Довге червоне світло

Я стояла в черзі до овочевого, а під дверима дитячої школи англійської мови лежав погризений тілесний олівець, підточений з двох боків, із тих, що товстіші. Я стояла в червні, коли ми ще дотримувалися дистанції. Купувала полуницю, буряки, картоплю, немолоду городину і по цитронеті для дітей. За мною стояв чужий чоловік, який не дуже пильнував дистанцію, бо був у масці. Купуючи полуницю, буряки, картоплю та немолоду городину, я трохи відхилилася ліворуч, у його бік, щоб перевірити, чи побачить він, якщо після всього я підніму той олівець з-під дверей школи англійської мови. Перевіряла це більше з огляду на нього, на його чутливість, на його здатність сприймати реальність такою, яка вона є, і чи дуже його обходить, що поруч із ним стоїть якась сміттярка. Побачити це в нього не було жодних шансів, тож ідучи геть, я підняла олівець. Він був тілесний, погризений і підточений з обох кінців. Уже давно жоден дарунок долі так мене не тішив. Бо якщо казати про тілесний колір, останнім часом від долі я отримувала здебільшого чоловіків. Він був тілесний, погризений і в котики. Котики були на ньому намальовані, з тим тільки, що один був рудий, а другий виявлявся взагалі совою, а потім перший, якщо придивитися, ставав лисичкою, а другий і поготів зникав. Створіння, звісно: нічого певного. Я покохала цей олівець з першого погляду. Покохала, тому й підняла його з землі. Люди люблять декларувати, що чогось прагнуть, а потім пристрасно живуть навпаки, аби тільки цього не здобути. У мене, на жаль, так ніколи не було: сподобалося — піднімала, а вже потім думала, чи є в мене куди це поставити. З тілесних створінь, які я підняла останнім часом, найменше погризеним був Матеуш. Ми зустрічалися віднедавна, але в атмосфері розуміння — у такому сенсі, як говорять про розуміння під час бізнес-переговорів. Ми швидко з'ясували, що нас цікавить щось таке, що ми називали перепочинком і що, очевидно, були в змозі дати одне одному, бо чому б ні. Він під'їхав під мій дім забрати мене, і загалом ми розмовляли небагато, бо найважливіші речі вже були з'ясовані. Ми доїхали до озера, він припаркувався задом, щоб легше було повертатися. — Що ми скажемо рибалкам? — спитала я. — А що ти хочеш їм сказати? — запитав він. Я взагалі не хотіла з ними розмовляти. Рибалки — то найгірші хуї, розмова з ними не має сенсу. Пливеш під водою три години, виринаєш, а вони кидають у тебе камінням і кажуть, що ти пливла занадто голосно. — Може, їх не буде. — А якщо будуть? — Заб'ємо їх, — Матеуш був не в змозі вбити комара й казав так тільки для того, щоб мені було приємно. І було. Обличчя вмиваючи тим, що вони вбивали наших. Колись убили каякера. Теж плив занадто голосно. Кинули в нього каменем. Він причалив до берега й віддав їм той камінь. Зарізали його складаним ножиком для патрання риби. Дуже низький вирок отримали ті рибалки потім, здається, навіть умовно, бо їм було за сімдесят, а каякер був молодий і мав природну перевагу. Природна перевага молодості — правничий догмат, якого я ніколи не зрозумію. На згадку про цей догмат хтось мазнув олійною фарбою хрест на кам'яному парапеті каналу. Одного разу ми минали його, теж дорогою до води, він викликав у мене напругу: — Мені треба поплавати, — сказала я. — Я вилізаю. — Тут шість метрів, знаєш, — сказав він. — А якщо не випливеш? — То мусиш подрочити сам. Він страшенно не любив, коли я так казала, бо уявляв, що перепочинок за своєю суттю романтичний, і що в нас романтичні стосунки. Звісно, що так, я пам'ятаю ті тридцять секунд: ми їхали Модлінською, зупиняючись на кожному світлофорі. Перед цим нас оббібікали на Чмельовській, коли перед світлофором ми спробували поцілуватися. Але це була Модлінська, вулиця червоної хвилі. — Тут Довге червоне світло, — сказала я. Він нахилився до мене. — Оце так назва! — зраділа я. — Запишу, — і дістала телефон. Він відсторонився. Я записала «Довге червоне світло». Світло все ще було червоним, тож він нахилився знову, і саме тоді світло змінилося. — Ти не поспішав, — сказала я. — Ти працювала, — посміхнувся він. — Не хотів заважати. Це був наш романтичний момент. Потім я намагалася подібних уникати, бо знала, що цього вже ніщо не перевершить. Якраз над озером нікого не було. Ми роздяглися й зайшли, я по стовбуру, а Матеуш просто так. Мені подобалося хизуватися відчуттям рівноваги та здоровим ставленням до голоти, я намагалася не думати про те, що якби я послизнулася, то могла б зітерти собі голоту до крові, а ще, боронь Боже, наразитися на щось, що не надається для наряджання. На краю стовбура я сідала бочком, як амазонка з картини, і м'яко опускалася у воду. Матеуша тішив цей театр, бо він бачив у ньому прояв моєї дитячої радості життя. — Пливемо до острівця? — запитав він. Мені не дуже хотілося плисти до острівця, бо перед цим я пила вино. Мені вдалося якось приховати це від нього, бо він не любив мого пиття вдень: це не в'язалося в нього з дитячою радістю. Але до острівця було далеченько, а сама мета не така вже й приваблива: острівець теж прикрашав хрест, навіть гірший за той намальований, бо збитий із березових гілок. Цього разу хуї рибалки були ні при чому: якесь дитя тут колись втопилося, бо це було не озерце для плавання, а староріччя Вісли, водойма з, м'яко кажучи, дуже мінливими параметрами. Я волію це визначення замість «підступне». Прийшло літо, канікули, дитина приїхала сюди з іншими дітьми на велосипеді. Можна сказати, її вбила дитяча радість. Ми поплавали, і все ж таки приплентався рибалка. — Можете мені, виходячи, подати цей поплавець? — закричав він. Поплавець був зелено-помаранчево-білий і гойдався десь за метр від мене. Я вже заздалегідь перевірила, що гачка до нього причеплено не було. Попри те, що саме через гачок я колись розпанахала собі стопу, зсуваючись, як наяда, по стовбуру, поплавців я боялася більше: гачки до них могли бути причеплені з таким самим успіхом, як і ні. Поплавець міг бути як доброзичливим попередженням про реальну небезпеку, так і нешкідливою барвистою декорацією. Що частіше траплялися поплавці, до яких не було причеплено гачка, то рідше вони виконували попереджувальну функцію, і зрештою втрачалася пильність і все закінчувалося гачком у нозі. Я схопила поплавець, допливла до берега, вийшла з води й підійшла до рибалки. — Прошу, — сказала я, простягаючи руку, і тільки потім сягнула по рушник, що лежав на траві. Матеуш спостерігав за цією сценою зі схваленням. Пізніше ми довго цілувалися в машині, припаркованій під моїм будинком з боку овочевого: взагалі-то паркуватися там було не можна, хіба що в режимі Kiss and Ride. Коли не було часу на готель або мій дім був повний людей, ми їздили також під залізну, ковану браму покинутого будинку, захованого в лісі під Яблонною. Власне, я не знаю, чи подобалося це мені більше чи менше за ліжко, а якщо йти далі — більше чи менше за моє ліжко чи за ліжко в готелі. А якщо йти ще далі, небезпечно далеко — чи подобалося мені більше ліжко в готелі, чи в моєму домі. Для себе я б не складала цих рейтингів, але Матеуш часто питав, чого я хочу сьогодні, від чого я замикалася в собі, не здатна дати однозначну відповідь. Мені дуже не хотілося бути жінкою, яка не може сказати, чого вона хоче. Якийсь час, коли він питав: «чого ти сьогодні хочеш?», я відповідала: «так», але це досить швидко перестало бути смішним. Для мене, бо для нього це все ще було смішно. Тільки-от він сказав про мої зуби, що вони гарненькі, а про мої родимки — що вони гіпнотичні. Не було сенсу його слухати, а з іншого боку, мені дуже кортіло йому відповідати. По суті, я вела безперервну боротьбу за те, щоб не було видно безперервної боротьби, яку я вела сама з собою: боротьби за те, щоб не зануритися в розмову із самою собою в найневідповідніший момент. Тобто брама могла бути найкращою, бо все проходило як середньовічна битва — швидко, з розмахом і за високих температур, адже ми не відкривали вікон автомобіля через комарів. — У мене є година, — усміхнувся в телефон Матеуш десь під вечір. — Чекаю під овочевим. Чого ти хочеш? — На браму хочу, — відповіла я поважно. — Я йду надвір, — кинула дітям і дуже серйозно зійшла під овочевий. Поки ми їхали, а їхали ми довго, збуджена я була помірно, хоча традиційно мене тішили оточення, голота, запотілі шибки й чергова боротьба, яку я вела ще й для того, щоб не піддатися спокусі намалювати на запотілому вікні сердечко. Або пеніс. Він закінчив, я не дуже, але треба було збиратися. Ми їхали назад тією національною трасою серед лісів, коли на дорогу вискочило кроленятко. Наче куничка. У боковому дзеркалі я побачила гладку жінку, яка бігла за цією куничкою, а куничка то повертала назад до гладкої жінки, то намагалася впасти під якусь із машин, що мчали назустріч. Як же вони гонили! Наче були безпілотні. У кунички на голові був бантик: у паніці вона хаотично металася, і я подумала, що, мабуть, подібну картину бачив під мікроскопом Браун, коли спостерігав квітковий пилок у водній суспензії. «Уже по тобі, песику», — подумала я й заплющила очі долонями. «Я мушу зробити ще один жест, — подумала я, — і падіння буде повним». — Зроби щось, — сказала я Матеушу, вдавлюючи пальці в очі так сильно, аж побачила салют світлових фонтанів, який відволік мою увагу від образу переїханого машиною йорка. Маленькі песики, переїхані машинами, були для мене більшою проблемою, ніж великі песики, переїхані машинами, і навіть ніж сарни, лосі чи люди. Якоїсь суботи я йшла з донькою вулицею, де ми мешкаємо; якийсь батько пакував у багажник сумку, на машину спирався кількорічний син, а довкола них бігало дрібненьке плямисте цуценя, джек-рассел-тер'єр. Раптом, як той квітковий пилок у суспензії, воно зробило хаотичний розворот у бік дороги й втрапило просто під автомобіль, що саме скочувався з лежачого поліцейського і за кермом якого сиділа сусідка з нашого масиву. Дуже мила особа. Гладша, бездітна. Авто й до того їхало вулицею повільно, а на лежачому поліцейському збавило швидкість аж до межі втрати керованості, пес і до того бігав щокола дедалі швидше, а останній випад зробив зі швидкістю світла. Хруснуло так, ніби хтось наступив на скляний кошик. — Може, з ним нічого й не сталося, — сказала я доньці, і ми пішли звідти якнайшвидше, бо нам було соромно: за того батька, за сусідку, за себе. Я вдавлювала долоні в очі, аж поки фонтани не почали змінювати колір із червоного на жовтий, коли раптом відчула, що все довкола зупинилося: Матеуш зупинив авто так, що й ті за нами, і ті з зустрічної смуги теж зупинилися. Я наважилася глянути. Він сягнув до ручки з мого боку: — Відкрий двері, — розпорядився він, роблячи це замість мене. — Накажи цьому псу йти в бік лісу. — Але він іде до нас, — сказала я перелякано. Одночасно я штовхнула ширше двері, вже відкриті ним раніше. Цей рух і тон голосу, яким він дав мені вказівку, щоб це я їх відкрила, змусили мене покинути салют фонтанів, і я почала брати участь в операції. — А, то хай іде, — сказав Матеуш, готовий до будь-якого варіанта. Ймовірно, він збирався змусити мене спіймати того пса і водночас спіймати його самому, але, на щастя, пес побіг до своєї хазяйки. Машини стояли, тож його страх ущух, і він повільно переставав у своїй прикрашеній бантиком голівці сприймати самознищення як єдиний вихід із ситуації. На щастя, ніхто ще не почав сигналити. Я підібгала спідницю, щоб не притиснути її дверима, почула, як та пані кричить нам навздогін «дякую», ми рушили, і все разом із нами рушило. Потім разів зо два я поцілувала Матеуша в руку під час їзди: уперше він подивився на мене здивовано, бо це радше була його парафія — цілувати мене в руку під час їзди, а вдруге він просто перемкнув передачу іншою рукою. — Створіння, — сказав він. — Ніколи не знаєш, що воно зробить. Відтоді я почала стежити за тим, щоб не залишити в його машині рудої кучерявої волосини завдовжки до плечей. У його дружини була чорна пряма волосина завдовжки до середини спини. Перш ніж сісти в машину, я зв'язувала волосся в тугий вузол: страшенно важко зв'язати в тугий вузол руде кучеряве волосся завдовжки до плечей. Але я робила це, бо мені йшлося про його щастя. Низку речей я ще зробила з плином часу, бо мені йшлося про його щастя, а потім ми розійшлися, бо чого ж іншого можна було очікувати, але все одно з відчуттям взаємного розуміння і точно не через мою руду кучеряву волосину завдовжки до плечей у його машині. А я ж могла передбачити, що так буде, могла побачити нас повністю, як у кіно, вже першого дня: ми мали плавати, але насправді мали вперше зайнятися сексом, і я була дуже скута. Ми зупинилися на рогу купити черешень на ятці, а потім у якомусь бєдрокерфі по холодне питво. Ми не брали кошика, зайшли тільки по два холодних питва. Матеуш узяв із холодильника кольорове безалкогольне пиво, я взяла подібне, але не таке саме, щоб у картині було більше деталей, на яких я могла б зосередитися, якби виявилася не в змозі зосередитися на сексі, і рефлекторно сховала банку до сумки. Не рефлекторно тому, що я краду кольорові безалкогольні пива по бєдрокерфах, а рефлекторно тому, що була натягнута як струна і мій мозок не зафіксував, що я в магазині й купую, а зафіксував лише те, що я сягнула по щось рукою і досі тримаю це вній, а на плечі ж у мене сумка. Матеуш помітив це, притягнув мене до себе, обняв мене, я обняла його. Рефлекторно. Один рефлекс анулював попередній. Це вже не була спроба крадіжки, я навіть не встигла відчути сором, принаймні тоді. Перед касою я просто витягла банку з сумки, ми заплатили, вийшли, і за дві години мало розпочатися літо.