

ЛЄХЦІНСЬКА
Ого! (напівголосом) Будьте ласкаві дістати звідки хочете… Я не можу більше дивитися на все це.

(Іде ліворуч).

СЦЕНА VIII
Ґабріеля, шамбелянич.

ҐАБРІЕЛЯ
(швидко йде до шамбелянича й цілує його в руку)
Батьку мій!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Моя Ґабріельцю, тільки благаю тебе, ніяких мелодраматичних сцен, бо… що сталося, те сталося.

ҐАБРІЕЛЯ
Ні. Я прийшла лише перепросити батька за те, що через мене ви зазнали стільки прикрощів і такого розчарування. Мама вже гірко докоряла мені цим, але я гадаю…

ШАМБЕЛЯНИЧ
У чому ж це мати тобі докоряла?

ҐАБРІЕЛЯ
Що я не мала такту в поведінці з нареченим і не змогла прив'язати його до себе… (з вибухом плачу припадає до батькових колін і обіймає їх) Це було понад мої сили! Мені здавалося, що я засуджена до страти!

ШАМБЕЛЯНИЧ
(жваво піднімаючи її)
Забороняю тобі думати про нього!… Ох, я відітхнув, коли такі справи! Я гадав, що ти хочеш докоряти мені за це розривання, і… мав на тебе жаль… чи претензію… сам не знаю, як це назвати, але був незадоволений тобою.

ҐАБРІЕЛЯ
О! Бо це ж я винна.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну! Уже ми обоє не маємо чистого сумління і могли б одне одному не один закид зробити… Краще порозуміймося. (веде її на канапу) Бачиш, мене так оці справи притиснули, що не раз доводилося зраджувати тому, що мало б вважатися для мене за артикули віри. Хай хто простягав до мене бодай найбруднішу лапу, аби з пачкою банкнотів, я готовий був її потиснути, хоч усередині все обурювалося проти цього… Гроші — це велика сила, вони дають людині змогу втриматися на висоті своїх принципів, і я починаю вірити, що найбільшим зі злочинів, джерелом усіх інших є бездумне марнування їх, бо лише виняткові натури зберігають гідність у злиднях. Маєш приклад: мені загрожував секвестр, аж тут цей з'являється як рятівник… і що ж? Цю людину, на яку я в інший час і не глянув би, я посадив на чільному місці за столом… З примусу зіграв із ним низьку комедію, (жваво) бо свідчуся Богом, що мені тоді й на думку не спадало те, що сталося потім.

ҐАБРІЕЛЯ
О, я собі цього простити не можу… Але спочатку я бачила це зовсім інакше; мама, не скажу, щоб змушувала мене, але представила мені це в такому світлі… (жваво) А головно доклалася до цього Лєхцінська.

ШАМБЕЛЯНИЧ
О, ця баба!

ҐАБРІЕЛЯ
Я збилася з шляху… Я повинна була, пізнавши його, одразу прийняти так, як він того заслуговував, бо відчувала до нього огиду… На кожному кроці він ображав мої найделікатніші почуття… Ох, що я витерпіла!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Бідолаха.

ҐАБРІЕЛЯ
(з плачем кидаючись йому в обійми)
Я задля вас ішла на цю жертву, але відчувала, що мені бракує сил.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Чому ж ти мені не довірилася, я б поставив себе щодо нього так, щоб він і не замріяв про наближення до тебе… (встаючи, жваво) Блазень якийсь… Дитину хотів мені занапастити… (по короткій паузі) Пробач мені, це моя провина, я повинен був це помітити… Тим паче, що це відразу мені не сподобалося; але я був егоїстом, зізнаюся в цьому… До того ж слабким, безсилим… Може, навіть не хотів бачити… Думав собі, що він зміг тобі сподобатися, тож був задоволений, що це… якось… справи владнаються… Ой, ці гроші…

ҐАБРІЕЛЯ
(раптом)
Ох! Мені це все розум відбрало!… Як згадаю…

(Затуляє очі руками).

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну, що ще? Заспокойся… Усе вже скінчилося.

ҐАБРІЕЛЯ
Як я могла зважитися на такий крок, з ним… Це було хіба з розпачу! Він мав право зневажати мене!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Хто?

ҐАБРІЕЛЯ
(з плачем)
Владислав.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не розумію.

ҐАБРІЕЛЯ
Батьку любий, ми ж кохали одне одного… Найкращий, найшляхетніший з людей, а я добровільно відкинула ці скарби серця, які він мені офірував, з холодним серцем завдала йому такого болю, і ще, ніби цього було замало… (шлохає; по короткій паузі) Що він про мене подумав!

ШАМБЕЛЯНИЧ
(по короткій паузі)
Ну, то підеш за нього, коли вже так. Гордий буду таким зятем… Насамперед, Чорноскальський, а потім… він дійде високо, я це відчуваю… Єдина людина, яка може підняти велич нашого роду… Маврикій при ньому… Е!… Універсальний хист, спритність у справах… Бо що він мав, коли починав? А сьогодні як уже стоїть!

ҐАБРІЕЛЯ
І стріляється через мене!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Він? Мені казали про Маврикія.

ҐАБРІЕЛЯ
Обоє викликали його.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Та ну? Вперше чую.

ҐАБРІЕЛЯ
Ох! Якби він мав загинути…

ШАМБЕЛЯНИЧ
Та не бійся, не бійся… Провчать того блазня, та й край. Що ти собі думаєш, дуель… Я у молоді літа стрілявся тричі й живий… Хоч небагато бракувало… Подивися, бачила цей слід від кулі?

(Показує на щоці).

ҐАБРІЕЛЯ
Я не знала, що це на дуелі… Гадала…

СЦЕНА IX
Ті самі, Поля, згодом Дзендзержинський, пізніше шамбеляничева та Лєхцінська.

ПОЛЯ
(вбігаючи ліворуч, до Ґабріелі)
Татусь повернувся!

(Біжить до центральних дверей).

ҐАБРІЕЛЯ
(неспокійна)
Самий?

ШАМБЕЛЯНИЧ
(весело)
А! Привіз хусточку, може, тепер заспокоїмося.

ПОЛЯ
(відповідаючи Ґабріелі)
Здається, самий… О Боже! Що там сталося? Уся тремчу.

ШАМБЕЛЯНИЧ
То куди ж він їздив?

ҐАБРІЕЛЯ
(так само)
На місце поєдинку.

ШАМБЕЛЯНИЧ
На місце поєдинку? Татусь! А це навіщо?

(Входить Дзендзержинський, тремтячий і блідий).

ПОЛЯ
(біжучи до нього)
Що?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
На Бога! Помочі, рятунку, корпій!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Як це?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Тяжко поранений, якщо не вбитий.

ПОЛЯ
(з криком)
Маврикій?

ҐАБРІЕЛЯ
(так само)
Владислав?

(Разом).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Так!

ШАМБЕЛЯНИЧ
То котрий же?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та ж я сказав, Маврикій! Хіба там був і Владислав?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Мій син!

ҐАБРІЕЛЯ
Мій брат!

ПОЛЯ
Ох!

(Мліє).

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(яка щойно зайшла, спираючись на Лехцінську)
Ох!

(Знемагає).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(вхопивши Полю в обійми)
Полю! Моє дитя!

ЛЄХЦІНСЬКА
(саджаючи шамбеляничеву на канапу, з докором до шамбелянича)
А що! Я ж казала, просила… Запобігти, поки був час!

(Гірко плаче).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(владно)
Моя пані, я сказав: мовчи і не втручайся в справи, які до тебе не належать. Прошу принести мені капелюх і ціпок.

ЛЄХЦІНСЬКА
(виходячи, набік)
О! Почекай у мене!

ШАМБЕЛЯНИЧ
(іде до вікна)
Коні стоять. (до Дзендзержинського) Може, є ще рятунок? Як же це було?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Зараз, дайте зібрати сили… Я так рознервований, розбитий… je suis tout à fait déshabillé… (сідає; по короткій паузі) Приїжджаю на місце… Кучер каже: це тут!… Пустирище… Жахлива дика глушина… Вилізаю, дивлюся… Маврикій прокрадається крізь хащі… Хотів до нього закричати, але щось мені в горлі застрягло… Не зміг.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(з канапи, тоном докору)
Ох! Пане Дзендзержинський.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та не зміг же… (встаючи) Аж раптом за мить… Трррах! Як випалить із пістолета…

ШАМБЕЛЯНИЧ
Хто?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну, Страш… Тутечки, у мене під носом… Навіть не знаю, чи це уява, але присягнувся б, що одна дробина влучила мені ось сюди, у лацкан суртута.

(Шукає).

ШАМБЕЛЯНИЧ
Що ти, сусіде, верзеш? Шротом стріляли з пістолетів? (оглядаючись) Оця не повертається.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Comment?… А й правда! Ну, то це мені, мабуть, здалося.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(нетерпляче)
Але що далі?

(Лєхцінська приносить йому капелюх і ціпок).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Одразу ж, уже не оглядаючись, скочив у бричку й прилетів як вітер… по допомогу…

ШАМБЕЛЯНИЧ
(розгніваний)
Самому нічого не зробивши!… Оце віншую сусідові холоднокровності!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Мені? Холоднокровності!… А знаєте, панове, це чудово! Чи ти, шамбеляничу, не бачишь, що я весь колочуся?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Але таким чином ти, сусіде, навіть не впевнений, що сталося?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Упав, упав… Це факт.

(Маврикій входить із глибини й зупиняється у дверях).

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(з плачем)
Мій син?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(плачучи)
Мій зять, так. Шамбеляничу, борони Боже, поспішай! (тулячи Полю) Моя бідна донько!

СЦЕНА X
Ті самі, Маврикій.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(який хотів вийти)
А це що таке? (стримує сміх, оглядаючись на Дзендзержинського) Що це твій татусь тут наговорив?

МАВРИКІЙ
(поцілувавши батька в плече, наближається до Дзендзержинського)
Незмірне вдячний вам за те, що ви зробили з мене небіжчика, бо мав нагоду переконатися, що за мною тужили б, якби насправді…

(Цілує в руку Полю).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(остовпілий)
Comment! Ти живий?

МАВРИКІЙ
Ви говорите таким тоном, пане, ніби це вас не тішить.

(Цілує його).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(механічно)
Здоров був!

ПОЛЯ
(з докором до батька)
Ох! Татусю, comment peut-on так мене налякати?

МАВРИКІЙ
(іде до матері, яка сидить на канапу, й цілує її в руку)
Вітаю маму.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(цілуючи його в голову)
Не можу оговтатися… (до Дзендзержинського) Зізнаюся, що жартувати таким чином із батьківських почуттів — це негідно.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але, пані шамбелянова, я в цьому зовсім не винен… Якщо цей живий, то хіба Владислав упав… Я мусив помилитися.

МАВРИКІЙ
(цілуючись із Ґабріелею)
Найздоровіший у світі… Інакше чи ви бачили б мене тут?

ҐАБРІЕЛЯ
(тихо)
Він приїде сюди?

МАВРИКІЙ
Поїхав додому.

(Повертається до Полі; Ґабріеля відходить убік, замислена).

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну, то я вже нічого не розумію.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(сміючись)
Сонце моє, ти неодмінно затявся відправити одного з них на той світ, та й годі!

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але дозвольте… permettez-moi.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Як же ти з цього виправдаєшся?

ЛЄХЦІНСЬКА
(до шамбеляничевої, тихо)
Це якась інтрига.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Боже збав! Судіть мене… Було так:

ШАМБЕЛЯНИЧ
(напівголосом до Дзендзержинського)
Мені здається, що було трохи страху і ви побачили те, чого й не було… вже це зернятко дробу здалося мені підозрілим.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Але шамбеляничу, як же можна припускати… comment peut-on…

ШАМБЕЛЯНИЧ
Зі страху, зі страху.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Та дайте ж мені сказати: кого викликали? Страша, правда? То хто мав право першим вистрілити? Він!… А як другого пострілу не було, що я мав подумати, а?… Смійтеся ж, смійтеся.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Було б із чого, бо виходить, сусіде, що ви не мали серця перевірити все на власні очі! (Сміючись). Comment peut-on?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Ну, я ж не фельдшер.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(до Маврикія)
А як же все відбулося? Бо тепер я вже й справді не знаю, що й думати.

МАВРИКІЙ
Батьку, сумно казати… (Помічаючи Котвича, який входить). Але ось його секундант… нехай батько у нього спитає.

СЦЕНА XI
Ті ж і Котвич.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ну, маєш скласти нам звіт!

КОТВИЧ
Та немає про що й розводитися… бовдур!

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не може бути! Нарешті ти розкусив його?

КОТВИЧ
А як же він погрожував! От що воно таке, коли людина не має принципів, усмоктаних з молоком матері! Узагалі не з'явився.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(напівголосом)
Чи це часом не твоя робота? Ти ж мав якусь нараду з Лехцінською…

КОТВИЧ
Та де там! Поїхав я звідси просто по нього, але вже не застав… й слід прохолов! Поїхав за кордон, залишивши листа, з яким вирядив на місце дуелі лакея. Ми склали того листа вчетверо та й пробили кулею в дерево.

МАВРИКІЙ
(сміючись)
То Владислав так йому помстився.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(так само до Дзендзержинського)
Сусіде, це вони в лист стріляли… (Дзендзержинський ходить). (До Котвича). І що ж там було?

КОТВИЧ
Пошився в дурні остаточно… мораль була така: оскільки владнання справ честі за допомогою кулі він вважає дурістю, тож їде провітритися до Парижа.

МАВРИКІЙ
Звідки має надіслати нам написану ним брошуру проти дуелей — цинізм, дійдений до крайності.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
(ходячи)
Ну, щодо цього він має рацію… бо це й справді дурість першої класи.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Але право голосу в цьому питанні мають лише люди бездоганної честі, а не якийсь там мерзотник.

ШАМБЕЛЯНИЧЕВА
(до Лехцінської)
Мені зле, проведи мене… я ляжу.

ҐАБРІЕЛЯ
(сумкна)
Ми підемо з мамою.

ШАМБЕЛЯНИЧ
(на вухо Ґабріелі, цілуючи її)
Не занепадай духом, ми удвох із Маврикієм докладемо всіх зусиль… щоб… ти розумієш мене.

(Ґабріеля цілує його з почуттям).

ПОЛЯ
(до Маврикія)
Проведемо маму.

(Біжить до неї; виходять ліворуч шамбеляничева, Ґабріеля, Поля, Маврикій та Лєхцінська; Котвич сідає на канапу).

ШАМБЕЛЯНИЧ
(напівголосом до Дзендзержинського, стаючи перед ним)
Ну що, сусідоньку, серце ще калатає?… Ха-ха-ха! Я не хотів при всіх надто піднімати тебе на глузи, але, слово честі, це було варто того.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Шамбеляничу, треба ж усе врахувати… звідки я міг знати, що його там не було?

ШАМБЕЛЯНИЧ
Слід було пересвідчитися.

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
Той постріл збив мене з пантелику… Ви й не уявляєте, шамбеляничу, який я нервовий… Для мене дивитися на кров — це… Танталова мука.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Не може бути! Ха-ха-ха!… Пречудовий ви сусід. Від цієї муки я приписи вам ліки… Маю там одну запрятану пляшечку справжнього токаю… Вип'ємо по келиху… га?

ДЗЕНДЗЕРЖИНСЬКИЙ
О, це вже зі смаком.

ШАМБЕЛЯНИЧ
Ходімо.

(Виходять праворуч).

СЦЕНА XII

КОТВИЧ
(сам; сидить на канапі; по короткій паузі)
Ото бовдур! Я розраховував напевно, що матиму вигідний куток у нього в Заграєвичах… тим часом дідько все вхопив… а тут знову не варто довше гостювати, бо, ясна річ, їм доведеться взятися за економію… (Напівголосом, встаючи). Ех! Лєхцінська виграє процес, мабуть, найпрактичніше буде з нею й побратися… мабуть, так хотіла доля… Бррр! Жертва то жертва, але час уже нарешті чоловікові перестати бути паразитом… на чужому хлібі…

(Ходить. Завіса впадає).

Любительский переклад силами колективу https://zarlit.com/

Дата останньої редакції: 23 вересня 2026

Меню

РОЗБИТІ НАДІЇ

Пошук на сайті